Головна Головна -> Підручники -> Підручник Сучасна екологія: наукові, етичні та філософські ракурси (Л.І. Сидоренко) скачати онлайн-> 1.2. Становлення предмету екології.

1.2. Становлення предмету екології.


Термін “екологія” – від грецького “ойкос” – дім та “логос”- слово, думка, розум, закон. Появу екології як самостійної науки пов’язують з ім’ям видатного німецького біолога Е.Геккеля. Саме він ввів термін “екологія” в науку. В 1866 р. Ернст Геккель у праці “Загальна морфологія організмів” назвав екологією науку про відношення організмів і оточуючого середовища: екологія – наука, що досліджує економію та домашній побут живих організмів, їх складні стосунки з неорганічним та органічним світом: “Під екологією ми розуміємо загальну науку про взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись”.

Тобто, класична екологія – це біологічна наука. Або – “біоекологія”. З часом домінуючим став термін “екологія” замість – “біоекологія”.

Відомий сучасний еколог Ю.Одум вважає, що екологія сформувалась в період до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті роки ХХ ст. За цей період структура екології ускладнилась на підставі диференціації і інтергації наукового знання.

Загальна тенденція розвитку екології подібно до інших природничих наук виявлялася у визначенні специфіки об’єкта та його складному структуруванні, в якому реалізуавався принцип ієрархічності структур біоти й екологічних чинників. Водночас формувалась система методів якісного та кількісного аналізму екосистем.

Так, у другій половині XIX ст. К. Клаус описав фенотипічну зміну рослинності, О. Седтнер розробив еколого-топографічну класифікацію, В. В. Докучаев – генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно дослідив структуру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов – історичні причини зміни екосистем тощо. Орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і пошук їх інваріантних компонентів реалізувалася як у просторовому аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів – степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупуваннями всередині екосистем). Таким чином, сформувалися описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями пізнання. Вплив еволюційної парадигми проявився в пошуках історичних підвалин екологічних об’єктів та їх взаємозв’язків, що перетворило екологію на еволюційну науку.

Перша половина XX ст. – час активного концептуального та методологічного оформлення екології, багатоаспектного емпіричного та теоретичного розвитку.

Слід передовсім підкреслити тенденцію набуття екологією рис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних методів та моделювання. На засадах популяційного стилю мислення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Гальтон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто на основі принципів імовірнісно-статистичного аналізу, екологія набула спроможності строгого опису закономірностей та структурно-системних параметрів об’єктів дослідження. Сформувалась математична екологія, яка, використовуючи імовірнісно-статистичні методи, розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування, конкурентні взаємини всередині екосистем, динаміки чисельності тощо ( А. Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.).

Важливою основою для екологічного пізнання було вивчення динаміки популяцій тварин, особливо промислових та рідкісних видів. Суттєві коливання, що притаманні виду протягом життя декількох поколінь, були названі “хвилями життя” (Четвериков, 1916; Х’юіт, 1921). Теоретичному обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Нікольсона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджували наявність автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та еволюційного напряму в біології, чому особливо сприяли праці Ч. Елтона та С. О. Сєверцова.

Отже, процесі історичного розвитку під впливом певних парадигм наукового пізнання змінювався образ екології як науки. Проблемне поле екології розширювалося. Так. досить широко визначає предмет екології Ч.Елтон (1928): це наука про природничу історію, область застосування якої надзвичайно велика – від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аут- та синекологією, а з іншого – намітилося принципове розширення компетенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включаючи і ті, в яких живе людина.

Отже, до середини ХХ ст. в основному сформувалося розуміння екології як самостійної, прогресуючої галузі біології. На думку методологів екології, наприклад В.Крисаченка, з 2-ої половини ХХ ст. екологія розвивалась у напрямі перетворення у самостійну гілку природознавства. Водночас, дослідження взаємин людини з довкіллям стає однією з центральних проблем сучасної екології.

В результаті сучасна екологія відображає природу як складну цілісність, пізнання якої потребує як аналітичної, так і синтетичної методології. Наприклад, адекватне уявлення про біосферу, як глобальну екосистему, неможливо сформувати, не аналізуючи кожен рівень. А зрозуміти суттєві особливості певного її рівня важко, якщо не розкрити закони біосфери як цілого.

Отже, пізнання екологічних систем потребує єдності загального, особливого і одиничного. Тобто, не лише окремі частини біосфери відображають її природу, а й вона – як цілісність – відображається в сутності своїх частин.

Розподіл екологічного знання здійснюється за принципом вивчення взаємин екосистем різного рівня – починаючи з організмового – з довкіллям. Відповідно виділяють такі напрямки екології:

– аутекологія (екологія особин) – наука про взаємини окремого організму (особини) з довколишнім середовищем;

– демекологія (екологія популяцій чи видів) – наука про взаємини популяцій чи видів із довкіллям з врахуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидових процесів;

синекологія – наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів. екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію;

біосферологія (вчення про біосферу) – вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої природи.

