Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 7.2. Основні напрями в ісламі: сунізм і шиїзм. Панісламізм і сучасний ісламський фундаменталізм

7.2. Основні напрями в ісламі: сунізм і шиїзм. Панісламізм і сучасний ісламський фундаменталізм



В ісламі суперничають суніти і шиїти. Дев’ять із десяти мусульман — суніти. Основна відмінність між ними полягає у трактуванні правонаступності верховної влади в ісламі після смерті Пророка.

Справу пророка Мухаммеда продовжили халіфи (від араб. — наступник). Вони очолювали халіфат (інститут влади, зосередження світської і духовної влади над мусульманською громадою в руках халіфа; назва держави на чолі з халіфом — Арабського халіфату, що сформувався впродовж мусульманських завоювань у VII ст. та існував до монгольської навали в XIII ст., коли він розпався на кілька незалежних держав). Першим халіфам належала релігійна і державна влада, потім (з X ст.) — тільки релігійна, але з великим впливом на владу державну. Посада халіфа перестала існувати формально у XX ст., проте багато сучасних ісламських політичних течій (наприклад “Брати-мусульмани”) продовжують вважати відродження інституту халіфату умовою організації життя суспільства на істинно ісламських принципах.

Першим халіфом (632—634) був найближчий радник і товариш Мухаммеда Абу Бакр (Абу Бекр), наступними — Омар (634— 644), Осман (644—656), Алі (656—661). Цих перших чотирьох халіфів мусульмани поважають і шанують особливо, називають їх “праведними халіфами”. За їх правління Арабський халіфат перетворився на величезну імперію, що охоплювала Близький Схід і північ Африки (у 661—760 рр. територія халіфату простягалася від річок Аму-Дар’ї та Інду на сході до Піренеїв і берегів Атлантичного океану на заході), а іслам став світовою релігією.

Поступово, з розширенням сфери впливу раннього ісламу, перед халіфами виникли проблеми релігійного обґрунтування механізму управління величезною державою, взаємодії ісламу з іншими релігіями на території халіфату, укріплення верховної влади. Проблема влади виявилась головною. З перших халіфів найміцніше утримував її халіф Алі. Він був двоюрідним братом і зятем Мухаммеда (був одружений з донькою Мухаммеда Фаті-мою). У зв’язку з тим, що Алі доводився близьким родичем Мухаммеду, на верховну владу в ісламі і халіфаті згодом почали претендувати його нащадки і прибічники. Вони вважали, що халіфат має належати тільки нащадкам Алі. Вороги Алі доводили безпідставність претензій алідів на вищу владу через родинні зв’язки з Пророком і вважали, що халіфи та всі духовні особи мають обиратися. Результатом цього протистояння стало формування в ісламі двох основних напрямів: шиїзму і сунізму.

Шиїзм (від араб, шиа —угруповання, партія, прибічники) — загальна назва різноманітних течій і сект в ісламі, що вважають халіфа Алі ібн Алі Таліба і його нащадків єдиними законними спадкоємцями влади пророка Мухаммеда над мусульманами. Шиїзм виник на початку другої половини VII ст. у процесі боротьби за владу в ісламі й Арабському халіфаті, коли утворилось політичне угруповання прихильників Алі (аш-шиа), які визнавали його виключне право на верховну владу — імамат.

У шиїтів імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, що в ньому поєднується світська і релігійна влада, внаслідок чого він не може залежати від бажання людей, тобто обиратись, як вважають суніти. Виконавцем “божественного розпорядження” в них є імам (від араб. — стояти попереду, верховодити, ватажок мусульманської громади), а імамат сприймається як космічна сила, еманація “божественного світла”, тому тільки під керівництвом носія цієї сили — законного імама — пересічний мусульманин може пізнати істинну віру й отримати спасіння.

Шиїти, таким чином, вважають халіфа Алі божественним. Згідно з їхньою версією, Аллах розглядав Мухаммеда і Алі рівновеликими, більше того, архангел Джабраїл мав передати його “одкровення” Алі, а не Мухаммеду (брати дуже походили один на одного), тому вони хоч і визнають статус Мухаммеда, проте звеличують постать Алі.

Шиїти розраховують на прихід месії. Це імам Махді. Він — один з дванадцяти “світлих імамів”. Першим був Алі, останнім — Махді. Він зник в XI ст., але не помер. Махді — очікуваний безгрішний імам із роду Алі, продовжувач справи Пророка, повноправний правитель внаслідок “божественного визнання”. Махді після свого повернення віддасть незаконно відібрані права обраному Богом роду Алі і відновить на Землі справедливість.

