Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 6.1. Основи християнського віровчення і культу

6.1. Основи християнського віровчення і культу



Виникнення і значне поширення християнства серед населення усіх континентів Землі не було ні випадковою подією, ні результатом амбіційної діяльності жерців, офіційної влади чи так званих “отців церкви*’ — християнських філософів, будь-яких інших груп людей або окремих особистостей. Його формування і розвиток були об’єктивними та закономірними процесами, зумовленими тією системою суспільних відносин, що склалася на початку І тис. н. е.

Розглянемо найбільш суттєві характеристики цієї системи з погляду соціальної філософії і релігієзнавства.

По-перше, загострення соціальних суперечностей і криза язичницьких релігій у Римській імперії у період з І ст. до н. е. по І ст. н. е.

В умовах низького життєвого рівня городян і селян, нездатності політичної влади задовольнити навіть їхні елементарні матеріальні і духовні потреби, серед населення імперії неминуче мала виникнути ідея про прихід месії — спасителя народу від злиднів. Як свідчить історія, всі спроби офіційної влади того часу зберегти соціальний мир у державі і свій авторитет у народі за допомогою культів язичницьких релігій призводили лише до їх усунення з суспільної свідомості і навіть до всезагального висміювання, оскільки зневіра в ці культи поширювалась також на вищі верстви рабовласницького Риму. Уявлення про богів і героїв вважалися наївними, а язичницькі церемонії — формальними. Натомість все більшої популярності набувала месіанська ідея. З дня на день месію чекали майже всі верстви населення і соціальні групи імперії. У різних районах імперії керівники релігійних сект, мандрівні прочани, екстравагантні проповідники все частіше проголошували себе месіями — рятівниками народу від безчинства влади. Правлячі кола оголошували їх самозванцями, припиняли їхню діяльність, проте на зміну одним приходили інші. Все частіше серед них з’являлися ватажки впливових сект, достатньо могутні, щоб кинути виклик всесильній імперії, яку весь час потрясали війни і повстання. В цих умовах соціальна потреба у новій релігії, яка б забезпечила духовне об’єднання людей, стала реальністю.

По-друге, криза іудаїзму після завоювання Палестини Римом.

Світська влада Іудеї втратила свій авторитет у населення, яке опинилося під гнітом римських намісників і власних правителів. Ні садукеї (жрецька аристократія в іудаїзмі), ні фарисеї (секта середніх верств іудеїв, котрі вимагали суворого дотримання настанов іудаїзму), ні зелоти (течія в іудаїзмі, представники якої виступали проти римського панування і місцевої знаті) не здатні були забезпечити скільки-небудь пристойні умови для життя людей. Результатом стало збільшення кількості сект, що пророкували майбутній прихід месії, який іменем великого Яхве врятує обраний ним народ і встановить на Землі його тисячолітнє царство. Прискорити прихід месії намагались і за допомогою повстань проти Риму. Повстання 66 р. н. е. охопило всю Іудею. Повстанці звернулися за допомогою до зарубіжної діаспори, де набули широкого розповсюдження різні пророчі месіанські твори. Один із таких творів — “Одкровення Іоанна Богослова”, або “Апокаліпсис”, увійшов до складу Нового Завіту (написаний невідомим автором чи кількома авторами приблизно у 68—90 рр. Апокаліпсис — свідоцтво початкового періоду історії християнства, коли його основні догмати ще не сформувались).

Римське військо жорстоко придушило це повстання. Тисячі його учасників були продані у рабство, а багато євреїв, рятуючись від переслідувань окупантів, втекли до торгових міст Малої Азії, Греції, Македонії, Італії, де утворили свої поселення. В них поширювалися проповіді про те, що месія вже приходив, але не був упізнаний людьми, загинув за їхні гріхи, однак дивовижним чином воскрес і з’явиться людям знов. Ці поселення поступово перетворювалися із суто іудейських на іудео-християнські, завдяки чому християнство набувало реального впливу.

По-третє, сам характер догматів християнства.

Процесу виникнення християнства сприяли догми про загальнолюдську рівність (“всі — раби Божі”), про засудження багатства і користолюбства (“швидше верблюд пройде через вушко голки, ніж багач потрапить у Царство Небесне”), про всезагальний обов’язок працювати (“хто не працює, той не їсть”). Тому не було випадковістю, що членами перших християнських громад стали ображені та пригнічені люди, бідняки і раби, незаможні та ізгої.

По-четверте, існування самої Римської імперії.

