Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Розділ XVII. ПРОТЕСТАНТИЗМ

Розділ XVII. ПРОТЕСТАНТИЗМ



Реформація в Європі. Розклад феодального способу виробництва й поступове визрівання капіталізму в надрах феодального ладу спричинило в Європі ідеологічний рух у формі боротьби проти католицизму. Феодальні відносини освячувалися католицизмом і, цілком природно, “для того щоб можливо було нападати на існуючі суспільні відносини, треба було зірвати з них ореол святості”. Однак релігія була звичною формою ідеології і для буржуазії, і для трудящих. Так виникла потреба в реформації християнства, внаслідок якої виникла нова течія – протестантизм.

У русі Реформації релігійні мотиви тісно перепліталися з політичними, дуже швидко визначилися два табори: плебейсько-революційний, представлений Томасом Мюнцером (бл. 1490-1525), ідеали якого були близькі соціалістичним і фактично вели до заперечення не тільки католицизму, а й релігії в цілому, та бюргерсько-поміркованим на чолі з Мартіном Лютером (1483-1546), який далі реформаторства в галузі релігії не пішов; з останнього й розпочався протестантизм.

Він увібрав цілий ряд течій. Їх поріднюють такі релігійно-догматичні особливості: заперечення верховної влади Папи, а звідси – заперечення авторитету “Священного переказу”, акцентування на внутрішній релігійності як основі особистого спасіння (“виправдання вірою”), позбавлення духовенства привілейованого статусу “посередника між людиною й богом”, спрощення обрядів і культу (відмова від поклоніння іконам і мощам, заперечення культу богоматері і святих, зменшення кількості свят та ін.), ліквідація чернецтва, здешевлення церкви, надання їй національного характеру (богослужіння національною мовою).

У XVI-XVII ст. склалися релігійні напрями, умовно названі раннім протестантизмом: лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство, квакерство, -унітаризм, соцініанство, анабаптизм і менонітство.

Ранній протестантизм. У 1517 р. німецький теолог М.Лютер на дверях Замкової церкви в м. Віттенберзі вивісив тези проти торгівлі індульгенціями. У цих тезах він виклав основний зміст нового релігійного вчення, що заперечувало багато догматів католицизму й пристосовувало християнство до умов життя буржуазного суспільства. Лютер висунув принцип “виправдання вірою”, за яким духовенство не є посередником між людьми та Богом, не може давати “відпущення гріхів”. “Спасіння” людини залежить не від виконання обрядів, дотримання свят і пожертвувань на церкву, а лише від віри у “спокутну жертву” Христа. Були відкинуті християнські таїнства, за винятком хрещення та причащання. Заперечення верховної влади Папи тягло за собою визнання як авторитетного джерела віри тільки Святого Письма, особливо Євангелій (звідси назва лютеранської церкви – євангелічна).

Під наглядом М.Лютера богословом Ф.Меланхтоном був складений документ “Аугсбурзьке віросповідання”, яке Ф.Енгельс назвав “конституцією реформованої бюргерської церкви”, оскільки він скасовував пишну обрядність, спрощував церковну ієрархію, запроваджував богослужіння національною мовою. Захищаючи основні положення цього документа, Меланхтон написав “Апологію” – теологічне обґрунтування сповідання. Потім були складені Великий і Малий катехізиси. Усе це разом з деякими іншими творами увійшло до “Книги згоди” (1580), яка й досі є головним джерелом лютеранського віровчення.

Лютеранство відразу ж виявило свій соціальний зміст, зайнявши праве крило буржуазної опозиції феодальному устрою. К.Маркс писав про Лютера. їло той “переміг рабство з набожності тільки тим, що поставив на його місце рабство з переконання. Він розбив віру в авторитет, відновивши авторитет віри; обернув попів у мирян, обернувши мирян у попів; звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релігійність внутрішнім світом людини; емансипував плоть від кайданів, надівши кайдани на серце людини”.

Лютеранство поширене у ФРН та НДР, Швеції, Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії та США, число його прихильників становить близько 70 мли чоловік. Лютеранські церкви діють в Естонії, Латвії й Литві: 3 1947 р. існує Всесвітня лютеранська федерація.

У Швейцарії боротьбу з католицькою церквою спершу очолив Ульріх Цвінглі (1484-1531), який проголосив ще в 1522 р. основою християнства тільки Святе Письмо. Цвінгліани заперечували всі християнські таїнства і всі обряди католицизму, визнавали цілковиту самостійність кожної общини і ввели виборність духовенства. Цвінглі загинув в одній із битв у релігійній війні. Його справу продовжив Жан Кальвін (1509-1564), який у 1536 р. опублікував “Настанову в християнській вірі”. Він висунув фаталістичне вчення про “абсолютне приречення” та мирський аскетизм, заклав теоретичні підвалини ще однієї течії раннього протестантизму – кальвінізму.

