Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Утворення сучасних напрямів християнства

Утворення сучасних напрямів християнства


Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV-VII ст., явно визначилися два основні напрями – західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці II ст. посилився економічний розпад Римської імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З півночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході – Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних держав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри християнства: Західний – у Римі та Східний – у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Римський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпископи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Константинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе “православними” і цілком підпали під владу імператорського двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок свого столичного становища присвоїв собі титул “вселенського” і “найсвятішого” (решта є “блаженними”).

Східні церкви відразу стали частиною державного апарату Візантійської імперії; на світську владу вони не претендували. Між цими християнськими центрами розгорнулася конкурентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор’я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокрема з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога-Отця, чи й Сина (“філіокве”), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних – квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У 1054 р., за часів папи Льва IX і патріарха Константинополя Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Християнські історики називають його “розділенням церков”. Західна церква назвала себе “римсько-католицькою”, тобто Римською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свого претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні церкви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічними, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено-григоріанська церква у Вірменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала-барська (Індія) церкви – так звані стародавні східні церкви.

У XVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авторитету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник протестантизм.

У наш час християнство представлене більше як 400 течіями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільшими є православ’я, католицизм і протестантизм.

Християнство, яке виникло на історичному зламі поступового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародавнього світу і відкрило інший історичний етап нової християнської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія християнства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви – історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на ослові релігійно-правових засад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віровченських положень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлення і вдосконалення віровчення та культу переважають процеси організаційного оформлення вчення, тобто процес утворення християнської церкви начебто є другорядним щодо утворення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принципах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно уповільнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і навіть ворожих один одному напрямів християнства: православ’я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбувається активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв’язку з історією етносів і держав.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)