Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 10.1. Релігійне вільнодумство як явище духовної культури

10.1. Релігійне вільнодумство як явище духовної культури



Вільнодумство — загальнолюдська цінність. Його походження і розвиток зумовлені релігією, оскільки воно сформувалось як широкий народний рух за визнання і реалізацію прав людини на критичне ставлення до неї і на вільне тлумачення всіх подій, явищ і процесів, що відбуваються у суспільстві.

Виникнення вільнодумства і релігії за часом збігаються. Вільнодумство — постійний супутник і антипод релігії. її поступовий розвиток — закономірний процес, об’єктивну основу якого становить той же спосіб виробництва матеріальних засобів життя людей і та ж система суспільних відносин, що забезпечують активність людини в історичному процесі, у всебічному освоєнні світу, в освіті і науці, в удосконаленні моральності і мистецтва, у наповненні духовної культури суспільства новим змістом, у створенні умов для постійного і вільного відтворення думок. У суб’єктивному плані вільнодумство спирається на здібності людей адекватно сприймати реальність і критично ставитися до релігії, постійно накопичувати позитивні знання про світ і сприяти їхньому розвиткові.

Загальною тенденцією розвитку вільнодумства є поширення сфери його впливу на суспільство, хоча цей процес не прямолінійний : історія знає періоди як піднесення, так і спаду вільнодумства. Головним чином це залежить від ступеня соціальної свободи, можливості людей розірвати коло внутрішньої і зовнішньої несвободи, переглянути релігійні концепції в інтересах адекватного відображення наявних умов життя, сформувати нові ідеї, подолати перешкоди на шляху своєї соціальної і культурної творчості.

Вільнодумство стосовно релігії виявляється у різноманітних формах: очевидних і прихованих, аргументованих і безпідставних, безрелігійних і залежних від релігійних нашарувань, традиційних і нетрадиційних, на рівнях здорового глузду і науки, суспільної практики, філософії тощо. Всі вони характерні для будь-якого виду релігійного вільнодумства, тобто для богоборства і скептицизму, антиклерикалізму й індиферентизму, нігілізму, гуманізму, пантеїзму, деїзму, атеїзму та ін., хоч їхні місце і роль у соціальній еволюції неоднозначні. Наприклад, богоборство — найбільш ранній і досить слабкий вид вільнодумства та дуже недосконала форма критики релігії і релігійних уявлень.

Богоборство виступало зі звинуваченнями бога у тому, що він створив такий недосконалий і несправедливий світ, що сам він — істота злісна і жорстока, головний винуватець “первородного гріха” людей. Воно виявлялось у широких межах: від несміливих докорів на адресу бога до лютого протесту проти нього і було, безсумнівно, певною протидією релігійному і церковному монополізму в суспільному житті. Не випадково церква оголосила богоборство єрессю, а його послідовників — грішниками.

Однак богоборство було рухом стихійним. Воно не виступало проти релігії як суспільного явища і проти релігійних засад, а відображало у своєрідній формі настрої щодо соціальної несправедливості у суспільстві, відчай і горе людей, їх незадоволення власною долею і такими компонентами релігійного морального ідеалу, як смирення без ремствування, страждання на шляху до “райських садів”. Ідеї богоборців суттєво вплинули на свідомість суспільства. У літературі і мистецтві богоборці були представлені сильними і гордими особистостями, символами свободи і боротьби проти будь-якої тиранії, сміливими борцями з богом. Таким, наприклад, зображений міфологічний Прометей у творах Гердера, Гете, Байрона, Ліста, Скрябіна і багатьох інших письменників, поетів, музикантів, художників, скульпторів. Його образ залишається актуальним донині.

Ще одним різновидом релігійного вільнодумства здавна й дотепер залишається скептицизм (від гр. — той, хто розглядає, досліджує), що піддає сумніву основи релігії або достовірність окремих її догм.

У філософії скептицизм представлений як один із методологічних принципів пізнання і як течія теоретичної думки. Його заснування приписується давньогрецькому філософові Піррону (6л. 360—270 до н. е.). Він, як і Сократ (470—399 дон. е.), створював і поширював свої ідеї тільки в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому відомості про думки Піррона наш сучасник отримує з робіт його учнів і послідовників, головним чином Тимона (бл. 320—230 до н. е.).

Піррон та інші скептики заперечували достовірність результатів будь-якого пізнання. “Утримуватися від суджень” і “нічого не стверджувати” — такими були їхні основні тези. Коли утримуватися від суджень було неможливо, вони діяли згідно з принципом: “Трохи більше це, ніж те”. Ось як, наприклад, відповідав Піррон на запитання відомого полководця і завойовника Александра Македонського (356—323 до н. е.):

• Кого існує більше — живих чи мертвих? — Живих, бо мертвих не існує.

• Земля чи море більше годують тварин? — Земля, тому що море е тільки частиною землі.

• Яка тварина хитріша за всіх? — Та, яку людина до цього часу не знає.

• Щоз’явилося раніше, день чи ніч? — День одним днем раніше.

• Як стати улюбленим? — Бути наймогутнішим і при цьому нестрашним.

• Що сильніше, життя чи смерть? — Життя, тільки воно приносить такі страждання.