За кальвіністичним ученням, Бог ще при створенні світу наперед визначив долю кожної людини у справі спасіння, і воля його незмінна. Та це не означає, що треба пасивно сприймати свою долю – людина ділами повинна довести, що вона є “божою обраницею”. Успішна професійна діяльність, добропорядність, набожність, працелюбність, покірливість владі – все це вияви обраності. Тут маємо релігійне обґрунтування буржуазної підприємливості, корисливості й гендлярства – таким є кальвіністське “мирське покликання”. Підкорення наживі, скнарості в поєднанні з обмеженням потреб і відмовою від багатьох свят для збільшення числа робочих днів становили “мирський аскетизм”.

Кальвіністи кардинально спростили релігійну організацію: общину очолює обраний віруючими пресвітер, а професіональні проповідники (пастори) – це не більше і не менше, як службовці общини. Пресвітер і пастор входять до консисторії – органу управління общинами на певній території. В общині панують сувора дисципліна, релігійна нетерпимість. Община контролює громадське та особисте життя віруючих.

Сучасний кальвінізм представлений трьома напрямами: реформаторством (кальвіністи Європи: у Франції, Голландії, ФРН, Угорщині, скандинавських країнах, частково в країнах Балтії та на Закарпатті), пресвітеріанством (англо-шотландські кальвіністи “Вестмінстерського віросповідання”, пуритани) й конгрегаціоналізмом (кальвіністи, які визнають цілковиту незалежність общин, відсутність спільного для них керівництва). Пресвітеріанство й конгрегаціоналізм дуже поширені у США.

Реформатори й пресвітеріани об’єднані у “Всесвітній альянс реформаторських церков”, діє також “Інформаційний конгрегаціоналістський собор”. Число кальвіністів у всьому світі становить 45 млн чоловік.

В Англії історичні обставини боротьби з католицизмом зумовили створення ще одного специфічного напряму протестантизму – англіканства.

Реформація в Англії проходила з ініціативи дворянства та буржуазії. Конфлікт англійського абсолютизму з папством завершився актом 1534 р. про суперматію (верховенство), згідно з яким церква Англії оголошена незалежною від Рима; її главою став король, а сама вона – державною. Пізніше, в 1671 p., парламент прийняв “39 статей”, які формулюють англіканський символ віри, що містить принципи протестантизму. Однак зберігалося повне значення таїнства хрещення й причащання, багато католицьких обрядів, єпископська ієрархія, звідси ще одна назва цієї церкви – єпископальна.

Єдиної церковної організації немає, усі церкви поділяються на три групи: висока, близька до католицизму, низька – пуритансько-пієтичного спрямування, і широка – панівна, яка прагне до об’єднання з усіма християнськими течіями.

Консультативний орган сучасного англіканства – Ламбетські конференції, які скликаються раз на 10 років його примасом – архієпископом Кентерберійським. У 1968 р. створено Англіканську консультативну раду з 50 членів, яка виконує функції синоду. Англіканство, крім Англії, поширене в Шотландії, Ірландії, Канаді, Індії, Австрії, США. В усьому світі налічується близько 30 млн англіканців.

В Англії в XVII ст. виникає секта квакерів (від англ. quake – трястися), які заявили, що істинна віра полягає не в церковному вченні, а у “внутрішньому осяянні”, яке свідчить про те, що в кожному віруючому присутній Христос і він виявляє себе цим осяянням. Квакери відмовилися від обрядових атрибутів і духовенства, проповідь читає той, хто в даний момент “осяяний”, вони вимагають дотримання високих норм моралі, схильні до аскетизму, проповідують пацифізм. Квакерські общини діють нині в Англії, США, Канаді, країнах Східної Африки, чисельність їхніх послідовників становить близько 200 тис. чоловік.

Водночас з основними напрямами протестантизму в XVII ст. з’явився анабаптизм – система релігійних переконань “селянсько-плебейської єресі” лівого крила Реформації, представленого Т. Мюнцером. Анабаптисти вимагали повторного хрещення з метою свідомого прийняття віри, підкреслювали пророцтва близького другого пришестя Христа (есхатологія) і встановлення його тисячолітнього царства (хіліазм). Під час селянської війни в Німеччині в 1524-1525 рр. анабаптисти підтримували Мюнцера, навіть намагалися на принци пах зрівняльності створити “Царство Боже” в Мюнстерській комуні, але зазнали поразки.

На основі анабаптизму після поразки Мюнцера з’явився ряд дрібних сект: мельхіоритів, гуттерських братів, меннонітів та ін. Менноніти (за ім’ям засновника Менно Сімонса, що виступив у 1632 р. з “Декларацією головних статей нашої спільної християнської віри”) проповідували примирення з дійсністю, відмову від насильства і моральне самовдосконалення. Секта збереглася до нашого часу з чисельністю близько, 300 тис. чоловік; існує Всесвітня конференція менонітів. У колишньому СРСР об’єдналися з баптистами.

