Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.) скачати онлайн-> Нелінійна філософія історії

Нелінійна філософія історії



Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією. Кредо прибічників такого бачення історії людства найповніше висловив авторитетний дослідник історії та культури Ганс-Георг Гадамер (1900—2001), зазначивши, що розмаїтість індивідуальних виявів є не тільки характерною рисою грецького життя, а й історичного життя загалом — саме в цьому полягає цінність і сенс історії.
Нелінійна модель також сягає своїми витоками форц сприйняття навколишнього світу первісними людьми, зокрема давньоземлеробського сприйняття простору у формі концентричних кіл на зразок їх поселень, що уявлялись своєрідними центрами світу і часу як кругобігу змін сезонів у межах земного річного циклу. Архетип циклічності набув розвитку, раціоналізації там, де історіософська рефлексія як така вже відігравала помітну роль. Йдеться про античну філософську традицію (Платон, Демокріт, Геракліт, Емпедокл), що була значно ближчою до науки і до нагромаджуваного на той час емпіричного матеріалу.
Давні греки вбачали кругообіг у всьому — від Космосу до життя конкретної людини. Коловий рух — це геометричний образ вічності (коло не має ні початку, ні кінця) і часовості (рухаючись, людина завжди перебуває «десь», у конкретному «тепер»). У взаємовідношенні вічності й часу, згідно з переконаннями античних філософів, пріоритет належить вічності. Час, за Платоном, є образом вічності. Антична філософія історії, за спостереженнями російського філософа О. Лосева (1893—1988) була філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних світових пожеж (Геракліт), душепереселень і душевтілень (Платон).
Антична ідея кругообігу була подолана християнською філософією, але в мусульманському світі архетип циклічності зберігав свій вплив. Це, зокрема, засвідчила творчість видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332— 1406), який займався конкретним аналізом історичних реалій з їхнім наступним узагальненням і формулюванням певних закономірностей трансформації окремих суспільств як самовпорядкованих соціальних організмів. Причиною циклічного піднесення і занепаду таких організмів він вважав стан моральних переконань правлячої еліти. Історія, на його думку, пов´язується не лише із соціально-економічними чинниками, а й з духовним станом представників провідної верстви та народу загалом.
Погляди Ібн-Халдуна перегукуються з переконаннями італійських мислителів доби Відродження, зокрема М. Кузанського, Н. Макіавеллі, Дж. Бруно, Т. Кампанелли і особливо з новаторською творчістю Дж. Віко. Розвиваючи парадигму циклічності, Дж. Віко зосереджувався не на аналізі зміни політичних форм, як це було започатковано ще давньогрецькою філософською традицією, а на дослідженні трансформації культури. В культурній історії кожного народу він виокремлював три «родові періоди»:
— первісне варварство з міфологічною формою осягнення світу, пануванням дикунства і злиднів;
— героїчний (феодалізм), або добу героїв (вождів) та ентузіастів, коли було закладено основи культури і монархічної форми правління;
— класичний (людський) із максимальним розвитком економіки та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей.
Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав людський дух (розум), а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів. Відповідно історія постає як походження і розвиток людських суспільств та їхніх інституцій. Аналізуючи культуру, мораль іудеїв, халдеїв, скіфів, фінікійців, єгиптян, греків і римлян, він дійшов висновку, що «люди відчувають спочатку необхідне; згодом звертають увагу на корисне; відтак помічають зручне; пізніше розважаються насолодами і тому розбещуються розкішшю; нарешті божеволіють, розтрачуючи своє майно». Отже, основою занепаду суспільств є занепад моральності.
