Головна Головна -> Підручники -> Підручник Релігієзнавство (Сидоренко О.П.) скачати онлайн-> 10.2. Вільнодумство і свобода совісті в історії України

10.2. Вільнодумство і свобода совісті в історії України



Історія релігійного вільнодумства на теренах України починається з прийняття християнства Київською Руссю і створення слов’янськими просвітителями і проповідниками християнства братами Кирилом (бл. 827—869)і Мефодієм(бл. 816^885) слов’янської азбуки. Як розповідає літопис, у 988 чи 989 р. над Києвом засяяло світло Христової віри — князь Володимир, переконавшись в оманливості язичницьких богів, вирішив змінити віру і після цілої низки розвідок, переговорів і навіть воєнних походів визнав істинною вірою візантійське православ’я. Він прийняв хрещення сам, за його наказом охрестилися князі, а потім і все населення Русі. Проте навіть церковні історики визнавали той факт, що всі розповіді літописів і “Житія Володимира” про обставини прийняття християнства на Русі є благочестивими вигадками, пристосованими до різних візантійських сюжетів і молитов, що вони не містять у собі фактів історичної істини, крім одного: у 988 чи 989 р. Володимир і його дружина прийняли з Візантії християнство, що було проголошене офіційною релігією Київської Русі.

Першими представниками релігійного вільнодумства у Київській Русі слід вважати перекладачів грецьких і римських творів релігійної і філософської літератури. Свої переклади вони супроводжували тлумаченнями, що не завжди збігалися зі змістом текстів. Найбільш повно раннє вільнодумство відбилося в єресях.

Єресі (від гр. — особливе віровчення, відбір; пізніше — вчення, школа, релігійна секта) — релігійне вчення з питань догматики, культу, організації, що відхиляється від офіційної доктрини церкви. У вітчизняній релігійній історії єресі виявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії і монахів. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думки про свободу волі, умовою реалізації якої вважали поширення просвітництва серед народу. Поступово в Україні на підставі єресей сформувалася рання гуманістична філософія, представлена творами Юрія Дрогобича (1450—1494), Павла Русина (1470—?), Станіслава Оріховсъкого (1513—1566) та ін. Ю. Дрогобич, наприклад, аналізував людину, її діяльність і доводив, що історія не є реалізацією заздалегідь визначеного Божого промислу, а виступає людською драмою дій, де головне місце належить природним силам, що не залежать від велінь Бога.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні виникли релігійно-просвітницькі організації православного населення міст — братства. Вони були виразниками протесту українського народу проти політики національного і релігійного гноблення з боку польсько-шляхетських правлячих кіл і католицької церкви. “Все і всюди, де будилася нова думка, — писав І. Франко, — де роздавалося живе слово навіть з уст одиниць — попів, — загал попівства, його світочі і верховоди ставали проти, здіймали крик, уживали і надуживали своєю владою, щоби побороти, здушити новинку, скувати нового духу, заглушити нове слово”1.

Перше братство було створено у Львові у 1586 р. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства виникли у Києві та деяких інших містах України. Вони проводили широку культурно-просвітницьку, антицерковну і реформаторську діяльність стосовно релігії. Так, відомий представник Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у праці “Алфавіт духовний” обґрунтовував земне блаженство людини, блаженство на землі, а не на небі; член Київського братства Кирило Транквіліон-Став-ровецький обстоював ідею гармонії душі і тіла; Касіян Сакович досліджував проблему самопізнання, пов’язуючи ЇЇ розв’язання не з осягненням Бога через вдосконалення моралі й духовності, а з осмисленням природи людини та її душі.

Вільнодумство братських шкіл було обмеженим, але сприяло творчості та новим пошукам шляхів розвитку духовної культури філософами і науковцями Києво-Могилянської академії, створеної митрополитом Петром Могилою (1597—1647) у 1632 р. на базі братської школи Київського Богоявленського братства.

“Натурфілософію” в академії викладав соратник царя Петра І, голова його “Вченої дружини”, Феофан Прокопович. У своїх лекціях він робив посилання на досягнення природознавства, на дослідження у сфері механіки, гідродинаміки, оптики, доводив, що тексти Святого Письма не можуть слугувати перешкодою для сприйняття вчення М. Коперніка, писав вірші про Г. Гал і лея.

