Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.) скачати онлайн-> Філософія історії: поняття і предмет

Філософія історії: поняття і предмет



Історія є однією з форм людської думки, які найбільше поділяють дух філософії, найближче стоять до неї. І це закономірно, оскільки філософія — це теоретичний світогляд конкретної історичної епохи і конкретної людини, її загальна орієнтація в історично конкретному світі. Філософські ідеї та концепції, відірвані від їх конкретно-історичного (соціально-культурного) тла, є штучними, абстрактними «речами в собі», оскільки неможливо зрозуміти ні їх сенсу, ні соціальної функції. Історія — джерело багатьох (якщо не більшості) філософських проблем. Знищіть історію, зазначав видатний оксфордський філософ Робін-Дж. Колінгвуд (1889—1943), і ви знищите те, чим живиться філософія. Виплекавши, розвинувши здорову історичну свідомість, наголошував він, можна отримати все, чого потребує філософія, крім її власних методів. Уся філософія — це філософія історії.
Поняття «філософія історії», попри більш як двохсотлітнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту. Для одних вона — пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу, для других — пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання, для третіх — дослідження іманентної логіки розвитку людського суспільства, або філософський огляд історії людства тощо. Як бачимо, ці визначення не є суперечливими, вони скоріше доповнюють, деталізують, а то й повторюють одне одного. Синтезуючи різні погляди, можна зробити висновок, що в основу філософії історії покладено теоретичний аналіз динаміки форм і способів плинних у часі людських соціокультурних єдностей.
Філософія історії— сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.
Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765), покликаний надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. Річ у тім, що на ранніх етапах суспільного життя поняття «історія» означало розпитування, зв´язний виклад почутого, побаченого, прочитаного. Це був систематичний виклад як власних, так і здебільшого чужих свідчень, некритичних оповідок, неймовірних байок. Історія-свідчення й була основним типом давньої та середньовічної історіографії, що наприкінці XVIII ст. сприймалося як анахронізм. Вольтер намагався покласти цьому край, адже цей тип вже не міг серйозно сприймати жоден критичний розум. Філософ вважав, що історики мають відійти від стилю оповідок і сконцентруватися на дослідженні історії ремесел і мистецтва, манер і звичаїв, тобто соціально-економічних, культурних явищ. Такій реформованій історії він і дав назву «філософія історії», під якою розумів системне і критичне мислення як різновид історичного мислення. Вольтер вважав, що таким чином інтерпретована історія стане наукою в широкому значенні слова, предметом, гідним уваги найкращих умів.
Щодо започаткування філософії історії як самостійного напряму наукової діяльності, перших авторів у цій царині побутують різні точки зору. Так, французький філософ Жозеф Ернест Ренан (1823—1892) віддає пальму першості пророку Даниїлу, автору масштабного змалювання зміни чотирьох монархій, яке тривалий час було джерелом натхнення для багатьох християнських письменників і основою історії європейських народів часів середньовіччя. Інші «батьком» філософії історії вважають Арістотеля, беручи до уваги його «Політику». Лоран апелює до Августина Блаженного як родоначальника принаймні католицької філософії історії. Дергенс віддає перевагу іспанському священику Павлу Орозію (V ст.). Однак більшість дослідників сходяться на тому, що витоки філософії історії сягають XVII—XVIII ст., коли, власне, і зароджується думка про філософію історії й коли суспільство інтелектуально дозріло до її сприйняття. Отже, нова парадигматика, нові принципи історичного дослідження, підготовлені всім попереднім інтелектуальним розвитком, з´являються лише у Новий час. Саме в цей період філософія історії постає в центрі уваги багатьох істориків, філософів, зокрема італійського філософа Дж. Віко (1668—1744), Ш.-Л. Монтеск´є (1689—1755), А.-Р. Тюрго (1727—1781), Ж.-А. Кондорсе (1743—1794) і особливо Й.-Г. Гердера (1744—1803) — автора фундаментальної чотиритомної праці «Ідеї з філософії історії людства» (1784—1791), що відіграла істотну роль у становленні філософії історії. Розвиваючи парадигму Віко й Монтеск´є, Гердер простежував тенденцію розвитку людства на реаліях історичної минувшини. Це дало йому змогу певною мірою уникнути спрощення історії, зведення її до абстрактно-умоглядних схем, врахувати суперечливий плюралістичний характер людського ступеневого сходження. Такий підхід перегукується з багатьма історіософськими вченнями XX ст.