Віко чи не першим запропонував порівняльний розгляд явищ історії та культури, осмисливши його як методологічний принцип дослідження і встановивши його певні правила:
— народи, що належать до одного родового періоду, мають спільні характеристики. Так, спільними рисами Давньої Греції часів Гомера і європейського середньовіччя, які він поєднує «героїчним» періодом, були правління військової аристократії, аграрне виробництво, баладна література, мораль, заснована на ідеї особистої доблесті та лояльності, тощо;
— подібні періоди мають тенденцію повторюватись у тій самій послідовності. Наприклад, за кожним героїчним періодом настає класичний, коли думка переважає над уявою, проза над поезією, промисловість над сільським господарством, миролюбна мораль над мораллю, що сповідує війну. За класичним періодом починається неухильне скочування до нового варварства уяви, варварства рефлексії, в якому, хоч іще панує думка, але вона вже вичерпала свою силу творчості й набула ознак штучності та педантичності;
— цей циклічній рух не є простим періодичним повторенням історії через певний цикл фіксованих фаз. Причина полягає в тому, що історія ніколи не повторюється, а підходить до кожної нової фази в такій формі, яка суттєво відрізняється від того, що відійшло раніше.
Історичні концепції Віко зрощені на благодатному італійському ґрунті. Його парадигма циклічного кругообігу історії людства запозичена як з текстів античних мислителів, так і з праць Н. Макіавеллі, Т. Кампаналли, в яких вони набули особливостей, характерних для XVI-ХVII ст. Використавши їх, Віко надав історичній концепції оригінальної самобутності, здатності завдяки науковому аналізу повертатися до забутих істин. Критикуючи вузькість і абстрактність панівної в його часи філософської доктрини, він вимагав ширшої основи для теорії пізнання, особливо історичної сфери. Віко, на думку багатьох дослідників, значно випередив свій час, тому не всі його ідеї були сприйняті сучасниками. Однак згодом вони стали теоретичною основою цивілізаційного напряму у світовій філософії історії російського мислителя Миколи Данилевського (1822—1895), Освальда Шпенглера та А. Тойнбі, для яких історія людства постає у формі реальних, окремих, самодостатніх соціокультурних світів.
Першим наповнив концепцію локальних цивілізацій необхідним філософсько-історичним змістом Данилевський, який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історичними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку — «цивілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (цивілізацій) він виокремлює десять:
— єгипетський;
— китайський;
— ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний;
— індійський;
— іранський;
— єврейський;
— грецький;
— римський;
— новосемітичний, або аравійський;
— германо-романський, або європейський.
Крім них, Данилевський звернув увагу ще на три культурно-історичні типи — мексиканський і перуанський, які через дії зовнішніх факторів не змогли реалізувати свої потенційні можливості, і слов´янський тип, що лише набув початкових рис свого розвитку. Критерієм ідентичності цивілізації він вважав етномовну спорідненість певних народів, їхніх груп, наприклад, індійців, слов´ян та ін. Щоправда, цей критерій не повністю збігався із запропонованою Данилевським періодизацією цивілізацій. До речі, він був одним із перших, хто відмовився від принципу європоцентризму, згідно з яким існує лише західноєвропейська цивілізація, а навколо проживають доцивілізаційні народи. Учений був переконаний в існуванні множинності самодостатніх цивілізацій, доля яких уподібнюється до життя живих організмів — народження, ріст і розвиток, старіння і смерть.
У цих поглядах Данилевський зближувався зі Шпенглером, який також дотримувався думки, що історія є послідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, назвавши їх «культурами». «Античність і Захід, поряд з Індією, Вавилоном, Китаєм, Єгиптом, арабською та мексиканською культурою, — це окремі світи становлення, що мають однакове значення в загальній картині історії», — зазначав Шпенглер. Однак, на відміну від Данилевського, він виокремив усього вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабську, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, китайську й культуру майя. Найдокладніше Шпенглер проаналізував життєвий цикл лише античної, арабської, західноєвропейської та індійської культур.
Кожний з виділених ним культурних світів має ідентичний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організму: зародження, зростання, розвиток, занепад і загибель. Тому у кожній культурі виділяють — дитинство (варварство первісного суспільства), юність (початок розвитку політичної організації, мистецтва й науки), зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя) і старість з її неодмінним супутником — смертю. Натуралістичний погляд на історію позначається навіть на Шпенглеровій концепції внутрішньої деталі окремо взятої культури, адже послідовність фаз у межах кожної культури має в собі не більше історичності, ніж наступність у декількох фазах життя комахи: яєчко, лялечка, личинка, імаго (дорослий індивід). Кожна фаза в будь-якій культурі Шпенглера автоматично переходить у наступну, як тільки настає її час. Фіксованим є не лише цикл фаз, а й час, призначений для нього.