У XVI ст. відродилася секта унітаріїв, які заперечують догмат про троїстість Бога, вважають, що Бог єдиний, Христос не є Богом. Бог – щось на зразок “світового розуму”, тотожний природі. Тут унітаризм близький до пантеїзму та деїзму. Крім трійці, унітарії заперечували вчення про гріхопадіння людини, проголошували невтручання релігії у справи науки, віротерпимість, заперечували зв’язок моралі з релігією. До унітаріїв приєднувався М.Сервет (1511-1553), спалений згодом кальвіністами, які вважали унітаріїв єретиками.

Ранній протестантизм відобразив буржуазне прагнення реформувати релігію феодального суспільства для пристосування її до виконання охоронної соціальної ролі в нових умовах. Утвердившись, він набув консерватизму.

Пізній протестантизм. Баптизм. Євангелізм. Розвиток капіталізму висував перед релігією дедалі нові завдання, це й спричинило появу нових протестантських напрямів, які умовно можна назвати пізнім протестантизмом. До нього належать баптизм з євангелізмом, адвентизм, єговізм, п’ятидесятництво та інші дрібніші течії.

З переходом капіталізму в стадію імперіалізму буржуазна ідеологія звертається до відкритої реакції, посилюється її увага до релігії. Усі релігійні трансформації всередині традиційних напрямів християнства в ХІХ-ХХ ст. визначені ідеологічним розвитком буржуазного суспільства. У післяжовтневий період на релігію покладалося особливе завдання – протистояти марксизмові-ленінізмові й прямим осудом, і перекрученням, і навіть релігійною фальсифікацією. Звідси – поява нових релігійних течій і напрямів у християнстві, зокрема в протестантизмі.

Серед цих напрямів найзначнішим є баптизм. Баптисти цілком поділяють основні принципи протестантизму, але особливого значення Надають таїнству хрещення: вважають, що включення в релігійну общину має здійснюватися за свідомого ставлення до віри, тому хрещення здійснюють над дорослими; того, хто переходить у баптисти з інших християнських церков, перехрещують. Право тлумачення Біблії, на їхню думку, належить усім членам общини.

Частина баптистів вважає, що головним джерелом віровчення є євангелія, вони називають себе євангелістами, або євангельськими християнами (в межах баптизму). До сучасних баптистів дуже близькі квакери.

До баптистського напряму примикають і методисти. Методизм відокремився від англіканства ще у XVIII ст. Його засновниками були брати Веслей, Джон і Чарльз. Назва цієї течії пішла від головного принципу: методично виконувати релігійні вимоги. Особливістю методизму є широка пропаганда терпіння й покори. Організація будується на основі суворого централізму: громада складається з класів по 12 чоловік, громади об’єднані в округи, на чолі яких стоїть суперінтендант або єпископ. Систематично відбуваються окружні конференції. Існує Всесвітня методистська рада, яка включає 55 національних церков, найбільша – методистська церква США. Численні громади в англомовних країнах, колишніх британських колоніях. В Україні методисти мають 8 громад.

У Росії баптизм був першим протестантським напрямом, що поширився серед місцевого населення. В 1867 р. німецький баптист Кельвейт заснував громаду в Тбілісі. Тоді ж проповідник Унгер організував громаду в с.Карпівка на Херсонщині. Незалежно від них у 1888 р. проповідник Мюллер з Англії заснував громаду в Петербурзі. Російська буржуазія, що народжувалася, купецтво та заможне селянство охоче сприймали баптистські ідеї як форму опозиції самодержавству.

Наприкінці XIX ст. в Росії пустив коріння і євангелізм. Він знайшов собі притулок у колах аристократії. Засновниками євангелічних груп були лорд Редсток, поміщик Лашков, граф Бобринський, графиня Шувалова та ін. Пізніше в російському євангелізмі з’явився інженер із купецтва Проханов, який разом з Пашковим виявив велику організаторську активність. Ось чому євангелістів у Росії часто називали пашковцями або прохановцями.

Баптистський рух у Росії тривалий час був роз’єднаним. Оскільки баптизм був критичним стосовно руського православ’я, церква й самодержавна влада ставилися до нього вороже, баптистів утискували, а церква вела серед них “місіонерську” діяльність, часто супроводжувану насильством. Але для багатьох віруючих – трудящих баптизм був релігійною формою вираження опозиційності самодержавству, і це сприяло його зростанню. Баптистські громади з’явилися в Україні,, на Кубані, Дону, в Закавказзі та Поволжі, в північних і центральних губерніях Росії поширювався євангелізм.