Перша наукова праця про походження релігії з’явилась у 1769 р. її автором був Д.С. Анічков (1733—1788). У дисертації “Роздуми з натурального богослов’я про початок і походження натурального боговизнання” він писав про походження політеїзму і про джерела релігійних вірувань: “Натурально неосвічені народи від страху примар і від здивування створюють собі велику кількість різних богів із усякого незрозумілого явища, що трапляється у природі”1. За рішенням Синоду всі надруковані примірники дисертації було спалено.

Деїстом у вільнодумстві був М.В. Ломоносов (1711—1765). Згідно з відкритим ним самим законом збереження матерії руху, він зробив висновок про нествореність руху в безмежному світі. Вчений захищав атомно-молекулярну теорію будови речовини. У своїх матеріалістичних висновках Ломоносов спирався на теорію двоїстої істини, боровся за позбавлення науки від опіки церкви, піддавав сумнівам біблійні міфи і релігійні обряди.

В Україні, що в той час входила до складу Російської імперії, були добре відомі погляди декабристів. Вони вбачали свою мету в усуненні кріпосництва і самодержавства. їх політичне вільнодумство поєднувалося з антирелігійними переконаннями. Наприклад, декабрист І.Д. Якушкін (1793—1857)відмовився від релігії ще у сімнадцятирічному віці, а під час ув’язнення в Петропавловській фортеці заявив, що не є християнином, відмовився від “марного обряду” причастя, перед смертю не став сповідатися і заборонив ставити хрест на своїй могилі.

На думку декабриста О.П. Баратинського (1789—1844), “незбагненний жах” перед природними катаклізмами примушує визнавати Бога, як почуття, що охоплюють людину, коли темної ночі перед нею сяють зірки. Він вважав також, що поклоніння Богові є природним результатом виховання. До такого ж результату приводять і особисті трагедії — хвороби або старість людини. Розум же ідею Бога заперечує.

Він благий, але не всемогутній, або всемогутній, але не благий, Спостерігаючи весь світ і зло, що його вкриває. Якби Бог навіть існував, — потрібно було б його заперечити.

Значного розвитку ідеї вільнодумства набули у творах про-світителів-демократів XIX ст. В.Г. Бєлінського (1811—1848), О.І.Герцена (1812 — 1870), М.П. Огарьова (1813—1877), М.Т. Чернишевського (1828—1889), М.О. Добролюбова (1836-1861), Д./. Писарєва (1840—1868); петрашевців: М.В. Буташевича-Петрашевського (1821—1866), М.О. Слєпньова (1821— 1889),М.О. Момбеллі (1823—1902), В.М. Майнова (182 3—1847) та ін. Вони обґрунтовували тезу, що релігія — безплідний феномен, тісно пов’язаний з інтересами самодержавства, проти якого вони виступали, і вважали за необхідне позбавити свідомість, духовність народу від невігластва, релігійних поглядів і забобонів шляхом просвітництва і поширення природничих знань.

Релігійній етиці просвітителі-демократи протиставляли етику “розумного егоїзму”, згідно з якою людину наштовхує на акти благородного самопожертвування не Бог, а особистий інтерес, прагнення і бажання вільно робити все те, що приводить до перемоги обраного ідеалу.

Таким чином, релігійне вільнодумство в Україні має давні традиції. Тривалий час вільнодумцям доводилось діяти в умовах постійних і жорстоких гонінь і переслідувань з боку поліції.

У Російській імперії майже до початку XX ст. закон зобов’язував підданих сповідувати ту чи іншу релігію. Ситуація, коли людина не сповідувала жодної релігії, не допускалась, а критика релігії називалась богохульством і каралась каторжними роботами. Православна церква в Росії була “провідною і панівною”, що зумовлювалося статусом православ’я як державної релігії. Вона мала значні пільги, контролювала народну освіту, виконувала функції соціального забезпечення і благодійницької діяльності. Інші релігійні напрями були лише “терпимими” або піддавались переслідуванням з боку панівною церкви і держави. Тільки у

1903 р. царський маніфест від 26 лютого пообіцяв народові свободу віросповідання. Царський указ від 12 жовтня 1904 р. “Про визначення і удосконалення державного ладу” приписував вжити заходи щодо усунення релігійних обмежень, а маніфест “Про удосконалення державного ладу” від 17 жовтня 1905 р. обіцяв підданим громадянські права, і серед них ■— свободу совісті.

