Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 4.3.1. Іудаїзм — перша у світі монотеїстична релігія

4.3.1. Іудаїзм — перша у світі монотеїстична релігія



Історії відомі три релігійні монотеїстичні системи: іудаїзм, християнство й іслам. Релігієзнавство встановило їхню наступність, взаємний вплив і закономірність виникнення в одному регіоні Землі — близькосхідному. Тут, на Близькому Сході, раніше, ніж в інших регіонах нашої планети, зародились перші найдавніші осередки цивілізації, сформувались перші цивілізовані деспотії, держави з абсолютною владою фараонів, імператорів, царів. Монотеїзм — відображення деспотичного абсолютизму. Єдиний деспот, режим абсолютної влади у той далекий від нас час не могли функціонувати без своєї духовної опори — релігії з одним-єдиним богом.

Іудаїзм — перша в історії монотеїстична релігія. З невеликими змінами у догматиці, культі й організації він існує з II—І тис. до н. е. Процес його виникнення і формування відомий нашим сучасникам, головним чином, з текстів Біблії, точніше, найдавнішої її частини — Старого Завіту.

Термін “іудаїзм” (у перекладі з івриту — “Яаадут”) походить від імені Єгуди — міфічного засновника стародавнього племені євреїв. Згідно з біблійною легендою, це плем’я було найчисленнішим і найсильнішим серед дванадцяти єврейських кочових племен. У Біблії про них згадується як про “дванадцять колін Ізраїлевих”, основоположниками яких нібито були дванадцять синів Іакова, одного з патріархів (вождів) предків ізраїльтян: Рувим, Симеон, Левій, Іуда, Іссахар, Завулан, Дан, Неффалим, Гад, Асир, Веніамін, Йосиф (коліно Иосифа іноді поділяють на коліна Ефраїма і Манассії). Вони кочували берегами Середземного моря. На чолі племен стояли воєначальники (у Біблії вони називаються “суддями”). У ХШ ст. до н. е. ці племена прийшли до Ханаану — близькосхідного регіону, що пізніше почав називатися Палестиною за ім’ям племені філістимлян (від давньоєвр. “пеліштим” — народ моря), яке завоювало вузьку узбережну смугу Середземного моря приблизно у той самий час, коли євреї захопили рівнину регіону. У Біблії часто згадуються й інші його назви: “земля Ізраїлю”, “земля євреїв”, “земля Яхве”, “спадок Ізраїлю”, “Священна земля”, “Земля обітована”. Давні іудеї Палестиною називали тільки західну частину території, яку заселяли філістимляни (“Палестина” — “Філістія” — земля філістимлян). “Батько історії” Геродот називав цю землю “Сирія Палестина”, а з початку V ст. до н. е. греки поширили назву “Палестина” на всю територію регіону. Незважаючи на такий плюралізм назв, не можна вважати, що вживання слова “Палестина”, у застосуванні до стародавнього світу, хоч якось кидає тінь або, навпаки, додає аргументів до сьогоднішньої політико-національно-релігійної територіальної суперечки між євреями і арабами-палестинцями. Більше 50 років продовжується ця конфронтація з частими кривавими конфліктами і руйнівними війнами.

Потреба у захисті нестійкого об’єднання єврейських племен від численних ворогів-кочівників стала причиною появи сильної централізованої влади. З ініціативи судді Самуїла у Ханаані було створено монархію — Ізраїльсько-іудейське царство. Першим її царем у 1030—1010рр. дон. е. був Саул. Він походив з найменшого єврейського племені веніамітян, нащадків Веніаміна, і був спеціально запропонований на царство, щоб звести до мінімуму міжплемінні чвари, або й зовсім покінчити з ними. В одному з боїв із філістимлянами Саул загинув. Його змінив цар Давид з роду Іуди. Він правив у 1010—970 рр. до н. е. У Біблії Давида названо найвеличнішим із царів. Він перетворив Ізраїльсько-іудейську державу з коаліції розрізнених племен на єдину імперію, а Єрусалим — на її столицю (з того часу Єрусалим називають “містом Давида”). Будучи талановитим музикантом, він написав книгу Псалмів. Його успішне правління зумовило привілейоване становище іудейського роду в давньоєврейській державі, а також той факт, що термін “іудей” став часто використовуватися як еквівалент терміна “єврей”.