• Як людині стати Богом? — Здійснювати те, що неможливо здійснити людині.

Вчення Піррона в історії філософії дістало назву пірронізм і нині сприймається як мистецтво обговорювати будь-які питання, завжди утримуючись від їх обговорення. Піррон заклав основи акаталепсії — вчення про усвідомлення свого незнання. Він же сформулював ідеал поведінки скептика (скептичних переконань), назвавши його атараксією (від гр. — незворушність). Піррон не називав нічого ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Таку ідейну позицію Г. Гегель у своїй “Історії філософії” оцінив як “завершення суб’єктивізації всього пізнання”.

Отже, своєю всебічною розробкою поняття “сумнів” як вираження вищого ступеня можливого блаженства людини (якщо вона утримається від різноманітних суджень, то досягне стійкого і незворушного спокою, атараксії) і як методологічний принцип пізнання і діяльності (жодне наукове відкриття не здійснюється без сумніву, він етап на шляху досягнення істини) зобов’язане пірронізму. Крім того, скептицизм вважає необхідним критичне ставлення до реальної проблематики пізнавальної діяльності. Водночас його основним змістом були й залишаються гносеологічні безнадійність, відмова, агностицизм.

Тенденції скептицизму стосовно релігії характерні для всієї її історії. Релігійна віра принципово догматична. її основні положення тому і називаються догмами, що не підлягають жодним змінам. Життя людей для них перебуває нібито у застиглому стані. Минають століття і тисячоліття, а релігійні канони залишаються незмінними. їхня сталість суворо охороняється всією релігійною ієрархією. Модернізації час від часу можуть підлягати тільки правила реалізації цих догм, але не вони самі. Тому сумніви в істинності релігії чим далі, тим більше суперечать її авторитаризму і догматизму, сприяють виникненню більш обґрунтованих форм її критики.

Ще у стародавніх Єгипті, Вави лоні і Палестині мали місце сумніви людей в існуванні потойбічного світу, безсмерті, дієвості релігійних обрядів. У філософії і драматургії античності піддавалася сумніву міфологія. У середні віки засобами вираження сумніву щодо реальності тверджень релігії були фольклор, єресі, художня література, філософія. У Новий час сумніви в істинності релігії набули глибокої розробки у працях французького філософа і публіциста П. Бейля (1647—1706) і англійського мислителя Д. Юна (1711—1776). На спадщину Д. Юма критики релігії багато в чому спираються і сьогодні. У наші дні релігійний скептицизм е однією з характеристик буденної свідомості.

Поширеним різновидом вільнодумства є також антиклерикалізм (від лат. — проти церкви) — ідейний і соціальний рух проти домагань церкви і духовенства на панування у суспільстві.

Релігієзнавство розрізняє світський і релігійний антиклерикалізм. Світський антиклерикалізм в особі офіційної влади, політичних партій і угруповань протестує проти церкви і здійснює боротьбу з нею як з релігійною організацією. Визнати його однозначно прогресивним не можна, як не можна беззастережно вважати і видом релігійного вільнодумства. Наприклад, боротьба рейхсканцлера О. Бісмарка(181б—1898) проти католицької церкви призвела до встановлення у Німеччині військової диктатури, до суттєвих помилок у внутрішній і зовнішній політиці та ста-ла причиною його відставки у березні 1890 р. Трагічними виявилися наслідки антиклерикалізму й у колишньому Радянському Союзі. Його керівництво, КПРС і ВЛКСМ боролися з церквою і духовенством жорстокими методами: фізично знищували священнослужителів, переслідували людей за релігійну віру, закривали, грабували і руйнували церкви, монастирі, перетворювали храмові споруди на сільські клуби, склади й овочесховища, вели активну, цілеспрямовану і тотальну антирелігійну пропаганду, здійснювали атеїстичне виховання народу. Результати такого антиклерикалізму і всієї антирелігійної роботи виявилися протилежними очікуваним: були знищені релігійні культурні цінності, кількість віруючих збільшилася, жертви репресій набули статусу мучеників і святих, які постраждали за Слово Боже; з віруючого населення сформувалась одна з тих міцних соціальних сил, що зруйнували світову наддержаву — СРСР. З іншого боку, різновид світського антиклерикалізму, що виступає проти спроби церкви і духовенства стати на чолі держави, безперечно, прогресивний. Його дії, спрямовані на відокремлення церкви від держави і школи від церкви, заслуговують на підтримку.

На відміну від світського, релігійний антиклерикалізм не виступає за ліквідацію релігії як суспільного явища. Вш проти зловживань духовенства, його спроб встановити свою монополію на освіту, моральні настанови, тлумачення соціальних процесів та контролю за особистим життям віруючих. Найзначнішими його проявами були селянські рухи у середньовічній Європі за економічні права, але з релігійним обґрунтуванням, і Реформація XVI ст.

У Новий час боротьба з клерикалізмом, як правило, була пов’язана з ідеєю віротерпимості і свободи совісті. Зараз антиклерикалізм відіграє помітну роль у всесвітньому русі за вільнодумство. Він заперечує непорушність релігійних норм, установлених духовенством, висловлює сумніви щодо істинності церковних настанов.