Лютнева революція 1917 р. ліквідувала самодержавство в Росії, позбавивши православну церкву її багатовікової опори. У програмному документі Тимчасового уряду “Звернення до громадян” від 7 березня 1917 р. містилась вказівка про скасування “станових, віросповідальних і національних обмежень”, а вже 20 червня 1917 р. було прийнято постанову Тимчасового уряду “Про передачу церковно-парафіяльних шкіл у відомство міністерства народної освіти”. Після 14 липня 1917 р. з’явилась постанова Тимчасового уряду “Про свободу совісті”, в якій свобода совісті трактувалась як віротерпимість, закріплювався принцип союзу церкви і держави, зберігався панівний стан православної церкви на тій підставі, що православ’я було релігією більшості населення країни, а тих, хто відмовлявся від віросповідання, як і раніше, не визнавали.

Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. становище православної церкви та інших релігійних організацій в Україні, як і в Росії загалом, кардинально змінилося. Декретом “Про землю” від 26 жовтня 1917 р. II Всеросійський з’їзд Рад націоналізував всі монастирські і церковні землі. “Декларація прав народів Росії” від 2 листопада 1917 р. скасувала всі національно-релігійні привілеї і обмеження в державі. Постановою від 11 грудня 1917 р. “Про передачу справи виховання і освіти з духовного відомства у відання Комісаріату з народної освіти” з-під контролю церкви були вилучені всі навчальні заклади. Декретами ВЦВК і РНК від 16 (29) грудня 1917 р. “Про скасування шлюбу” і від 18 (31) грудня 1917 р. “Про громадянський шлюб, про дітей і про ведення книг реєстрації актів громадянського стану” реєстрацію народження, смерті, шлюбів було передано державним органам, а церковний шлюб був позбавлений юридичної сили.

У січні 1918 р. було ліквідовано відомство придворного духовенства, управління духовного відомства в армії, припинене державне фінансування церков і духовенства. Нарешті, декретом

РНК від 23 січня 1918 р. “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, а також Конституцією СРСР1936 р. було завершено законодавчу діяльність радянської влади у перший період її функціонування у сфері релігії і релігійних відносин. Цей декрет проголосив право кожного громадянина сповідувати будь-яку релігію або взагалі не сповідувати жодної; декларував однакове становище всіх релігій у країні; визнав релігію справою совісті кожного громадянина; зобов’язав державу не підтримувати жодне з віросповідань, не пов’язувати з належністю до них жодних особливих прав і привілеїв, не підтримувати їх матеріально і морально; закріпив відмову від релігійного виховання дітей у державній школі, право віруючих самостійно вивчати релігійні канони.

Тривалий час усі ці законодавчі акти залишалися тільки деклараціями. Насправді право свободи совісті всіляко обмежувалось, у тому числі самою Конституцією СРСР 1936 р. У статті 124 констатувалося: “З метою забезпечення громадянам свободи совісті церква в СРСР відокремлена від держави і школа від церкви. Свобода відправлення релігійних культів і свобода антирелігійної пропаганди визнаються за всіма громадянами”. Як видно, Конституція оголосила свободу антирелігійної пропаганди, але права віруючих обмежила лише “відправленням релігійних культів”. Церква не могла займатися благодійництвом, не мала доступу до засобів масової інформації, священнослужителям заборонялось усе, що виходило за межі “задоволення релігійних потреб віруючих”, релігія розглядалась як пережиток минулого, який потрібно, по можливості, якнайшвидше викорінити.

Держава втручалась у внутрішні справи церкви, прагнула витіснити церкву і віруючих громадян на периферію суспільного життя. Віруючі люди не могли бути, наприклад, головними інженерами заводів або директорами шкіл, викладачами, дипломатами, командирами, керівниками і т. ін.

Проте принцип свободи совісті вимагає рівності громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії у всьому, що стосується набуття інформації і поширення своїх поглядів, вимагає, щоб громадяни мали рівні можливості у суспільному житті. Це означає, що демократична держава, насправді реалізуючи принцип свободи совісті, не може бути “тільки атеїстичною”. Несумісна зі свободою совісті і будь-яка державна релігія. Демократична держава не пропагує ні релігію, ні атеїзм; права громадян не залежать від їхнього ставлення до релігії, вибору між релігійною вірою і атеїстичними переконаннями. Нетерпимість до церкви і віруючих викликає відповідну реакцію, породжує релігійний фанатизм, ворожнечу і ненависть між людьми у зв’язку з їхнім ставленням до тієї чи іншої релігії. Ступінь реалізації свободи совісті є мірою досягнутої суспільством свободи.