Головною обставиною, що визначила появу і поширення християнства, була наявність величезної держави з територією від кордонів із Парфенонським царством (зараз регіон Ірану) до берегів Атлантичного океану, включаючи Близький Схід, Північну Африку, Середземномор’я і Причорномор’я, Західну і частково Східну Європу, що об’єднувала численні народи, в кожного з яких були власні релігія, звичаї, традиції, свій спосіб життя. Утримання їх у підлеглості центральній владі лише засобами насильства виявилося справою безперспективною. Було необхідним їх духовне об’єднання. Таку інтегративну функцію в імперії могла виконати лише нова, єдина для всіх її народів, релігія. Християнство як наднаціональна світова релігійна система сформувалось в умовах наднаціональної Римської імперії.

Перші християнські громади існували таємно. Офіційна влада і прихильники язичницьких релігій забороняли їх. Християн переслідували, вели проти них нескінченну боротьбу, але кількість їх постійно збільшувалась. Заможні християни після своєї смерті заповідали своє майно християнським громадам, які таким чином ставали власниками земель і будівель. Керували громадами єпископи (від гр. — наглядач), молитовними зібраннями — пресвітери (від гр. — старійшина), яких обирали з числа грамотних і заможних торгівців і ремісників.

З ПІ ст. християни почали прикрашати свої молитовні будинки фантастичними зображеннями Ісуса Христа, Богоматері, апостолів. Коли більш як половина римських воїнів прийняли християнство, імператор Риму Константан у 313 р. змушений був оголосити про рівність усіх релігій і свободу віросповідання в імперії. У 394 р. імператор Риму Феодосій І заборонив поклоніння всім язичницьким богам, відмінив Олімпійські ігри, оскільки вони були присвячені язичницькому богові Зевсу, і оголосив християнство державною релігією Римської імперії.

До V ст. поширення християнства відбувалося, головним чином, в географічних межах Римської імперії, а також у районах її політичного і культурного впливу (Вірменія, Східна Сирія, Ефіопія). У подальшому, переважно у другій половині І тис., християнство поширилось на території германських і слов’янських народів, а пізніше (до ХШ—XIV ст.) — також серед балтійських і фінських народів. У Новий і новітній час (XVII—XIX ст.) поширення християнства поза Європою відбувалося завдяки колоніальній експансії і діяльності місіонерів.

Початок проникнення християнства з Візантії (Східна Римська імперія) у Київську Русь припадає на середину X ст., але офіційно воно стало тут державною релігією у 988 р. Київська Русь на час прийняття християнства була феодальною державою з високим рівнем розвитку ремесел і торгівлі, духовної і матеріальної культури. Проте на шляху зміцнення нової суспільної системи і централізованої великокняжої влади суттєвою перешкодою був родоплемінний політеїзм, за якого боги одних племен не мали жодного значення для інших. Русь потребувала релігії з єдиним богом, без етнічних розбіжностей, вільної від родоплемінних традицій. Християнський Бог повністю відповідав цим вимогам.

Введення християнства у Київській Русі було зумовлене також низкою міжнародних причин, перш за все її’ постійними контактами з Візантією. Русь була приречена на прийняття християнства. Вагомий особистий внесок у цю справу зробив київський князь Володимир І Святославич (пом. у 1015 р.), за правління якого були проведені адміністративна, релігійна, фіскальна, військова та інші реформи. Впроваджуючи християнство, він виявив розуміння історичної необхідності цієї реформи, волю і твердість у подоланні опору. Вибір на користь православ’я був невипадковим. У “Повісті временних літ” є розповідь про вибір віри. У ній ідеться про те, як представники різних релігій пропонували Володимиру Красне Сонечко свої віровчення: волзькі болгари — іслам, хазари — іудаїзм, папський легат — католицизм, грецький філософ — православ’я. Перевагу було надано православ’ю, оскільки воно було візантійським різновидом християнства.

Християнізація Київської Русі тривала кілька століть. Ще за князя Ігоря, за півстоліття до 988—989 рр., у Києві функціонувала церква святого Іллі. Вона обслуговувала ту частину дружини князя, яка вже тоді сповідувала християнство і під час укладення договорів з греками присягалась ім’ям християнського Бога (водночас інша частина дружини присягалась ім’ям Перуна). Рішення Володимира про введення християнства було прийняте тоді, коли більшість його дружини і значна частина населення Русі вже сповідували християнство. Отже, Володимир був не зачинателем, а завершувачем релігійної реформи.

