Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 5.3. Основні напрями у буддизмі: хінаяна, махаяна, ламаїзм

5.3. Основні напрями у буддизмі: хінаяна, махаяна, ламаїзм



Сіддхартха Гаутама не залишив духовного спадкоємця. Його вчення продовжили ченці у монастирях. Проте між членами сангхи згодом виникли суттєві розбіжності у тлумаченні зводу правил буддизму. Одні ченці виступали за пом’якшення і навіть відміну тих суворих меж, що відокремлювали сангху від решти членів суспільства, інші наполягали на їх збереженні. Вже у IV ст. до н. е. це призвело до розколу сангхи на магасангхіку (“велику громаду”) — прибічників розширення зв’язків буддистської громади з іншим населенням, і тхераваду (“вчення старійшин”) — прихильників консерватизму. На початку І ст. до н. е. у буддизмі сформувались два напрями: хінаяна і махаяна.

Хінаяна (від санскр. — “мала колісниця”, або “вузький шлях” спасіння) напрям у буддизмі, послідовники якого зосереджують увагу насамперед на внутрішньому самоспогляданні та мудрості. Вони уникають філософсько-космогонічних спекуляцій; дотримуються догматів первісного буддизму, що написані мовою палі; визнають Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент вони роблять на особистому спасінні, що може бути досягнуте тільки через відхід від світу, тобто за умови прийняття чернецтва. Хінаяна поширена, головним чином, у тих країнах, куди мігрувало населення Східної Індії — Шрі-Ланки. З часом у хінаяні з’явився складний урочистий культ (наприклад, поклоніння “зубу Будди”), набули значного поширення масові паломництва до святих місць і т. ін.

Махаяна (від санскр. — “велика колісниця”, або “широкий шлях” спасіння) проголошує можливість спасіння не тільки ченцеві, а й будь-якому мирянинові, якщо той дотримується обітниць духовної досконалості, читає молитви, творить заклинання, отримує допомогу з боку ченців і обдаровує їх, надає милостиню бідним. Ченці прискорюють спасіння людей культовими заходами бодхісатв (від санскр. — той, чиєю сутністю є знання). Вони можуть безпосередньо втручатися у долю кожного на основі милосердя до живих істот, змінювати їхню карму на більш сприятливу.

Бодхісатви у махаяні — святі, які досягли “порога” нірвани, але останнього кроку до неї не роблять, відмовляються від допомоги заради порятунку інших людей. У ранньому буддизмі бодхісатвою вважався лише Сіддхартха Гаутама, але тільки до того моменту, як він “просвітлів” і став Буддою. Пізніше буддистський пантеон поповнився великою кількістю бодхісатв. Згідно з вченням махаяни, кожний мирянин може стати бодхісатвою і виявляти свої надприродні сили й можливості у відповідь на людські молитви і заклинання, сприяти людям у подоланні мук сансари. Найбільш шанованими бодхісатвами у махаяні є Манджушрі (уособлення вищої трансцендентальної мудрості), Ваджранапі (уособлення влади) та Авалокітешвара (уособлення добра).

Значне місце у махаяні посідає вчення про Рай. Таких раїв є декілька. Вони детально і мальовничо описані у літературі махаяни, у проповідях архатів, зображені у творах живопису і скульптурах. У махаяні Будда з мудреця-вчителя перетворився на типове божество, а бодхісатви на його еманації. Взагалі послідовники махаяни витлумачують життя і вчення Будди дещо довільно. Вони над усе переймаються співчуттями, вчать про те, що спасіння однієї людини залежить від сукупності милосердя інших, їхній ідеал — Будда-спаситель. Згідно з ученням махаяни, спасіння досягається через віру в Гаутаму, який піднісся і став божеством, а також віру в інших святих, які стали бодхісатвами. Тому для спасіння дуже корисно промовляти вголос їхні імена. Махаяна стала основою для деяких шкіл і течій поза межами Індії, в тому числі для ламаїзму.

