Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 1.2. Об’єкт і предмет релігієзнавства

1.2. Об’єкт і предмет релігієзнавства



Релігієзнавство — система знань про релігію, її історію, зміст, структуру і функції у духовному житті людей. Воно сформувалось у другій половині XIX ст. як комплексна і відносно самостійна галузь знання на перетині філософії, соціології, антропології, психології, лінгвістики, загальної історії, етнології, археології, палеонтології. Його об’єктом є природа і сутність світу, людини, система відносин між ними; а предметом — усі структурні компоненти релігії в їх становленні, еволюції і функціонуванні. Ці компоненти — релігійна віра, що є сутністю релігійної свідомості, релігійна діяльність, релігійні суспільні відносини і релігійні організації.

Релігійна свідомість специфічна за своїм поділом світу на природний, земний, що сприймається органами чуття людини, скінченний у своєму існуванні; і світ потойбічний, небесний, надчуттєвий, що сприймається на віру і, порівняно з людським існуванням, є вічним. Релігійна свідомість догматична. Всі положення релігійного віровчення визнаються нею беззаперечно істинними, вічними і незмінними божественними настановами, обов’язковими для всіх віруючих. Крім того, релігійні догмати поєднують адекватне і неадекватне. У релігійних книгах часто розповідається про події, що реально відбувалися, але у міфологічній формі та відповідній інтерпретації. Так, повінь у них перетворюється на всесвітній потоп; страждання і злидні людей — на покарання за гріхи; страх — на страх господній; щастя — на радість спілкування з Богом; поклоніння — на милування іконою Богоматері; любов — на любов до Бога.

Суттєвим компонентом релігійної свідомості є релігійні почуття — емоційно-психологічні переживання віруючих, що виявляються у відчутті ними своєї гріховності, смиренні, покорі, співчутті ближньому, очікуванні дива, надії на потойбічну віддяку тощо. Після появи й закріплення у свідомості віруючої людини ці почуття перетворюються на її духовну потребу, надаючи життю людини нових спрямування, змісту і значення. Джерелами виникнення релігійних почуттів здебільшого є певної спрямованості притчі і розповіді, літературні твори, живопис, музика, скульптура, різноманітні графічні зображення. їх слухання і розглядання здатні загострювати в людей релігійні почуття, сприяти релігії у наверненні до неї нових послідовників.

Релігійна свідомість функціонує за допомогою релігійної лексики (від гр. — словесний, словниковий) — сукупності слів релігійної мови. Це слова, що позначають реальні предмети і їхні властивості (ікона, хрест, храм, монастир, кардинал, єпископ тощо), і слова, що ними позначаються гіпостазовані істоти, властивості, зв’язки (Бог, ангел, диво, пекло, Судний день тощо).

У період формування і поширення релігії догми релігійної свідомості передавались в усній формі. Винайдення письма та його використання дали можливість фіксувати релігійний зміст і значення думок у письмовому вигляді. З’явились релігійні тексти, а згодом сформувалась і віра в те, що самі знання і вимовляння божественного імені впливають на предмети, істоти, людей. Виникли предметна магія і словесні табу.

У свою чергу релігієзнавство для вивчення свого предмета широко використовує слова, терміни і поняття, що умовно можуть бути поділені на шість груп:

• загальнофілософські — буття, свідомість, матеріальне виробництво і продукування духовних цінностей, культура, суспільство та ін.;

• загальнонаукові — система, структура, функція, закон таін.;

• конкретно-наукові — право, віра, почуття, настрій, мова, життя, смерть та ін.;

• релігієзнавчі — релігія, теологія, конфесія, храм, пантеїзм, деїзм, атеїзм та ін.;

• клас понять, термінів і слів з логіки, етики і естетики — совість, відповідальність, знак, значення, краса, піднесення, зміст та ін.;

• клас термінів, слів і понять щодо змін у релігії — еволюція релігії, сакралізація (від лат. — священний) релігії, сектоутворення, секуляризація (від лат. — мирський, світський), модернізація тощо.