Хрестили Русь митрополит із Візантії Михайло і священики з Константинополя і Корсуня. Хрещення княжої дружини відбулося організовано, але навернення у християнство населення не обійшлось без інцидентів. Міських жителів Києва хрестили у Дніпрі “за допомогою” дружини і за наказом князя. Перуна “скинули” і “вигнали” з Києва, а щоб він не повернувся і не покарав киян за відступництво, його скульптуру (також за наказом князя) кинули у річку і виштовхали аж за дніпровські пороги. У Новгороді людей хрестили “за допомогою” війська, у Ростові тільки Ісаї, четвертому з посланих туди єпископів, вдалося переконати жителів спалити всіх ідолів (три інших єпископи втекли від обуреного народу), ще більшого опору нова релігія зазнавала у сільській місцевості.

Після Володимира християнізація Русі стала інтенсивнішою. За його сина Ярослава Мудрого (бл. 978—1054) у Києві було створено митрополію на чолі з присланим із Греції митрополитом Леонтієм. За Ярослава було розпочато будівництво собору святої Софії і Києво-Печерського монастиря (1051, з 1598 — лавра). Митрополія почала поділятися на єпархії на чолі з єпископами, переважно греками. Ще за князювання Володимира І церква стала отримувати “десятину” і згодом перетворилась на великого феодала. З’явились монастирі, що виконували захисні, культурні, освітянські та інші функції.

Починаючи з ХП ст. церква і князі розпочали боротьбу за незалежність від Візантії. У1589 р., за ініціативи царя Федора Іоан-новича (1557—1598), було скликано помісний собор за участю східних патріархів, на якому патріархом Руської церкви було обрано митрополита Іова (пом. у 1605). З цього часу церква почала набувати самостійності. Вона перетворилася на осередок освіти населення і його консолідації навколо офіційної влади, ствердження авторитету своєї держави.

Отже, християнство виникло в контексті містико-месіанських течій іудаїзму, з яким, проте, вступило в гострий конфлікт. Спочатку воно поширилося серед єврейського населення Палестини і середземноморської діаспори, але вже у перші десятиліття свого існування знайшло численних послідовників поміж інших народів. Виникнення і поширення раннього християнства відбувалися в умовах кризи античної рабовласницької цивілізації, занепаду її цінностей. Християнство обрало шлях внутрішнього спасіння від спотвореного світу; брутальній чуттєвості паразитичних верхів і деморалізованих низів воно протиставило принцип аскетизму; пихатості вельмож і чиновників — гасло “будь серед усіх останнім й усім служкою” і обіцянку, що у Царстві Небесному “будуть перші останніми і останні першими”.

Християнська апологетика стверджує, що, на відміну від усіх інших релігій, християнство не створене людьми, а дане їм Богом у готовому і завершеному вигляді. Проте порівняльний аналіз релігійних вчень підтверджує, що християнство не позбавлене релігійних, філософських, етичних та інших впливів. Воно засвоїло і переосмислило попередні концепції іудаїзму, мітраїзму, давніх східних релігій, філософські погляди всесвітньовизнаних мудреців. Однак ці засвоєння і переосмислення не перетворили християнство на еклектичний конгломерат розрізнених уявлень. Навпаки, вони зцементували його, сприяли перетворенню нової релігії на міцну культурно-інтелектуальну силу, допомогли її всесвітньому визнанню.

Віровчення християнства як світової релігії викладене у Святому Письмі, Святому Переказі та працях християнських філософів.

Святе Письмо, або Біблія (від гр. — книги), — збірник творів про історію християнства, його зміст, віровчення і культи, пророцтва, обов’язки християн, їх світогляд і діяльність, взаємовідносини й організацію. Біблія — перша у світі друкована книга (Йоганн Гутенберг (1406—1468), німецький винахідник книгодрукування, в 1452—1455 рр. у Майнці надрукував так звану сорокадворядну “Гутенбергову Біблію”). Біблія за накладом посідає перше місце у світі серед друкованої літератури. Перше місце належить їй також за кількістю перекладів на інші мови з давньоєврейської (Старий Завіт) і давньогрецької (Новий Завіт) мов. Біблію, повністю або частково, перекладено на 2261 одну мову. У повному варіанті вона видана 383 мовами. її використовують в індивідуальних молитвах, колективних богослужіннях, на заняттях у релігійних навчальних закладах тощо.