У 970—930 рр. до н. е. царем Ізраїльсько-іудейського царства був син Давида Соломон на прізвисько “Мудрий”. Він прославився гнучким розумом і незвичайністю суджень. Нашому сучаснику важко повірити в те, що ця людина справді жила і була царем, мала вражаючу кількість дружин і наложниць, побудувала дивний храм, якому судилося неодноразово бути зруйнованим, відбудованим і знову перетвореним на руїни. Проте більш за все Соломон заслужив повагу нащадків своїм розумом. Він був чи не єдиним персонажем в історії цивілізації, про якого і іудеї, і християни, і мусульмани стверджують: “Вустами біблійного царя говорить сама Мудрість”. За останні три тисячі років цю істину ніхто так і не наважився спростувати.

Соломон став царем у шістнадцятирічному віці. Про початок його царювання відомий історик єврейського народу Йосиф Флавій (I ст. н. е.) свідчить: “Юні роки його не заважали йому бути справедливим, суворо дотримуватись законів і пам’ятати передсмертні настанови свого батька. Він вирішував усі справи з великою обачністю, ніби був набагато старшим і володів значно більшим досвідом…”1.

Перше ж судове рішення, що його прийняв Соломон, розкрило народу всю глибину мудрості молодого царя. До нього прийшли дві жінки, які жили по сусідству й одночасно народили дітей.

Дитина однієї з жінок померла, і вона таємно підклала її сусідці, а собі забрала живу. Друга мати лише вранці помітила підміну. На її благання повернути сина, сусідка відповідала: “Ні, твій син мертвий, а мій — живий”. Обидві жінки звернулись до царя Соломона з проханням їх розсудити. Він вислухав обох і сказав, що негайно накаже розрубати дитину навпіл, щоб порівну розділити її між претендентками. Почувши таке, справжня мати погодилася віддати сина своїй сусідці аби тільки зберегти йому життя. Інша ж уперто твердила: “Нехай він не дістанеться ні тобі, ні мені. Рубайте!”. Тоді цар оголосив, що він точно визначив, хто є справжньою матір’ю немовляти. Такий мудрий підхід до вирішення проблем отримав назву “Соломонове рішення”.

За переказами, у царя Соломона був перстень, що на ньому було викарбовано вислів: “Все минає”. У тяжкі моменти Соломон дивився на нього і заспокоювався. Але одного разу трапилось таке нещастя, що мудрі слова, замість того, щоб утішити царя, викликали в нього приступ роздратування. Розгнівавшись, він зняв перстень з пальця і шпурнув його на підлогу. Перстень покотився, і Соломон раптом побачив, що на його внутрішньому боці теж є якийсь напис. Зацікавившись, він підняв перстень і прочитав: “І це минеться”. Отже, цю, здавалося б, трагічну ситуацію було передбачено віковою мудрістю. Гірко засміявшись, Соломон надів перстень і більше з ним не розлучався.

Дослідники історії євреїв та іудаїзму приписують Соломонові авторство 90 % світової афористики (узагальнених і завершених думок-висловів у лаконічній формі): “Все суєта суєт. Все марне і ловля вітру”; “Не допоможе багатство у день гніву, правда ж урятує від смерті”; “Мудра дружина облаштовує свій дім, а нерозумна руйнує його власними руками”; “Хто риє яму, той упаде в неї, і хто покотить камінь вгору, до того він і повернеться”; “Що золоте кільце у носі свині, те ж і жінка гарна, але безрозсудна” і т. ін. Соломону також приписується авторство глав Біблії — “Екклезіаста” (від давньогр. — проповідник), “Пісня пісень” і “Притчі Соломонові” (915, з інших джерел — 3000, невеличких алегорично-повчальних розповідей, в яких зміст подій та їх розвиток залежать від надприродного начала).