Нарис «Ідея універсальної історії з погляду космополіта» (1784) І. Канта, праці Й.-Г. Гердера актуалізували погляди в цій царині Г.-В.-Ф. Гегеля. Його «Філософія історії», за словами Р.-Дж. Колінгвуда, — глибоко оригінальна й революційна праця, в якій історія вперше випростується на повен зріст і виходить на авансцену філософської думки. Гегель послуговується терміном «всесвітня філософія історії», яким позначає не просто універсальну всесвітню історію, що відображає процес від первісних часів до сучасної йому культури, а історію, яка «необхідна тільки з поняття свободи духу, розвиток моментів розуму і, отже, самосвідомості…». Філософія історії Гегеля засвідчує не просто процес розвитку людства, а процес космічний, у якому світ набуває здатності осягати себе в самоусвідомленні як дух. Тому основним предметом його філософії історії є дух у процесі розвитку. За словами Гегеля, «дух — це самодостатнє існування», «одна незмінно однорідна безконечність, — чиста тотожність, — яка в своїй другій фазі відокремлює себе від самої себе і робить свій другий вияв власною полярною протилежністю, тобто як існування для себе і в собі протиставляє загальному».
Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об´єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де свободу має лише один — сам деспот; греко-римську, де свобода визнається вже за кількома (в аристократіях) і багатьма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Останній фазі Гегель відводить визначальну роль у земному розвитку духу: «Німецький дух — це дух нового світу. Його мета — реалізація абсолютної істини і необмежене самовизначення свободи — тієї свободи, змістом якої є її власний абсолют». У його розумінні свобода — це право коритися законові. Де закон, там і свобода, твердив він. Такий витончений різновид свободи, за словами Б. Рассела, аж ніяк не означає можливості уникнути концентраційного табору.
З метою реального відтворення всесвітньої філософської історії Гегель поділив усю історіографію на три види.
Первісна історіографія. Її репрезентують Геродот і Фукідід, які викладали історичні події, будучи їх свідками. Це робило їхні праці просторово обмеженими, оскільки за таких обставин історик «не вдається до рефлексії, бо сам духовно зжився з предметом викладу і ще не вийшов за його межі».
Рефлективна історіографія. Особливістю її є те, що виклад матеріалу не пов´язаний з участю історика в подіях, які він описує. Рефлективну історіографію, згідно з Гегелем, представляють чотири підвиди: загальна історія — огляд усієї історії певного народу, держави чи світу; прагматична історія — аналіз минулого з позицій сьогодення; критична історія — історія історії, тобто оцінка історичних праць; перехідна до філософії історія — дослідник, викладаючи матеріал, керується загальними філософськими принципами.
Філософська історіографія. За Гегелем, вона розглядає історію в мисленні. На підставі визнання примату розуму в світі («розум – це субстанція всесвіту») Гегель наголошував, що всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно, а тому філософія історії має розглядати історію такою, якою вона була насправді, тобто вивчати факти і події, не допускаючи апріорних домислів. Для цього розум мусить постійно мислити, а не бути бездіяльним.
Творчо підходячи до ідей Шіллера, Фіхте, Шелінга, Гегель поєднав їх у струнку, уніфіковану, логічну теорію, засновану на основоположних принципах тотожності й діалектики саморозвитку духу — розуму і наявного буття в їх проекції на історію. Його філософію історії цілком закономірно характеризують такі прикметні риси:
— визнання історії людства як специфічної данності, що відрізняється від природи як процесу. Якщо природа є процесом циклічним, то історія ніколи не повторюється, а рухається по спіралі, набуваючи щоразу нового вияву;
— вся історія є історією думки. Тому завдання історика — не знання того, що люди робили, а пізнання, розуміння того, що вони думали під час своїх дій;
— головною пружиною історичного процесу є розум. Кожна історична особа в кожній історичній ситуації міркує і діє настільки розумно, наскільки вона здатна робити це в даній ситуації. І ніхто інший не спроможний зробити більше. Тобто розум, плани якого реалізуються в історії, є не абстрактним розумом природи або трансцендентним божественним розумом, а розумом людським, розумом обмежених осіб;
— оскільки вся історія є історією думки і засвідчує саморозвиток розуму, історичний процес у своїй основі, у своєму внутрішньому єстві — це логічний процес. За Гегелем, дії людей, з яких і складається історія, двоаспектні, мають внутрішні та зовнішні сторони. Ззовні вони є просто подіями, співвіднесеними між собою у просторі та часі, а всередині — думками, поєднаними одна з одною логічними зв´язками, що і надають історичному процесу відповідної якості;
— визнання того, що історія закінчується не в майбутньому, а в теперішньому часі. Філософія історії, з точки зору Гегеля, є історією, що розглядається під філософським кутом зору — зсередини. Однак історія не має повних відомостей про майбутнє. І що більш по-філософському історик аналізує історію, то виразніше усвідомлює, що майбутнє є і завжди буде для нього закритою книгою. Тому й історія мусить закінчуватися теперішнім часом. Та це не унеможливлює майбутній прогрес, а лише засвідчує, що теперішній час є фактом усвідомлення того, що невідомо, яким буде цей майбутній прогрес.