Біблія складається з двох частин — Старого і Нового Завітів. Основу Старого Завіту утворюють 24 книги іудейських священних текстів. Багато з них були поділені на окремі частини, внаслідок чого християнський Старий Завіт має 39 книг. Іудеї особливо шанують перші п’ять його книг — Тору, а християни з повагою ставляться до всіх текстів, вносячи до них незначні зміни і доповнення. Крім Тори, до Старого Завіту входять книги Пророків і Писання, або Агіографи. В них розповідається про створення Богом Всесвіту; про гріхопадіння першої людини, про історію обраного Богом народу Ізраїлю, про пророків і пророцтва. До Старого Завіту входять також Псалми — стародавні пісні і молитви до Бога.

Новий Завіт (від давньорус. — завіт, договір, назва вчення про нібито новий завіт Бога людям через Ісуса Христа) складається з 27 книг. У них йдеться про народження і життя Сина Божого Ісуса Христа, про його вчення і смерть в ім’я спасіння грішного людства, а також про його воскресіння, про життя перших християн, про їхні надії на другий прихід Ісуса Христа для закінчення справи спасіння людського роду.

Згідно з Новим Завітом, Ісус спочатку проповідував своє вчення в синагогах, потім, через гоніння і постійні переслідування, висловлював думки своїм учням і людям у полі, на вулиці, у будинках друзів. Його слухали, звертались до нього із запитаннями про шлюб, розлучення, кохання, всепрощення, подружню невірність. Відповіді на ці та інші запитання Ісус давав у формі притч із прикладами з повсякденного життя, що мали також повчальний і моральний зміст.

Єдиним джерелом інформації про життя і діяльність Ісуса є чотири Євангелія Нового Завіту. До їхньої появи всі легенди і спогади про його діяльність і віровчення передавались у формі розповідей.

Євангелія (від гр. — блага вість) — ранні християнські писання, основна частина Нового Завіту. їх авторство приписують учням Ісуса — апостолам і їхнім найближчим учням.

Апостолами (від гр. — посланець) у первісному християнстві вважалися мандрівники, які ходили від громади до громади, існували за їхній рахунок і проповідували нову релігію серед нехристиян. Вони звертались один до одного і до громад із посланнями, розглядали різні питання віри і внутрішнього життя. Пізніше церковна традиція закріпила назву “апостол” лише за дванадцятьма “учнями” Ісуса, яких він нібито сам обрав для поширення свого вчення (Андрій, Матфей, Петро, Фома, Іоанн, Іуда, Іаков, Павло, Пилип, Варфоломій, Фадей, Симон Зілот). Більшість із них — міфічні персонажі біблійних писань.

Євангелія у Новому Завіті називаються за іменами тих осіб, яким приписується їх авторство: “Від Матфея” (Матфей — найближчий, згідно з переказами, учень апостола Павла); “Від Марка*’ (Марк — учень апостола Петра); “Від Луки” (Лука — супутник апостола Павла, лікар за професією); “Від Іоаина” (Іоанн — апостол).

Перші три Євангелія багато в чому дуже схожі, бо мають спільні усні та писемні джерела. їх називають синоптичними. Найкоротше з них —- Євангеліє від Марка. У ньому не міститься розповідей про непорочне зачаття і чудодійне народження Ісуса Христа. Євангеліє від Матфея має переважно іудейсько-християнське спрямування, Євангеліє від Луки звернене до християн, які походять від неіудеїв, в Євангелії від Іоанна проглядаються ідеї гностицизму про дуалізм добра і зла, світла і темряви, акцентується увага на містичних способах богопізнання і самопізнання, причому демонструється негативне ставлення до раціонального пізнання.

Одні й ті самі події у різних Євангеліях викладаються по-різному (наприклад, за Марком, Ісус проповідував один рік, а за Іоанном — чотири роки; у Матфея і Луки подається різний родовід Ісуса). Створювалися Євангелія різними християнськими групами приблизно з другої половини І ст. до IV ст., написані були грецькою мовою, отже, поза межами Палестини. В основі морального вчення всіх Євангелій лежить проповідь покори і смиренності.

Другу частину Нового Завіту становить книга “Діяння апостолів”. Її авторство приписується євангелісту Луці. Проте, як було встановлено науковими дослідженнями, книгу створювали, приблизно у другій половині II ст. багато людей, віддалених один від одного десятками років.

Книга містить 28 глав. У 12 з них розповідається про цілеспрямоване проповідування апостолом Петром догм християнства серед іудеїв. Основними з них є такі:

• Ісус — це Месія;

• Месія був розіп’ятий на хресті, але потім воскрес;

• нині Ісус помазаний Богом на престол Царства Небесного;

• всі люди, які покаялися у гріхах своїх і повірили в Ісуса, будуть прощені Господом.