Релігійна свідомість формується і закріплюється під впливом суспільного буття і суспільної свідомості, а також у процесі специфічного виховання людей та їхньої релігійної діяльності. Це специфічно людська форма активного ставлення до навколишнього світу з позицій релігії; вияв тієї активності релігійних індивідів, груп і спільнот, інститутів і організацій, що мотивується релігійними переконаннями і почуттями, релігійним обов’язком, культовими настановами, релігійними завданнями. Вона реалізується позакультовими і культовими засобами.

Позакультова релігійна діяльність здійснюється як у духовній, так і в соціальній сферах. її формами у духовній сфері є створення релігійних догматів, їх систематизація й інтерпретація, підготовка і видання богословських і релігійних філософських творів і т. ін. До форм позакультової діяльності у соціальній сфері належать: місіонерство, участь у роботі соборів та інших релігійних зборів, викладання богословських дисциплін у духовних навчальних закладах, управління системою релігійних організацій та інститутів, пропаганда релігійних поглядів через ідеологічні видання, радіо, телебачення, релігійне виховання в сім’ї тощо. Як правило, позакультова діяльність містить у собі значну кількість елементів культу.

Культ (від лат. — поклоніння) — вид релігійної діяльності, практично-духовного освоєння світу, сукупність дій (рухів тіла, читання або співу релігійних текстів і т. ін.) з метою забезпечення видимого прояву релігійного поклоніння або залучення до суб’єктів діяльності божественної “сили”, так званих таїнств. Об’єктом культу, культової діяльності є ті сили, що у формі релігійних образів панують над людьми у повсякденному житті. Зміст культу визначається певними релігійними уявленнями, ідеями, догматами у вигляді культових текстів, що до них відносять тексти Святого Письма, Святого Переказу, молитов-псалмів, співів, їх відтворення під час виконання культу актуалізує у свідомості його учасників релігійні образи і міфи.

У культовій діяльності розрізняють два її різновиди: магію (чаклунство) і умилостивлення (через звернення до бога з думками і словами подяки, любові, повної йому покірливості, захопленості) . їх суб’єктами можуть бути релігійна група або віруючий індивід. Якщо це група, то вона складається з осіб, які керують здійсненням культу (наприклад, шаман, жрець, священик, пастор, мулла, проповідник), та інших учасників дійства. Якщо це індивід, то він має бути істинно віруючим і добре знати ритуальні тексти, види й засоби реалізації культового обряду. Предметами культової діяльності у різних релігіях є матеріальні речі, тварини, рослини, ліси, гори, ріки, Сонце, Місяць, гіпостазовані істоти — духи, боги, єдиний всемогутній Бог, а засобами — ритуальні танці, заклинання духів, богослужіння, релігійні обряди, проповіді, молитви, релігійні свята, паломництва і т. ін. Засобами культової діяльності також можуть бути храм, молитовний дім, релігійне мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, музика), різноманітні предмети (хрест, свічки, церковні прикраси, вбрання священиків і т. ін.). Всі вони мають символічне значення.

Щодо предметів, засобів і методів реалізації, культові дії можуть бути простими (поклони, колінопреклоніння, падіння долу, схилення голови, складання рук, хресне знамення і т. ін.) і складними (жертвоприношення, обряди, проповіді, молитви, богослужіння, свята, таїнства хрещення, причастя, покаяння, вінчання тощо).

Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих і активізація їхньої релігійної свідомості. Культ може бути фактором динаміки психологічного стану віруючих, його зміни від гнітючого неспокою, збудження, незадоволення, суму, журби, туги до полегшення, гармонії, радощів, припливу нових сил. У процесі відправлення культу можуть задовольнятися й естетичні потреби віруючих. Справжню художню й естетичну насолоду може приносити споглядання ікон, оздоблення й архітектури храму, слухання музики, читання молитов і псалмів.