Серед різновидів релігійного вільнодумства виокремлюється також індиферентизм (від лат. — байдужий) — байдужість до релігії. Ця байдужість може виявлятися в ігноруванні догматів релігії в процесі вирішення практичних і світоглядних проблем, не виключаючи при цьому прийняття нерелігійних духовних цінностей. Байдуже ставлення можливе і до окремих положень релігії за умови збереження релігійного світогляду загалом. Такий індиферентизм у періоди “духовної диктатури церкви” був характерний для творів літератури і мистецтва. Будучи вільними від релігійного конформізму, вони висловлювали протест проти релігії та своїм реалістичним підходом до світу і людей сприяли витісненню релігійної свідомості.

У XVIII ст. французькі матеріалісти свідомо ігнорували релігію у процесі вирішення соціальних, наукових і моральних проблем суспільного життя, висловлюючи тим самим свою атеїстичну позицію. У XIX—XX ст. боротьба за безрелігійну культуру піднялася з новою силою. У філософії, науці, літературі і мистецтві в центрі уваги постала людина та її творча діяльність.

Поруч з індиферентизмом знаходиться і нігілізм (від лат. — ніщо). У широкому розумінні нігілізм — заперечення загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій. Стосовно релігії нігілізм — “бунт” проти неї з позиції егоїстичного індивіда, абсолютне її заперечення, невизнання за нею жодної цінності. На рівні буденної свідомості релігійний нігілізм виявляється у бездуховності, у лише практичному підході до життя. На теоретичному рівні його обґрунтуванням є суб’єктивізм і суб’єктивістська філософія волюнтаристського напряму.

Так, Ф. Ніцше під релігійним нігілізмом розумів усвідомлення ілюзорності й необґрунтованості як християнської ідеї надсвітового Бога (“Бог помер”), так і ідеї прогресу, яку він вважав версією релігійної віри. У С. К’єркегора джерелом нігілізму була криза християнства. О. Шпенглер релігійним нігілізмом позначив межу сучасної йому європейської культури, що переживала період “занепаду” і “старих форм свідомості”. М. Хайдеггер вважав нігілізм магістральним рухом історії до катастрофи. У французькому екзистенціалізмі нігілізм — прояв абсурдності існування.

У сучасному світі релігійний нігілізм виражається у різноманітних формах. Расисти протиставляють ідеї християнської рівності ідею “якості”, расової чистоти; “сатаністи” на противагу християнським заповідям пропонують “заповіді ненависті”. Здебільшого нігілізм неправомірно ототожнюють з атеїзмом.

Як вид релігійного вільнодумства атеїзм (від фр. — без бога) — це світогляд і діяльність людей, що полягає у запереченні релігійних уявлень, догматів і культів та утвердженні самоцінності буття світу і людини.

Атеїзм є складовою всіх інших видів вільнодумства, проте суттєво відрізняється від них. У своєму протистоянні з релігією він втілює у життя систему філософських і наукових поглядів, переконань, що заперечують існування Бога, будь-яких надприродних сил, об’єктивних основ релігії. При цьому справжній, а не вигаданий атеїзм не припускає жодного насилля. Свої завдання він вирішує через просвітництво народу, озброюючи його науковими знаннями, формуючи у людей науковий світогляд, безрелігійно виховуючи їх з метою переконання кожного віруючого у міфічності й ілюзорності релігійних догм, у марності релігійних обрядів і культів, у непотрібності духовенства, церкви і всіх інших організацій релігії. Атеїстичний світогляд сам по собі діалектико-матеріалістичний за суттю. Він — ядро атеїзму і всіх інших його компонентів: філософії, історичної і природничо-наукової критики релігії, теорії атеїзму, атеїстичного виховання людей і атеїстичної пропаганди.

Атеїзм має велику історію. В епоху античності Демокріт (бл. 460—370 до н. е.) розвивав ідею про виникнення віри в богів через страх людей перед грізними силами природи, а тиран софіст Крітій (460—403 дон. е.) розглядав релігію як винахід хитрого політика для управління людьми. Відверто у своїх працях здійснював напади на релігію Епікур (341—270 до н. е.), а Тит Лукрецій Кар (99—55 до н. е.) у поемі “Про природу речей” ґрунтовно виклав зміст основних напрямів атеїзму і запропонував ідею необхідності позбавлення людей від релігійного гноблення як шлях досягнення ними справжньої людської свободи і щастя.

У середні віки ознаки атеїзму вбачали у теорії двоїстої істини, її перший автор арабський філософ ХП ст. Ібн Рушд (у лат. традиції — Аверроес, 1126—1198), слідом за Арістотелем, у своєму вченні доводив вічність матерії і руху, заперечував акт одночасного божественного творіння, визнавав буття бога лише як першопричини сущого. Заперечував Аверроес і безсмертя індивідуальної душі. Він вважав, що після загибелі тіла душа помирає, тому що розпадаються конкретні чуттєві уявлення і пам’ять, тобто атрибути душі. Безсмертний, за Аверроесом, тільки спільний розум всього людського роду в його історичному розвиткові. Одиничні душі (розум індивідів) беруть участь у ньому, утримують його, сам він, проте, є надособистісним і за суттю схожий на божественний розум.