Шиїти по-особливому ставляться до Корану, оскільки в ньому немає імені Алі. В них навіть є власна версія Корану з су рою “Два світила”, в якій ідеться про рівність Мухаммеда й Алі. При цьому вони не ставлять під сумнів Коран, але вважають, що знають його лише імами. Решті мусульман зміст Корану відкриє месія Махді.

Шиїти визнають Суну, але тільки ту її частину, де йдеться про алідів. Вони також поклоняються Хусейну — третьому імамові, онуку Пророка.

Халіф Алі помер від ран, що були отримані ним у боях. Його син від Фатіми, доньки пророка Мухаммеда, Хасан (аль-Хасан ібн Алі) — другий шиїтський імам — був змушений відмовитись від посади халіфа Іраку і помер у 669 р. в Медині, будучи приватною особою. Після його смерті головою алідського роду став Хусейн — молодший син Алі і Фатіми. В одному з боїв Хусейн був по-звірячому вбитий, йому було нанесено кілька десятків колотих і рублених ран. Це сталося 10 мухаррама (першого місяця мусульманського місячного календаря) 680 р. Дата загибелі Хусейна відзначається всіма шиїтами як день жалоби. Щорічно, впродовж перших десяти днів цього місяця, вони влаштовують містерії, інсценують епізоди з історії загибелі Хусейна, проводять урочисті читання розповідей про нього, вивішують траурні прапори і гасла. На десятий день відбувається урочистий хід з голосінням за Хусейном. Деякі його учасники завдають собі ножових поранень, і всі разом голосно оплакують не тільки Хусейна, а й його брата Хасана. Центром таких жалобних урочистостей є місто Кербела, де, за переказами, поховано тіло імама. У них беруть участь паломники-шиїти з усіх кінців мусульманського світу.

Впродовж усієї історії ісламу шиїти з перемінним успіхом ведуть боротьбу за повернення влади нащадкам Алі. Найбільш енергійні серед них зейдити, імам іти й ісмаїліти.

Зейдити — відгалуження шиїтів, що отримало свою назву від імені Зейда ібн Алі, брата п’ятого імама Мухаммеда аль-Бакіра (пом. 732). Зейда загинув у сутичці під час повстання, а його прихильники створили партію, що мала на меті побудову теократичної держави на чолі з виборним імамом із роду Алі. Зейдити неодноразово очолювали народний рух за створення в халіфаті окремих держав.

З погляду догматики зейдитів, імам повинен бути з роду Алі, імамат не має божественної природи, імамом може бути обраний будь-який алід, можливе існування кількох імамів одночасно в різних мусульманських країнах. Зейдити не визнають вчення про “прихованого” імама, заперечують антропоморфізм і визначеність імама на майбутнє, не проклинають перших трьох халіфів. Більшість зейдитів на сьогодні проживає в Ємені, Саудівській Аравії, Пакистані.

Найчисленніша гілка шиїтського ісламу представлена імамітами (існаашарити — дюжинники, двунадесятники), які визнають дванадцять імамів з роду Алі. Після смерті аль-Хасана аль-Аскарі, одинадцятого з них, імаміти оголосили своїм дванадцятим імамом його малолітнього сина Мухам меда, який нині “зник”, “ховається”. Він у них — “прихований” імам і махді (месія), який повернеться і наповнить світ справедливістю (справедливістю по-мусульманськи у шиїтському тлумаченні).

Віра у “прихованого імама” — один із основних догматів імаматів. Згідно з їхнім вченням, період утаювання імама Мухаммеда продовжується дотепер, а закінчиться він появою “володаря часу” — махді. Імаміти заперечують саму можливість вибору імамів. Імамат, на їхню думку, — еманація “вічного божественного світла” в роду нащадків Алі (від батька до сина), тому імами безгрішні та володіють надприродними знаннями.

Для імамітів характерний також культ “мучеників”, до яких вони зачисляють всіх своїх імамів, але насамперед — Хусейна. У наш час вчення імамітів є державним віросповіданням в Ірані. Імамітські громади існують у Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані та інших країнах.

Однією з найбільших сект у шиїзміл є ісмаїліти. Ця секта виникла у середині VIII ст. й отримала назву від імені сина шостого шиїтського імама Джафара ас-Садика Джафара Ісмаїла, якого вона оголосила законним сьомим імамом. У наш час громади ісмаїлітів функціонують в Індії, Пакистані, Ірані, Іраку, Ємені, Кенії, Танзанії, Сирії, Лівані, Таджикистані, багатьох інших мусульманських країнах.