За роки правління Соломона Ізраїльсько-іудейське царство стало багатою і могутньої імперією, проте люди у ній страждали від великихподатківіпримусовоїтрудовоїповинності.У930 р. до н. е., коли престол після Соломона успадкував його син Ровоам, народ підняв проти нього повстання, внаслідок чого держава розділилась на два самостійних царства: Іудею (на півдні) та Ізраїль (на півночі). Іудейське царство заснували два коліна Ізраїлевих — Іуди і Веніаміна. Воно було невеликим (його площа становила приблизно 5630 кв. км), проіснувало до 587 р. до н. е., коли його захопили вавилоняни, зруйнували Єрусалим і насильно переселили більшу частину населення до Вавилону. Ізраїльське царство заснувала решта поколінь синів Іакова. Його територія була втричі більшою за площу Іудеї. Проіснувало воно до 721 р. до н. е., коли його завоювали ассирійці.

Єврейські племена у Ханаані були політеїстичними, з численними примітивними культами і первісними ранніми віруваннями, як і будь-які інші кочівники. Тільки у другій половиш П тис. до н. е. у частини цих племен (у зв’язку з процесом розпаду в них родового ладу) виникло уявлення про створення світу єдиним творцем. Звичайно, ним міг стати лише головний бог племені Іуди на ім’я Яхве, оскільки це єврейське плем’я у Ханаані було не тільки наймогутнішим, а й найбільш войовничим (звідси ще одне ім’я у Яхве — Саваоф, що у перекладі з давньоєврейської означає — войовничий). У ті часи Яхве-Саваоф уявлявся богом з крилами, який літає між хмарами і з’являється під час грози, блискавки, бурі та пожежі.

Поступово Яхве був визнаний спільним Богом усіх дванадцяти племен. Усі інші боги були частково відкинуті, деякі злилися з образом Яхве, а частині з них багато євреїв поклонялись століттями й у подальшому. Авторитет Яхве значно зріс у єврейській спільноті після того, як за правління царя Соломона в Єрусалимі на його честь було споруджено храм (945 р. до н. е.). Яхве став шануватись як цар, який з небесного трону керує долями людей земного царства — Ізраїлю.

Храм споруджували десятки тисяч людей впродовж семи років. Він був побудований з каменю, внутрішні стіни були облицьовані ліванським кедром та інкрустовані золотом. Храмовий комплекс включав притвор (частина храму, що відокремлена від середньої його частини глухою стіною), святилище (вівтар — частина храму, що призначена для священнодійства духовенства) і Святу Святих — кімнату розміром 10 метрів у довжину, ширину і висоту. У Свята Святих містився Ковчег Завіту — скриня для збереження священних предметів. Зсередини ця кімната була обшита кедровим деревом з різьбленими та інкрустованими золотом зображеннями херувимів (в іудейській міфології — одні з вищих, наступні після серафимів, ангели з шістьма крилами і багатьма очима), плодів і квітів. За свідченням Йосифа Флавія, навколо храму було побудовано тридцять маленьких приміщень, які міцно скріплювали структурні елементи головного приміщення. Всередині всі будівлі були з’єднані між собою дверима. Зовнішнє оздоблення храму було виконане з настільки ретельно обтесаних і припасованих один до одного каменів, що ніхто не міг помітити на ньому навіть сліду від молотка або якогось іншого інструмента. Незважаючи на всю цю велич, будівля сприймалась як надзвичайно легка через співвідношення своїх елементів, а вся її гармонійність здавалась скоріше природною, ніж результатом прояву будівельного мистецтва. Під час освячення храму Соломон звернувся до Бога з молитвою, в якій були такі слова:

Господи, Боже Ізраїлевий!

Немає Бога подібного Тобі

на небесах угорі і на землі внизу;

Ти зберігаєш завіт і милість до рабів Твоїх,

які ходять перед Тобою, всім серцем своїм…

Небо і небо небес не вміщують Тебе…

Почуй звернення і молитву, яку раб Твій

проголошує Тобі зараз.