Така позиція цілком суперечила основним християнським догматам і тому була проголошена церквою як єретична. Це поставило Аверроеса і його послідовників (Сігер Брабантський, Дуне Скот, Вільям Оккам та ін.) перед необхідністю формування такої теорії співвідношення віри і розуму, відповідно до якої істинне з погляду філософії знання могло виявитись помилковим з погляду релігії, і навпаки. Проте таке формальне визнання двох істин, що виключають одна одну, суперечило законам логіки. Тому більшість прихильників Аверроеса дотримувалися погляду, що філософія (розум) має справу з природним порядком речей, який може бути порушений божественним втручанням, теологія ж (віра) займається надприродним, ірраціональним і спирається не на логіку, а на одкровення.

Так сформувалася теорія двоїстої істини, згідно з якою філософії відводилася роль засобу досягнення істини за допомогою розуму, а теології — завдяки релігійній вірі. Радикальні її прихильники, наприклад, англійський філософ, логік і церковно-політичний письменник, чернець-францисканець періоду пізньої схоластики Вільям Оккам (1285—1349), вважали, що філософія взагалі не повинна займатися пізнанням Бога, тому що вона є природничо-раціоналістичним знанням про світ, а Бог — надприродний і недоступний для неї, він усвідомлюється завдяки вірі. Разом із тим, переконували вони, і теологія не повинна перешкоджати філософії досліджувати свій об’єкт.

Отже, прогресивним у теорії двоїстої істини було те, що вона сприяла визнанню лише однієї істини — філософської, спричиняла позбавлення науки і філософії церковної опіки, допомагала становленню їх самостійності, позитивно впливала на розвиток раціоналізму, обґрунтовувала право філософії і науки на висновки, що суперечили богословським побудовам. її прихильники переслідувались як християнським, так і мусульманським духовенством. Католицька церква протиставила їй вчення Фоми Аквінського про гармонію розуму і віри. У 1512 р. V Латеранський собор проголосив принцип “Істина істині не суперечить”, закріпивши цим перевагу теології над філософією. Особливо рішуче засудила теорію двоїстої істини ісламська ортодоксія, наказавши спалити трактати Аверроеса, Авіденни та інших її авторів і послідовників. Проте навіть такі “драконівські” заходи не послабили атеїстичний вплив цієї теорії. Своє прогресивне значення вона зберегла і в епоху Відродження, і в Новий час. У сучасних умовах теологи також використовують положення цієї теорії задля примирення релігії І науки як нібито взаємодоповнюючих сфер духовного життя.

В епоху Відродження атеїстичні ідеї поширювали гуманісти Ф. Петрарка (1304—1374), Дж. Боккаччо (1313—1375), Л. Баяла (1406—1457), Леонарда да Вінчі (1452—1619) та ін. З обґрунтуванням необхідності повного розмежування науки і релігії виступали Г. Галілей (1564—1642) і Дж. Бруно (1548—1600). У Новий час послідовно і дієво, талановито і дотепно, відкрито і безстрашно критикували релігію французькі матеріалісти. Вони характеризували її у своїх працях як головну перешкоду на шляху до суспільного прогресу, як продукт омани і невігластва людей, закликали боротися з нею шляхом поширення освіченості, наукових знань серед населення.

Головною справою свого життя вважав непримиренну боротьбу проти релігії Л. Фейєрбах (1804—1872) — видатний представник матеріалістичного напряму німецького філософського класицизму. На його думку, релігія паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі та до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим очікуванням майбутньої надприродної відплати. Причину живучості релігійної віри він вбачав не тільки в омані і невігластві людей, айв умовах їхнього життя, що постійно відтворюють у них почуття залежності, обмеженості і безсилля перед відносно непідвладними їхній волі стихіями. У цьому, стверджував Л. Фейєрбах, — першоджерело релігійних ілюзій. Безсилля шукає вихід у фантастичних надіях і втіхах. Бог, за Фейєрбахом, є проекцією людського духу, що відчужується від нього, об’єктивується. В результаті Богові приписується не тільки самостійне існування, а і його перетворення з творіння людини на її творця, на першопричину всього існуючого, а людині — залежність від вигаданої нею “вищої істоти”.

Л. Фейєрбах і його послідовники критикували релігію з позиції антропологічного матеріалізму. їхні сучасники К. Маркс (1818— 1883) і Ф. Енгельс (1820—1895) розробили діалектико-матеріалістичну концепцію походження, суті й історичної ролі релігії і атеїзму. На думку цих науковців, недостатньо пояснювати існування релігії тільки хибними поглядами і помилками людей у зв’язку з обмеженістю їхніх знань про природу. Релігія є реалізацією об’єктивної суспільної потреби в ілюзорному, фантастичному відображенні дійсності у свідомості людини; перекручена дійсність породжує перекручені уявлення, усунення яких зумовлене проведенням глибоких перетворень у всій системі суспільних відносин. К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що для подолання релігії ці перетворення у соціально-економічній, політичній і культурній сферах суспільства мають бути достатніми для перемоги у ньому діалектико-матеріалістичного світогляду, вичерпання функцій релігії і атеїзму, подолання усіх форм відчуження і становлення гуманістичних стосунків між людьми.

У Росії біля витоків атеїзму стояли М. Ломоносов (1711— 1765), О. Радіщев (1749—1802) та просвітителі-демократи.