Ідеологічна система ісмаїлітів поділяється на “зовнішню” (захір), тобто загальнопоширену, і “внутрішню” (батин), що є доступною лише небагатьом членам вищої ієрархії секти. “Зовнішня” частина системи та сама, що й у імамітів. Вона зберігає як обов’язкові для членів громади всі обрядові та правові настанови шаріату. В основі “внутрішньої” частини є алегоричне тлумачення Корану і шаріату; єдиним началом множини явищ світу визнається Бог — Абсолют, який виокремлює із себе творчу субстанцію — Світовий Розум. Це перша еманація божества. Світовий Розум учиняє другу еманацію — Світову Душу, головним атрибутом якої є життя. Світова Душа виробляє первинну матерію, котра, у свою чергу, продукує Землю, інші планети, сузір’я, живі істоти. Все це лише слабке уподібнення прообразів, що існують у Світовій Душі. Вона — макрокосм (“вищий світ”), має сім ступенів своєї еманації, що їм відповідають сім пророчих циклів мікрокосму (“малого світу”). Останній, сьомий цикл, буде відзначений приходом останнього великого пророка — Каїма.

Отже, шиїти — послідовники Алі — четвертого халіфа, двоюрідного брата і зятя пророка Мухаммеда. Вони визнають істинними охоронцями спадку Мухаммеда і тлумачами Корану лише деяких членів його сім’ї, яких, згідно з їхнім вченням, Аллах обрав для управління справами громади на основі Божого Закону. Ці духовні лідери стали називатися імамами і вважаються безгрішними.

Найбільшу мусульманську громаду в сучасному світі становлять суніти. Вони називають себе людьми Суни (ахль-ас-суна) і вважають, що саме вони є справжніми охоронцями і єдиними продовжувачами традицій ісламу і вчення пророка Мухаммеда, які шиїтами спотворюються. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох халіфів законними, вважає достовірними канонічні збірники Суни — хадиси, виконує ритуальні, побутові й соціальні правила одного з чотирьох мазхабів (від араб. — шлях прямування, релігійно-правові школи в ісламі).

Мазхаби покликані теоретично обґрунтовувати фікх, або шаріат, — теорію мусульманського права, його принципи й норми, їх інтерпретацію для практичного життя мусульманського суспільства. Мазхаби склались у IX—X ст. У наш час існують чотири сунітських мазхаби: ханафітський (основоположник Абу Ханіфа Нуман, 699—767); шафіїтський (основоположник аш-Шафії, 767—820); малікітський (основоположник Малік ібн Анас, 715— 795); ханбалітський (основоположник Ахмат ібн Ханбаль, 780— 855). Між собою вони різняться підходами до принципів формулювання рішень з правових питань, деталями ритуалу, проте всі спираються на канонічні збірники хадисів Суни.

Суніти не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та особливе право його нащадків на імамат, керівництво громадою. Для сунітських мусульман Коран є джерелом фундаментальних поглядів, а Суна — першим авторитетним його коментарем. Суніти заперечують порядки і звичаї різних релігійних меншин, відрізняються від шиїтів підходами до прийняття юридичних рішень, ставленням до іновірців, особливостями молитов та іншими аспектами ритуалу, цивільного права.

Серед релігійно-політичних напрямів сучасного сунітського ісламу найбільш консервативним, реакційним і жорстоким зарекомендував себе ваххабізм. Його заснував в Аравії у середині ХУШ ст. проповідник Мухаммед ібн Абу аль-Ваххаб. У наш час його вчення офіційно визнане у Саудівській Аравії. Прихильники ваххабізму є також в Омані, Північній Африці, Індії, Індонезії, Афганістані та Пакистані (таліби), Чечні та Таджикистані, в інших країнах і регіонах.

У теоретичному плані ваххабізм розвиває ідеї і принципи ханбалітського мазхаба в їхньому крайньому прояві. На практиці ваххабіти проповідують повернення до чистоти раннього ісламу часів пророка Мухаммеда; наполягають на суворому дотриманні принципу єдинобожжя; виступають проти поклоніння святиням і святим місцям; відмовляються від запозичень і нововведень; насаджують вимогу уникати всіляких проявів розкоші у побуті, одязі і культі; закликають до джихаду проти багатобожності та мусульман, які відступили від “істинного” ісламу.