У 1884 р. в с. Нова Василівка на Таврії відбувся перший з’їзд російських баптистів, що утворив “Всеросійський баптистський союз”, який з 1905 р. увійшов до “Всесвітнього союзу баптистів” при його заснуванні. У 1908 р. нерп пні з’їзд євангелістів утворив “Всеросійський союз євангельських християн”. Між двома союзами розгорілася жорстока боротьба на ґрунті віронетерпимості. Ці організації створили мережу общин, видавали релігійну літературу, в тому числі журнали й газети, готували свої кадри проповідників. До 1910 р. в Росії налічувалося близько 37 тис. баптистів.

З поширенням баптистського руху в Росії відбувалися серйозні еволюційні процеси, в ході яких відживали опозиційні настрої щодо самодержавства, посилювалася реакційність політичної платформи баптизму. В результаті вій став цілком терпимою для царизму релігією й використовувався в боротьбі з революційним рухом.

Керівництво баптистів вороже сприйняло Жовтневу революцію 1917 р. Користуючись встановленою радянською державою свободою совісті, а також кризовим станом православ’я в 20-х роках, баптизм помітно розширив свій вплив серед віруючих. У 1926 р. баптистське керівництво заявило про лояльне ставлення до радянської влади й зобов’язало баптистську молодь служити в Червоній армії, однак на ділі баптистські керівники чинили опір соціалістичному будівництву.

У роки Великої Вітчизняної війни баптизм перейшов на позиції лояльного ставлення до радянської влади. У 1944 р. баптисти і євангелісти об’єдналися в Союз євангельських християн-баптистів (ЄХБ). При цьому ніяких складних проблем розв’язувати не довелося: йшли суперечки про те, необхідно при хрещенні покладати руки на голову, чи ні? При хлібопереломленні освячений хліб відразу ділити на дрібні частини, чи спершу на дві-три частини? Вирішили, що можна й так, і так. Боротьба йшла за керівне становище в релігійній організації. Це питання погодили компромісом, то було закріплено створенням Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ). У 1945 р. до ВРЄХБ на підставі “серпневої угоди” приєдналася частина общин п’ятидесятників (“християн віри євангельської”), в 1963 р. до союзу вступили меноніти.

У 1986 р. в складі церкви ЄХБ було близько 3 тис. громад. Однак наприкінці 80-х років я вис)’визначилася тенденція виходу п’ятидесятників з баптистських громад і створення власних незалежних. ВРЄХБ має управлінський апарат, здійснює зв’язки з іншими релігійними організаціями, видає журнал “Братский вестник” та іншу релігійну літературу, молодіжна редакція ВРЄХБ видає “Информационный бюллетень”, зокрема в Україні видається газета “Християнське життя”, скликає наради і з’їзди, здійснює контакти з міжнародними та національними організаціями баптистів, готує необхідні кадри на дворічних Біблійних курсах.

Баптистська церква побудована нібито на відновлених демократичних принципах первісного християнства. На відміну від католицьких і православних громад, баптистські мають фіксоване членство. До громад, створених за територіальним принципом, входять лише повнолітні, що пройшли хрещення за баптистським обрядом; вони вважаються “братами” й “сестрами”. Ті, хто готується до вступу в громаду й проходить відповідну підготовку та перевірку, називаються “наближеними”, по завершенню підготовки їх хрестять.

Більше половини членів баптистських громад – це люди старшого віку; усі вони пережили труднощі війни й післявоєнного часу. До громади прийшли з різних причин: під впливом релігійних ідей, не витримали психологічної напруженості тяжкого часу й т.ін. Але їхні політичні позиції залишилися такими самим, як у всіх радянських людей. Осіб середнього віку (30-40 років) в громадах мало. Останнім часом дещо збільшився приплив молоді. Вона має вищий освітній рівень, веде активну соціальну діяльність поза громадою.

У зв’язку з міграційними процесами прискорилося зростання міських баптистських громад, які ведуть повсюдну релігійну пропагандистську діяльність. Особливу увагу баптисти приділяють зміцненню релігійної сім’ї та релігійному вихованню дітей. З’їзд ЄХБ (1985, Москва) йшов під девізом: “Хай світить світло ваше перед дітьми”. У 1989 р. відбулася Всесоюзна молодіжна конференція ЄХБ, яка розглядала проблеми етичного виховання молоді, християнської сім’ї, милосердя, музично-хорового служіння і баптистської літературно-поетичної творчості. У лютому 1990 р. був скликаний XLIV з’їзд ЄХБ, цього разу під девізом “Наслідуйте Бога як улюблені діти”. У 1988 р. до громади ЄХБ вступило понад 10 тис. чоловік.

Громада має сильні соціально-психологічні засоби закріплення релігійного впливу, виробленого в сім’ї. Духовенство володіє відпрацьованими прийомами психологічного впливу на віруючих, воно навчилося управляти їхніми почуттями й помислами. Богослужіння та зібрання в громадах, обряди й церемонії з участю віруючих включають механізми навіювання, наслідування, конформізму. Збудження страху, погрози чергуються з утішанням, та заспокоєнням, психологічна напруженість знімається радісним почуттям надії, створюється ілюзія спілкування з Богом, негативні емоції витісняються позитивними.

