Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 3.3. Релігія у Стародавньому Римі

3.3. Релігія у Стародавньому Римі



Сучасне місто Рим є столицею Італійської Республіки, одним із найвеличніших і найкрасивіших міст Західної Європи з населенням близько 3 млн осіб. Проте у давнину словом “Рим” називалося і місто, і водночас рабовласницька держава, що виникла у VI ст. до н. е. на території сучасної Італії. У VI—IV ст. до н. е. до її складу входила центральна частина Апеннінського півострова. Наприкінці III ст. до н. е. Стародавній Рим став уже найсильнішою рабовласницькою державою Західного Середземномор’я. У І—II ст. н. е. ця гігантська імперія поширила свою владу на все узбережжя Середземного моря, підкорила значні регіони Західної і Південно-Східної Європи, в тому числі території сучасної України, Придністров’я, Північної Африки і Близького Сходу.

Високого рівня розвитку в імперії набуло духовне життя. Аналізуючи давньоримську міфологію, не можна не звернути увагу на міф про Весту — богиню домашнього вогнища. У будинку кожного римлянина цій богині присвячувався вхід до нього — вестибюль. Щорічно 9 липня у Римі відзначалось свято на її честь.

Навіть був побудований спеціальний храм. У ньому постійно підтримувався вогонь як символ державної надійності і стійкості. Згасання цього вогню вважалось поганою прикметою. Підтримували вогонь у храмі лериці богині Вести — весталки.

Жриці, жерці, жрецтво загалом у політеїстичних релігіях — це суспільна група людей, які виконують функції посередництва між людьми і надприродними силами, а також здійснюють релігійні обряди: жертвопринесення, молитви, різні чаклунські маніпуляції. Слово “жрець” походить від старослов’янського “жрети” — приносити жертву. У первісному суспільстві жерців не було, культ у ньому відправляли старійшини родів і глави родин. Жерці з’явились у період розпаду первісної громади і становлення державної організації життя людей. У багатьох країнах вони володіли чималою кількістю рабів і збагачувалися за рахунок пожертвувань віруючих, були монополістами у духовному житті людей. Жерці вели літописи, записували фольклорні твори, проводили астрономічні та інші спостереження, займались підготовкою жертовних тварин, стежили за правилами здійснення молитов і ритуальних дій, давали поради, до якого божества потрібно звертатись із тим чи іншим проханням, наглядали за порядком у храмах. У деяких країнах жерці були засновниками релігій. Наприклад, приблизно у 600 р. до н. е. арійський жрець (арії — назва народу індоіранської мовної спільноти; слово “Іран” у перекладі означає “земля аріїв”) Заратуштра (від гр. — Зороастр) оголосив себе пророком і створив нову релігію — зороастризм, з ознаками монотеїзму і вірою у вічну боротьбу між богом-творцем і духом зла. Значно пізніше, згідно з євангельською міфологією, три жерці (чаклуни, маги) прийшли з Ірану до Віфлеєма, щоб вклонитися немовляті Ісусу Христу, принести дари і оголосити світові про народження Сипа Божого. У Стародавній Іудеї після побудови Єрусалимського храму жерці вели записи, що потім були покладені в основу деяких книг Старого Завіту.

У країнах стародавнього світу вплив жерців здебільшого набував вираженого політичного характеру, що призводило до ієрократії — їх панування у суспільстві. Згодом із жерців сформувалось духовенство усіх світових релігій.

Священний вогонь підтримувався не тільки у храмі Вести і не лише у Стародавньому Римі. Культ вогню характерний для релігійних вірувань багатьох стародавніх народів. Наприклад, такий вогонь постійно підтримувався у кожній провінції, кожному місті і селищі Стародавнього Ірану. І всюди цю важливу місію виконували жерці. Жрецтво було спадковим. Жодний з народжених у сім’ї мирян не міг стати жерцем.