Лідери сучасного ваххабізму спрямовують зусилля на підпорядкування своєму диктату народів Лівії і Єгипту, Судану і Чаду, Ємену й Оману, Іраку і Сирії, Туреччини, Ірану, Пакистану, Киргизії, Таджикистану, Казахстану, Чечні, Дагестану. У штабах ваххабітів розробляються і постійно коригуються програми виконання цього завдання. Ними спочатку рекомендується створення регіональних центрів ваххабізму, потім — побудова мечетей і медресе, далі — відкриття літних “таборів” для військової підготовки талібів (учнів), у тому числі — навчання поводженню з токсичними побутовими та бойовими отруйними речовинами, їх виготовленню з наявних хімічних препаратів.

Заданими засобів масової інформації, лідер сучасного ваххабізму Усама Бен Ладен зі своїми однодумцями планує до 2010 р. об’єднати 48 держав Європи, Азії і Африки в одну мусульманську наддержаву — величезний халіфат зі столицею у Саудівській Аравії. Подальше його розширення планується на терени Північної і Південної Америки, Австралії і Гренландії.

Ці ідеї — повна нісенітниця, але вони активно матеріалізуються. Так, у лютому 1998 р. Усама Бен Ладен створив міжнародну терористичну організацію під назвою “Світовий фронт джихаду” (СФД). Того ж року 120 терористичних ісламських угруповань отримали від фронту 4,5 млрд дол. СІЛА для організації і проведення збройних насильницьких акцій проти “невірних”. Бойовики фронту воювали у Косові, на Філіппінах, в Індонезії, Росії, Афганістані, Ірані та інших країнах.

Сьогоднішній ваххабізм — екстремістське крило ісламського фундаменталізму з його вимогами до мусульман жити тільки за правилами шаріату, суворо виконувати всі настанови Корану, не визнавати європейсько-християнських цінностей, бути готовими до джихаду, до насильницьких дій, терору.

Теоретично ісламський фундаменталізм відтворює у сучасній інтерпретації ідеологію панісламізму (від араб. — всі й іслам) — солідарності всіх мусульман (незалежно від їхньої державної, расової, національної і соціальної належності) під гаслом “рівності” всіх “перед ім’ям Аллаха”, об’єднання всіх мусульман в єдину теократичну державу. Доктрина панісламізму була запропонована на початку 70-х років XIX ст. турецьким просвітителем, членом товариства “Нових османів” Намік Кемалем. В її основу були покладені тези про керівну роль ісламу в духовному і суспільному житті в цілому та про халіфа як проводиря мусульман усього світу. Ідеї панісламізму набули розвитку у творах Джа-маля ад-Діна аль-Афгані, а практичну реалізацію — у кривавих злодіяннях багатьох бойових організацій ісламу. Серед них, наприклад, створений у 1975 р. “Ісламський джихад”, який налічує у своїх лавах тисячі бойовиків, що здійснив численні терористичні акції проти мирного населення Ізраїлю. Лідер — Рамадан Шаллах. У 1987 р. утворився ХАМАС (Ісламський рух опору) — найпотужніша військова бойова організація на Близькому Сході. 28 вересня 2000 р. виникла Бригада мучеників “Аль-Акси” (у зв’язку з відвіданням прем’єр-міністром Ізраїлю Шароном мечеті “Аль-Акса” в Єрусалимі), на рахунку якої більше 1500 терористичних акцій в Ізраїлі. З 1928 р. в різних країнах світу діє релігійно-політична ісламська асоціація “Брати-мусульмани”, створена в Ісмаїлії (Єгипет) шейхом Хасаном аль-Банном. Сьогодні в асоціації існують поміркований, правоекстремістський і демократичний напрями, а також численні угруповання і політичні партії (Партія ісламського визволення, “Ісламські демократи”, “Джамаат-і-ісламі” та ін,). Теоретики асоціації виступають з ідеями “ісламського шляху розвитку”, побудови “справедливого ісламського суспільства” на принципах первісного, “чистого” ісламу як єдиного джерела ідеології, законодавства і моралі мусульман.

Терористична діяльність численних ісламських бойових організацій, політичних рухів і партій створила реальну загрозу світові та безпеці народів, дотриманню прав людини в сучасному демократичному співтоваристві держав і в тих країнах, офіційною релігією й ідеологією яких є іслам. Усунення цієї загрози засобами насильства, у тому числі за допомогою військ, не має практичної перспективи. Уроки історії підказують інші шляхи ліквідації такого роду загроз. Це — політична і економічна взаємодія, політичний діалог держав, розвиток торгівлі, співпраця у сфері культури й освіти, вся сукупність засобів усунення соціальних основ існування і функціонування терористичних угруповань, що прикривають ісламом свої злодіяння.