Внутрішню цілісність кожної культури забезпечує її природний набуток, трансцендентний «прафеномен», що розвиває свої творчі можливості на стадіях зростання — розвитку, а вичерпує їх на стадіях старіння і смерті, зумовлюючи перехід її до нетворчої фази, на рівні буття якої не виникає вже нічого нового. Шпенглер називає фазу творчого занепаду культури «цивілізацією», на противагу розумінню цивілізації як найвищого розвитку культури у Данилевського. Цивілізація в його розумінні — це період творчого безпліддя конкретної культури, що уподібнюється до сухого дерева. Характерними її особливостями є дегуманізація, мілітаризація та бюрократизація, домінують відверті скептицизм і нігілізм. Для західної європейської культури, за прогнозом Шпенглера, настане така пора через два-три століття.
Система історико-філософських поглядів Шпенглера справила вагомий вплив на історичну свідомість західного суспільства загалом і на формування історіософії наивідомішого історика XX ст. А. Тойнбі зокрема, який у своєму дванадцятитомному «Дослідженні історії» вразив докладністю розгляду, широкою ерудицією. В засадничій основі цієї знаменитої праці — актуалізація проблеми єдності історичного процесу. Тойнбі виходив з того, що матеріалом історії є життя (як у зовнішній, так і внутрішній формах вияву) певних унітарних людських підрозділів, які він називає суспільствами. Кожне суспільство є або первісним (примітивним), або цивілізованим. Первісних суспільств значно більше (етнологи налічують їх до 650), але вони недовговічні, менш індивідуалізовані утворення порівняно з цивілізаціями. Для них характерна невелика кількість населення, незначні географічні масштаби і, як правило, рання загибель під дією зовнішніх чинників. Малочисельніші цивілізації, але із значно більшими просторово-часовими вимірами, є більш індивідуалізованими. Вони самодостатні локальні утворення, що виявили свої всебічні творчі потенції, за винятком лише кількох недорозвинутих цивілізацій, яким це не вдалося здійснити. До них Тойнбі відніс першу сирійську (часів гіксосів, затьмарена єгипетською цивілізацією); несторіансько-християнську (далекосхідна християнська, затьмарена ісламською); монофізитсько-християнську (затьмарена ісламською); далекозахідну християнську (кельтська, затьмарена західною); скандинавську (затьмарена західною).
З метою охоплення величезного різноманіття найсуттєвіших історичних реалій людства Тойнбі не лише подав багатовимірну характеристику цивілізацій, а й висвітлив складний шлях їх генези. Первинним етапом, на його думку, був процес формування («життєвий порив творчої меншості») у різних куточках Землі перших самодостатніх цивілізацій (єгипетської, шумерської, мінойської, андської, хараппської, шанньської тощо). Величезна внутрішня потенційна сила актуалізувала появу на периферії цивілізацій сателітів (міссісіпська, північноандська, еламська, хеттська, урарту, іранська, японська, руська, тибетська тощо), які завершують перший цивілізаційний крок людського поступу.
Наступним етапом було набуття частиною перших цивілізацій рис аперентації (батьківства), що уможливило появу афіліаційних (афіліація — усиновлення, удочеріння) цивілізацій, як, наприклад, сирійської, еллінської (античної), індійської, творчі сили яких дали світові буддизм, християнство й іслам. На цій основі в добу середньовіччя виникають дочірні цивілізації другої генерації: західнохристиянська, східнохристиянська (православна), ісламська, китайська, індійська тощо.
