Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Розділ XVI. КАТОЛИЦИЗМ

Розділ XVI. КАТОЛИЦИЗМ



Католицизм як один з головних напрямів у християнстві остаточно сформувався внаслідок першого великого розколу (поділу церков) у християнстві в 1054 р. Поширений він переважно у Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, в більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Він має багато спільного з православ’ям (віра в два джерела віровчення – Священне Письмо, Священний Переказ, у божественну Трійцю, спасительну місію церкви, у безсмертність душі, потойбічне життя) і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідним пристосуванням до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Він доповнив Символ Віри новими догматами, яких не знає православна церква.

Основними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, с догмат про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, а також про непогрішимість Папи Римського. Прийняття цього догмата папство домоглося тільки у 1870 р. Вселенським собором у Ватикані. В боротьбі за духовну та світську владу папи вступали у численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів, посилювали політичний вилив.

Ще один догмат католицизму про “чистилище” – прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Сутність його полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в “чистилище” – місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів, після чого переходить у пекло чи рай. Очищення дат здійснюється шляхом різноманітних випробувань, Рідні та близькі покійного за допомогою молитв і пожертвувань на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в “чистилищі”, прискорити її вихід звідти. Отже, долю душі визначала не тільки поведінка людини в земному житті, а й матеріальні можливості близьких покійного.

Дуже важливим у католицизмі положення про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами і повинно володіти особливими правами та привілеями. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, написану латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише “тілом Божим” (хлібом), то духовенство – його кров’ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов’язкова безшлюбність (целібат).

Католицька-догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духовенство проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь дає змогу католицькій церкві впливати на суспільство, особливо на жінок.

Віровчення твердить, що Христос, Богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну частину цих справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благодаті відав спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію – папську грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.

Багато своєрідного є і в католицькому культі, якому притаманні пишність і урочистість. Богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Відбувається воно латинською мовою. Вважається, що під час літургії (меси) відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже – поза церквою спасіння неможливе.

Надзвичайно велику роль відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило його у давніх релігій, які Богородицю шанували як Богиню-матір. Богиню родючості. У християнській релігії Богородиця представлена непорочною дівою Марією, яка Народила від Святого Духа дитину Ісуса, Сина Божого. В католицизмі шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ певною мірою навіть відсунув на задній план культ Бога-Отця і самого Христа. Католицька церква твердить, що в діві Марії жінки мають свою заступницю перед Богом, що вона може допомогти їм у всіх життєвих ситуаціях. На третьому Вселенському соборі (Ефес, 431) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо. Католики вірять, що Марія вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Навіть сформувався спеціальний теологічний напрям – маріологія.

Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. блаженних. Цей процес пожвавішав в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку в середньому по 5 святих і 40 блаженних.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це чітко простежується в рішеннях другого Ватіканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії, прийняв 16 документів, в яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів і їх пристосування до місцевих умов. Зокрема, дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на день, щоб особи, зайняті на виробництві, могли відвідати їх у зручний час.

Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу елементів місцевих релігій, зближення з іншими християнськими церквами, визнання таїнств і обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. Зокрема, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних – у католицьких. Католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшановувати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління – Ватикан і главу церкви – Папу Римського, якого обирають довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава – Папська область. Вона проіснувала до 1870 р. У процесі об’єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава – Ватикан. Її площа – 44 га. Має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. При папі існує уряд (римська, курія), який очолює кардинал – статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган – синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об’єднаннями, координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти.

Ворожі католицизму релігійні вчення називали єресями, а їх прихильників – єретиками. Церква вела з ними надзвичайно жорстоку боротьбу. Для цього було запроваджено спеціальний церковний суд – інквізицію. Тих, кого звинувачували у відступництві від учення церкви, кидали у в’язниці, піддавали тортурам, засуджували до спалення на вогнищі. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії. Затверджений нею перелік “релігійних злочинців” був таким великим, що мало хто з людей не потрапляв під його дію (не тільки єретики, а й ті, хто захищав і переховував їх).

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал – вища, духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватіканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Вати кану керують місцевими організаціями. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними справами з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли – папські нунції. Італія і Ватикан також обмінюються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників – легатів.

Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам – абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує генеральний капітул – зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом користувався він у X-XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання.

У ХІ-ХШ ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орденам; францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском – 27 тис. осіб; домініканському – 10 тис. осіб. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців отримав певні привілеї від папи – право проповіді та здійснення таїнств, вільного викладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-проповідників), заснований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців – учасників єретичного руху ХІІ-ХШ ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойовою (1491-1556) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій католицької церкви, переслідував учених, присікав вільнодумство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги1. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цього положення орден єзуїтів розробив норми моралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити монастирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік).

Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об’єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяльності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області (архієпархії). У даний час завдяки країнам Африки й Азії кількість їх зростає. У великих єпархіях є вікарні єпископи (помічники єпископів). У країнах з великою кількістю єпархії і з автономією національної церкви старший над усіма єпископами – припас. За відсутності такої автономії кожний єпископ безпосередньо підпорядкований Риму.

Установи Ватикану об’єднують 9 конгрегацій, З трибунали й декілька секретаріатів. Конгрегації – своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3-4 чол.) і главою – префектом. Найважливіші з них; Конгрегація священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша конгрегація, яка отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віровчення. Конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

Католицтво успішно “вписалося” в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XІІІ в енцикліці “Про нові речі”, яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX – на початку XX ст. Вона засуджувала класову боротьбу, проголошувала недоторканість приватної власності, заступництво щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., вплинули на діяльність Папи Іоанна XXІІІ. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні неабияку роль відіграла підтримка католицькою церквою принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, підтримав спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки,Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичного колоніалізму благотворно вплинуло на поширення католицизму в країнах Африки, Латинської Америки.

