Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Стародавньогрецька міфологія

Стародавньогрецька міфологія



Міфологія стародавньої Греції була одним з найяскравіших явищ, що відбились на всій світовій цивілізації. Вона з’явилася уже в первісному світогляді давньогрецьких племен ще в період матріархату. Міфологія відразу увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення.

Міфологічному обґрунтуванню були піддані культ предків і тотемів, без яких теж не обійшлися стародавні греки. Отже, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вияв у міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській ‘ міфології.

Олімпійській міфологія – це вже загальногрецька міфологія періоду патріархату. Дослідники відзначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює “батько всіх богів і людей” Зевс, він живе на горі Олімп, усі боги цілком підлеглі йому. Всі олімпійські боги антропоморфні не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях? вони фізично тотожні людям, мають усі людські якості, в тому числі й негативні, які іноді ганьблять цих богів. Вони їдять і п’ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають.

Поряд з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількість міфічних героїв, які приборкують чудовиськ, які шкодять людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології був усвідомленням людьми свого місця в світі, зростання їхньої влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше й більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В елліністичну, а потім і в римську епоху міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал митцеві для алегорії і метафор, створює сталі образи, типи і характери.

Але головним для стародавньогрецької міфології є й релігієутворююча функціональність – вона стає основою для формування анімістичних уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонії і відчуття реального життя, стає підвалиною реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, а й пізніше, в добу Відродження, аж до наших часів.

Виховані на суворому дотримай ні законів і норм, стародавні греки ретельно ставилися до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога Сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині родючості і землеробства, а також законодавства, оскільки землеробство вимагало осілості і стабільності в житті. їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. У цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим ступенем освячення були пісні і танці вночі на свято Великих Елевсіній. На другому ступені збиралися в самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри – Персефони (Кори). Персефона стала дружиною Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім – знову до підземного царства, Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, символічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри здобували право на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обов’язків. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху істотно змінився культ Діоніса, який став богом рослинності, виноградництва і виноробства, його поставили нарівні з Аполлоном, він став уособлювати ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов’язана релігійно-філософська течія орфіків, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідав про смерть його дружини Еврідіки, яку вкусив змій. Бажаючи повернути кохану дружину до життя, Орфей спустився в підземне царство. Грою на кіфарі і співом він зачарував стража підземного царства Кернера, а також Персефону, дружину Аїда. Орфею було дозволено забрати Еврідіку з собою з умовою, що, ведучи її нагору, він не повинен оглядатися назад. Проте цікавість перемогла, він таки оглянувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив свою дружину. Але Орфей здобув знання про душу. Він розповів людям, що душа – це початок добра, часточка божества, а тіло – це темниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз – переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків згодом було сприйняте філософами (піфагорійцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Міфологія архаїчної епохи була пов’язана з філософією, про що свідчить давньогрецьке вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньо оздоблена давньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в іудаїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії, та й від науки в цілому. Жрецтво не утворило окремої соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало істотною ознакою культури того періоду, не минуло релігійної думки і проявилось у міфологи. Внаслідок цього відбулося оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем усього був бог Хронос, він з хаосу та ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же – Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і небо породили Океан, Федіту (одну з нереїд – морських німф), Крона і Рея. Син Крона – Зевс – домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персе-фона народила від Зевса нового бога вина і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, і з розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумовно, тут існує багато суперечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався та уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Ллє він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали висхідні основи існуючого світу. Згодом це виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (6л. 625-547 р. до н.е.), Анаксімандра (бл. 610-546 р. до н.е.), Анаксімена (бл. 585-525 р. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 540 -480 р. до н.е.) і Піфагора (бл. 570-500 р. до н.е.). Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поряд, Іноді заважали одне одному, іноді доповнювали одне одного. Це був єдиний поток духовного розвитку, який кристалізувався в багатій духовні культурі стародавніх греків.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)