«Філософія історії» Гегеля, попри обмеження поля її дослідження політичною сферою, наявність у загальній схемі елементів схоластики (суб´єктивний добір фактичного матеріалу на догоду логічній конструкції), ігнорування нелінійного розвитку людства, мала безперечні здобутки. Йдеться про вироблення Гегелем процесуального поняття історії, створення всезагальної, логічної її моделі на основі загальних закономірностей, розробку проблеми співвідношення необхідності, випадковості та свободи, формування ідеї громадянського суспільства і правової держави. Вони істотно вплинули на розвиток світової філософсько-історичної думки, сприяли поступові філософії історії, більш чіткому окресленню її предмета. Ним є іманентна логіка всесвітньої історії, аналіз її сутності, внутрішнього існування, механізмів функціонування і розвитку. Філософ історії, абстрагуючись від конкретних суспільних явищ, піддає своєрідному синтезу все людство, виокремлюючи в ньому певні загальні закономірності, риси і властивості, характерні конкретним соціальним організаціям, які виявляються залежно від історичних обставин, конкретної ситуації та природних умов. У цьому аспекті філософія історії має багато спільного з історією як наукою, поза досягненнями якої вона не може розвиватись, оскільки її теоретичні узагальнення неможливі без знань конкретних фактів і конкретної дійсності. Тому філософія історії постійно звертається до результатів історичної науки. Однак історія та філософія історії не тотожні, між ними існують істотні відмінності. Історія розглядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, акцентуючи на його специфічних характеристиках, а філософія історії осягає людство в цілому, апелює до універсальних рис і властивостей, веде пошук передусім того, що об´єднує всі соціальні організми, що властиве всім людським співтовариствам. Якщо історію неможливо уявити без хронологічного перебігу подій у різних куточках планети, то філософія історії абстрагується від них, оскільки її цікавлять глибинні суспільні процеси та їхні закономірні рушії.
Іноді філософію історії ототожнюють із соціологією з огляду на те, що вони мають спільний об´єкт вивчення — людське суспільство. Так, на думку німецького філософа П. Барта, існує тільки одна наука про долю людства, хоч як би називали її — соціологією, філософією суспільства чи філософією історії. Однак так думають далеко не всі.
М. Вебер, зокрема, вважає, що соціологія розглядає соціальні дії, соціальні відносини, поведінку, звичаї, прагнучи зрозуміти, пояснити, інтерпретувати їх. Соціолог П. Сорокін стверджує, що соціологія вивчає явища взаємодії людей, а також явища, які є результатом цієї взаємодії (тобто головну увагу приділяє питанням соціальної дії та соціальної взаємодії, що відбуваються у конкретних соціальних групах, колективах, державі), а філософія історії вивчає суспільство як універсальний об´єкт з універсальними характеристиками (тобто спрямовує свій погляд на суспільство взагалі).
Та все ж філософію історії та соціологію є підстави вважати взаємодоповнюючими науками. Так, філософія історії потребує конкретного соціологічного матеріалу, на підставі якого робить універсальні узагальнення і висновки стосовно історичного процесу. Відтворення нею процесу історії з урахуванням законів розвитку суспільства як соціального організму, що належить до компетенції соціології, вберігає історико-філософське знання від релігійно-містичного провіденціалізму (передбачення) і від схоластики логічного конструювання, властивої, наприклад, Гегелю, О. Конту. Соціологія, у свою чергу, активно використовує філософію історії як методологічний принцип дослідження суспільних процесів і феноменів.
За змістом і проблематикою дослідження філософія історії досить близька соціальній філософії, зміст якої становлять загальні закони розвитку і функціонування суспільства, питання прогресу і регресу в історичному процесі, періодизація і типологізація в історії, матеріальне і духовне життя людей тощо. Однак і філософія історії не обминає ці проблеми. Відмінність між ними виявляється здебільшого у методах дослідження суспільного життя. Філософія історії розглядає історичний процес як розвиток соціуму у тривалому часовому періоді, а соціальну філософію цікавлять завершені, готові процеси. Отже, філософія історії розглядає суспільство в динаміці, а соціальна філософія — у статиці.
Аналізуючи під властивим тільки їй кутом зору історичний процес, філософія історії розв´язує одну з основних проблем — теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно-історичного плину суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій. В її арсеналі — широкий набір теорій, заснованих на різних принципах систематизації емпіричного матеріалу, різних схемах розвитку людства, моделях структуризації світової історії, які можуть бути зведені до двох основних типів:
1. Теорії, в межах яких здійснюється поділ історії на стадійно загальні для всього людства етапи.
2. Теорії, що визнають поліваріантність, циклічність історичного розвитку різних народів, певних регіонів.
Їм відповідають дві найзагальніші моделі світового історичного процесу — лінійна і нелінійна, які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.)