У баптистських громадах широко практикуються заходи взаємного контролю, до порушників релігійних норм застосовуються різні форми покарання (викриття, умовляння, зауваження, відлучення від церкви), які змінюють статус віруючого в громаді (відсторонення від проповідей, від спільного співу тощо).

Особлива роль у баптистській громаді належить пресвітерові, посвяченому в духовний сан пожиттєво, його влада аналогічна владі єпископа в православ’ї чи католицизмі. Він веде богослужіння, проповідує, здійснює обряди, керує життям общини. Його опора – вчитель церкви, диякони й диякониси. Перші двоє висвячуються в духовний сан, але не пожиттєво, а на певний час. Диякониси права на сан не мають. Учитель церкви – це помічник пресвітера, він веде пропаганду і роз’яснення віри, допомагає вивчати Біблію, здійснювати активну виховну діяльність. У разі необхідності може заступати пресвітера.

Диякони переважно виконують господарські функції, вони – обов’язкові члени церковної ради. Диякониси ведуть роботу серед віруючих жінок, займаються матеріальним забезпеченням громади. Крім матеріальних проблем, па дияконів і дияконис покладається контроль над життям віруючих, відвідування їхніх домівок, поради й т.д.

У кожній баптистській громаді обираються проповідники, які під керівництвом пресвітера або вчителя церкви готують і проголошують проповіді. За наявності хору й оркестру в громаді обирають регента й диригента, після обрання вони підлягають пресвітерському посвяченню. Дуже важливим у баптистській громаді є посада керівника молоді, що обирається нею за представленням пресвітера. Він зобов’язаний доводити до пресвітера необхідну інформацію про духовні настрої молоді. Є також посада церковного касира, який зберігає та веде облік грошових коштів, підлягає пресвітерові та дияконам. Охоронець порядку регулює процес богослужіння, розсаджує віруючих і всіх відвідувачів, стежить за освітленням, вентиляцією, дисципліною.

З усіх посадових та інших осіб складається церковна рада общини, цілком підпорядкована пресвітерові, який має право скасувати її рішення навіть розпустити раду з тих чи інших міркувань. Часто ці ради узурпують функції виконавчого органу, зареєстрованого владою.

Богослужіння у баптистів складається з трьох частин. Перша – підготовча: спільні співи, читання літератури, привітання, розсаджування присутніх. Пресвітер або проповідник вирішують питання про послідовність богослужіння та його учасників. Друга частина – основне богослужіння: спільна молитва, кілька проповідей (3-5), індивідуальні молитви з місць, співи, декламація віршів, театралізовані виступи, напучування пресвітера, привітання від інших громад, оголошення. У заключній частині богослужіння пресвітер бесідує з окремий ми членами громади, гостей влаштовують на ночівлю в сім’ї членів громади, віруючі спілкуються,, гуртом прибирають приміщення. Святкові богослужіння особливо урочисті. Молитовні зібрання включають проповіді, спільні молитви, співи, читання літератури. їх можуть проводити групи віруючих. Практикуються спеціалізовані зібрання: членські (тільки членів громади для вирішення особливо важливих питань), молодіжні, жіночі, дитячі, батьківські і т.д.

Одним із способів посилення релігійного виливу на віруючих у баптистів є активізація міжгромадських зв’язків. Обмін делегаціями, спільні богослужіння, вечори-зустрічі молоді з метою міжгромадських шлюбів, гастролі виїзних півчих груп, хорів та оркестрів – усе це об’єднує віруючих, активізує релігійний конформізм.

Для сучасного баптизму характерний новий підхід до нерелігійного світу: не ізоляція, не протиставлення себе світові, а прийняття його на основі нібито наявності своєї духовно-моральної переваги.

Починаючи з 1961 р., Союз ЄХБ переживає серйозну кризу, спричинену появою екстремістської течії “ініціативників”. Останні утворили Раду церков ЄХБ, яка проводить обструкціоністську діяльність серед місцевих громад. У ініціативників важливу роль відіграють “благовісники”, обрані з’їздом пресвітерів. Це – роз’їзні наглядачі за громадами певного регіону. Вони дбають про посилення найреакційніших сторін баптистського вчення, підігрівають містико-есхатологічні настрої, закликають віруючих до відмови від участі в громадсько-політичному й культурному житті, провокують порушення законодавства про релігію, збуджують релігійну ворожнечу й нетерпимість, їх заохочує частина зарубіжних реакційних баптистських діячів. Ця кризова ситуація в баптизмі поступово долається. Громади ЄХБ в Україні утворюють Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів, який має свої друковані органи, навчальні, заклади.