Наступним компонентом структури релігії і предмета дисципліни “Релігієзнавство” є релігійні суспільні відносини. Це різноманітні зв’язки у релігійній духовній сфері життя людей, що формуються відповідно до специфіки релігійної свідомості, існують і реалізуються за допомогою релігійної діяльності. їх суб’єктами є індивіди, групи людей, інститути й організації, етноси, класи, сім’ї, держава. Особливо впливовими серед них є групи, які сформувались на релігійних засадах: варна брахманів у стародавньому індійському суспільстві, жерці у Стародавньому Римі, верстви духовенства у середньовічній Європі, сучасне духовенство у різних країнах. Релігійні суспільні відносини між віруючими, між віруючими і невіруючими, між гіпостазованими істотами, між ними і людьми моделюються за допомогою таких схем, як панування і підпорядкування (на зразок “Господь і раб Господній”); державно-правові зв’язки (“Бог — Цар Небесний”, Папа — “монарх”); зв’язки судочинства (Бог — “суддя”, “Судний день”); сімейні зв’язки (“Бог-Отець”, “Бог-Син”). При цьому всім релігійним відносинам надається моральне значення. Вони можуть бути відносинами солідарності, терпимості, нейтралітету або конкуренції, конфлікту, фанатизму, але завжди — відносинами переваги “своєї” релігії, конфесії, церкви, секти, іншого будь-якого релігійного утворення над іновірцями.

У релігійних суспільних відносинах виокремлюються поза-культові і культові. Змістом позакультових відносин людей є духовно-виробничі зв’язки; зв’язки педагогічного процесу в релігійних навчальних закладах (“викладач — семінарист”, “ректор — педагогічний колектив”); місіонерство; релігійне виховання у сім’ї; інформаційні зв’язки; механізми настанови, повідомлення, адаптації; зв’язки координації і субординації.

У культових відносинах увага акцентується на зв’язках гіпостазованих істот. Це відносини сповідиості, проповідництва, обрядності. Так, хрещення у православ’ї встановлює зв’язок хрещеного сина (дочки) з хрещеними батьком і матір’ю, вінчання — між нареченим і нареченою за нормами церковного шлюбу і т. ін.

Формами реалізації релігійних суспільних відносин є поза-культові (церковні ради, ревізійні комісії, департаменти преси, ректорати релігійних навчальних закладів) і культові (клір, дияконат, єпископат) релігійні організації.

Певна сукупність позакультових і культових організацій утворює релігійне об’єднання. Його початковий осередок — релігійна громада. В об’єднаннях існує також низка інших складових зі своєю інфраструктурою. Механізмами контролю за ними й індивідами, за їхньою діяльністю слугують норми релігійного права і моралі, санкції і зразки, авторитети.

Серед типів релігійних об’єднань виокремлюють три: церкву, секту, деномінацію.

Церква (від гр. — божий дім) — тип релігійної організації, конструктивними елементами якої є спільне віровчення, культова і позакультова діяльність, система управління життям, діяльністю, поведінкою віруючих. У багатьох церквах їхні суб’єкти поділяються на духовенство і мирян. Стосунки між ними упорядковані за ієрархічними й авторитарними принципами.

Секта (від лат. — зразок думок, вчення) — тип релігійного об’єднання, що виникає як опозиційна течія стосовно тих або інших релігійних напрямів. Для секти характерні: претензії на винятковість своєї ролі, доктрини, догматики ідейних принципів, цінностей, настанов; настрої “вибраності”; тенденції до ізоляціонізму і релігійного фанатизму; відмова від інституту священства. Лідерство у релігійній секті вважається харизматичним, право на нього визнається за особою, яка отримала нібито як милість божу надзвичайну здатність бути керівником. У секті особливо підкреслюється рівність усіх її членів і проголошується принцип добровільності їх об’єднання. Історичні долі релігійних сект різні. Деякі з них невдовзі після заснування припиняють свою діяльність, інші перетворюються на церкви або деномінації.