У сьогоденні існують здебільшого окремішні цивілізації: західнохристиянське суспільство, православне християнське суспільство, ісламське суспільство, індуїстське суспільство і далекосхідне суспільство. Але, як зазначає Тойнбі, за уважнішого аналізу сучасного людства можна виявити також реліктові спільності, рештки давно згаслих суспільних утворень, які він поділяє на дві групи. Перше угруповання складається з християн-монофізитів Вірменії, Месопотамії, Єгипту та Абіссинії, несторіан Сходу, євреїв і персів. Друге — з кількох гілок послідовників буддизму (махаяни Тибету, Монголії, хінаяни Цейлону, Бірми, Камбоджі тощо), а також джайни в Індії.
Стисла ілюстрація генези цивілізацій, за Тойнбі, засвідчує фактор взаємодії, взаємовпливу цивілізацій, їхню своєрідну відкритість, а відтак і відносну єдність історичного процесу. Поділивши світову історію на кілька різних у часі й просторі локальних цивілізацій (спочатку — 19, згодом — 21, а під кінець — понад 30), що виокремлювалися насамперед за принципом належності їх до певної релігійної традиції, Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну, долаючи схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загибелі. Локальні цивілізації є рівноцінними, самодостатніми в усій своїй самобутності. Схема А. Тойнбі передбачає місце у всесвітньому історичному процесі й «неісторичному» Сходу, що так незатишно почувався у стадійно-формаційній схемі Маркса.
На основі аналізу переходу від еллінського суспільства до західнохристиянського Тойнбі виокремив такі чинники, що знаменують перехід від старого до нового суспільства — цивілізацій:
— світова держава на прикінцевій стадії вже приреченого суспільства;
— наявність церкви, яка виникла в надрах старого суспільства і стає осередком нового;
— хаотичне вторгнення варварів, які переживають свою «героїчну добу».
На його думку, найвагомішим є другий фактор, а найменш вагомим — третій. Рушійною силою цивілізаційних трансформацій Тойнбі вважає людей, які вільно реалізовують свої творчі сили. Не надлюдська вітальна (життєва) сила (як у Шпенглера) керує діями людей, а їх свобода вибору визначає хід історії. «Особиста свобода — це доконечна передумова будь-яких людських досліджень, добрих і лихих», — зазначав мислитель. Тому розвиток цивілізаційної культури визначається не завоюваннями та зовнішнім блиском, а «витонченістю і досконалістю», «життєвим поривом», свіжістю сил «творчої меншості». Щоправда, у людській творчості Тойнбі вбачає і небезпеку, оскільки вона згодом перетворюється на «панівну меншість». «Нетворча більшість» лишається на узбіччі суспільства, не беручи активної участі в його житті. Вона згодом набуває ознак класу, який Тойнбі називає «внутрішнім пролетаріатом». Крім того, на межі такої цивілізації постає «зовнішній пролетаріат». Суспільство надломлюється, і починається період руїни — сум´яття, розколи. Таких періодів, за Тойнбі, чотири:
— розкол суспільного організму (мілітаризм);
— розкол душі (брак основи для стимулу);
— розкол горизонтальний (боротьба класів);
— розкол вертикальний (міждержавні війни).
Ці розколи спричиняють ритмічні коливання (занепад — відродження), в яких панівна тенденція до розпаду бореться з рухом опору. Перший занепад штовхає надломлене суспільство в добу лихоліть, які вщухають за першого відродження, після якого настає другий, потужніший занепад. За ним відбувається триваліше друге відродження у формі заснування світової держави. Ця держава зазнає рецидиву хвороби й одужання, і за цим останнім відродженням настає остаточний розпад, драма якого має виразніший і послідовніший сюжет, ніж драма рівноваги сил.