Адвентизм. Адвентизм в основі свого віровчення має твердження про близькість “другого пришестя” Христа, який встановить своє “тисячолітнє царство” і здійснить “Страшний суд”, при цьому душі грішників загинуть, а душі праведників знайдуть вічне блаженство. Це вчення з’явилося в 1833 р.: баптист Вільям Міллер (1782-1849) у США опублікував свої “дослідження”, в яких через тлумачення пророцтв Старого Завіту визначив, що “друге пришестя” Христа відбудеться в 1843 р. Соціальні умови життя дрібної буржуазії у США стимулювали песимістичні настрої, очікування “кінця світу”, приреченості. Тому у Міллера знайшлося чимало послідовників. Невдовзі стала очевидною абсолютна неспроможність цього пророцтва, довелося призначати нові строки “кінця світу”. Однак адвентистський (від лат. adventus – пришестя) рух вижив, бо в містичній формі відображав реальний страх дрібної буржуазії і трудящих перед стихійною дією економічних законів антагоністичного суспільства. Найбільша течія адвентизму виникла в 1863 р. – це адвентисти сьомого дня, які вважають святковим днем тижня суботу. Вони надають особливого значення творам американської пророчиці Г. Уайт (1827-1916), яка обстоює положення “санітарної реформи” (досягнення віруючими фізичної досконалості до “другого пришестя” Христа), церковної десятини й активної місіонерської діяльності.

Адвентисти об’єднуються в громади, які утворюють “союзи”, що входять до 10 дивізіонів, розподілених по європейському, азіатському та американському відділеннях. На чолі всієї структури – Генеральна конференція, яка обирає Виконавчий комітет, розташований у Вашингтоні (США). Вважають, що число адвентистів становить близько 4,5 мли чоловік. Ця організація швидко зростає, в 1978-1982 pp. вона збільшилася на 800 тис. чоловік. На 54-й сесії Генеральної конференції (1985) прийнято програму “Жнива-90,?, за якою за п’ять років організація має збільшитися на 2 млн чоловік.

У нашу країну адвентизм проник із США ще в XIX ст., але тривалий час він був релігією тільки для німецьких колоністів, потім поширився серед місцевого населення. У 1908 р. створено самостійний союз російських адвентистів. Жовтневу революцію 1917 р. й соціалістичне будівництво в СРСР адвентисти зустріли вороже, але в 20-х роках сталася їхня політична переорієнтація,

В Україні нині діє Уніонна конференція Церкви АСД (близько 500 громад, понад 40 тис. членів) – складова Євро-Азійського дивізіону. Адвентистські громади дуже активні. Проповідник – довірена особа для управління громадою – призначається старшим проповідником області без обмеження строків і наділяється якнайширшими повноваженнями. Для керівництва проповідниками проводяться консультативні наради. Пресвітер та інші служителі культу в громаді висвячуються проповідником.

Єговізм. Єговізм відокремився від адвентизму в 1872 р. Проповідник Ч.Руссель почав твердити, що пришестя Христа відбудеться невдовзі, що до його приходу необхідно готуватися вже тепер. У 1884 р. Верховний суд штату Пенсільванія (США) зареєстрував релігійне “Товариство Сторожової вежі, Біблії та брошур”. Це поклало початок рухові єговістів. Згодом їм було дозволено вербувати послідовників, проводити зібрання, мітинги, створювати навчальні заклади, засоби інформації й т. ін.

Назва єговістської організації кілька разів видозмінювалася й уточнювалася. Один час вона називалася “Міжнародним товариством дослідників Біблії”. Його,послідовники вважають метою й змістом свого життя проповідь Біблії, вони “свідчать істинність” слова Єгови й тому називають себе “свідками Єгови”.

Єговістське богослов’я полягає в модерністському, соціально-політичному коментуванні Біблії, в тлумаченні її сюжетів і міфів відповідно до мислення сучасної людини. Таке тлумачення втілене у “Перекладі Біблії Нового світу” (1963).

Єговізм заперечує християнське вчення про Трійцю, безсмертну душу, пекло й чистилище, всі християнські таїнства та обряди. На думку єговістів, Христос і дух святий – породження Єгови, але Христос виконував лише покутну місію. Єгова – центр Всесвіту, від нього походить увесь світ, що розвивається за законами еволюції. Сучасний світ – арена боротьби Єгови й Христа із Сатаною, вона виявляється у війнах, політичних, економічних та екологічних кризах, катастрофах, міжнародній напруженості, злочинності, занепаді моральності і т.д. Ця боротьба завершиться всесвітньою битвою – “армагеддоном”, після чого настане Царство Боже – для праведників і єговістів, решта – “сатаністи” загинуть.

Усі труднощі суспільного розвитку й пороки суспільства єговісти пояснюють гріховністю людей і підступами Сатани. Вони виключають наукові шляхи вдосконалення суспільства, його революційне перетворення і, що дуже важливо, боротьбу за мир. Зразком державності вони визнають США.