Весталки жили у храмі, користувались великими привілеями, але зобов’язані були давати обітницю безшлюбності, залишатись незайманими. Однак, згідно з міфом, трапилось так, що одна з весталок, дочка брата царя Рея Сільвія, порушила цю обітницю і народила від бога Марса близнюків-хлопчиків. Жорстокий дядько наказав ув’язнити Сільвію, а немовлят покласти у ночви і кинути у річку Тибр. Але ночви зачепились за інжир, і коли Тибр повернувся у своє русло після повені, хлопчики опинились на суші. їх підібрала і вигодувала вовчиця. Потім хлопчиків знайшов і дав їм притулок у своїй сім’ї пастух Фаустул, який назвав їх Ромулом і Ремом. Брати підросли і здійснили кілька подвигів, за що отримали дозвіл заснувати поселення на місці свого порятунку. Одного разу брати посварились, і Ромул вбив Рема. Тому поселення отримало назву “Рим”. Щоб позначити межі майбутнього міста, Ромул запряг у плуг білого бика і білу корову і зробив борозну по колу. Ця подія відбулась у 754—753 рр. до н. е.

Починаючи з III ст. до н. е. на римську релігію стала сильно впливати грецька релігія. Навіть своїх абстрактних богів римляни тоді ототожнювали з грецькими богами: Юпітера із Зевсом, Марса з Аресом, Венеру з Афродітою, Юнону з Герою, Мінерву з Афіною, Цереру з Деметрою тощо.

Римські імена грецьких богів

Аїд — Плутон;

Аполлон — Феб;

Apec — Марс;

Артеміда — Діана;

Асклепій — Ескулап;

Афіна — Мінерва;

Афродіта — Венера;

Гадес — Плутон;

Геба — Ювента;

Зевс — Юпітер;

кіклопи — циклопи;

Крон — Сатурн;

мойри — парки;

музи — камени;

Ніка — Вікторія;

Пан — Фавн;

Парсефона — Прозерпіна;

Посейдон — Нептун;

Гера — Юнона;

Селена — Діана;

Гермес — Меркурій;

Тіхе — Фортуна;

Гестія — Веста;

харити — грації;

Гефест — Вулкан;

Еос — Аврора;

Деметра — Церера;

еринії — фурії;

Діоніс — Бахус;

Ерос — Амур, Купідон.

Під впливом грецьких релігійних уявлень, серед численних римських богів згодом виокремились головні: Юпітер — бог неба, блискавки і грому; Марс — бог війни; Мінерва — богиня мудрості, покровителька ремесел; Венера — богиня кохання і родючості; Вулкан — бог вогню і ковальського ремесла; Церера — богиня рослинництва; Аполлон — бог Сонця і світла; Юнона — покровителька жінок і шлюбу; Меркурій — покровитель мандрівників і Торгівлі; Нептун — бог моря; Діана — богиня Місяця.

Одним із найшановніших давньоримських Богів був Янус. Він зображувався з двома обличчями як божество входу і виходу. Олімпійські боги вважались покровителями римської громади і патриціїв (родової аристократії). Плебеї (вільне населення) особливо вшановували божественну трійцю: Цереру, Ліберу-Прозерпі-ну (богиню рослинництва і пекла) і Лібера — бога вина і веселощів.

Давньоримський пантеон не був замкнутим. Він постійно поповнювався іноземними божествами. Вважалось, що поповнення новими богами підсилює міць римлян. Завоювання багатьох заморських територій, особливо елліністичних держав, супроводжувалось поповненням пантеону елліністичними і східними богами; раби, які постійно прибували до Риму, сповідували свої культи, поширюючи тим самим коло релігійних поглядів в імперії. Популярним, наприклад, був культ іранського божества Мітри. Згідно з давньоіранською міфологією, бог Мітра народився від скелі, виконував роль посередника між людьми і богами, вважався верховним богом, воїном і захисником справедливості. Він постійно боровся з темними силами, вбив величезного злого бика — уособлення зла, а з його крові і мозку створив блага для людей, рослин і тварин. Бог Мітра піднявся на Небо, але пообіцяв повернутись на Землю, щоб вогнем знешкодити зло, а людям дати напій безсмертя. Проте його повернення люди повинні заслужити: молитись йому, приносити жертви, умиватись чистою водою, відзначати щорічно його день народження, виконувати всі його настанови. Культ бога Мітри був запозичений жерцями Ірану з Індії, а потім перенесений до Риму. Він був серйозним конкурентом у перші століття утвердження християнства.