Втім, екологічне знання розподіляють і за типами організмів таксономічний розподіл. За цим критерієм виділяють, наприклад, екологію тварин, екологію рослин. А вони в свою чергу поділяються на більш спеціалізовані розділи – екологія комах, екологія хребетних, екологія мікроорганізмів тощо.

За типами середовища – біому, екологія поділяється на екологію моря. екологію лиманів, екологію пустелі тощо.

Значний пізнавальний інтерес для вчений становлять біоми зі складними і навіть екстремальними умовами середовища. Це Арктика, тундра, пустелі. В гносеологічному відношенні вони відіграють роль ідеалізацій, “спрощень”, вивчаючи які можна відкрити , пізнати ті риси і закономірності, яких не “видно” в розвинених біоценозах.

За видами впливу антропогенних факторів на природне середовище виділяють ресурсознавство, екологію міста (урбанізаційну екологію), агрохімічну екологію тощо.

Отже, ми бачимо, що за час з 1866р. і до сьогодні екологія вийшла далеко за межі, окреслені Е.Геккелем – вивчення стосунків організму і середовища. Зрозуміло, що в її предметному колі зберігається цей пласт – вивчення структури і функціонування біологічних систем і її складних стосунків з середовищем. Так. в “Біологічному енциклопедичному словнику” дається наступне визначення. Екологія – це біологічна наука, що вивчає організацію і функціонування надорганізмових систем різного рівня: популяцій, біоценозів, біогеоценозів та біосфери. Екологія – наука про взаємини організмів між собою і оточуючим середовищем.

Вітчизняна традиція в екології пов”язана з концепцією біосфери. Саме біосфера як складна, диференційована, багаторівнева цілісність і закономірності її струкрути і функціонування вважаються предметом екології. Ця традиція закладена В.Вернадським і наслідується сучасними фахівцями -екологами.

На думку методологів екології (Кисельов М., Шеляг – Сосонко Ю. та ін.) в сучаній екології межі дослідження розширені від вивчення відношення “організм – середовище” до – ” людина – природа”. Таким чином, проблематика сучаної екології стикається з філософською проблематикою.

Структура екології ускладнювалась на підставі диференціації та інтеграції наукового знання. Оскільки рівні організації життя взаємозв’язані між собою, їх пізнання потребує взаємодії різних напрямів екології. А на стику між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об’єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології – екологічної гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо.

Практична потреба оцінити можливості екології в житті людини виявилася в появі таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.

Аксіологічні виміри екологічного знання пов’язані з оцінкою етичних, естетичних, художніх, зрештою – філософських аспектів екології. На цих засадах виникала “органічна школа” в архітектурі, екологічна етика, які орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і добра.

Найвищим рівнем осмислення всіх вимірів існування сучасної екології є філософія екології. Саме в її межах формується “образ екології”, тобто сучасне уявлення про різноманітні виміри і аспекти екологічного пізнання і екологічної діяльності. Відтворюючи образ еколог, філософія екології дає можливість оцінити реальний стан емпіричного і теоретичного розвитку екології, проектує напрямок можливого чи потрібного розвитку. Образ екології виникає як осмислення теоретичних, практичних і соціокультурних аспектів функционування науки, що дозволяє оцінити глибину пізнання її об”єкта. Тому, створюючи образ екології, філософія екології відіграє важливу пізнавальну і культурно-освітню роль в суспільстві.

Багатоаспектність предмету сучасної екології

Отже, в результаті еволюції предмету класичної екології сформувався багатоаспектний предмет сучаної екології. Відомий сучасний еколог М.Реймерс наводить цілий спектр сучасних поглядів на предмет екології:

1. Частина біології – вивчає відносини організмів між собою ті навколишнім середовищем. Це система біоекологій. Наприклад, фізіологічна кологія, цитоекологія тощо.

2. Загальна дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різних рівней. Причому, до аналізу екосистем крім біологічних даних залучаються математика, хімія, геологія географія та інші науки. Такими розділами екології є, наприклад, біоценологія, біосферологія тощо.

3.Комплексна наука – дослідження “місця проживання” живих істот (включаючи людину).

4. Дослідження стану людини як виду та суспільства в екосистемі планети, її зв”язків з екологічними системами та меж впливу на них. В цьому випадку враховується людська діяльність і відношення “людина – природа” включається в предмет екології.

В.Крисаченко вказує на існування сучасній науці таких основних напрямів потрактування сутності екології:

– екологія – це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;

– екологія – наука про функціонування екосистем різного рівня організації;

– екологія – комплексна наука про довкілля біосистем;

– екологія – система знань про взаємини об’єктів реальності з якимось одним, центральним об’єктом;

– екологія – наука про унікально-космічний статус людини як виду у біосфері

екологія – наука про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, в такому баченні екології в неї включена еколюційна складова.

Саме через включення в предмет сучасної екології проблеми відношення людини і природи виникає група “загальних екологій”. Так С.Тулмін вводить поняття “інтелектуальної екології”, Д.Ліхачов – “екологічної культури”, П.Дракер – “політичної екології”, І.Круть – “екологічної філософії”.

