Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 4.2. Конфуціанство як соціально-філософське вчення і релігія

4.2. Конфуціанство як соціально-філософське вчення і релігія



Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародавнього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію. За свідченням істориків, Конфуцій народився 22 вересня 551 р. до н. е. (помер у квітні 479 р. до н. е.) у сім’ї представника старовинного китайського аристократичного роду. У трирічному віці він залишився без батька (на час народження майбутнього філософа його батькові було 70 років), а в 17 років — без матері. У ЗО років Конфуцій почав мандрувати по країні та проповідувати своє вчення. Він мав 3000 учнів, 72 з яких були особливо наближеними до нього, а 12 супроводжували постійно. У 479 р. до н. е. він припинив свої заняття і обрав місце для своєї могили на березі невеличкої річки, під кипарисами. На п’єдесталі пам’ятника мудрецеві, у головній будівлі храму і пантеону Конфуція (площею 20 га), є напис: “Найсвятіший, обдарований генієм передбачення мудрець Конфуцій — місце утихомирення його духу”1.

Як і давньогрецькі філософи Піфагор і Сократ, Конфуцій навчав усно і нічого не записував, тому з його філософських праць не залишилось жодного рядка. Збереглися тільки записи його учнів: “Шизцин” (“Книга пісень”) — 305 народних і ритуальних пісень і од; “Луньюй” (“Бесіди і висловлювання”) — збірник, що на його створення пішло близько 80 років, з’явився приблизно у 400 р” дон. е. Конфуцій обожнював порядбк. Розповідають, що він не заходив до будинку, якщо циновка біля дверей була недбало покладена; у житті він дотримувався чотирьох правил: не вдаватися до марних роздумів; не бути категоричним у своїх судженнях; не виявляти упертості; не думати про себе особисто. “Я в 15 років спрямував свої помисли на навчання, у ЗО років сформувався, в 40 не сумнівався, у 50 пізнав Долю Неба, у 60 став слухняним вухами, у 70, слідуючи тому, що бажало моє серце, не переступав міри”, — говорив про себе Конфуцій1.

Згідно із вченням Конфуція, у суспільстві править даний Небом закон “жень”. Для його засвоєння людина повинна дотримуватись “лі” — норм суспільної поведінки, традиційних обрядів, діяти відповідно до свого громадського стану. Ідеал Конфуція — досконала або благородна людина. Такій людині, на його думку, мають бути властиві дві головні якості: бути гуманістом і керуватися почуттям міри. У розумінні філософа, гуманною (від лат. — людяний, людський) може бути людина скромна, справедлива, безкорислива, стримана, яка поважає гідність свою й інших людей, любить їх, вважає людське життя самоціллю історії і вищою суспільною цінністю. Почуття обов’язку^ за Конфуцієм, — це сукупність моральних зобов’язань, що їх гуманна людина добровільно бере на себе й обов’язково виконує. Це такі чесноти, як прагнення до навчання і знань, вірність даному слову, щирість, благопристойність, участь у всіх обрядах і церемоніях. “Благородний муж, — вчив Конфуцій, — думає про дев’ять речей: про те, щоб бачити ясно; про те, щоб чути чітко; про те, щоб його обличчя було привітним; про те, щоб його вчинки були шанобливими; про те, щоб його мова була щирою; про те, щоб його дії були обережними; про необхідність пам’ятати про наслідки свого гніву; про необхідність пам’ятати про справедливість, коли є можливість — отримати користь”2. З викладеного випливає, що досконала людина, за Конфуцієм, — це людина чесна і щира, прямодушна і безстрашна, уважна в розмові й обережна у справах; людина, яка все бачить і все розуміє, у гніві обдумує всі свої вчинки, у вигідній справі турбується за свою честь, юнаком уникає надмірності, у зрілому віці — сварок, на старість — скупості; байдужа до їжі, багатства, життєвих зручностей, матеріальних винагород; без залишку присвячує себе служінню людям та їхнім вищим ідеалам, пошукам істини.

Конфуцій повчав, що досконала і благородна людина повинна жити у суспільстві соціального порядку, в якому кожен індивід знає свої права й обов’язки, займається своєю справою: батько має бути батьком, син — сином, правитель — правителем, чиновник — чиновником. Це суспільство мусить складатися з “верхів” і “низів”, тобто з тих, хто думає й управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм такого поділу можуть бути тільки знання, гуманізм і почуття обов’язку, а не знатне походження чи багатство. Кінцевою і вищою метою управління суспільством повинні бути інтереси народу; з трьох головних його елементів на першому місці має бути народ, на другому — божества, і лише на третьому — сам правитель.