Давньоримська релігія відзначалась чіткою практичністю: від богів чекали допомоги у конкретних справах, і тому детально виконували встановлені обряди та приносили встановлені жертви. У ставленні до богів діяв принцип: “Я даю, щоб ти дав”. Для римлян пріоритетним був зовнішній бік релігії, а не духовне злиття з божеством. Релігія не викликала у них священного трепету, екстазу. Суворо дотримуючись зовнішніх формальностей і обрядів, римська релігія мало торкалась почуттів віруючих, більш того, вона породжувала в них невпевненість. Цим пояснюється проникнення в неї іноземних, особливо східних, культів, здебільшого містичних, з непристойними обрядами. Прикладом тут може слугувати культ бога виноробства, вина і веселощів Діоніса-Вакха-Бахуса. Поширення цього культу сприяло розвитку у Стародавній Греції і Стародавньому Римі виноградарства і виноробства. Проте свята на честь цього бога перетворились на невгамовні і нестримні оргії (від гр. — розгульний банкет, гулянка), вакханалії. Відбувались вони зазвичай уночі, на лоні природи, при світлі факелів. Головними в цих урочистостях були жінки (вакханки). Вином і релігійною екзальтацією вони доводили себе до стану збудження. Римський сенат вживав заходів проти поширення такого роду культів. У 186 р. до н. е. сенат заборонив вакханалії та інші подібні культи, проте ще довго вони продовжували відзначатись таємно. Водночас влада імперії підтримувала чимало інших релігійних культів. Серед них популярним був культ імператорів, згідно з яким кожен із них за життя виконував обов’язки верховного жерця Рима і всієї імперії, а після смерті оголошувався божеством. Імператори визначали коло богів для шанування у столиці та провінціях, наглядали за станом храмів, визначали календар свят, надавали кошти на утримання жерців, брали особисту участь у релігійних церемоніях.

Важке становище в імперії вільного бідного населення і рабів, розуміння неможливості його покращання у земному житті, породжувало в них сподівання на релігійні утопії про загробне життя душі та справедливий потойбічний суд, що покарає зло, а праведникам забезпечить вічне блаженство. Результатом таких сподівань були міфи про богів-спасителів, які перемогли смерть і знайшли спосіб забезпечити віруючим безсмертя у потойбічному світі. Поширеними також були культи богів-страждальників — богів, які вмирали і воскресали. Так, фригійський (Фригія — давня країна у північно-західній частині Малої Азії) бог природи Аттіс, який, згідно з міфом, за життя був пастухом і улюбленцем Кібели — матері богів і богині родючості, під час полювання був смертельно поранений вепром, після смерті перетворився на сосну і воскрес у Римі. З 200 р. до н. е. щорічно у Римі відзначали смерть і воскресіння Аттіса.

Відповідно до міфів, боги помирали і воскресали не тільки у Стародавньому Римі і Стародавній Греції, а й у всіх інших країнах давнини. У Сирії, наприклад, помер і воскрес бог рослинництва Адоніс, у Єгипті — бог природи Осіріс і т. ін. Багато елементів таких культів пізніше перейняло християнство, а на сході Римської імперії у Ш—І ст. до н. е. значної пошани набув культ бога Яхве, з якого розпочалась історія однієї з національних релігій — іудаїзму. ЗII ст. до н. е. у римському суспільстві почали набували значного поширення погляди грецьких філософів на релігію і богів. Латинською мовою було перекладено твори письменника і філософа Евгемера (кінець IV ст. — початок III ст. до н. е.), зокрема “Священну грамоту”. У ній Евгемер писав про те, що боги і герої — це обожнення великих людей минулого, і що міфи — фантастичний переказ реальних подій минулих часів. Його думка була наївною і стихійною, але водночас стала однією з перших спроб раціоналістичного витлумачення існування богів і героїв, змісту міфів, намаганням дати природне пояснення надприродним явищам.

Під впливом грецької філософії вища римська аристократія почала скептично ставитись до релігійних вірувань, хоча продовжувала сприймати релігію як ефективний важіль управління народом. Цей скептицизм, разом із поширенням у масах містичних східних культів, ослаблював вплив на них римської релігії, а події, що супроводили безперервні громадянські війни і постійну конфіскацію майна, привели до зміни традиційних уявлень. Як своєрідний протест проти невлаштованості і мук у реальному житті в імперії поширились думки про потойбічний світ і загробне блаженство. Набув розвитку культ сліпої долі — фортуни, що приносить людям щастя і горе випадково і несправедливо; посилились мрії щодо появи месії, спасителя, який прийде на землю і подарує блаженство всім, хто прагне кращого життя, а гнобителів покарає. Давньоримська релігія, таким чином, досягає кризової межі.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)