У 587 р. до н. е. Єрусалим захопила армія царя Вавилону (нині територія Іраку) Навуходоносора П. Храм Соломона було зруйновано, значна частина населення царства опинилась у полоні, а іншим вдалося втекти до країн, розташованих на узбережжі Середземного моря. Через 50 років Вавилонське царство було завойоване Персією, і євреї отримали можливість повернутися на батьківщину. Проте не всі вони повернулись до Єрусалима. Більшість залишилась жити у різних частинах Перської імперії. Відбулося перше розсіювання євреїв по Землі. В історії це явище називається процесом утворення єврейських діаспор. Одним із його наслідків стало пов’язування євреями свого релігійного життя з місцевими синагогами (з гр. — зібрання, місце зібрання, молитовний дім і спільнота віруючих в іудаїзмі). Надалі синагоги перетворились на головне місце релігійного поклоніння й освіти. Цей факт став однією з основних причин швидкого збільшення єврейських громад у країнах Середземномор’я впродовж наступних століть.

У 520 р. до н. е. відбудову храму Бога Яхве в Єрусалимі було завершено. Цей, по суті, другий Єрусалимський храм значно поступався першому. У ньому не було Ковчега Завіту. За переказами, Соломон нібито знав, що його храм буде зруйнований і тому підготував підземний тайник, в якому пророк Єремія сховав потім Ковчег Завіту. Знайти цей тайник не вдалося досі. На місце у Свята Святих, де знаходився Ковчег Завіту, було покладено камінь, що на нього первосвященик ставив кадильницю у великий день очищення; у Свята Святих був лише один золотий світильник, а жертовник у подвір’ї храму був складений з каменю. Але і цей храм зруйнували у 70 р. н. е. римські завойовники під час придушення повстання євреїв. Від нього збереглась тільки одна західна стіна. її називають “Стіною Плачу”. До сьогодні вона залишається місцем паломництва іудеїв усього світу.

З 520 р. до н. е., тобто з часу побудови другого Єрусалимського храму, іудаїзм існує як монотеїстична релігія. Яхве став єдиним Богом іудеїв, а всі біди і негаразди євреїв почали пояснюватися прихильністю певної їх частини іншим богам.

Тисячолітня мрія всіх іудеїв — відновити Єрусалимський храм, побудувати новий, третій храм бога Яхве. її здійснення значно наблизилось після того, як, згідно з рішенням Організації Об’єднаних Націй (ООН), 14 травня 1948 р. було проголошено створення незалежної держави Ізраїль, а територію Палестини поділено на єврейську (20 770 кв. км) й арабську держави. Але вже у 1948—1949 рр. відбулася перша арабо-ізраїльська війна, що в ній Ізраїль захопив значну частину арабської території і не допустив створення Палестинської арабської держави. У1964 р., під час чергової арабо-ізраїльської війни, Ізраїль окупував і великі території Єгипту, Сирії, Йорданії, східну частину Єрусалима. В 1979 р. у Кемп-Девіді (СІЛА) було підписано мирну угоду між Ізраїлем і Єгиптом, а в 1993 р. Ізраїль і Організація визволення Палестини досягли домовленості про створення Палестинської автономії. Однак питання про остаточне повернення захоплених Ізраїлем територій ще не вирішене. Протистояння на Близькому Сході триває й на початку XXI ст., що ніяк не сприяє підвищенню авторитету іудаїзму, його поверненню до своїх релігійних традицій.

Отже, визволення іудеїв з Вавилонського полону і побудова у 620 р. до н. е. в Єрусалимі другого храму на честь бога Яхве дали початок новому, монотеїстичному етапу в еволюції іудаїзму. Вавилонський полон став причиною розселення євреїв у інших країнах і виникнення там єврейських колоній (діаспор). Під впливом навколишніх релігійних течій і включення в зороастрійську культуру в іудаїзм були привнесеш віра у міфи про ангелів і сатану, у загробне царство і безсмертя душі. Тоді ж, під час Вавилонського полону, серед євреїв посилився рух за звільнення, й іудаїзм став ідейною мотивацією до відновлення державної самостійності у формі їх повернення на землю предків з метою відбудови Єрусалимського храму. На чолі об’єднання євреїв навколо Єрусалимської святині стали жерці.

Іудаїзм — перша в історії людської спільноти монотеїстична релігія. Вона є результатом релігійних традицій давніх цивілізацій Близького Сходу — Месопотамії, Єгипту і Ханаану. Упродовж століть іудаїзм зберігає свою самобутність і оригінальність.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)