У драмі історії простежується не лише діяльна людина з її правом вибору, а й кінцева духовна першореальність — Бог, усюдисущість якого передбачає його іманентність цьому світові й кожній живій душі. У християнській концепції Божества його трансцендентний аспект виражено в Богові-Отцеві, а іманентний — у Богові — Святому Духові. Однак характерною і визначальною ознакою християнської віри є те, що Бог не двоїстий, а Триєдиний і що в Богові-Синові два інші його аспекти об´єднані в Особистість, яка завдяки цьому таїнству є близькою людському серцю, збагненна людським розумом. Тому світова основа (Бог) не є чимось суто зовнішнім стосовно людини. Вона безпосередньо осягає та реалізує себе в самій людині, що як духовна і жива істота постає щоразу лише як «частковий центр духу і поривань через себе сутнього» (М. Шелер). Відповідно історію людства Тойнбі розглядає як тернистий шлях кінцевого єднання людської спільноти з Першореальністю, Абсолютом, шлях гармонії зовнішнього Універсуму з його нескінченною розмаїтістю конкретних виявів і внутрішнього Універсуму, що утворює індивідуальність кожної людини. Цьому єднанню має передувати поступове згуртування людства в єдину соціокультурну макросистему.
Цивілізаційну природу історичного процесу поділяли французький мислитель П´єр Тейяр де Шарден, П. Сорокін, К. Ясперс та багато інших всесвітньо відомих філософів й істориків, що визнавали спроможність соціальних організмів до самоорганізації в окремі самодостатні системи вищого рівня — цивілізації. Такі цивілізації прямо чи опосередковано взаємодіяли між собою, а на сучасному етапі планетарного буття, зіткнувшись з різноманітними складними глобальними проблемами, поступово інтегруються в загальнолюдську макроцивілізаційну систему.
Завдяки внутрішній багатоаспектності поняття «цивілізація» найповніше відповідає завданням філософії історії, оскільки воно досить абстрактне для того, щоб усвідомлюватися як окрема дискретна одиниця (цілісність) у вимірі всесвітньо-історичного процесу. Водночас воно достатньо конкретне, щоб співвідноситися з такими емпіричними реаліями історії, як держава, народ тощо. Однак не слід ідеалізувати цивілізацію як важливу (чи, можливо, найважливішу) категорію філософії історії, хоча вона найповніше відповідає поліваріантності історичного процесу. Найповніше, але не повністю, оскільки історія людства є архіскладною, багатофакторною, її нездатне охопити повністю жодне поняття. До того ж історія значною мірою підпорядкована ймовірнісній логіці, вона містить безліч варіантів майбутнього у сьогоденні, осягнути які практично неможливо.
Спрямованість культурно-історичного процесу завжди має альтернативні можливості, і яка з них стане дійсністю, до яких наслідків вона приведе, залежить від багатьох випадковостей і дій конкретних людей, які завжди мають власні цілі, хоча й можуть діяти неусвідомлено або навіть несвідомо. Вибір напряму руху суспільної системи нерідко залежить від малопомітних на перший погляд чинників і ними зумовлених обставин. Випадковість, що реалізується, актуалізуючи одну із потенційних можливостей, яка розкривається як дійсність, відкриває перед системою нові можливості й робить увесь процес її розвитку в певному напрямі незворотним. Такий загальнометодологічний підхід у дусі теорії дисипативних структур (синергетики) сьогодні більш прийнятний, ніж традиційний детермінізм, оскільки він враховує свободу волі та вільний вибір окремих індивідів, соціальних груп, дискретних (відокремлених) співтовариств (цивілізацій, держав) як важливий чинник руху людства. Тобто враховує свободу людини як її сутнісну визначеність, істотну рису людського буття. Свободу не в усталеному розумінні як «усвідомлену необхідність», а як вияв здатності до самоорганізації, певного механізму саморегуляції культурно-історичного руху. За словами Тойнбі, «людська свобода — це закон Господній», а отже, є внутрішнім змістом самовпорядкування людських соціумів і людства загалом.
Можна цілком погодитися з думкою Р. Колінгвуда, що «припускати, нібито світ і далі ставатиме все кращим відповідно до наших власних особливих ідей добра, означає бути далеким від розуму. В одному ми можемо бути певні: наші нащадки житимуть у світі, що відповідатиме їхнім власним ідеалам, достоту як цей, в якому ми живемо, відповідає нашим».








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А.)