Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія релігій (Лубський В.І.) скачати онлайн-> Східно-католицькі церкви

Східно-католицькі церкви



Розрив між латинською й візантійською Церквами, символом якого виявилося взаємне відлучення єпископів Риму й Константинополя в 1054 році, простим людям на Сході став очевидний після захоплення в 1204 році латинянами-хрестоносцями Константинополя. Спроби відновити єдність вживали на II Ліонському соборі 1274 року й на Ферраро-Флорентийському соборі 1439 року, але жодна з них не увінчалася успіхом.

Згодом у Римі було розроблене навчання про Церкви, по якому всі помісні Церкви повинні перебувати під безпосередньою юрисдикцією папи Римського. Це, у свою чергу, мало на увазі, що Церкви, що не перебувають під його юрисдикцією, можуть стати об’єктом місіонерської діяльності, націленої на те, щоб привести їх у спілкування з Римською Церквою.

Одночасно із цим розроблялося поняття “обряд”, відповідно до якого групи східних християн, що підтвердили свою єдність із Католицькою Церквою, вправі були зберігати свою літургічну традицію й канонічну дисципліну.

Такого роду місіонерська діяльність, що нерідко підтримували католицькі уряди країн, де православні перебували в меншостях, була спрямована на всі Православні Церкви. У результаті, невеликі групи віруючих практично всіх цих Церков приєдналися до Риму. Слід зазначити, що далеко не всі приєднання були плодом діяльності католицьких місіонерів. Наприклад, виникнення Болгарської Греко-католицької Церкви пов’язано зі спонтанним рухом православних до Рима, а ліванські мароніти стверджують, що їх літургічне спілкування з Римом взагалі не припинялося. Залежно від обставин, ці при1 єднання так чи інакше були пов’язані з латинізацією, тобто із прийняттям ряду практик і поглядів, характерних для латинської Церкви. Як наслідок, що приєдналися Церкви найчастіше втрачали зв’язок зі своїми духовними коріннями.,

Так, настільки важлива для православної духовності чернеча традиція зникла в більшості Східно-католицьких Церков, хоча релігійне життя тривало у формі конгрегації, що беруть за зразок латинські апостоличні громади. Після II Ватіканського-собору вживають зусилля виправити таке положення.

Всі ці Церкви ввійшли в юрисдикцію папи Римського через Конгрегацію для Східних Церков, одне з відділенні Римської курії. Вона виникла в 1862 році в рамках служби Propaganda Fide (Поширення Віри), що займається місіонерською діяльністю Церкви, і в 1917 році була перетворена папою Бенедиктом XV в автономну Конгрегацію. Стосовно духівництва й мирян у Східно-католицьких Церквах вона грає таку ж роль, яку іншої служби курії грають відносно латинської Церкви.

Східна Когрегація патронує відомий Папський Східний Інститут у Римі (the Pontifical Oriental Institute), що перебуває під керівництвом єзуїтів і має одні із кращих у світі бібліотек по Східному християнству.

і Необхідно згадати, що в минулому Східно-католицькі Церкви звичайно називалися “уніатськими”, але цей термін сприймається сьогодні як образливий, а тому його більше не використовують.

Для більшості православних ці Церкви – перешкода на шляху примирення Католицької й Православної Церков. Вони думають, що одне вже їхнє існування свідчить про заперечення католиками Православної Церкви як Церкви, що таке об’єднання православних з католиками породжено бажанням розколоти місцеві православні громади. Вони бачать у членах Східних Церков або православних, чиє перебування в Католицькій Церкві – ненормальне явище, викликане зовнішнім насильством, або католиків, що причиняються православними для того щоб звернути православних у католицтво.

Один з документів II Ватіканського собору Orientaiium Ecclesiarum стосується Східно-католицьких Церков. Він затверджує. їхню рівність із латинською Церквою й призиває Східних католиків заново відкрити свої самобутні традиції, а також підкреслює особливе покликання східних католиків у справі встановлення екуменичних відносин із православ’ям.

Церковне життя в Східно-католицьких Церквах управляються відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, обнародуваному папою Иоаннам Павлом II 18 жовтня 1990 року й набувший силу закону 1 жовтня 1991 року. Відповідно до нового Східного Кодексу, Східно-католицькі Церкви підрозділяються на 4 категорії:

1) патріарші (Халдейська, Вірменська, Коптська, Сірійська, Маронітська й Мелькітська Церкви):

2) головні архієпископальні (Українська й Сіро-Малабарська Католицькі Церкви);

3) ті що мають статус митрополій (Ефіопська, Сіро-Маланкарська, Румунської й Американська Русинська Церкви);

4) інші (Болгарська, Грецька, Угорська, Італо-Албанська й Словацька Церкви, а також діоцез, що поширюється на всю колишню Югославію). Білоруські, Албанські, Грузинські й Російська Східно-католицькі Церкви не мають духовної ієрархії.

Кожна зі Східно-католицьких патріарших Церков має право мати свого патріарха. Він обирається синодом єпископів даної Церкви й негайно проголошується і інтронизується, після чого просить церковного спілкування в папи. Синоди патріарших Церков обирають єпископів для діоцезів на території патріархії із числа кандидатів, затверджених Римом. Якщо обраний єпископ не був попередньо схвалений курією, необхідно одержати згоду папи на його твердження безпосередньо перед поставлянням.

Головний архієпископ обирається так само, як і патріарх, але перед інтронізацією його обрання повинне бути підтверджене Римським первосвящеником. Митрополити призначаються папою, що вибирає їх із трьох кандидатів, представлених йому собором єпископів даної Церкви.

Нижченаведена інформація про Східно-католицькі Церкви згрупована по їхньому походженню. Список відкривають Церкви, які не мають прямих некатолицьких корінь, потім випливають Католицькі Церкви, які відокремилися від Ассірійської Церкви Сходу, від Древніх Східних Церков й, нарешті, від Православної Церкви.

Конгрегація для Орієнтальних Церков

ПРЕФЕКТ: КАРДИНАЛ СІЛЬВЕСТРІНІ (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ЄПИСКОП 3 1979 РОКУ, КАРДИНАЛ 3 1988 РОКУ, ПРЕФЕКТ ІЗ 1991 РОКУ) СЕКРЕТАР: АРХІЄПИСКОП МИРОСЛАВ СТЕФАН МА-РУСИН IV








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія релігій (Лубський В.І.)