Так, О. Радіщев у своєму головному філософському трактаті “Про людину, її смертність і безсмертя” свідомо протиставляв тези матеріалізму й ідеалізму з питань про смертність і безсмертя душі, показував слабкість ідеалістичних аргументів щодо її безсмертя. Атеїстичні погляди висловлював народний поеті художник України Т.Г. Шевченко (1814—1861). У деяких його творах релігія характеризувалася як засіб духовного закріпачення народу. “Попи вчать, — говорив він, — що нагорода за всі муки буде на “тім світі”… Але самі попи, видно, сподіваються більше на цей світ, загрібаючи, звідки тільки можна, матеріальні блага, й охочіше служать панові, ніж своєму Богові. Сліпі кобзарі й лірники в пісні, якої вони не наважуються співати при панах, теж закликають до покірливості”. Прикладом може бути і пісня “Про Правду і Неправду”:

Чи ти, Правдо, вмерла, Чи ти заключена,

Що тая Неправда увесь світ зажерла? Бо тепер Правда сидить у темниці, А тая Неправда з панами у світлиці, Бо тепер Правда сльозами вмиває, А тая Неправда з панами гуляє.”

Якщо так, то вихід один — тікати куди-небудь на Дунай, у

ліси, у степи, до гайдамаків:

Ой ходімо, брати, в степ та в гайдамаки,

Ой дамося вражим панам

з тобою узнаки!

Отже, у дохідливій для народу біблійній формі Т.Г. Шевченко показував реакційну роль релігійної ідеології і духовенства у царській Росії. Засобом її подолання він вважав поширення знань серед народу.

Природничо-наукові традиції атеїзму щодо критики релігійного світогляду розвивалися також у працях І. Сєченова (1829— 1906), Д. Менделєєва (1834—1907), К. Тімірязєва (1834—1920). У них обґрунтовувався матеріалістичний монізм, який свідомо протиставлявся релігійним догматам про життя і смерть, вірі у безсмертя душі.

У XX ст. ірраціоналістично критикували релігію атеїстичні екзистенціалісти М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю. З просвітницьких позицій заперечував релігію 3. Фрейд, розглядаючи її як особливу форму колективного неврозу.

Після Жовтневої революції в Російській імперії у 1917 р. атеїзм було оголошено одним з основних напрямів діяльності більшовицької партії і комсомолу; методом досягнення матеріального добробуту громадян, демократичності політичної системи, соціальної справедливості і соціальної захищеності народу; засобом побудови правової держави, звільнення свідомості людей від релігійних догм і забобонів, поширення природничо-наукових знань; методом укріплення самоуправління, колективізму, формування у людей наукового світогляду. Проте благим намірам не судилося здійснитись. Атеїзм у країні був політизований, одержавлений, перетворився на свій антипод, засіб ліквідації організацій релігії насильницьким шляхом і переслідування віруючих. Тільки після розпаду Радянського Союзу у незалежній Україні були створені умови для релігійного ренесансу і цивілізованого атеїзму.

Важливими різновидами релігійного вільнодумства є пантеїзм і деїзм.

Пантеїзм (від гр. — все і бог) — вчення про тотожність бога і природи. Воно є своєрідним запереченням релігійної догми про створення світу, утвердженням у світогляді людей наукових положень про вічність і нескінченність Всесвіту та про існування у ньому об’єктивних законів.

Вперше термін “пантеїзм” використав у своїх працях англійський філософ Дж. Толанд (1670—1722). Його пантеїзм був натуралістичним . Він розвинув учення про рух як суттєву властивість матерії, про нерозривний зв’язок простору з матерією й рухом, про час, про людське походження богів і земні коріння релігійних уявлень, про безсмертя душі та потойбічне життя. Такий пантеїзм був найбільш характерний для вільнодумства епохи Відродження. М. Кузанський, Ф. Патріці, Т. Кампанелла, Дж. Бруно і багато інших філософів цієї епохи уявляли Бога нескінченним і незримим абсолютом, який здебільшого ототожнювався з природою. Наприклад, на думку Дж. Бруно, Бог — псевдонім природи, Бог — це природа, а природа — Богу речах, єдина субстанція всіх матеріальних і духовних явищ.

Отже, натуралістичний пантеїзм в умовах панування релігії у суспільстві був одним із засобів її критики і навіть заперечення. Воно відбувалося через обґрунтування природничо-наукової картини світу, що в ній місця для бога як творця і правителя, по суті, не було. Приблизно такі ж висновки були зроблені й представниками інших форм пантеїзму, наприклад містичного. Його ідеї були притаманні ще давньоіндійській і давньокитайській філософській думці, особливо брахманізму, індуїзму, веданті, даосизму, а в античній філософії — поглядам Фалеса, Анаксімандра, Геракліта. Однак, оскільки бога в стародавні часи розуміли як єдиний світовий дух, ці погляди були одним із проявів гілозоїчного одухотворення всього світу. (Поняття “гілозоїзм” походить від гр. — матерія і життя, означає відсутність межі між “живим” і “неживим”. Це вчення про загальну одухотвореність Універсуму. В епоху середньовіччя поширеним був релігійний пантеїзм. Найбільш повного відображення він набув у системі ірландсько-французького філософа Іоанна Скота Еріугени (бл. 810 — після 877). У ній обґрунтовувалась необхідність розумного тлумачення Святого Письма, вказувалось на те, що неосяжний Бог відкривається для пізнання у своїх творіннях. Еріугена визнавав свободу людської волі, вважав самопізнання головним засобом “чистого споглядання первообразу”, тобто Бога. Загалом мисленнєві побудови Еріугени були грандіозними, але для його епохи виявилися неприйнятними. Тільки у XIII ст. його пантеїстичні ідеї були заново розроблені єретичними мислителями і одночасно піддані церковному осуду на помісному Паризькому соборі у 1210 р.