У ламаїзмі (від тибет. “лама” — вищий, небесний) буддизм, як світова релігія, досяг найбільш завершеного вигляду. Цей напрям сформувався під час пізнього Середньовіччя (VII—XV ст.) на підставі махаяни, елементів давньої релігії тибетців бон-по (різновид шаманства) і тантризму (від санскр. — хитросплетіння, потаємний текст, магія). Останній представлений різноманітними школами і сектами в індуїзмі та буддизмі. Характерною ознакою належності до тантризму є поклоніння певному статевому енергетичному началу, частіше — жіночому, рідше — чоловічому. З погляду тантризму, людина — мікрокосмос, її тіло створене за аналогією з космосом і з того ж матеріалу. Шрвани вона може досягнути за допомогою медитації, практикування йоги і просвітлення. Поводирем на шляху тантри до нірвани є наставник (гуру); помічником — езотеричні (від гр. — внутрішній, потаємний, прихований у процесі релігійних обрядів і в містичних вченнях, у магічних формулах) заклинання, тексти (ман-три) або символи, образи; покровителями й охоронцями-ідами — нижчі божественні істоти; легендарними проповідниками — бодхісатви.

У ламаїзмі визнаються всі основні догмати буддизму, але особлива роль відводиться ламам. Вважається, що без їхньої допомоги віруючі не зможуть не тільки спастися, потрапити до Раю й досягнути нірвани, а й навіть пристойно жити під час наступного переродження.

Ламаїзм сформувався у Тибеті (гірський район Китаю), з кінця XVI ст. поширився серед монголів, а в XVII ст. проник на територію Росії, де знайшов послідовників серед бурятів, тувинців і калмиків. Канонічну основу ламаїзму становлять збірники священних текстів — Ганджур (108 томів) і Данджур (225 томів). Ламаїзм характеризується урочистими богослужіннями, театралізованими містеріями (від гр. — таїнство, таємниця), численними побутовими обрядами, магічними заходами і заклинаннями проти гніву богів та підступів злих духів; головною його чеснотою вважається беззаперечна покора ламам і світській владі (бурятські лами, наприклад, оголошували російських царів втіленням богині Цаган-Дараехе).

З XIV ст. ламаїзм став ареною реформаторської діяльності Цзонхави (1357—1419) — відомого релігійного і громадського діяча Тибету. У результаті його реформ ламаїстів очолив Далай-лама (від монг. — море мудрості і вищий, небесний). Цей титул ввели монгольські правителі у 1578 р. З часом Далайлама зосередив у своїй особі вищу духовну і політичну владу, став загальновизнаним авторитетом у ламаїзмі.

Поступово в ареалах свого поширення ламаїзм монополізував духовне життя народів різних країн, проник у їхні соціальні структури. Монастирі стали центрами не тільки ритуального, а й політичного та культурного життя буддистів, перетворились на ієрархічно організоване ламство (учні, послушники, ченці, настоятелі, самітники — “живі боги”). Лама став не стільки ченцем, скільки жерцем, учителем, астрологом, віщуном, лікарем, музикантом, танцюристом. Практика безшлюбності лам і обов’язковість дорогоцінних подарунків монастирям призвели до накопичення ними величезних багатств і ускладнення ламаїстської ієрархії. Вищі лами стали сприйматись як боги, на чолі всіх будд був “поставлений” Адібуда — володар усіх світів, творець усього сущого, духовність якого нібито пронизує все живе, тому кожен буддист носить у собі його частину і здатний до спасіння.