Центр єговістської організації міститься в Брукліні (США). На чолі її стоїть “керівна корпорація” з її членів і комітет директорів на чолі з президентом та секретарем. Йому підпорядковані численні окружні бюро та філіали в багатьох країнах світу. Видаються журнал “Сторожова вежа” тиражем кілька мільйонів примірників, інша література 163 мовами світу. Місцеві організації здебільшого нелегальні, добре налагоджені конспіративні зв’язки з керівництвом, використовується величезна інформація від низових ланок.

Общинами свідків Єгови керує “корпорація старійшин” у складі затвердженого Бруклінським центром голови громади, служителя території (контролює місіонерську діяльність членів общини), керівника піонерського служіння (пошуки й залучення до еговізму неофітів), керівника повторних відвідувань (завершення вербувальної роботи), служителя теократичного навчання (контроль за вивченням і правильним трактуванням віруючими єговістської літератури), служителя літератури (бібліотекаря). Кожен член єговістської громади має конкретні завдання у тих чи інших галузях діяльності, щороку всі, у тому числі й старійшини, звітують про свою роботу, одержують оцінку, потім нове призначення чи завдання.

Є припущення, що кількість свідків Єгови в усьому світі становить близько 6 млн чоловік.

В Україні перші громади свідків Єгови з’явилися в 20-ті роки XX ст. У західних областях українські емігранти, що повернулись із США й Канади, започаткували поширення цього віровчення. З 1991 р. є зареєстрованою, вільно діючою релігійною організацію. Кількість громад – понад 500, членів – до 60 тис.

П’ятидесятники. Дуже близькі до баптизму християни євангельської віри, які утворили релігійний напрям, названий п’ятидесятництвом. Він виник у США в 1901 р. Його догматичною особливістю є віра в те, що, подібно до того, як на 50-ий день після “воскресіння Христа” на його учнів-апостолів “зійшов Святий Дух”, вони заговорили різними мовами й пішли в усі країни проповідувати християнство, так і тепер невпинною й ревною молитвою можна добитися сходження на віруючого Духа Святого й “говоріння іншими мовами”, а це означає, що Святий Дух дарує людині одкровення. Це – друге, після водного хрещення в дорослому віці, “духовне хрещення”. Досягається воно груповими багатого/цінними моліннями, нестямним вигукуванням, що призводить до істерії, яка й видається за осяяння Святим Духом.

Крім сходження Святого Духа, п’ятидесятники вважають свою обраність підтвердженою наявністю у них дев’яти “духовних дарів”: слова мудрості (знання Біблії), слова знання (мистецтво проповідувати), віри (яка дається Святим Духом), зцілення (лікування хворих), чудотворення (в буквальному розумінні слова), пророцтва, розрізнення духів (уміння розпізнавати в людині нечисті духи й виганяти їх), говоріння “іншими мовами” (глосолалія), витлумачення “інших мов” (як найвищий дар).

Серед п’ятидесятників значне поширення мають ідеї швидкого “другого пришестя” та хіліазму, практикується пророцький культ, у громадах є пророки і зцілителі.

П’ятидесятники проповідують релігійну і громадську ізольованість, вимагають відмови від активного суспільного життя, визнання вічної й неокупної провини перед Богом, абсолютної покірності пресвітерам.

У сучасному п’ятидесятництві немає ідейної та організаційної єдності. Існує багато різних напрямів: воронаївці, смородинці, мурашківці, трясуни, сіоністи, асамблеї Бога, Церкви Бога та ін.

Общину п’ятидесятників очолює пресвітер, якого висвячують ієрархи вищого рангу – єпископи, котрі за своєю “святістю” є апостолами, вони володіють усіма “дев’ятьма дарами”. Пресвітери підлягають єпископам, котрі висвятили їх, незалежно від територіальної належності общини.

В общині є також диякони й диякониси, проповідники, пророки, зцілителі (останні дві посади виконуються анонімно). Існують адміністративні посади: секретарі, касир, помічник касира, керівник і секретар місіонерського відділу, керівники секції сім’ї, відділу молоді. У кожній общині функціонують жіночі відділи, або сестринські ради, які контролюють приватне життя віруючих, полають допомогу їхнім сім’ям, займаються благодійництвом (відділ Тавіфи).

У сучасних великих общинах діють хори й оркестри, є регенти, диригенти, органісти.

В Україні більшість п’ятидесятників (близько 900 громад) об’єднано в Союз християн віри євангельської України, що має церковну будову. Загальна кількість віруючих п’ятидесятників у світі – понад 50 млн.

Інші протестантські напрями. В XIX ст. триває поява нових протестантських течій і церков у результаті деталізації, уточнень, різних тлумачень окремих положень віровчення.