У ХVШ ст. пантеїстичні погляди розвивали Й. Гете (1749— 1832) і Й. Гердер (1744—1803), у XIX ст. Ф. Шеллінг (1776— 1854) і Г, Гегель (1770—1831) намагалися пантеїстично примирити протилежність духу і матерії, у XX ст. подібні концепції розробляли такі філософи і природознавці, як Е. Геккель (1834— 1919), М. Планк (1858—1947), А. Ейнштейн (1879—1956) та ін.

Деїзм (від лат. — бог) — релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог є безособистісною першопричиною світу, знаходиться поза його межами і не втручається після його створення у розвиток природи, людини і суспільства. У Середні віки деїзм слугував формою вираження атеїстичних ідей незалежності природи від божої волі, активності людини, необмежених можливостей пізнання нею Всесвіту.

Родоначальником деїзму вважається англійський філософ і політичний діяч ХУП ст. Герберт Чербері (1583—1648). Прихильниками його вчення були просвітники Дж. Толанд, Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Е. Лессінг, М. Ломоносов, О. Радіщевтаін.

Вони заперечували божественне одкровення, більшість релігійних догматів і обрядів, виступали проти релігійної непримиренності, боролися за свободу совісті, прагнули позбавити науку і філософію від впливу церкви, а розум — від віри.

Історично-прогресивна роль деїзму вичерпалась наприкінці ХУШ ст., коли французи Я. Гольбах (1723—1789) і Д. Дідро (1713—1784) з позицій метафізичного матеріалізму й атеїзму піддали його критиці. З середини XIX ст. деїзм використовують захисники релігії у боротьбі з атеїзмом. У сучасному світі деїзм є формою компромісу між релігією і природознавством.

До видів релігійного вільнодумства варто віднести також натуралізм і світський гуманізм.

Натуралізм (від лат. — природний) — концепція, що пояснює походження й існування релігії, виходячи з нерозуміння людьми явищ природи, особливо астральних і метеорологічних. Найбільш відомими представниками цієї концепції були філософи Ф. Мюллер (1823—1900), В. Шварц (1838—1869), А. Кун (1812—1881), Я. Грімм (1785—1863), Ш.Дюпюї (1742—1809), О. Потебня (1835—1891), Ф. Буслаєв (1818—1897) та ін. Релігійні вірування вони ототожнювали з міфологією, вважаючи, що вони зародились унаслідок незнання причин руху небесних світил, вітру, грому, дощу, землетрусів тощо, які обожнювались й уособлювались у людській або тваринній подобі. Натуралісти доводили, що у світі не існує будь-яких надприродних явищ, обстоювали думку, що людина і суспільство — частина природи, що пізнаються вони природничими засобами. Разом із тим їхня критика релігії була обмеженою. На їхню думку, релігія —лише споглядальна і розумова діяльність, деградація того, що було притаманне міфології давнини. Проблеми соціальних коренів релігії, її існування залишились поза межами їхнього аналізу. Таку обмеженість критики релігії було подолано представниками світського гуманізму (від лат. —людяний, людинолюбний) — ідейної і практично діяльної течії у культурі різних епох, зміст якої становить захист гідності людини, її права на щасливе життя, на вільний розвиток, незалежність і самостійність.

Гуманістичні ідеї висувались і поширювалися ще мислителями Стародавніх Індії та Китаю, але особливо впливовими в ту епоху були у філософії, мистецтві і літературі Стародавніх Греції І Риму. Це — ідеї про людину як “велике диво”, “мікрокосмос”, про її самоцінність, цілісність і гармонію. Вони не зникли в часи жахливого Середньовіччя, а навпаки, втілились у вченнях про відмову від релігійної ідеї, про одвічну і фатальну гріховність людини, у концепціях, що були спрямовані проти релігійного аскетизму, релігійної непримиренності, виступали за встановлення згоди між людьми незалежно від їхнього віросповідання.

Гуманістичні ідеї були систематизовані в культурі епохи Відродження, коли людина була поставлена у центр світу. Вона розглядалась як здатна до необмеженого розвитку своїх творчих здібностей вища істота, яка є неповторною і самостійною цінністю.