Останню думку апостол Петро нібито висловив так: “Покайтеся, і нехай же прийме хрещення кожен з вас в ім’я Ісуса Христа для відпущення гріхів ваших і отримаєте дар Святого Духа; бо вам належить обітування, і дітям вашим, і всім дальнім, кого тільки не покличе Господь Бог наш” (Діяння. 2: 38—39).

У 16 інших главах книги “Діяння апостолів” йдеться про активну проповідницьку діяльність апостола Павла серед язичників. Згідно з християнськими джерелами, Павло проповідував нову релігію сімнадцять років (45—62) серед населення Малої Азії, Греції і Риму. У своїх проповідях він повчав, що кожен, хто вірує в силу Євангелія Божого (“благу вість”), отримає спасіння через смерть і воскресіння Ісуса. Павло написав багато послань, які дуже шануються християнами.

Послання апостолів — ще одна складова Нового Завіту. Це листи апостолів до різних християнських громад: 14 листів апостола Павла і 7 листів, що належали апостолам Петру, Іоанну та ін. Ось один із них: “Бо я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початок, ні сили, ні сучасність, ні майбутнє, ні височина, ні глибина, ані якась інша подія не зможе відлучити нас від любові Божої, яка у Христі Ісусі, Господі нашому!” (з Послання апостола Павла до римлян. 8: 38-39).

У Новий Завіт Біблії включено також Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис (від гр. — одкровення). Припускається, що авторство Апокаліпсиса належить апостолу Іоанну. Однак історичність апостола Іоанна достовірно не встановлена, хоч і відомо, що ця частина Нового Завіту написана приблизно у другій половині 68 або на початку 69 р. Встановленню часу появи Апокаліпсиса сприяло з’ясування релігієзнавцями значення в ньому “числа звіра” 666, яким закодовано дракона-антихриста, імператора Стародавнього Риму (54—68) Нерона Клавдія Цезаря. Не є винятком і те, що окремі частини Апокаліпсиса мають більш пізнє походження, що до 90-х років І ст. н. е. відносять ті його фрагменти, в яких замість агнця згадується Ісус Христос. Отже, Апокаліпсис становить текст, що належить до найбільш раннього етапу історії християнства, коли його основні догмати ще не набули завершеного вигляду. У ньому містяться пророцтва про кінець світу, про боротьбу між Христом і антихристом, про “Страшний суд”, тисячолітнє “Царство Боже”.

Таким чином, Новий Завіт містить чотири Євангелія, Діяння апостолів, Послання апостолів і Апокаліпсис. Всі вони канонізовані, зведені християнською церквою у закон — канон (від гр. — норма, правило), тобто такі, що нібито беруть початок від самого Ісуса Христа і апостолів. Крім них, у християнстві є й неканонічні книги. У богослужбовій практиці вони не використовуються, але не забороняються для індивідуального читання. Це, наприклад, Євангелія від Петра, Фоми, Андрія, Пилипа. Деякі з них мають кілька варіантів або версій.

Іншим основним джерелом християнського віровчення є Священний Переказ. Це сукупність релігійних положень і настанов, що нібито мають богоодкровенний характер. Вони були розроблені вселенськими соборами, в рішеннях римських пап і працях філософів — “отців церкви”. З позицій релігійного авторитету і догматичного значення, християнська церква вважає Священний Переказ рівноцінним Святому Письму. Однак у теологів є й інша думка, згідно з якою статус Священного Переказу вищий за статус Святого Письма, оскільки остаточний звід “священних книг” визначається Переказом. Мета і призначення Переказу полягають у тому, щоб підтримати й обґрунтувати “богоданість” Святого Письма, а також витлумачити його найважливіші засади, що були розроблені задовго до остаточного визначення церкви стосовно нових умов церковного життя. У повному обсязі Священний Переказ визнається в християнстві лише католиками. Православна церква відносить до Переказу тільки матеріали перших семи вселенських соборів, праці “отців церкви”, переважно перших восьми століть нової ери, і богослужбову практику. Протестантські церкви трактують Священний Переказ як результат людської діяльності, а до “божественного одкровення” відносять тільки Біблію.

Основою Священного Переказу є постанови і рішення Вселенських Соборів — зібрань вищого духовенства, що на них делегуються представники християнських церков згідно з установленою процедурою. На цих зібраннях розроблялась і затверджувалась система віровчення і культу християнства, формувались його канонічні норми і богослужбові правила, оцінювались різні богословські концепції, визначалися способи боротьби з єресями. Собори почали проводити з ініціативи візантійських імператорів, які неодноразово головували на них і надавали їхнім рішенням статус державних законів.