Неважко помітити, що соціальний ідеал Конфуція абстрактно-утопічний, проте у Китаї він був і залишається для багатьох зразком для наслідування. Наближення до нього вважається справою честі і соціального престижу. Тому вчення філософа було перетворене у цій країні на культ. Ще у 555 р. в Китаї був виданий імператорський указ про зведення у кожному місті храму на честь Конфуція і про регулярні жертовні ритуали у цих храмах. Спочатку на головному вівтарі таких храмів було закріплено поминальні таблички з ім’ям Конфуція, потім їх замінили скульптурами мислителя.

З часом конфуціанство стало все більше сприйматись як символ “суто китайського”. Вважалось, що кожен китаєць за народженням і вихованням повинен бути конфуціанцем. Тому в середньовічному Китаї вся система освіти була зорієнтована на підготовку знавців учення Конфуція. За тих часів тільки знання цього вчення відкривало людині шлях “нагору” — до кар’єри, поваги, багатства, влади. Дати своєму синові конфуціанську освіту було мрією кожної родини. Але для її здійснення доводилось долати чималі труднощі: вивчати декілька тисяч ієрогліфів, оволодівати складними і малозрозумілими текстами; витримувати конкурсні іспити на знання вчення Конфуція. Іспити проводились у три етапи. На першому етапі кожний, хто складав іспит, мав без книг і будь-яких посібників, у спеціальному приміщенні та під суворим контролем, за дві доби написати поему з 60 слів. Це був іспит на нижчий ступінь. Отримували його 2—3, іноді — б відсотків від усіх конкурсантів. їм дозволяли брати участь в іспиті на другий ступінь. Іспити на третій, вищий ступінь проводились у столиці держави один раз на 2—3 роки під контролем вищих сановників і самого імператора. Для цього потрібно було довго і наполегливо вчитися, тому конфуціанську освіту здобували далеко не всі бажаючі. Але тих, хто витримував іспити третього ступеня, автоматично призначали на найвищі в країні державні посади. Вони користувались загальною шаною, повагою та славою. Ті ж із них, хто долав іспити другого ступеня і не витримував третього, таких благ не отримували, але вважались кандидатами на другорядні державні посади. Володарі нижчого ступеня користувались повагою у сім’ї, серед членів своєї громади, сусідів та місцевої влади. Володарі ступенів знання вчення Конфуція утворювали в Китаї того часу особливу привілейовану групу. їм належали всі ключові посади в державі. Для них непохитність існуючого суспільного ладу була гарантією їх особистого успіху і процвітання. Навіть імператор не був винятком із цього загального правила. За незнання вчення Конфуція будь-який імператор, за законами країни, міг бути відсторонений від влади, навіть шляхом народного повстання.

Культ вчення Конфуція є характерним і для сучасного Китаю. Час від часу в країні відбуваються гучні ідеологічні кампанії з приводу вивчення праць Конфуція. Ще у XX ст. тут масовими накладами друкувались цитати, витяги з його вчення, а люди змушені були заучувати їх напам’ять у свій вільний час, як індивідуально, так і колективно. Відбувалось це переважно у важкі для Китаю часи, коли боротьба за владу в країні набувала гострої форми і серед народу зростало соціальне незадоволення. Знання вчення Конфуція у Китаї було найбільш поширеним і довготривалим культом, об’єктом поклоніння і шанування багатомільйонного населення країни, для якого Конфуцій був пророком-посередником між божествами і людьми.

Своє вчення Конфуцій розробляв у період розбрату, розрухи, міжусобної війни і жорстокої кланової боротьби за владу в центрі країни та на її периферії. Такому соціальному хаосу філософ намагався протиставити моральні ідеї, принципи і норми. Для цього він звернувся до давніх традицій. Культи духів і предків — головні у конфуціанстві. Гаслом мислителя було повернення своїм сучасникам давно забутих ними традицій. Філософ неодноразово повторював, що немає потреби у створенні чогось нового, необхідно лише передавати нащадкам забуті настанови великих мудреців минулого, оскільки з їх втратою “золоті часи” у житті людей залишилися далеко позаду. Щоб повернути їх, тобто забезпечити людині щасливе й гідне життя, слід сприйняти погляди своїх наставників і діяти згідно з їхнім вченням. Головне тут — так зване “золоте правило моралі”: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Тоді, був переконаний Конфуцій, зникне ненависть у державі, припиниться розлад у сім’ї.

