Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Митрополія Київська і всієї Русі

Митрополія Київська і всієї Русі



Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родині/і зносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ, де на настояння Візантії було збудовано храм Святої Софії. На межі Х-ХІ ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних князівств з центрами у Білгороді (нині – с. Білогородка на Київщині), Юр’єві (нині – м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква почала привласнювати особливу данину – десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники – десятники. Хоч у Х-ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ними були не греки) і їх призначав Константинопольський патріарх, Київська митрополія фактично була автономною, а митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення культури, оскільки разом з єпископами туди прибували переписувачі книг, іконопис ці, церковні зодчі. Активно поширювалися переклади Біблії, твори отців Церкви, тестодневи (коло тижневих богослужінь), історичні праці.

Духовенство поділялось на “біле” – парафіяльні священики, що не давали обітниці безшлюбності, та “чорне” ченці, здебільшого високі духовні ієрархи. У XIII ст. на Русі було до 50 монастирів, 17-у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослужителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стали центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літописами.

Тоді сформувався один з релігійних феноменів київське християнство, яке, запозичивши візантійські обрядові та культові форми, не сприймало її теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаро-папизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, до компетенції якого належало і призначення ієрархів). Київське християнство виступало за розмежування функцій церкви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, визнавало принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу. Ці основні його засади були обґрунтовані у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого починався її поступовий занепад, головною причиною та ознакою якого було дрібнення єдиної держави на численні удільні князівства, що часто ворогували між собою. Нащадки Ярослава, змагаючись між собою за київський стіл, прагнули бачити і на митрополичій кафедрі свого ставленика. Ослаблений чварами Київ почав втрачати значення загальноруського державного центру, а жодне інше місто такої ролі не відігравало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі. На зміцнення авторитету церкви впливало й те, що вона була наділена певними судовими правами не тільки стосовно священнослужителів і осіб, що проживали при церквах, а й щодо мирян (у справах про розлучення, двоєженство, позацерковні форми шлюбу, успадкування майна дітьми, чародійство, марновірство та ін.). Наглядала вона за торговими мірами і вагами.

Під час монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, багато храмів було зруйновано, пограбовано, церковні книги знищено, священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який ще перед тим втратив значення загальноруського церковного центру.

Усі ці руйнації здебільшого відбувалися після битв, коли захоплені міста піддавалися пограбуванню. Цілеспрямованого релігійного переслідування татаро-монголами, які спершу були язичниками, не було, оскільки для язичників не такою гострою є проблема, хто якому богу поклоняється. Релігійна нетерпимість до християн з’явилася після прийняття ординською владою мусульманства. А до того митрополити, як і князі, щоб приступити до реалізації своїх повноважень, повинні були отримати ярлик (дозвіл) у ханській столиці. Ярлик гарантував особисті і майнові права духовенства, звільняв його від данини.

І все-таки монголо-татарська навала спричинилася до того, що кафедра митрополитів київських, формально перебуваючи в Києві, фактично діяла у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством, яке перебрало від Київської Русі державотворчу традицію, постала необхідність створити свою митрополію. Це вдалося здійснити у 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича – внука Данила Галицького. Вона поширювала свій вплив на південно-західні руські землі, непідвладні Золотій Орді, але її неодноразово скасовували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще селища Москви як майбутнього центру, П.Ратенськйй без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира-на-Клязьмі митрополичу кафедру (1325 р.) і стає духовним натхненником московського Князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано значно пізніше – в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде “першим її престолом і першою кафедрою”.

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву – митрополія Київська і всієї Русі. Словосполучення “Руська церква” і “Київська митрополія” тоді ще виражали різні назви однієї й тієї ж релігійної організації. Але в 1448 р. Руська церква фактично, хоч і без канонічного оформлення, стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя. Митрополит Іон останнім мав титул “Київський і всієї Русі”. Наступний уже звався митрополитом Московським і всієї Русі.

Тим часом (на початку XIV ст.) українські землі опинилися під владою литовських князів, а за вплив на Руську православну церкву змагалися московські і литовські влади, прагнучи мати на київській митрополичій кафедрі свого ставленика. Оскільки кожна сторона у 1354 р. надіслала на висвячення свого претендента, Константинопольський партріарх висвятив двох митрополитів: Алексія – Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа – Митрополитом Литовським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Романові не вдалося утвердитися в Києві, а московсько-литовське протистояння спричинило розкол Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без митрополита.

Лише в 1458 р. Константинополь, не без допомоги Папи Римського, висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв’язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинопольського патріарха. Насправді українське православ’я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч і називалися київськими, фактично перебували у Вільно.

Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ’я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ’я, відповідно, опинилося в дискримінованому станови їді. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет православ’я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589-1593 рр. офіційно оформила автокефальні права своєї церкви, висунувши претензії на роль “третього й останнього Риму”.

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейської уній православна ієрархія в Україні зазнала особливої дискримінації. Відновлення православної ієрархії в її правах відбулося в 1620 р. стараннями Єрусалимського патріарха за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Нова Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.

Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати українською православною церквою національних особливостей, інші більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішувати такі питання поза волею Константинопольського патріарха. Але в 1685 р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)