Реформи Цзонхави певною мірою зачепили і догматику буддизму. Так, Рай і пекло були оголошені тимчасовим місцем перебування віруючих, причому не виключалась можливість потрапляння людини у нове “коло перероджень”. У результаті вичерпання карми (гарної чи поганої) настає чергове переродження. Найкраще за все, стверджував Цзонхава, відродитись у країні ламаїзму, де лама (товариш, друг і вчитель) покращить твою карму і забезпечить чергове відродження у Раю або на небесах поруч із божествами і святими. Однак усе це можливе лише за умови, що людина не скоїла десять “чорних” гріхів і при цьому дотримувалася у своєму житті десяти чеснот. “Чорними” гріхами вважаються: вбивство, крадіжка, “неправильне злягання”, брехня, наклеп, лихослів’я, порожні та безглузді балачки, жадібність, злість, “хибні погляди”. Всі вони призводять до неминучого суворого покарання: переродження у пеклі за тяжкі гріхи, перетворення на тварин за гріхи середньої тяжкості, обернення на хворобливу і недовговічну людину за незначні гріхи. До чеснот відносять: захист чужого життя, щедрість, цноту, лагідність, правдивість, миротворство, смирення, милосердя, співчуття, прагнення до істинного вчення.

Виконання десяти чеснот у ламаїзмі вважається першим кроком на шляху до святості. Другий крок полягає в оволодінні шістьма премудростями, якими є милостиня, обітниця, терпіння, наполегливість, медитація, власне мудрість. Третій крок — подолання п’яти шляхів-перешкод: здирництва, єднання зі злом, перепон до істинної мудрості, прозріння і досягнення мети.

Поширення ламаїзму в Тибеті перетворило цей район порівняно з іншими країнами на його “метрополію”. Столиця Тибету Лхаса була до 1959 р. резиденцією Далай-лами. Тоді тут відбулося повстання національно-релігійного характеру проти влади КНР, яке було придушене. Далай-лама і більше 100 тис. тибетців втекли до Непалу, Бутану, Індії, де живуть дотепер, у тому числі Далай-лама XIV Тендзін Гайтсо, який народився у 1935 р.

Розквіт буддизму в Індії припадає на перші три століття нової ери. В подальшому, у зв’язку з розпадом на її території рабовласницького ладу і посиленням феодальної роздрібненості, у VI— VII ст. розпочався занепад буддизму, який майже повністю був витіснений індуїзмом та ісламом. Однак ще у III ст. до н. е. буддизм поширився на території Центральної Азії (теперішні Таджикистан і Узбекистан), у І ст. н. е. — у Китаї, у II ст. — в Індокитаї, у IV ст. — у Кореї, у VI ст. — в Японії, у VII ст. — у Тибеті, у ХП ст. у Монголії. Скрізь буддизм втілював у життя свій головний принцип: не порушувати культурні традиції країн і народів, по можливості інтегруватись із ними, і тому досить швидко пристосовувався до місцевої культури, навіть змінюючи свої форми.

У VI ст. буддизм у Китаї набув форми дзен-буддизму (від санскр. — зосереджене споглядання, медитація), що потім проник у В’єтнам, Корею, а в XII—ХШ ст. — в Японію, де сьогодні проживає більшість його послідовників. Від традиційного буддизму махаяни дзен-буддизм відрізняється тяжінням до ірраціоналізму та містики. У дзен-буддистській літературі підкреслюються такі його особливості: по-перше, безпосереднє (“від серця до серця”) передання вчення; по-друге, прямий контакт з духовною сутністю людини (“всезагальною мудрістю Будди”); по-третє, незалежність від письмових знаків і форм (букв, слів, речень); по-четверте, досягнення досконалості Будди за допомогою звернення до внутрішнього світу людини. Серед значної кількості різновидів дзен-буддизму є й чимало перекручених, в яких медитація практикується разом із вживанням наркотиків та інших психотропних речовин або з використанням методів психотерапії і психоаналізу, перетворюючись на специфічний засіб “промивання мозку”.

Упродовж усієї історії свого існування дзен-буддизм відчутно впливав на традиційну японську культуру, що знайшло відображення у таких національних видах мистецтва, як монохромний живопис, ікебана, чайна церемонія, каліграфія, мистецтво розведення карликових садів, у поезії та драмі тощо. У XX ст. дзен-буддизм поширився на Заході, особливо серед студентів університетів СІЛА. Сьогодні дзен-буддизм не є найбільшим відгалуженням японського буддизму, але продовжує утримувати досить міцні позиції.

