Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Головні дохристиянські боги

Головні дохристиянські боги



Остаточно не встановлено, чи мали давні слов’яни єдиного бога, але багато відомостей свідчать про них як про багатобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у праці “Про готську війну” розповідав, що слов’яни та анти шанували “єдиного бога, що посилає блискавку”, визнаючи його “владикою всіх”. У літописах ідеться про одного бога в киян.

Предки українців обожнювали небо, оскільки бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їхнім уявленнями, небо є місцем, де живуть боги, палата божа, а зорі – то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще – на небі, бо то – боже, звідси давня приказка: живе, як у бога за дверима.

Сварог. Можливо, спершу слов’яни головним богом вважали Сварога – бога неба, сонця, небесного вогню. Його назва, ймовірно, походить від санскритського svar, svarga – небо, сонце, сонячне світло (хорватський дослідник В.Ягич виводить його із слов’янського – варити). Сварога вважали основою всього, прабогом, владикою світу. Від нього пішли всі інші боги – Сварожичі, які правлять світом.

Свого часу були намагання довести, що Сварог не був найвищим богом у слов’ян і в давніх пам’ятках з’явився випадково або що він взагалі не був богом, його назва походить від слова – сварожич, що означає священний вогонь біля стодоли. Тому вій відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Але не всі погоджуються з цими твердженнями, визнаючи Сварога найголовнішим богом – володарем українського Олімпу. Сварога вважали й опікуном ковальства і ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги – Гефест і Прометей.

Перун. У X ст. українська міфологія визнавала найголовнішим не Сварога, а бога родючості, грому й блискавки, володаря неба Перуна, відомого й іншим слов’янським народам, а також литовцям. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У Києві на одному з пагорбів стояв його дерев’яний бовван (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями, він їздив по небу на вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо і і засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

У літописах Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У давньослов’янському перекладі грецького оповідання про Александра Македонського ім’я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про його місце в давньоукраїнському пантеоні. Це підтверджує і чеський Глосарій 1202 р., в якому слово “Перун” потрактовано як “Юпітер”. Перуна згадують і багато інших пам’яток.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, лихих людей. У деяких областях України дотепер збереглося давнє прокляття “Бодай тебе Перун побив!”. Уявлення і повір’я про грім та блискавку мають дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб ненароком не постраждати разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим громом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. Дотепер збереглося повір’я: коли гримить, слід перехреститися й опертися спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме весь рік, а людина буде щасливою. Перун посилає блискавки, які навесні будять землю до життя й запліднюють її дощами, проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що запалила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним молоком або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов’язаних з громом свят: Гавриїла – 13, Кирика – 15, Іллі – 20, тріскучої Анни – 25, Паликопа (Пантелеймона) – 27. Найпопулярніший громовик – Ілля. Він їздить небом на вогняному возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть “громовим”. Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочили до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки київських князів та їхніх військ, а купецтво і селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. За іншими версіями, він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли скидали Перуна в Дніпро.

Даждьбог (Дажбог). Як богові Сонця (син Сварога і Неба), йому поклонявся весь слов’янський світ. Уперше згадується про нього у південно-слов’янському перекладі візантійського хронографа VI-VIII ст. Іоанна Малали. Іпатієвський літопис (1114) подає з цього хронографу уривок, де Геліоса названо Даждьбогом. Він – сонячний бог, визначає сили й дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родоначальником руського народу.

В історичних пам’ятках це ім’я подано в давньослов’янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. До нього входять слова “даждь” – дай, і “бог” – “багатство”.

Хоре. Як бог Сонця він належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. Можливо, його ідентифікували з “нічним світилом” – Місяцем. Дехто з учених твердить, що Хоре і Даждьбог – одна особа. Але пам’ятки подають цих богів окремо.

Назва Хоре фігурує в різних варіантах – Харс, Хурс, Хурьс, Хорс, Хьрс, Хрос. У “Слові про Ігорів похід” Хоре – бог Сонця зветься Великим. У слов’янських перекладах грецьке ім’я Аполлон часом подано як Хорс. Був він добре відомий і західним слов’янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у давніх пам’ятках.

Велес (Волос). Одним з найважливіших богів Київської Русі був і бог достатку Велес (“скотній бог”). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово “скот” у давнину означало багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опікуном купців, охоронцем череди на землі, и пастухом небесних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. Починаючи з 907 р., щодо нього вживають назву “скотній бог”. У Літописах домінує, форма Волос, а в інших пам’ятках – Велес. У “Слові про Ігорів похід” поета і співця Бояна названо Велесовим онуком: “Віщий Бояне, Велecoв внуче”. Це свідчить про те, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса немає. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку XI ст. – у Ростові. Пізніше Велес був широко відомий, його ім’я збереглося у східнослов’янських топографічних назвах. У Новгороді також стояв ідол Велеса і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові. Поблизу Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії є місто Велес, у Боснії – гора Велесова, що свідчить про поклоніння йому південних та західних слов’ян.

Слово “велес” відоме й іншим народам Східної Європи. У чехів veles – нечиста сила, латиське vels – біс, литовське velis -небіжчик, vele – душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став “скотнім богом”.