Така духовна традиція епохи була сприйнята і розвинута наступними поколіннями вільнодумців. Однак тільки у цивілізованому громадянському суспільстві можлива найбільш повна реалізація гуманістичної ідеї. Це станеться, коли будуть знищені всі форми соціального і духовного відчуження людини, зазнають краху всі відносини, в межах яких вона є приниженою, закріпа-ченою, немічною, жалюгідною істотою; коли будуть створені такі умови життя людей, за яких кожен отримає можливість вільно розвивати свою людську природу, жити зі своїми ближніми у мирі і злагоді. Лише тоді принципи гуманізму будуть визначати всі сфери суспільних відносин, ідеологію, мораль, спосіб життя людей. Саме за таких умов релігія і релігійні забобони, міфічні очікування і розчарування залишаться у минулому, а людське безсмертя означатимуть справи і вчинки соціальних суб’єктів, які забезпечили суспільству прогресивний рух до майбутнього. Прикладом можуть бути безсмертні імена Платона і Арістотеля, Дж. Бруно і Леонардо да Вінчі, І. Канта і Г. Гегеля, І. Ньютона і М. Ломоносова, К. Маркса й Ф. Енгельса, А. Ейнштейна і С. Ко-рольова, О. Пушкіна, Т. Шевченка і ще дуже багатьох геніальних і талановитих титанів думки і дії.

Не завжди течії релігійного вільнодумства були результативними. Однак визнання ними релігії як продукту творення самої людини і суспільства завжди відкривало можливість для філософського і наукового проникнення у глибини їхнього внутрішнього світу, для становлення вільнодумства як суспільної цінності, для розвитку духовної культури. Гуманістична спрямованість вільнодумства сприяла духовному розкріпаченню людини, зростанню її творчої активності, критичному осмисленню дійсності, подоланню нею авторитаризму і догматизму, моральному самовдосконаленню.

XX ст. для релігійного вільнодумства ознаменувалося формуванням нових течій. Більшість із них входять до різних місцевих і міжнародних союзів. У США — це Американська гуманістична асоціація (видає журнал “Гуманіст”), у Великобританії — спілка “Вільнодумець” (видає журнал під такою ж назвою), в Італії — Національна асоціація ім. Дж. Бруно (видає журнал “Раджоне”), в Індії — Індійська раціоналістична асоціація (видає журнал “Вільнодумець”). Всі вони — члени двох міжнародних організацій: Всесвітнього союзу вільнодумців (ств. 1888) і Міжнародного гуманістичного і етичного союзу (ств. 1952). У їх роботі беруть участь вчені-природознавці, філософи, викладачі. Серед них є представники неопозитивістської, фрейдистської, неофрейдистської, натуралістичної, нігілістичної течій і шкіл, а також еволюційного гуманізму, атеїстичного екзистенціалізму і секулярного гуманізму.

Основоположником неопозитивістської течії вважається англійський вчений, логік, математик, представник філософії логічного позитивізму Б. Рассел (1872—1970). У творах “Історія західної філософії” і “Чому я не християнин” він стверджував, що положення релігії не верифікуються, тобто у чуттєвому досвіді не перевіряються, отже, всі докази існування Бога безпідставні. Вчений заперечував особисте безсмертя і дуалізм душі і тіла, доводив, що свідомість не може існувати після повного руйнування мозкових структур і що християнство — це втіха для тих, хто втратив суспільну й особисту свободу. За свободу, стверджував Б. Рассел, варто боротися шляхом реформ у сфері освіти, просвітництва, виховання.

Фрейдистська і неофрейдистська течії у сучасному релігійному вільнодумстві пов’язані з працями і діяльністю австрійського психолога, психотерапевта, філософа-ірраціоналіста Зігмунда Фрейда (1856—1939) і його прибічників. Фрейд розробив особливий метод лікування неврозів на засадах усвідомлення пацієнтами давно забутих ними фактів, що викликали у них невротичний стан. Цей метод отримав назву “психоаналіз”. Його Фрейд намагався застосувати для пояснення культури і релігії. Він вважав релігію ворогом просвітництва і прогресу, витвором індивідуальної психіки — незадоволенням бажань і прагнень, загальнолюдським неврозом нав’язливості, породженням тотемізму за допомогою “комплексу Едіпа” (Едіп — міфологічний цар Фів, який, волею долі, вбив свого батька і одружився з матір’ю, а дізнавшись про це — осліпив себе). Фрейд вважав, що в основі тотемізму є факт повстання синів проти батька, якого вони ревнували до матері. Убивши батька, вони відчували свою провину і розкаювалися. Полегшити цей психологічний конфлікт сини могли, переадресувавши свої почуття від батька на тотемну тварину. У подальшому, за Фрейдом, відбулася еволюція об’єкта шанування, тотем перетворився на Бога. Отже, Бог іудаїзму і християнства — це психологічна ідеалізація образу батька.

Очевидно, що концепція Фрейда не мала історичної бази і тому була критично сприйнята більшістю етнологів і релігієзнавців, але вона набула продовження у неофрейдистів. їх лідер — німецько-американський психолог, соціолог і філософ Еріх Фромм (1900— 1980)виступив проти релігійного виховання, вважаючи, що воно перешкоджає розвиткові індивідів. Авторитарній релігії, згідно з Фроммом — релігії відчуженої людини, він протиставив гуманістичну релігію, оскільки вона концентрує зусилля на самій людині як вищій цінності. Основу цієї релігії Фромм вбачав у вірі в можливості та сили розуму, за допомогою яких людина здобуває справжню свободу і сама відповідає за свою долю.