Мабуть, жодна зі східних релігій не викликала у європейців таких складних і суперечливих почуттів, як буддизм. Християнину ця релігія здається дивною, парадоксальною. Він вбачає у ній відхилення від самого поняття “релігія”, зразком якої вважає християнство. Водночас ідеї буддизму як релігії використовуються певною частиною мислителів як важлива ідеологічна зброя для критики західної системи цінностей, культури і самого християнства. Такими мислителями були, наприклад, Артур

Шопенгауер (1788—1860) і Фрідріх Ніцше (1844—1900), а в наші дні — їхні послідовники. Завдяки їм, а також основоположникам нових синтетичних течій, які багато в чому протиставляли себе християнству (наприклад, Олені Блаватській та її сподвижникові полковникові Олькотту, засновникам Теософського товариства) наприкінці XIX та на початку XX ст. буддизм почав поширюватись у країнах Заходу, в Росії і Україні.

Наприкінці XX ст. Захід пережив не одну хвилю захоплень буддизмом у різних його формах і проявах. Якщо на початку XX ст. європейці зачитувались текстами Палійського канону в перекладі відомих буддологів, то після Другої світової війни європейська спільнота познайомилась із сутрами (від санскр. — нитка, правило, виклад у формі лаконічних висловів релігійно-філософських течій Стародавньої Індії) махаяни. Приблизно у той же час популярний японський буддист Судзукі відкрив для Заходу дзен-буддизм, захоплення яким триває до сьогодні. У наші дні підвищився інтерес до тибетського буддизму. Високий авторитет нинішнього Далай-лами, який через переслідування з боку китайської влади проживає у вигнанні в Індії, значно сприяє популярності ламаїзму. За останні 30 років буддизм дуже поширився на Заході ще й через туристичну привабливість буддистських країн. Особливий інтерес там викликає практика медитації. З’явились навіть громадські організації, що адаптують буддистські вчення до сьогоденних реалій (наприклад, “Друзі Західного буддистського ордену”). Згідно з “Буддистським довідником”, сьогодні у Великобританії та Ірландії налічується понад 270 буддистських товариств і центрів, де навчають медитації і буддистського способу життя. Відомо також про вплив буддизму на рух бітників і хіпі, на творчість деяких американських письменників, у тому числі Джерома Селінджера і Джека Керуака. Все це дає змогу дійти висновку про те, що буддизм став частиною сучасної західної культури.

З другої половини XX ст. своєрідний ренесанс буддизму спостерігається й у країнах Сходу. Він відроджується у Китаї, особливо у північній частині країни, де його послідовниками є молоді люди, головним чином через інтерес до буддистської філософії. У Шрі-Ланці буддизм сповідує більшість населення, а в Таїланді він взагалі є державною релігією. Посилив свої позиції буддизм також у

Південній Кореї, Індонезії та Сінгапурі, збільшується кількість послідовників буддизму в Індії і багатьох інших країнах.

Отже, буддизм — релігійно-філософське вчення і світова релігія, своєрідність його полягає в їхній етико-практичній спрямованості, а центральною ідеєю є доктрина позбавлення людей від страждань. У буддизмі немає протилежностей суб’єкта і об’єкта, духу і матерії, індивідуального і космічного, психологічного й онтологічного, але підкреслюється значення особливих потенційних сил практично діючої особистості. Немає у буддизмі також дуалізму божественного і небожественного, Бога і світу. Буддизм запропонував універсальний шлях до спасіння. Від самого початку свого виникнення він перебував в опозиції до кастового устрою в Індії. Проте, оскільки його визначальним принципом є звільнення людей від ланцюгів їхнього реального існування, остільки всі зв’язки людини, в тому числі й суспільні, він оголошує злом, і в цьому буддизм глибоко асоціальний за своєю суттю. Ідеал абсолютної відчуженості від навколишнього світу відсторонює послідовників буддизму від удосконалення цього світу, хоча групи буддистів брали і сьогодні беруть участь у громадському житті своїх країн.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)