Адаптація католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціальних процесів; що розгорнулися в останній чверті XX ст., пов’язані з ім’ям Папи Іоанна Павла ІІ, у діяльності якого чітко простежуються три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий – соціальних питань; третій – зовнішньої політики. У внутріцерковній політиці він дотримується традиційних позицій: категорично осуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа різко засудив тенденції до плюралізму, що виявлялися в єзуїтському ордені. Згідно з його вказівками, Конгрегація у справах віровчення (в минулому – інквізиція) засудила окремих єзуїтів США, Швейцарії, Німеччини, Нідерландів. Водночас на засіданнях Папської академії у Ватикані на вшануванні сторіччя від дня народження видатного вченого Альберта Енштейна з промовою виступив сам Іоанн Павло II, визнавши помилковим і несправедливим засудження свого часу Галілео Галілея інквізицією.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім’я. Широке коло її проблем розглядає передача “Сім’я і віра”, розрахована на подружжя, батьків і дітей. У них сформульовано погляд католицької церкви на причини кризових явиш в сім’ї, відчуження дітей від батьків.

Наприкінці 50-х років починається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею “малої Європи” змінює прагнення до розширення “об’єднаної Європи”. З приходом на престол Іоанна Павла II в основу такого розуміння було покладено тезу про спільні християнські, корені європейських націй. Для пропаганди концепції “неоєвропеїзму” використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні культурні форуми.

Європа, згідно з твердженнями Папи Римського, – комплекс націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. Європі належить і провідна роль у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції і невичерпності сил. У справжній Європі не існує суперечностей між Сходом і Заходом, вона – єдина сім’я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція європейських націй повинні розвиватися одночасно і в релігійному, і в культурному аспектах.

Для обґрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II створив власну концепцію нації. На передньому плані у ній – народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Європа, об’єднана спільністю походження, культурної історії і традицій, цінностей і фундаментальних основ організації життя, може врятуватись від внутрішніх небезпек та апокаліптичних конфліктів.

Європейська: культура заснована на великій спадщині -іудейській, грецькій, римській, християнській. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створення “нової Європи” пов’язане з надією на релігійне відродження. За словами Іоанна Павла II, “відродження у християнському дусі є одним засобом врятування Європи”. У 1985 р. папа видав енцикліку “Апостоли слов’ян”, провідна думка якої полягає в необхідності об’єднання європейських країн на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом, стверджує Ватикан, в об’єднанні християнських Церков у вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої – встановлення передусім моральної вищості католицької церкви. У цьому чітко простежуються політичні цілі. Пропагуючи єдність Європи, Іоанн Павло ІІ підкреслює перевагу римо-католицької церкви, оскільки “апостоли слов’ян” нібито Працювали з благословіння і під контролем Пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VІІІ, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи свідчать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму лиши з дипломатичних питань.

80-ті роки XX ст. стали етапними для католицизму. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи за 20 років після собору у контексті еволюції сучасного суспільства. Серед проблем було названо ускладнення відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Цим спричинена, глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов висновку, що прагнення до оновлення лише зовнішніх структур призвело до забуття церкви Христа. У декларації “Заклик бога до всіх людей” синод закликає всіх (не тільки католиків) до участі у створенні “цивілізації солідарності та любові”, бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури.

Католицький теолог Карл Ранер так оцінює сучасне становище католицької церкви: “Сьогодні від церкви можна чути багато заяв від імені “духу” II Ватіканського собору, які не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто великий Консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до створення найширшої платформи для об’єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства”.

Після проголошення державної незалежності, в Україні почалось відродження католицьких громад і храмів, дещо пожвавилися відносини з Ватиканом.

Запитання і завдання для закріплення знань

1. Схарактеризуйте головні догматичні и канонічні розбіжності між

католицизмом і православ’ям.

2. У чому виявлялися особливості боротьби католицької церкви з єресями?

3. Чим відрізняється ставлення католицької і православної церков до тенденцій у розвитку людства?

4. Наскільки, на вашу думку, відповідає структура, система управління католицькою церквою вимогам централізації й свободи національних релігійних утворень?

5. Якими були позиції католицьких громад на різних етапах історії України?

Теми рефератів

1. Соціально-політичні орієнтації в католицизмі.

2. Католицькі чернецькі ордени: історія і сучасність.

3. Соціальна доктрина католицизму, етапи її розвитку.

4. Каріологія як напрям католицької теології.

5. Історія папства.

6. Понтифікат Папи Іоанна Павла II.

7. Католицизм в Україні.

Література,

Боргом Ю. Фома Аквинский. – М., 1975.

Гергей Е. История папства. – М, 1996.

Войтыла К. Иоанн Павел ІІ. Любовь и ответственность. – М., 1993.

Второй Ватиканский Собор. Конституции. Декреты. Декларации. – М., Брюссель, 1992.

Иоанн Павел II. Единство в многообразии. – М., 1994.

Іоанн Павло II. Переступити поріг надії. – Львів: Свічадо, 1995.

Католицизм. Словарь. – М., 1991.

Карташов A.B. Вселенские соборы. – М., 1994.

Ковальський Я.В. Папы и панство. – М., 1991.

Лозинський С.Г. История папства. – М., 1986.

Рашкова Р.Т. Ватикан и современная культура. – М., 1998.

Рожков В. Очерки по истории Римско-католической церкви. – М., 1994.

Церква і соціальні проблеми: Енцикліка “Сотий рік”. Міжнародна наукова конференція. – Львів, 1993.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)