Деномінація (від лат. — надання спеціального імені) — тип релігійного об’єднання, що перебуває на стадії становлення, організаційного оформлення. Проте для деномінації характерні: чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі; принцип постійного і суворо регламентованого членства; ідея “вибраності” і духовного відродження віруючих. Ізоляція від “світу” і замкненість всередині релігійної групи не вважаються обов’язковими ознаками “істинної” релігійності. Тому деномінації закликають віруючих до активної участі у житті суспільства.

Релігієзнавство досліджує релігію на підставі низки принципів. Перший з них має назву принципу пізнаваності. Релігія — явище суспільне і, як будь-яке таке явище, вона пізнаванна, тобто у процесі її дослідження немає місця ні агностицизму, ні ірраціоналізму, ні будь-яким іншим проявам окультизму. Сутність і природа пізнання мають соціальний характер, тому релігія не може бути зрозумілою в ізоляції від практично-предметної діяльності людей. Суб’єкт пізнання — похідний від суб’єкта практики; він не ізольований від інших людей індивід (“гносеологічний Робінзон”), а людина, яка включена у соціальне життя, тому змушена використовувати для його пізнання суспільно вироблені форми пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, інструменти, прилади), так і ідеальні (мова, поняття, судження, умовиводи).

Вихідні дані про релігію даються людині вже у чуттєвому пізнанні — відчуттях, сприйняттях, уявленнях, у відображенні ними стихійних природних і соціальних сил. Водночас наукове релігієзнавство протистоїть хибному витлумаченню теологією сенсуалізму; воно підкреслює неможливість зведення раціонального пізнання (мислення) до простого арифметичного складання або механічного перетворювання даних органів чуття. Результати розумової діяльності не тільки дають нові знання, що безпосередньо не виводяться з даних органів чуття, а й активно впливають на структуру і зміст чуттєвого пізнання. Тому ті емпіричні дані про релігію, з якими релігієзнавство має справу, утворюються в результаті використання теоретичних настанов для описання змісту чуттєвого досвіду і передбачають низку теоретичних ідеалізацій. Разом з тим чуттєвий досвід, що є вихідною першоосновою, підґрунтям пізнавального процесу, є моментом активної практичної чуттєво-предметної діяльності людини, а не виконує функцію пасивного фіксування впливу предметів зовнішнього світу на її органи чуття. Саме тому наукове релігієзнавство, аргументовано й цілком відповідно до об’єктивної реальності, рішуче відкидає можливість існування ікон, що “плачуть”, “нетлінних” мощей, життя після смерті та інших подібних “чудес”, що їх пропагують теологи.

Другим важливим принципом, що на його основі релігієзнавство вивчає свій предмет, є принцип об’єктивності. Жодні абстрактні стереотипи щодо релігії (тільки схвалення або тільки засудження) релігієзнавство не сприймає. Воно розглядає лише підтверджені факти з наміром якомога точніше відтворити історію і функції релігії без штучних виключень і “білих плям”.

У релігієзнавстві зміст і історія релігії подаються принципово мовою толерантності, терпимості, діалогу релігійного і нерелігійного світогляду щодо людини, суспільства, світу. І хоч їхні вихідні базисні позиції відмінні між собою, проте економічні, соціально-політичні, екологічні, моральні, естетичні та інші ідеї та цінності можуть збігатися, а загальнолюдські — взагалі збігаються.