Така непослідовна критика релігії фрейдизмом і неофрейдизмом використовується сучасними теологами для обґрунтування деяких своїх доктрин, зокрема догмату про “первородний гріх людини”. Вони це роблять, широко посилаючись на відому фрейдистську тезу, що людина — сліпе знаряддя природних потягів та інстинктів. Подібна аргументація всерйоз видається за наукову.

Позиція атеїстичного екзистенціалізму найбільш повно простежується у працях французького філософа, письменника, драматурга Ж.-П. Сартра (1905—1980) “Буття і ніщо” (1943), “Критика діалектичного розуму”(1960), “Екзистенціалізм — це гуманізм” (1972). У них він обґрунтував суперечливість самого поняття “Бог”, неможливість доведення його існування, виключення одне одним божественного провидіння і людської свободи. Головне для людини, згідно із вченням Сартра, самій бути Богом. Свобода для людини — її фундаментальна і невід’ємна мета, досягнення якої несумісне з активністю Бога. –

Сучасна нігілістична течія у релігійному вільнодумстві бере початок від праць німецького філолога, поета і філософа Фрідріха Ніцше (1844—1900). За його вченням, всі попередні цілі і цінності, ідеали і вірування перестали відповідати вимогам майбутнього дня, тому для прориву в майбутнє необхідні “свобода волі і творча інтуїція”. Оскільки “Бог помер”, стверджував Ніцше, то потрібна переоцінка всіх цінностей, у тому числі християнських. Він розрізняв два типи нігілізму — пасивний і активний. Пасивний нігілізм він характеризував як знамення слабкості, регресу волі і духу; активний — як знак підвищеної могутності людської волі і розуму. Одним із проявів пасивного нігілізму у нього е християнство. Воно, на думку Ніцше, робить людину слабкою і безвільного. Він протиставив йому “нову релігію релігій”, свою філософію з її ідеєю вічного повернення як чинника формування “надлюдини”. Вона — єдина мета всього людства. Основна цінність “надлюдини” — воля до влади. Панувати, закликав Ніцше, і не бути більше рабом, бо так і тільки за допомогою такого засобу можна облагородити людину. Загалом, на думку Ніцше, міф про “надлюдину”, культ сильної особистості, яка, без сумніву, індивідуально долає уже сформований світовий устрій поза будь-якими моральними нормами і з крайньою жорстокістю, поєднується з романтичною ідеєю “людини майбутнього”. Така людина, підкреслював Ніцше, залишає позаду сучасність з її вадами і брехнею.

Серед сучасного вільнодумства популярний також секулярний гуманізм, представлений у творах американського філософа П. Куртца (нар. 1925) “Трансцендентальна спокуса”, “Критика релігій і паранормальне” і “Повнота життя”. На думку представників цієї течії, зменшення впливу релігії на свідомість людей полягає у зміні її статусу в суспільстві, звуженні кола функцій, що виконуються нею, передбачає відчуження церковної власності на користь держави, звільнення від релігійного санкціонування державно-правових відносин, вилучення освіти з-під впливу церкви, розвиток світського мистецтва, моралі і т. ін. Залежно від форм прояву розрізняють атеїстичну, нігілістичну, пантеїстичну, богоборчу секуляризацію тощо. Представники секулярного гуманізму підкреслюють зв’язок релігії з містикою, шукають причини віри людей у Бога в їхніх звичаях і традиціях, у схильності до магічного мислення і готовності сприйняти його. Вони вважають релігійні системи творчим продуктом ідеалізованої уяви, в яку люди занурюють свої мрії і сльози.

Основні позиції еволюційного гуманізму сформулював англійський філософ і біолог Дж. Хакслі (1887—1975). У праці “Релігія без одкровення” він намагався з’ясувати психологічні механізми релігійного досвіду через порівняльний аналіз релігій різних народів на різних етапах їхнього розвитку. Вчений дійшов висновку, що між людською єдністю і єдністю релігійних систем є подібність, тому потрібно створювати “нову релігію” на підставі загальнолюдських цінностей. На думку Хакслі, у такій релігії не повинно бути нічого надприродного. їй необхідно мати тільки зв’язок із силою інтелекту і логікою. Саме цю релігію він назвав “еволюційним гуманізмом”, маючи на увазі, що у ній поєднаються ідеї гуманістичної етики і теорії еволюції.

Нарешті, формування концепції натуралістичного гуманізму як виду сучасного вільнодумства належить американському філософу К. Ламонту (нар. 1902). Він доводить, що природничо-науковий і натуралістичний підходи до вивчення релігії виключають із неї надприродні чинники і роблять її світоглядно безпідставною; що усунення соціальних коренів релігії — умова досягнення людьми духовної свободи. Ламонт виступає за повну секуляризацію суспільства і забезпечення свободи совісті. У працях “Ілюзія безсмертя. Філософія гуманізму” і “Свобода позитивного вибору” він пояснював, що людина є продуктом природної і соціальної еволюції, що особистого безсмертя не існує, що потойбічний світ є не що інше, як земне життя, перенесене уявою людини на небо, а безсмертя душі — тривале життя у пам’яті людей.

Отже, сучасне вільнодумство продовжує антиклерикальні традиції минулого. Своє завдання воно вбачає у тому, щоб надати людині нетеїстичну віру, боротися за відокремлення церкви від держави і школи від церкви.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)