З цієї частини конфуціанського вчення випливає недвозначний висновок: оскільки досягнення “золотих часів” втрачені народом з причини забуття ним благородних давніх традицій, остільки відповідальний за свої негаразди він сам, а не правителі країни.

Мабуть, саме через цей висновок правляча еліта Китаю у V— Ш ст. до н. е. перетворила конфуціанство на офіційну державну ідеологічну доктрину. У процесі її трансформації пріоритетними стали ті настанови вчення Конфуція, які обґрунтовували незмінність встановлених у країні порядків. Такими, наприклад, були його сентенції: давні мудреці все знали, все вміли, все збагнули і вирішили, встановили і заповіли нащадкам; перевищити їхні настанови і приписи неможливо і непотрібно, бо навіть сама спроба такого роду — варварство з неминучими сумними і негативними для людей та держави наслідками.

Конфуціанство стало жорсткою консервативною системою, в якій на будь-яке запитання завжди знаходився суворо регламентований рецепт-відповідь. З етико-філософського вчення воно еволюціонувало у національну релігію, що впродовж багатьох століть визначала китайську історію.

Слід зауважити, що не лише бажання правлячих кіл Стародавнього Китаю перекласти, за допомогою конфуціанства, відповідальність за становище народу в країні на сам народ було причиною перетворення філософського вчення на релігію. Була й інша причина, що містилася у самому вченні Конфуція. У ньому було таке нагромадження моральних настанов для людей і вимог обов’язкового їх виконання, якого ніколи не було і немає в жодній іншій релігії світу. Ніяких додаткових зусиль не потрібно було докладати, щоб ці настанови і вимоги перетворилися на релігійні культи. Таким чином, перетворення конфуціанства на релігію стимулювали сам філософ Конфуцій, його учні і послідовники. Стародавньому Китаю потрібні були саме така філософія і така релігія. Потреба в них і інтерес до них реалізувались у конфуціанстві.

Конфуціанство переповнене релігійними культами. Поширеним, наприклад, є культ поваги і шанування старших. Будь-хто старший за віком і за посадою, згідно з вченням Конфуція, — безумовний авторитет для молодшого. Елементарною нормою поведінки всіх молодших, підлеглих, підданих є беззаперечна покора старшим. Найстаршою вважається держава. Держава — це велика сім’я, а сім’я — маленька держава. Отже, підлеглість молодших старшим, дітей батькам — основа сім’ї.

Синівська повага до батьків теж звеличена у конфуціанстві до рангу релігійного культу. Для його виконання Конфуцій розробив низку правил. Ось деякі з них:

• віддано піклуватись про батьків, служити й догоджати їм, бути готовим на будь-яку дію в ім’я їх здоров’я і блага, поважати їх за будь-яких обставин;

• якщо батько злодій, грабіжник або вбивця, син може тільки уклінно просити його повернутися на шлях доброчинного життя;

• син не може свідчити проти батька ніде, в тому числі у суді, оскільки прямота у стосунках і чесність полягають не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб врятувати його, навіть якщо він “вкрав барана”.

У Китаї великими накладами друкувалися збірники про зразки виконання дітьми свого обов’язку перед батьками. У них розповідається, наприклад, про те, як восьмирічний хлопчик, під час сну поряд із батьками в літню ніч, спеціально не відганяє від себе комарів, а навіть заманює їх до себе (знімає ковдру, якою вкривається), щоб вони менше турбували його батьків; або син у голодний рік варить бульйон для свого ослаблого батька з частин свого власного тіла; або імператор під час трирічної хвороби своєї матері не відходить від ліжка, доглядає її, готує їжу і контролює всі призначені їй ліки і т. ін.

У конфуціанстві також привертає увагу культ сім’ї і клану. Сім’я, повчав Конфуцій, серце суспільства. Інтереси сім’ї значно вищі за інтереси будь-якого індивіда. Нову сім’ю створюють батьки. Кохання у конфуціанстві більш низька моральна категорія, ніж сім’я. Відносини кохання можуть сформуватися й після укладення шлюбу, їх може і не бути зовсім, вони не повинні бути перешкодою для подружжя у процесі виконання свого соціального обов’язку — дотримуватися традицій сім’ї і народжувати дітей, краще хлопчиків, тому що вони покликані продовжувати рід і навічно закріплювати позиції сім’ї.