Ще одним суттєвим принципом релігієзнавства є культурологічний, завдяки якому воно вивчає релігію як феномен культури. Релігійна культура є особливою системою духовної діяльності людей, специфіка якої визначається її спрямованістю на надприродне, тобто на ілюзорне. Трактуючи його, вона репродукує, копіює те, що існує в природі або вже досягнуто людством. Тому релігія претендує на абсолютну істину, декларує довічність і незмінність своїх догматів. У певних історичних умовах вона навіть стає домінантною у сфері духовної культури (коли всі форми суспільної свідомості отримують свої дані з релігійних джерел, а в системі цінностей культури релігійні цінності посідають високе привілейоване місце). Проте духовна культура не зводиться лише до релігійної. Навіть у Середні віки поряд з релігійною існувала народна культура. Добре відомо, що монастирі в Європі були хранителями духовної культури, а мистецтво століттями розвивалось під покровительством і наглядом церкви. Однак у цьому виявлялися нерелігійні функції релігійних інститутів, а не віра у надприродне. Отже, подібні факти не можуть бути підставою для висновків про тотожність релігійної і духовної культури, як не можуть бути тотожними частина і ціле. Не можна забувати і про те, що релігійна віра спрямовує думки і прагнення людей у бік ілюзорного потойбічного світу, виправдовує і висвітлює все існуюче як “установлення боже” і тим самим перешкоджає пошукам нового в життєдіяльності і культурі, гальмує суспільний прогрес.

Релігійна культура не є однаковою у різних релігіях. Вона представлена культурою родоплемінних релігій, індуїстською, іудаїстською, конфуціанською, синтоїстською, буддистською, християнською, ісламською та іншими культурами. Очевидні у ній два компоненти: сакральні тексти, теологія, елементи культу і філософія, мораль, мистецтво, що історично вплетені у релігійно-духовну і культову діяльність, у церковне життя. Очевидно і те, що релігійна культура певною мірою суттєво впливає на світську культуру в цілому та на окремі її складові.

Для вивчення свого предмета релігієзнавство використовує значну кількість методів пізнання: філософських, загальнонаукових і конкретно-наукових, теоретичних і емпіричних. Різноманітні методи застосовують також окремі його розділи: соціологія релігії — методи встановлення соціальних чинників (вивчення документів, інтерв’ю-анкетування, опитування по телефону), методи початкової обробки отриманих даних (групування, ранжування, складання статистичних таблиць); психологія релігії — аналіз біографій, проективні тести, індивідуальні опитування, методи дослідження переконань і диспозицій особистості, соціометрію тощо. Серед методологічних підходів у релігієзнавстві актуальними й ефективними є: каузальний аналіз (з’ясування причинно-наслідкових зв’язків виникнення й еволюції різноманітних явищ релігії); історико-логічний підхід, що використовується як інструмент пізнання логіки історії релігії для розуміння сучасного її стану; генетичний підхід, коли наступні етапи історії релігії виводяться з початкової її фази; порівняльно-історичне дослідження, коли зіставляються різні етапи еволюції однієї й тієї ж релігії у різні часи або порівнюються різні релігії, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку; типологічний підхід, що має своїм змістом сукупність процедур групування релігій за певними ознаками; феноменологічний підхід, коли використовується сукупність прийомів з’ясування значень і сенсів у духовній взаємодії людей; структурно-функціональний аналіз та ін.

Зміст дисципліни “Релігієзнавство” не суперечить положенням про свободу совісті, думок і переконань та вимогам міжнародних правових документів: Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 18 грудня 1966 р., Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р., Паризької хартії для нової Європи від 21 листопада 1990 р., а також Конституції і законів України. Вивчення курсу “Релігієзнавство”, по-перше, має допомогти студентам у визначенні їхніх світоглядних позицій, духовних орієнтирів і цінностей через підвищення рівня власної гуманітарної освіти, оволодіння знаннями про світову й вітчизняну релігійні культури; по-друге, воно сприятиме набуттю студентами знань, умінь і навичок світоглядного діалогу, формуванню здатності розуміти людей, які мислять інакше; уникненню в мисленні і в діяльності догматизму, авторитаризму, релятивізму і нігілізму; по-третє, забезпечить свідому реалізацію студентами свого конституційного права на свободу совісті.

