Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Розділ XI. РЕЛІГІЯ В СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Розділ XI. РЕЛІГІЯ В СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ



Перші проявлення цивілізації в Китаї звичайно відносять до XIV ст. до н.е. Це початок епохи Шан (Інь). Тоді існувала держава Інь в середній течії р. Хуанхе. Державу очолював спадковий монарх Ван, вже було майнове розшарування, зачатки рабовласництва, але збереглися залишки первісно-общинних відносин. Тоді з’явився місячний календар. Первісна релігія як культ природи і культ предків почала трансформуватися в системну релігію.

Кожна община мала своє божество – фанді, яке було покровителем і предком общини, воно підтримувало родючість землі і плодючість худоби. Місцеві божества очолював верховний бог Шанлі. Своїм богам і предкам шанці приносили жертви, в тому числі й людські – чоловіками з полонених (жінок залишали живими як робочу силу). Людські жертвоприношення бували масовими. В епоху Шань виникає уявлення про Небо як верховну істоту, володаря всього існуючого.

В XI ст. до н.е. державу Інь завоював народ чжоу.

Епоха Чжоу тривала з XI ст. до н.е. Тут уже з’явилося боргове рабство, але основу суспільного рабства створювали вільні общинники, що одержували землі від Вана. Держава складалася з окремих царств, які поступово набирали незалежності і воювали між собою. До кінця епохи утвердилась приватна власність на землю. Значно поліпшилася технологія оброблення землі, утвердилось ремісництво, розквітала торгівля. У цей час виробляється специфічна стародавня релігія.

У чжоусців була богиня Праматір з роду Барана – Цзянь Юань, потім її місце посів Правитель-Просо (“Володар-Зерно”).

Коли ж унаслідок завоювання держави Інь та ряду сусідніх племен сформувалася держава Чжоу, виник і культовий міжплемінний союз, у якому поклонялися спільному богові Гуню.

Згодом у межах нижньої і середньої течії Хуанхе виростає ще більш впливова держава з тією ж назвою Чжоу.

У ній з’явився культ “Верховенство божества” – Неба, а чжоуський став “Сином Неба” – Тянь-цзи.

У VIII ст. до н.е. центр держави Чжоу переміщується на схід. Східне Чжоу – це період існування ряду роздроблених самостійних держав, їх було близько двохсот. З десяток їх найбільш значних, в тому числі і Східне Чжоу, утворили ядро держави, яку історична традиція вважала “центральними царствами” Всесвіту (Піднебесний Всесвіт – Чжун го).

Серед великої кількості царства Чжун го Східне Чжоу відігравало роль культового центру, а чжоуські вани стали номінальними правителями. Релігія в цей період залишилася культом природи і культом предків, особливо царських.

З V ст. до н.е. і до III ст. до н.е. триває період “царств, що ведуть боротьбу”. Царства Ці, Чу, Цінь, Цзінь, Хань, Сунь, У, Юе, Лу та інші змагаються за панування одне над іншим.

Саме в цей час і з’являються основні філософські й релігійні школи Китаю, і перша з них – конфуціанство.

Але перед викладом історії і суті конфуціанства коротко розглянемо зміст і форми релігії Стародавнього Китаю.

З розрізнених релігійних ідей в епоху Чжоу склалася до певної міри систематизована релігія. У кіпці XIX ст. їйібуло дано назву стародавня державна релігія, чи синізм. Але ця назва в сінології не прижилась, релігія стародавніх китайців залишилася без назви, такою хай вона буде і в нас.

Стародавня китайська релігія

Як і в усякій релігії, у стародавніій китайській релігії знаходимо насамперед анімістичні уявлення, пов’язані з уособленням природних і соціальних сил. Вони виявилися в обожнюванні неба, різних духів і душ предків.

Небо (Тіан, Тян, Ті) – головне китайське божество. Це не дух неба, не якась сила, а саме живе небо, яке над нами, воно все бачить, усе знає, усе йому належить, воно всім керує. Воно є Верховний Правитель, обожнений матеріальний предмет, а не вища істота.

Ніяких поглядів стародавні китайці в розуміння свого божества неба не вкладали. Це чисте поклоніння силам природи.

Небо не дає одкровення, чудес, божественного втручання в дії природи і людини. Але є доля, мінг, у кожного вона своя і стає відомою, лише коли здійснюється. Небо може висловити своє ставлення до природи, до людей через погоду, природні явища, воно може заявити про втрату гармонії між ними і землею. Тоді справа імператора – принести жертву, відрегулювати відносини. Якщо небо гнівається па імператора, тоді його треба замінити.