Перший Вселенський Собор (Нікейський, 325) прийняв у першій редакції християнський Символ віри й деякі інші рішення, визначив час святкування Великодня у першу неділю після повного Місяця за умови його збігання з весняним рівноденням або після нього, але обов’язково іншого дня, ніж іудейська Пасха.

Другий Вселенський Собор (Константинопольський, або Ца-реградський 381) уточнив Символ віри, обґрунтував формулу троїстості Бога, прийняв низку інших рішень, затвердив головою Константинопольської церкви Григорія Богослова.

Символ віри — короткий звід головних догматів віровчення, що беруться на віру, бездоказово. Його зміст:

“Вірую в єдиного Бога — Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, единородного. Яко же від Отця породженого споконвічного (від початку світу): Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, нествореного, єдиносущого Отця, будучи його суттю. Заради людей і нашого спасіння зійшов з небес, втілившись від Духа Святого і Діви Марії, і прийняв людську подобу. Розіп’ятий за нас під час правління Пілата Понтійського, зазнавши страждань, був похований. Воскрес на третій день, згідно з Письмом. І піднявся на небеса, і посів по праву руку Отця. І нині, і вовіки віків зі славою судить живих і мертвих. Його ж царству не буде кінця. І Духу Святому Господа Животворящого, яко же від Отця небесного починається. Іже Отцю, і Сину поклоняюсь і славлю, як заповідали пророки. Вірую в Єдину святу, соборну й Апостольську Церкву. Сповідую єдине хрещення задля позбавлення від гріхів. Прагну воскресіння мертвих і життя серед майбутніх поколінь. Амінь”.

Символ віри християнства містить дванадцять постулатів (положень):

• про Бога як творця світу і першу іпостась Святої Трійці;

• про віру в Сина Божого единородного Ісуса Христа;

• про Боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишаючись Богом, разом із тим став людиною, народившись від Діви Марії;

• про страждання і смерть Ісуса Христа — догмат спокути;

• про воскресіння Ісуса Христа;

• про тілесне вознесіння Ісуса Христа;

• про друге пришестя Ісуса Христа на землю;

• про віру в Святого Духа;

• про ставлення до церкви;

• про таїнство хрещення;

• про майбутнє всезагальне воскресіння мертвих;

• про вічне життя.

Третій Вселенський Собор (Ефеський, 431) визнав Ісуса Христа як втіленого Сина Божого і Марії — як Божої Матері.

Четвертий Вселенський Собор (Халкідонський, 461) визнав Ісуса Христа істинним Богом й істинною людиною в одній особі.

Другий Константинопольський собор (553) ще раз підтвердив учення про святу Трійцю і про Ісуса Христа.

Третій Константинопольський собор (680) підтвердив істину про людиноподібність Ісуса Христа через визнання його людської волі й дій.

Другий Нікейський собор (787) проголосив ікону зображенням Бога і святих у християнстві.

Рішення і постанови названих перших Вселенських Соборів визнають і виконують всі християни світу, але тільки частина їх дотримується рішень і постанов всіх інших соборів. Причина тому— розколи у християнстві, що відбулися в XI і XVI ст. і тривають донині.

В історії європейських народів знаменним став 476 р., коли, внаслідок навали зовнішніх завойовників і внутрішньої антагоністичної боротьби, перестала існувати Західна Римська імперія і на її “руїнах” почалось формування багатьох самостійних держав.

На 476 р. припадають також закінчення епохи стародавнього світу і початок Середньовіччя; остаточний розлад рабовласницької суспільно-економічної формації і початок феодальної. Але ще у 395 р. рабовласницька Римська імперія розділилась на два державні утворення: Західну Римську імперію зі столицею в Равенні (існувала до 476 р., коли було скинуто останнього її імператора Ромула Августула) і Східну Римську імперію зі столицею у Константинополі, що під назвою “Візантія” існувала до 1453 р., коли Константинополь був захоплений турками.

Після розвалу імперії розділилося і християнство. Утворилися два його центри: Рим і Константинополь. Вже у УП ст. визначилися суттєві розбіжності між ними в організації, обрядах і навіть у догматиці, які поступово переросли у суперечності, що особливо загострилися у IX ст. Причиною цього стала боротьба двох центрів за верховенство над церквою Болгарії, яка прийняла християнство, й суперечка з питання про філіокве (від лат. — від сина).