Усім своїм змістом дисципліна “Релігієзнавство” утверджує гуманістичні цінності, громадянську злагоду, гармонію людських взаємовідносин; закликає до благодійницької діяльності і милосердя, до протистояння вседозволеності, жорстокості і насильству, до спільних дій, спрямованих на соціальне і моральне оздоровлення суспільства й особистості.

Навчальний тренінг

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Чим відрізняється монотеїстична релігія від політеїстичної? Наведіть приклади.

2.У чому виявляється емоційно-психологічний рівень світогляду?

3. Чому в різні історичні епохи логіко-понятійний рівень світогляду не однаковий?

4. Чи є тотожним зміст понять “релігійний світогляд” і “буденне світорозуміння”?

5. Що є основою суспільної релігійної свідомості?

6. Чи можна стверджувати, що духовність і релігійність людини є и тотожними властивостями?

7. Що є об’єктом і предметом релігієзнавства?

8. У чому полягає специфіка релігійної свідомості?

9. Що є суттєвими компонентами релігійної свідомості?

10. На вашу думку, чи можливо сформувати релігійну свідомість без релігійної діяльності? Доведіть свою позицію.

11. Охарактеризуйте релігійні суспільні відносини як один із компонентів структури релігії.

12. Які принципи є в основі вивчення предмета релігієзнавства?

13. Які методи пізнання використовуються для дослідження предмета релігієзнавства?

Тести

I. Визначте релігію як поняття.

II. Знайдіть відповідність понять їх змісту:

А. Монотеїстичні релігії

Б. Політеїстичні релігії

1.Буддизм

2. Даосизм.

3. Іслам.

4. Іудаїзм.

5. Християнство.

6. Зороастризм.

7. Індуїзм.

Ш. Визначте особливості релігійної віри: 1) прийняття релігійних догматів та їх дотримання; 2) визнання Бога як упорядника, наставника, помічника і спасителя, як судді на життєвому шляху віруючого; 3) особистісна щирість служіння богові; 4) знання та впевненість людини в істинності тих чи інших ідей і теорій.

IV. Визначте зміст поняття “духовність”:

А. У теології.

Б. У науковому релігієзнавстві 1. Нематеріальна субстанція.

2. Свідомість людини.

3. Безсмертне начало, незалежне від тіла людини.

4. Самосвідомість людини.

5. Неповторне начало, створене богом.

6. Ціннісні орієнтації і соціальні настанови людини.

V. Визначте світогляд як поняття.

VI. Знайдіть правильний варіант завершення твердження: “Співвідношення між духовністю і релігійністю особистості та суспільства…”: 1) тотожне; 2) нетотожне.

VII. Визначте рівні функціонування світогляду: 1) емоційно-психологічний; 2) логіко-понятійний; 3) наочно-образний; 4) активно-пізнавальний; б) індивідуально-особистісний.

VIII. Встановіть історичну послідовність виникнення типів світогляду людей; а) релігійний світогляд; б) філософський світогляд; в) міфологічний світогляд.

IX. Визначте релігієзнавство як поняття. X. Визначте об’єкт релігієзнавства. XI. Визначте предмет релігієзнавства.

ХП. Визначте компоненти релігії: 1) релігійна віра; 2) релігійна свідомість; 3) релігійні суспільпі відносини; 4) релігійна лексика; 5) релігійні почуття; 6) релігійна діяльність; 7) релігійні організації.

ХІП. Завершіть твердження ключовими словами: “Формами культової діяльності є…”.

XIV. Завершіть твердження: “Суб’єктами релігійних суспільних відносин є…”.

XV. Визначте тини релігійних об’єднань: 1) церква; 2) інститут; 3) секта; 4) сім’я; 5) деномінація; 6) держава.

XVI. Назвіть принципи, на підставі яких релігієзнавство досліджує релігію як суспільне явище.

XVII. Назвіть міжнародні правові документи про свободу совісті, думок і переконань.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)