У 1830 р. у США виникла Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, заснована Джозефом Смітом (1805-1884). Її представники – мормони оселилися й досі живуть у м.Солт Лейк-Сіті (штат Юта).

Віровчення мормонів полягає в тому, що Смітові начебто явився ангел Мороні і вказав, де знайти золоті платівки з письменами Мормона, останнього ізраїльського пророка, якому Христос, нібито побувавши після воскресіння в Америці, заповів заснувати общину й виклав особливе вчення. Було складено “Книгу Мормонів” – книгу ізраїльтян, що перебралися колись до Америки. Вона містила витяги з Біблії, в яких нібито викладається історія першожителів Америки. У книзі стверджується, що світ прагне досконалості за “законом прогресу” (найвищий його вияв – капіталізм), заперечення цього прогресу є непокорою Богові. Скоро грядуть кінець світу і битва Бога з сатаною, спасенними будуть тільки мормони. Ці мотиви успадкувало багато інших сучасних протестантських течій. Згідно з ученням мормонів релігія повинна нести людям радість, вчити працелюбства, бути розвагою. Тому в їхньому культі поєднуються і молитва, й пісні, і навіть танці у церкві. Насправді ж учення мормонів, як і всяка інша релігія, несе людям жорстку життєву регламентацію. Мормонську церкву очолює президент, він же пророк, при ньому діє президентська рада й апарат управління церквою. Активно використовуються засоби масової інформації, мистецтво. В останні десятиріччя мормони поширюють своє вчення в багатьох країнах світу.

У 70-х роках XIX ст. у США виникла релігійна течія – християнська наука. її основоположниця Мері Бекер-Едді (1821-1910) опублікувала книгу “Наука і здоров’я” (1875), що містить концепцію “божественного зцілення хвороб” без медицини, за допомогою віри, як це робив Христос. Ця течія рішуче заперечує матеріалізм, вважає все матеріальне ілюзорним. Справжньою реальністю, основою іі причиною всього є дух. М.Бекер-Едді заснувала “Першу церкву Христа-вчителя” (1879), тепер рух очолює правління директорів. Зібрання його послідовників включають вивчення праць Бекер-Едді, співи гімнів та вислухування звітів про зцілення від хвороби молитвою.

Своєрідним відгалуженням методизму, яке набуло характеру загальнопротестантського руху, є “Армія спасіння”. Проповідник У.Бутс у Лондоні в 1865 р. організував рух за моральне відродження суспільства, який набрав специфічних форм: у ньому є свої генерали, офіцери й солдати, вони об’єднані в дивізії, корпуси, форпости, носять уніформу. “Армія спасіння” діє як релігійно-філантропічна організація, активно викриває соціальні пороки. На свої кошти вона утримує школи, виробничі компанії, їдальні, лікарні, різні благодійні установи тощо. “Армія спасіння” налічує понад 30 тис. членів і має свої організації майже в 100 країнах, в т.ч. в Україні. Керує організацією Міжнародний штаб, Верховна і Консультативна Ради.

У релігієзнавчій літературі до протестантів також зараховують старокатоликів – течію, що відкололася від католицизму в 1871 р. на ґрунті невизнання непогрішності Папи, його верховної влади в церкві, догмату про непорочне зачаття діви Марії та “філіокве”. Однак старокатолицтво правильніше було б вважати однією з католицьких сект.

Запитання і завдання для закріплення знань

1. Які історичні передумови Реформації?

2. У чому полягають релігійно-догматичні особливості протестантизму?

3. Схарактеризуйте ранній протестантизм.

4. Виникнення й поширення баптизму.

5. Що являє собою адвентизм?

Теми для рефератів

1. Вчення М. Лютера.

2. Соціально-політичні орієнтації в сучасному протестантизмі.

3. М. Вебер. “Протестантська етика і дух капіталізму”.

4. Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденції розвитку.

5. Зародження Реформації.

6. Історія протестантизму в Україні.

7. Основні течії, деномінації і конфесії в протестантизмі.

Література

Адвентисти сьомого дня в Україні. – К., 1996.

Вебер М. Протестантсткая этика и дух капитализма / Из-бра. произведения. – М.: Прогресс, 1990.

Гараджа В.И. Протестантизм. – М.: Политиздат, 1971.

Еленский В. Современный протестантизм: динамика, процессы, тенденции. – К.: Знание.

История баптизма. – Одесса, 1996.

Каретникова М. Протестантизм. – СПб., 1995.

Книга Мормона. – М., 1988.

Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. – К., 1996.

Лютер М. Избр. произведения. – СПб., 1993.

Митрохин П.Н. Баптизм: история и современность. – СПб., 1997.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Л.М. Гуманістичні і реформаторські ідеї на Україні. – К., 1999.

Очерки истории западного протестантизма. – М., 1995. Протестантизм: Словарь. – М.: Политиздат, 1990.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)