Отже, поділ ісламу на сунізм і шиїзм відбувся в результаті політичної боротьби за престол халіфату.

У Середні віки в різних районах халіфату діяли громади хат риджитів (від араб. — виступати) — найдавнішого в ісламі релігійно-політичного угруповання. Проте хариджити з часом втратили авторитет. У наш час відома лише одна хариджитська громада — ібадити (за ім’ям її основоположника Абдаллаха ібн Ібада), що діє в Омані та деяких районах Африки. Щодо питання про верховну владу в халіфаті хариджити протистояли і сунітам, і шиїтам. Вони визнавали виборність голови релігійної громади і держави, походження якого не мало для них жодного значення. Кожна громада, на їхню думку, мала право як обирати для себе імама-халіфа, так і усувати його. Демократичні тенденції у ха-риджитів поєднувалися з крайнім фанатизмом і непримиренністю, з жорстокістю у ставленні не тільки до своїх політичних і релігійних супротивників, а й до інакомислячих мусульман, що, врешті-решт, позбавило їх соціальної бази. В релігії вони були прибічниками “чистоти” ісламу і вирізнялися суворим виконанням релігійних настанов. Убивство віровідступників, у тому числі “незаконних” халіфів, було їх релігійним принципом.

Сьогодні шиїтський іслам — офіційна релігія Ірану і форма ісламського вчення мусульманських громад в Ірані, Індії, Пакистані. Усі інші представники ісламського світу — від Індонезії до Африки, від Азії до арабських громад на Близькому Сході — наслідують сунітські традиції.

Мусульмани в Співдружності Незалежних Держав, що виникла на теренах колишнього СРСР, — суніти. У 1990 р. в Україні мусульманських громад ще не було, а нині їх близько 300 (в Автономній Республіці Крим і в 13 областях країни). 16—18 вересня 1994 р. у Києві проходив І з’їзд мусульман України. Він засудив ісламський фундаменталізм й екстремізм у всіх його формах, обрав муфтія України. Потім відбувся з’їзд мусульман Криму, що обрав свого муфтія. Ісламське духовенство України виступає за відновлення у громадянських правах усіх татар, які повернулися на свою історичну батьківщину, за їхню активну участь у демократичних перетвореннях у державі.

Отже, іслам — одна з найпоширеніших і впливовіших релігій у світі. Спеціалісти-релігієзнавці пояснюють посилення його ролі в економічному, політичному і духовному житті багатьох народів кількома причинами.

Перша з таких причин — молодість ісламу. Мусульманська релігія виникла значно пізніше за інші релігійні системи і, на відміну від попередників, не вичерпала своїх можливостей і перебуває у розквіті сил. Крім того, іслам — життєздатна і гнучка релігія. Він, незважаючи на тривалий період колонізації країн свого поширення, вистояв і не здав своїх позицій. Його гнучкість пояснюється відсутністю централізованої організації духовенства — головної перешкоди в оперативному і своєчасному вирішенні нагальних проблем.

Ще одна причина життєздатності ісламу — його тотальність. Іслам є не тільки релігійною вірою, а й способом життя мусульман, їхнім світоглядом, економічним і соціальним устроєм, організацією управління, сім’ї та побуту. Догматика і культ ісламу прості та доступні людям. Для їх засвоєння і виконання ніякої освіти не потрібно. До того ж лідери ісламу завжди у своїй релігійній діяльності враховують місцеві умови.

Особливе місце ісламу серед інших релігій пояснюється також наявністю у ньому ідеї “закінченого пророцтва”. Мухаммед, як стверджує іслам, — останній посланець Бога, і саме він приніс людству завершену істину. Іслам автентичний особистості мусульманина. Мусульмани всіх країн, згідно з шаріатом, однакові; Вони брати по вірі. У цьому — джерело панісламізму з його ідеєю об’єднання всіх мусульман світу в єдину державу.

Врешті-решт, іслам не заплямував себе колоніальною політикою, а боротьба народів ісламського світу за національну незалежність сформувала мусульманина-воїна, фанатично відданого своїй релігії.

В Україні з повагою ставляться до релігійних переконань мусульман, але уважно стежать за діями представників різних напрямів, течій та угруповань у сучасному ісламі. Досвід історії, в тому числі недавньої, свідчить, що під стягом ісламу суспільство може консолідуватися. Але він свідчить і про те, що ісламськими гаслами інколи прикриваються реакційні, екстремістські і терористичні сили. Вся справа, отже, у тому, який реальний зміст має та чи інша течія, напрям, рух, що їх пропагує іслам.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)