Перший і другий Вселенські Собори вирішили, що третя іпостась Святої Трійці — Святий Дух — виходить від Бога-Отця через його Сина. Але в 589 р. Толедський Вселенський Собор змінив це рішення. Він постановив вважати джерелом Святого Духа і Бога-Отця, і Бога-Сина. Константинопольська церква цієї постанови не визнала, що і стало формальною причиною остаточного розколу в християнстві у 1054 р., коли Папа Римський Лев IX і патріарх Константинопольський Кіруларій піддали один одного (і водночас віруючих протилежних церков) анафемі (від гр. — прокляття, відлучення від церкви. У християнстві — найвища кара).

У 1965 р. на другому Ватиканському соборі Папа Римський Павло VI і патріарх Константинопольський Афінатор І домовились “піддати забуттю” анафему 1054 р. Проте розкол не усунено й дотепер, і відносини між двома церквами однієї й тієї ж релігії періодично загострюються аж до конфлікту.

Західна християнська церква з 1054 р. називається католицькою (від гр. — всезагальний, вселенський). її прихильники, віруючі-католики, проживають в основному в країнах Західної Європи, Прибалтики, Латинської Америки, СІНА, Австралії та в багатьох інших регіонах світу, в тому числі в західних областях України і Білорусі.

Східна християнська церква з 1054 р. називається православною, а її віруючі — православними. Православ’я поширене головним чином серед населення Східної Європи і Близького Сходу.

У XVI ст. у християнстві відбувся ще один розкол: від католицизму відокремився протестантизм. У подальшому розколи у християнстві продовжувалися всередині трьох його головних напрямів — у католицизмі, протестантизмі і православ’ї, однак спільні догмати і обов’язки християн були і залишаються незмінними. Серед догматів виокремлюються такі.

По-перше, Трійця — Бог єдиний у трьох іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Віра у триєдність Бога — основа християнської релігії.

По—друге, народження Сина Людського — це народження Бога у людській подобі в образі Ісуса Христа; цим підкреслюється, що Ісус “був” Боголюдиною.

По-третє, спокутування гріхів людства — примирення між Богом і людством, коли своєю смертю і воскресінням Ісус врятував народні, завдяки своїй смерті, переміг смерть взагалі. Ісус — приклад найвищої самопожертви: принесення себе у жертву Богові заради спасіння світу і прощення Богом гріхів людства.

По-четверте, Святий Дух — одна зі складових Трійці, влада Бога у світі. Християни вірять в євангельську розповідь про те, що Святий Дух зійшов на апостолів, надихнув їх на створення священних текстів і сьогодні розмовляє з віруючими християнами через Біблію. Він допомагає людям у молитвах і надихає тих, хто прагне побудувати Царство Небесне на землі.

По-п’яте, християни вірять у те, що Біблія наповнена Словом Божим і досконала за своєю суттю; Біблія — закон з питань віри і правил життя.

По-шосте, для католиків і православних Діва Марія — непросто мати Ісуса Христа. Вона зачала Ісуса непорочно, від Святого Духа, і зберегла свою цноту до кінця життя; вознеслась на небо, не пізнала смерті, стала настільки наближеною до Бога, що просить його за всіх, хто потребує заступництва. На відміну від католиків і православних, протестанти вірять у те, що Марію було обрано Богом тільки для народження Ісуса, і будь-які інші функції їй не властиві.

Незмінними для всіх християн залишаються їхні обов’язки: відзначати встановлені свята; у неділю і під час свят брати участь у церковних богослужіннях; хоча б один раз на рік приймати причастя; не розважатися у заборонений церквою час.

Євангеліє від Матфея вимагає від християн: не поклонятися іншим богам; не вимовляти ім’я Бога даремно; шанувати батька і матір; не вбивати; не красти; не свідчити неправдиво; не жадати дому ближнього свого; не хотіти дружини ближнього свого (Нагірна проповідь Ісуса Христа).

Християни зобов’язані молитися, дотримуватися постів і виконувати всі таїнства.

Молитва — основа християнської духовності. Вона включає три головних елементи: вдячність, покаяння, заступництво (молитва про інших). Вона часто супроводжується читанням Біблії, розмірковуваннями і використанням ікон. Ікона у християн — стилізоване зображення Ісуса, його матері Марії, святих. Частіш за все християни використовують три спеціальні молитви: молитву Господу або “Отче наш”; молитву Ісусові, що складається з повторення речення “Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного”; і молитву <(Радуйся, Маріє або Аве, Марія” — гімн Діві Марії, що його використовують католики.

Зміст молитви “Отче наш”:

Отче наш, сущий на небесах!