Старокитайське уявлення про духів (Шань) – це вже анімізм. Духів велика кількість, вони пов’язані з предметами природи, кожен з них має свого Духа. Існують вони спільно як якась корпорація, до них і треба звертатися не поодинці, а до всіх разом. Оскільки вони уособлюють конкретні речі (гори, річки, лани, небесні світила, явища природи тощо), то їх існування територіально обмежене. Культ щодо них здійснює вже не імператор, а місцевий правитель.

Духи існують під Небом, підвласні йому, але не представляють його. Всі вони добрі, злих духів немає. Зло йде не від злих духів, а від відсутності доброї волі добрих духів.

Культ духів обслуговувався запозиченим з первісної релігії шаманізмом. Шамани були фахівцями у стосунках з духами, вони знали, коли, де і як здійснювати їм жертвоприношення, як їх запросити для допомоги і як відвернути зло. Існування і авторитет духів підтримувалися тим, що шамани знали народну медицину, фізіологію і психологію клієнтів.

Культ предків був найбільш укорінений. Стародавні китайці вірили в існування душі людини після її смерті. Це не була віра в особисте безсмертя. Це була ідея продовження роду як вічної цінності.

Китайське уявлення про потойбічний світ зберігало риси первісних уявлень про це. Потойбічний світ був природним продовженням земного життя. Покійник не вмирав остаточно. Він потребував їжі і догляду відповідно до того статусу, який він посідав за земного життя. Про нього треба було піклуватись, як про живого, замінюючи реальні речі і форми піклування відповідними символічними. Цьому і. мав служити культ предків. Тому й немає в стародавньокитайському анімізмі ідеї потойбічної відплати, ідеї пекла і раю. Китаєць боїться не майбутньої кари, а осудливої думки духів предків, перед якими він несе відповідальність. Від предків залежить його теперішня доля, реальне життя. І до цього не можна бути байдужим.

Ось тому в кожному будинку влаштовувалася своя капличка чи молільня з дощечками, на яких були написані імена предків. Коли збирається родина – присутні й духи предків. Тоді духам предків приносять жертву – пряму чи символічну. Члени родини споживають їжу, а духи предків – жертву. На честь предків проголошують промови, в заклинаннях висловлюють свої прохання чи вдячність за допомогу тощо. Такий культ має тільки родинний характер, його здійснюють тільки чоловік і дружина. Тому шлюб – це релігійний акт, він відкриває можливість поклоніння предкам.

Вшановує своїх предків і імператор. І це пошанування вже має не тільки родинний, а й суспільний характер, Імператор приносить жертви своїм предкам і всім попередникам на престолі. А вони допомагають не лише йому одному і його родині, а всій державі в цілому, всьому народові Звідси їх значущість, масштаби, публічність.

У Стародавньому Китаї виникли культові традиції. Жертви приносилися Небу, духам і предкам з різних приводів, навіть у разі зміни погоди. Ці жертви робилися не заради відкупу, а із вдячності і відданості. У китайських обрядах немає нічого аскетичного. Обряди часто супроводяться музикою. Жертвами є тварини, рослини, предмети вжитку – усе залежить від причини принесення жертв, від того, чого просять. Жертви приносить сам прохач, глава родини, ніяких спеціалістів із жертвоприношень немає. Але все повинно відповідати ритуалу, нічого не може бути знехтуване чи спрощене. В очах китайця жертва – це вся сума відношень з надприродним, і нехтувати тут нічим не можна.

Стародавня китайська релігія була знаменна розквітом традиційної магії: маги, провісники, ворожбити, знавці рецептів чудодійних еліксирів, фахівці з добра і зла, любові і ненависті, життя і смерті мали необмежений простір для своєї діяльності. Особливого розмаху набрала магія досягнення безсмертя. Пошуки еліксиру безсмертя заохочувалися майже всіма імператорами всіх династій. Чому б не зробити безмежним чудове імператорське життя, в якому для Сина Неба не було ніколи, ніде, ні в чому відмови? Недосягненість цієї мрії очевидна. Але ці пошуки стимулювали створення знаменних для давньокитайської медицини фармацевтичних відкриттів.

Отже, стародавньокитайська релігія, яка безпосередньо народилася з первісної релігії їхніх предків, йшла звичайним для всіх релігій шляхом: перетворення первісного уособлення природи і суспільства в політеїзм, об’єднання елементарних фетишистських і магічних прийомів і дій у релігійний культ. Твердження про те, що стародавні китайці вже вклонялися Шаньді – Першому государеві, найвидатнішому з усіх духів, та ще й з натяком на те, що стародавні китайці під Шаньді розуміли Єдиного Бога, навряд чи можна вважати обґрунтованим.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)