За християнських часів Велеса заступив св. Власій Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив пастуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вважаючи, що він постав із св. Власія. У Греції св. Власія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшановують і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському літописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем погоди. Він часто згадується у давніх пам’ятках. У “Слові про Ігорів похід” йдеться про “вітри Стрибожі”. А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога: “О Вітре, Вітрило, чому, Господине, насильно вієши?”. У 980 р. князь Володимир поставив у Києві Стрибогів бовван для поклоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати його як бога-нищителя, бога війни. Одні вчені шукали у його назві чеський слід (шетржити) – берегти, милувати, інші – іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викреслити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це слово за назву якогось племені. Цілісної міфологічної історії Стрибога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових богів. Відомостей про неї небагато. Східні слов’яни, очевидно, вважали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літопис називав її “Мокошь”, інші пам’ятки подають ще форму “Макош”, пізніше “Мокоша”. “Слово св. Григорія Богослова” згадує її серед першорядних богів: “І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші”.

Походження цього слова не з’ясовано, у ньому є елементи, споріднені з мордовським “Мокоша”, черемиським “Мокш”.

Існують припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П’ятниця.

Лада (Ладо). Ця богиня належить до східнослов’янської та давньоукраїнської міфології, її вважали матір’ю-благодійницею, що оберігає лад у сім’ї, пізніше – богинею весни, кохання, добробуту; її чоловік Лад (Ладо) – бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово “лада” означає “вірна дружина”, “любка”, “полюбовниця”, а “лад” чи “ладо” – “вірний чоловік”, “полюбовник”. Вони часто трапляються в географічних назвах усіх слов’янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В українських весільних піснях згадується “ладо”, тобто молодий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: “Ой, лад-ладо виорем”.

Лель (Полель). Згідно з міфологією, він – син Лади, бог кохання. Уявляли його вродливим юнаком, який закохував у себе дівчат. З’являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім’я часто згадується у фольклорних піснях. Не виключено, що іменами Лель і Полель давні слов’яни називали одне й те саме божество. Значення слова не з’ясоване. Згадується воно і в польському фольклорі.

Ярило. Відомий він із давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Ярило – яр, ярий – означає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весняний, гнівний.

У давніх пам’ятках згадок про Ярила нема, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запусти (останні дні перед постом, коли ще дозволялося вживати скоромне) перед Петрівкою або відразу по Петрі. Цей бог більше Знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні звичаї, пов’язані з Ярилом, виявилися менше живучими, але свято похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам’ятають.

Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов’язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю – Купала. Густинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у “Синопсисі” 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала злилося зі Святом Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і стало зватися Івана Купала.

Див (Діва). Це – демонічний персонаж східнослов’янської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним виглядом і грізними вигуками. Слова “див”, “диво”, “дивний” одного походження з санскритським і перським Deva – божество, латинським Deus – бог, грецьким Zeus – Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у “Слові про Ігорів похід”. Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див – лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і заперечення, що він належав до божків.

Тур. Серед інших богів історичні пам’ятки згадують і бога Тура, але що це за бог – невідомо, Інколи його ототожнюють із сонячними богами. Слово “тур” здавен існує як епітет хоробрості. Князь Всеволод у “Слові…” зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров’ї), згідно з дослідженнями, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура водили по селу бичка й приспівували: “Ой Туре, небоже, ой обернися та й подивися”. А самі тури (чорні лісові бики) водилися в Україні до XVI ст.

Слово “тур” є елементом багатьох географічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно використовується воно в народних приказках.

Род. Рожаниці. Давні пам’ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В “Питаннях” Кирика з XII ст. йдеться: “Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед”. Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версіями, Род – бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці – богині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з’являються при народженні дітей.

Устав св. Сави в “Сповідальних питаннях” зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзначали на Другу Пречисту.

Як свідчить “Слово Данила Заточника”, Родом лякали дітей: “Діти бігають Рода”. Дехто сприймає Рода за лісовика.

Троян. Давні пам’ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора “Ходіння Богородиці по муках” (XII ст.), “грішники” поробили собі ідолів – Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. У рукописі XVI ст. “Слово і откровеніє св. Апостола” зазначено, що люди сприймають “богів Перуна і Хорса, Дня і Трояна”.

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному з оповідань ідеться про те, що він мав три голови, воскові крила й цапині вуха.

Доля. Про бога Долю пам’ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пантеону. За повір’ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з’являється в образі нової зірки в небі одразу після народженця людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пізніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях – Долі й Недолі.

Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: “Кожному доля визначає шлях від колиски”, “Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає”, “Його спіткала зла доля”, “Що мас бути, того не минути”, “Що Бог дасть, те й у вікно подасть”.

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунайських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов’язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов’ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

Переплут. У “Слові св. Івана Злотовустого” (1407 р.) йдеться про те, що люди “вірують у Стрибога, Даждьбога і Переплута”. Але детальніших відомостей про нього немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливої це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутання, блудіння.

Марена. Слов’яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над водою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми – Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)