За Конфуцієм, після смерті батька главою сім’ї стає старший син, якому належить більша частина спадщини, а та частина, що залишилась, порівну ділиться між усіма іншими синами. З однієї сім’ї утворюється декілька, але під зверхністю старшого брата. Наслідок цього — великий клан родичів. Вони діють дружно і спільно, іноді населяють цілі селища або окремі вулиці в селищах. Всі питання свого життя, сім’ї у кланах вирішують разом. Немає і не може бути нічого особистого, чого б не знали сім’я і клан.

Філософське вчення Конфуція перетворилось на релігію також завдяки наявності у ньому культу форми, що передбачав суворе виконання китайцями в особистому і суспільному житті всіх церемоній, деталей етикету, регламенту вчинків, рухів, одягу, прикрас, прийому їжі та всіх інших дій — від вранішнього пробудження до засинання ввечері. Така поведінка вважалась у конфуціанстві обов’язковою умовою престижу в суспільстві, критерієм освіченості і вихованості. Елементами цього культу були і є, наприклад, тривала жалоба за померлим родичем (чиновники в цьому випадку йшли у відставку на 2,5 року зі збереженням платні та правом повернення на попередню посаду після закінчення жалоби), поєднання вираженої самоповаги з показовим самоприниженням. Так, звертаючись до іншої особи, слід було перш за все вжити таку фразу: “Я, нікчемний, насмілюсь потурбувати…” або “Ваш негідний слуга сподівається…” і т. ін. При цьому співрозмовники зовсім не визнавали себе людьми приниженими, навпаки, тим самим вони демонстрували своє загострене почуття власної гідності. У Китаї вважали за справжню катастрофу “втрату обличчя”, тобто публічне звинувачення у шахрайстві, хабарництві, у будь-якому злочині. Незалежно від неминучого покарання за здійснене самі такі звинувачення означали моральну смерть особистості.

Форма у конфуціанстві — еквівалент релігійного ритуалу. Через численність ритуалів і обов’язковість їх виконання людина перетворювалась на бездушний автомат: ЇЇ свобода волі, сміливість, безпосередність, індивідуальність, почуття і прагнення — все замінювалось детально розробленою і століттями апробованою формою. Тільки кризи і порушення відрегульованого життя іноді примушували країну і народ стрепенутися. Проте, як правило, все закінчувалось відновленням утраченого спокою і порядку.

Вищим божеством у конфуціанстві вважалось суворе й орієнтоване на благодійність “Небо”. Згідно з китайською міфологією, “Небо” — першопорядок, джерело мудрості і сили; воно визначає долю всього живого на Землі; Китай — країна “Піднебесна”, і тому є еталоном, зразком культури і цивілізації для всього світу; правителі Китаю — “Сини Неба”, і тому є верховними жерцями, досконалістю і вінцем соціальної піраміди. Конфуцій у китайській традиції — хранитель мудрості “золотих часів”, творець учення про моральну досконалість особистості і суспільства у межах суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини етичних принципів і норм.

Отже, конфуціанство, на думку авторів, — це специфічна релігія, яка виникла у конкретних умовах китайської історії. Однак таке визначення занадто вузьке для всебічного осмислення його змісту. В цілому конфуціанство — дещо більше, ніж релігія. Воно в Китаї — і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, тобто основа цілого способу життя в країні, принцип організації китайського суспільства. Майже 2,6 тис. років конфуціанство формувало філософію і політику, спосіб мислення і почуття китайців, їхні переконання і психологію, поведінку і мову, побут і устрій життя. За впливом на людей і суспільство, конфуціанство не лише не поступається жодній іншій релігії у світі, а й значною мірою перевищує їх. Для стародавнього і середньовічного китайського суспільства конфуціанство було незамінним. Тільки у XX ст. його вплив на всі процеси життя великого народу став помітно зменшуватись. Проте час від часу ідеї конфуціанства свідомо реанімуються з метою вирішення головним чином політичних завдань шляхом маніпулювання індивідуальною і суспільною свідомістю.

У наш час традиційні конфуціанські норми та інститути все ще дуже поширені у Китаї, на Тайвані, серед етнічних китайців у інших країнах, а родичі Конфуція, навіть у 68-му поколінні, продовжують користуватися серед своїх співвітчизників великою повагою й авторитетом.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)