Хай святиться Ім’я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє,

нехай буде воля Твоя,

як на небі, так і на землі!

Хліба нашого насущного

дай нам сьогодні,

І прости нам провини наші,

яко же і прощаємо

винуватцям нашим.

І не введи нас у спокусу,

але визволи нас від лукавого.

Бо твоє є царство і сила, і слава навіки.

Амінь.

(Євангеліє від Матфея. Глава 6).

Пости у християнстві, як і в інших релігіях, — це заборона або обмеження вживання їжі взагалі чи деяких її видів з метою регламентації життя віруючих і поглиблення їх релігійності. Ці заборони й обмеження своїм корінням сягають далекого минулого, коли, через нестачу продуктів харчування, люди змушені були йти на самообмеження в їжі. З часом такі обмеження набули релігійних статусу та обґрунтування.

У християнстві існують багатоденні та одноденні пости. До багатоденних належать: Великий піст перед Великоднем, Різдвяний — перед Різдвом, Петрів — перед святом апостолів Петра і Павла, Успенський — перед Успінням Пресвятої Богородиці. Одноденних постів віруючі мають дотримуватись щотижня у середу і п’ятницю, а також у свято Здвиження хреста, перед Хрещенням тощо. Під час посту забороняється здійснювати таїнство шлюбу, брати участь у веселощах і розвагах (для цього у храмах створюються умови, що сприяють “настрою покаяння”); бажано сповідатися у гріхах, виявляти щире прагнення пов’язати з церквою все своє життя. Пости, таким чином, є міцним засобом ідеологічного й емоційного впливу на віруючих.

У християнстві обов’язковими є сім таїнств—культових дій, що за їх допомогою нібито віруючим передається “невидима благодать Божа”. До них належать: хрещення, миропомазання, причастя, покаяння (сповідь), священство, шлюб (церковний) і соборування.

Хрещення символізує прийняття людини до лона християнської церкви. Під час хрещення людина нібито “помирає для життя плотського, гріховного і відроджується для життя духовного, святого”.

Миропомазання — отримання людиною божественної благодаті. Ритуал миропомазання полягає у змащенні лоба, очей, вух та інших частин обличчя і тіла віруючого ароматичною речовиною — миром (сумішшю оливкової олії, білого виноградного вина і ароматичної речовини).

Причастя — таїнство, під час якого віруючі причащаються хлібом і вином як символами “тіла і крові Христа”. Тим самим віруючі немовби стають послідовниками Ісуса Христа, “учасниками божественного єства”.

Покаяння (сповідь) — розповідання віруючим священикові про свої гріхи й отримання від нього прощення (“відпущення гріхів”) ім’ям Христа. Церква гарантує тайну сповіді.

Священство — посвячення у сан священнослужителя.

Шлюб — укладення церковного шлюбу. Майбутнє подружжя дає перед вівтарем обітницю бути вірними один одному, отримуючи через здійснення таїнства шлюбу “благодаті чистої однодушності до благословенного народження і виховання дітей”. Сам Бог оберігає шлюбний союз людей, а церква підкреслює, що головним у шлюбі є не юридичний чи економічний, а моральний, тотожний релігійному, елемент.

Соборування — таїнство, що здійснюється над хворим. Боно полягає у проголошенні певних молитов і помазанні освяченим єлеєм лоба, щік, губ, грудей і рук (єлей — те саме, що й миро).

Таїнства і богослужіння здійснюються у храмах — церквах. Вони різноманітні за своїм улаштуванням і вбранням, але для всіх них є обов’язковими такі елементи:

вівтар — уособлення столу, за яким Ісус, згідно з Євангеліями, розділив з учнями останню (Таємну) вечерю. У православній церкві він розміщується у східній частині християнського храму, де знаходиться престол, і відокремлюється від іншої частини храму іконостасом. З нього під час причастя роздають пастві (віруючим) хліб і вино;

аналой — кафедра, з якої читають проповіді;

вітражні вікна — вікна з кольорових фрагментів у вигляді малюнків на біблійні теми;

купель (чаша), що в ній знаходиться вода для хрещення. Вона розміщується за дверима церкви, що підкреслює важливість хрещення (це “двері”, що через них дитина входить у храм). Але інколи купель може переміщуватись;

сповідальня — місце для сповіді.

Отже, виникнення християнства і його перетворення на світову релігію — тривалий, складний, але закономірний процес, відповідь на потреби життя й інтереси людей. Християнство — суттєвий феномен загальнолюдської культури.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)