Демократизація нашого суспільства ознаменувалась суттєвими змінами у відносинах між державою і церквою, суспільством і віруючими. Правові аспекти цих змін визначені законодавством України. Виступи релігійних діячів, релігійні сюжети зараз звичайна річ на телебаченні і радіо, у періодичній пресі. Релігійні організації України видають багато друкованої продукції, доступними є Біблія, Коран та інша релігійна література. Зійшла нанівець колишня атеїстична пропаганда. Але, на жаль, виникла інша нетерпимість, нетерпимість до атеїстів і людей інших віросповідань. Свобода совісті — це свобода від духовного насилля, з якого б боку не виходила його загроза.

Принцип відокремлення церкви від держави означає рівність всіх релігій перед законом. Закон один для всіх — і віруючих, і невіруючих. При цьому держава не покладає на церкву виконання будь-яких державних функцій і сама не втручається у діяльність релігійних організацій, якщо ця діяльність не порушує вимоги законів України.

Свобода совісті означає і те, що релігійні організації не повинні брати участь у роботі політичних партій і фінансувати їх, на відміну від служителів цих організацій, за якими політичні права зберігаються, як і за всіма іншими громадянами.

На сьогодні в Україні стало можливим проводити богослужіння і релігійні обряди у лікарнях, у будинках для інвалідів і людей похилого віку, в місцях позбавлення волі. Брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах можуть військовослужбовці у вільний від служби час. Обряди можуть здійснюватись у будинках і квартирах громадян.

Свобода совісті означає також світський характер державної освіти в країні. Згідно з принципом відокремлення школи від церкви, можливість здобуття освіти в Україні однакова для всіх — віруючих і атеїстів; у школах, вищих навчальних закладах не дозволяється релігійна пропаганда, що не виключає занять а історії релігії, вивчення її змісту і функцій в житті людини і суспільства. Водночас релігійні організації можуть створювати свої навчальні заклади, групи дорослих і дітей, використовувати інші форми релігійного навчання. При цьому в навчальних програмах світських і релігійних навчальних закладів мають відображатись взаємна терпимість і повага між віруючими і невіруючими, послідовниками різних релігій. Релігійні переконання — особин та внутрішня справа кожної людини, справа її власного вибору, її совісті, на яку не мають права здійснювати тиск ні держава, ні суспільство, ні інші індивіди.

Згідно з міжнародними зобов’язаннями України щодо виконання вимог декларації Генеральної Асамблеї ООН 1982 р. “Про ліквідацію форм непримиренності і дискримінації на підставі релігії або переконань”, у нашій державі дискримінація людей на підставі релігійної належності або їх переконань розглядається як приниження гідності особистості та заперечення принципів Статуту ООН, засуджується як порушення прав людини, її основних свобод, проголошених Загальною декларацією прав людини 1948 р.

Політичною базою реалізації права на свободу совісті є демократична держава, багатопартійність і світоглядний плюралізм, толерантність у суспільстві. Толерантність (від лат. — терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки) — категорія не тільки політична і правова, а й моральна. Людина може обирати для себе етичні критерії, ґрунтуючи їх на божественному авторитеті або самостійно надаючи їм пріоритети, оскільки моральні цінності є загальнолюдськими й історично вони вироблялися різними формами суспільної свідомості, включаючи релігійну. Межа між моральністю і аморальністю не збігається з межею між релігійною і нерелігійною свідомістю. Переконання, що тільки віруюча в Бога людина може бути моральною, або, навпаки, що тільки атеїст є морально повноцінною особистістю, однаково безпідставні. Вони — наслідок ідеологічної упередженості та нетерпимості. Формування моральної особистості має ґрунтуватися на загальнолюдських і національних моральних цінностях, на принципах толерантності.

Отже, духовне здоров’я суспільства залежить не від ліквідації в ньому релігії й утвердження атеїзму чи навпаки. Воно істотною мірою визначається подоланням фанатизму і нетерпимості в будь-яких формах їх прояву (як у релігійній, так і в атеїстичній). Совість людини має бути вільною. Право вільного вибору переконань має зберігатися за кожним і є особистою справою індивіда. Це означає, що релігія і атеїзм мають бути представлені у вищій школі не у вигляді ідеології, а як складова наукового знання про людину і суспільство внаслідок їх іманентної культурної цінності. Це означає також те, що вища школа не тільки не може відсторонятися від морального виховання і світоглядного становлення студентів, а навпаки, повинна повною мірою вирішувати свої завдання на підставі державних і громадянських настанов.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Релігієзнавство (Сидоренко О.П.)