Як специфіку предмету екології дослідники відмічають його синтетичний характер: наявність природничонаукових і гуманітарних пластів в її знанні. Ю.Одум (1986) пише: “Екологія – цілісна дисципліна, що зв’язує природничі і гуманітарні науки. Зберігаючи міцні корені в біологчіних науках, вона не може бути віднесена цілком лише до них. Екологія – точна наука. В тому розумінні, що вона використовує концепції, методи та прилади математики, фізики, хімії та інших природничих наук. Але водночас вона гуманітарна наука, оскільки на структуру і функцію екосистем дуже сильно впливає поведінка людини”.

На цьому ж наголошують відомі екологи П.Дювиньо і М.Танг, підкреслюючи , що екологія – синтетична наука, що використовує дані самих різних дисциплін. Прийоми і методи екології різномантні. Вона використовує сучасні методи фізики і хімії для вивчення природи.

Екологія досліджує найвищі рівні інтеграції живої матерії і в процесі пізнання переходить від популяцій одного виду до спільнот і екосистем. І, нарешті, до біосфери в цілому. Тому екологія поєднує в науковому пошуку ботаніків, зоологів, мікробіологів. Тобто, виконує інтеграційну функцію. Екологія поєднує генетику і сучасну еволюційну теорію, відносячи їх до реального природного процесу.

За допомогою екології, яка досліджує взаємозв’язок людини з біосферою, здійснюється інтеграція природничих і суспільних (економічних і соціальних) наук.

Методологи сучасної екології підкреслюють інтеграційну орієнтованість екології, визначаючи її місце в системі наук. Екологія є самостійною галуззю наукових знань і, водночас, наукою, яка пов’язана або суміжна з багатьма ділянками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спирається на різні науки, з якими пов’язана своїм походженням (наприклад, з біологією) чи об’єктом дослідження (географія, геологія).

Найтісніше екологія пов’язана з природничими науками – землезнавством, біологією, космологією, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об’єктів – екосистем та взаємин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія – живих систем, а космологія – міжпланетного довкілля, у якому постала і функціонує біосфера Землі.

Екологія має тісні зв’язки з фундаментальними теоріями – еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раціональне пояснення численні екологічні явища. Медицина, біотехнологія, сільськогосподарські науки, урбаністика, охорона природи і космонавтика окреслюють прикладні можливості екології. Дійсно, починаючи з рільничої справи і закінчуючи вивченням космосу люди мають справу з певним довкіллям – сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, змін, принципів управління ним дають змогу підтримувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот.

Академік С.Шварц (1975) розглядає екологію ще ширше. Екологія – загальнонауковий підхід до розв’язання складних проблем стосунків людини і природи. Більш того, він вважає, що “екологія на наших очах стає теоретичною основою поведінки людини в природі”.

Треба також навести міркування дослідників, що позначають ситуацію останнього десятиліття. Так, Т.Гардашук результатом виходу екології як науки далеко за власні межі наприкінці ХХ ст. вважає перетворення її на “екологізм” – різновид сучасної ідеології і сучасного світогляду. На відміну від екології, екологізм вже не задовільняється суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики.

Західні дослідники пропонують розрізняти “екологізм” (ekologism) та “инвайронменталізм” (environmentalism). Инвайронменталізм грунтується на переконанні, що самих лише упрвлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, отже – на необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї.

Отже, в результаті еволюції предмету екології, структурування її знання та осмислення цих процесів філософсько-методологічними засобами, сформувався сучасний образ екології як науки. Що ж він собою являє? Так, передовсім треба підкреслити, що відбулася диференціація екології та її експансія на нові предметні сфери. Розвивається загальна та теоретична екологія. І, водночас, сукупність часних та прикладних екологічних наук. Фахівці-екологи відмічають нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології. Особливо швидкими темпами розвивалась аутекологія, синекологія, урбоекологія, фітоценологія, екологія людини. Найбільш теоретично розвинуті галузі екології намагаються поширити наявні теоретичні моделі на всю екологію. В результаті можливим є поглинання однією галуззю екології інших. Подібну орієнтованість можна побачити в розвитку фітоценології, яка є лідером біоекології.

Теоретична та методологічна сфера екології є покищо недостатньою. На сьогодні функції теоретичної екології виконує сукупність найвагоміших досягнень аут- та синекології. Фахівці-екологи висловлюють побоювання, що за таких обставин досить легко виникають дилетанські схеми і дії в галузі екології.

Сучасна екологія виконує практико-прогностичну функцію. Зростає її роль у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні міри і наслідків антропогенного впливу на біосферу, раціональному підході до творення штучних ценозів, розв’язанні глобальних проблем сучасності.

Нарешті, сучасна екологія тісно взаємодіє зі сферою філософського знання. Філософія екології вивчає та оптимізує сам процес екологічного пізнання, осмислюючи можливості його подальшого розвитку. В результаті людинознавство отримує від екології нове розуміння людини і її життя.

Сучасна екологія посідає особливе місце в суспільстві. Це пов’язано з наскрізною людиновимірністю екологічної проблематики та практичними можливостями екології для розв’язання проблем культурно-цивілізаційного розвитку.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Сучасна екологія: наукові, етичні та філософські ракурси (Л.І. Сидоренко)