Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальна робота (Тюптя Л.Т.) скачати онлайн-> 1.3. Стратегії соціальної підтримки особистості

1.3. Стратегії соціальної підтримки особистості



Милосердя завжди було одним із най шляхетніших, високоморальних якостей суспільства. У багатьох країнах існували різні суспільні та релігійні організації, які займалися благочинною діяльністю, надаючи допомогу людям, які перебували у важкій життєвій ситуації: інвалідам, дітям, людям похилого віку.

Етичні вчення минулого завжди приділяли велику увагу милосердю як етичній категорії. Давньогрецькі мислителі Геракліт, Демокріт, Епікур обґрунтували добро реальними потребами людини. Концепції стоїків визначили ранньохристиянську концепцію добра. В етиці Гегеля добро розглядається як абсолютна мета світу, до якої необхідно прагнути: “Добро в собі і для себе є тому абсолютна мета світу і обов’язок для суб’єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати у своїй діяльності”.

Основи милосердного, добродійного ставлення до особистості виявлялися не тільки в благочинній, благодійній, добровільній допомозі особистості, але і у створенні державної системи надання соціальної, суспільної підтримки. У кожній державі під впливом національних особливостей, культурного досвіду народу, соціальної системи, релігійних поглядів формувалася власна система просоціальної, суспільної поведінки, що спиралася на позитивні якості окремих особистостей, їхнє бажання допомогти іншим. Мотивація, обумовленість такої спрямованості поведінки людини є важливою умовою не тільки її самореалізації, але і забезпечення благополуччя всіх, на кого вона спрямована.

У численних працях вітчизняних і зарубіжних науковців, письменників, діячів культури і мистецтва трапляються спроби знайти пояснення цій унікальній характеристиці особистості, що виявляється в її соціальному оптимізмі, продуктивній життєтворчості, альтруїзмі. Яскравим прикладом безвідплатної допомоги є притча про доброго самаритянина: “Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, що обдерли його і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадково тією дорогою священик один, побачив його — проминув. Так само і Левіт надійшов на те місце, поглянув — теж проминув. Проходив там і якийсь самаритянин, та й натрапив на нього і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і перев’язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому посадив його на худобину власну і приставив його до готелю, та й клопотався про нього. А наступного дня, від’їжджавши, вийняв він два динарії, та й дав їх господареві й проказав: “Заопікуйся ним, а як більше витратиш — заплачу тобі, як вернуся”. Котрий же з цих трьох — на думку твою — був ближній тому, хто попався розбійникам?” А він відказав: “Той, хто вчинив йому милість”. Ісус же сказав йому: “Іди, — і роби так і ти!” (Лука, 10, ЗО).

Протягом віків із покоління в покоління передавалися основи християнської мудрості, досвід допомоги ближньому: “Був нагий — і Мене зодягли ви, слабував — і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був — і прийшли ви до Мене” (Матф., 25, 36), “Блаженні милостиві, бо вони помиловані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога, Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть” (Матф., 5).

У працях Василя Великого, Іоана Златоуста, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Дамаскіна на основі коментарів євангелічних текстів широко трактуються питання милосердя, співчуття і любові до ближнього. Зокрема, в християнській ідеології Григорія Богослова звучить настанова: “Заслужи перевагу перед ближнім своїм тим, що ти благодійніший за нього”. Об’єднуючою парадигмою для всіх людей служить усвідомлення загальних ймовірностей буття: нещастя, неміч, хвороба можуть спіткати будь-кого. На відміну від давньогрецького уявлення про допомогу, де філантропія розглядається як якесь божественне одкровення, в християнській концепції проглядає певний дуалізм в підходах до феномену допомоги, коли в ньому бачать не тільки божественний початок, але й природну детермінацію процесу.

У творах антиохського проповідника І. Златоуста суспільна нерівність пояснюється божественним задумом, принципом корисності, взаємодоповнюваності існування: бідний має потребу в багатому, багатий в бідному. Розглядаючи милосердя як акт діяльності, який реалізується через конкретні вчинки, він виділяє два рівні допомоги: милості тілесні (нагодувати, одягнути нужденних, відвідати хворих і засуджених, прийняти подорожніх, поховати померлих) і милості духовні (навернути грішника, вчити істині й добру, дати ближньому слушну пораду, молитися за нього, втішити, прощати образи, не відплачувати за зло).

На Русі благодійна діяльність розпочалась одразу після прийняття християнства. Великий князь Володимир наказав, щоб кожному бідному, який приходить до княжого двору, видавалося необхідне: одяг, напої, гроші, а для тих, хто був не в змозі сам прийти за милостинею, великий князь наказував розвозити по місту хліб, рибу, різні овочі, мед, квас. Крім того, князь викуповував боржників, звільняв рабів, був помічником вдовам, любив приймати подорожніх. Володимир Мономах у своєму повчанні ставив милосердя понад усі моральні вимоги: “Найбільше, убогих не забувайте, але по змозі своїй годуйте їх, турбуйтеся про сироту, вдовицю виправдовуйте”.

Розвиток суспільства, зміни в політичній, економічній, соціально-культурній сферах викликають до життя нові форми суспільних відносин, що відображаються в різноманітних видах освітньої, правової, соціальної діяльності. У рамках традиційних галузей знань, таких як педагогіка, психологія, філософія, соціологія, на основі емпіричного досвіду і практичної діяльності формуються нові підходи до соціальної допомоги, підтримки і захисту особистості. На зміну філантропії прийшов новий підхід соціальної допомоги, заснований на “агапе”, тобто любові до ближнього, яка відрізнялась від чуттєвого кохання, еросу. В основі її лежали мотиви участі в долі людини, уваги до її потреб і проблем.

Нові умови життя створюють підстави для зосередження соціальних впливів на особистісно орієнтованому підході, необхідності гуманного ставлення до особистості, врахування в соціальній роботі індивідуальних можливостей особистості, її потреб, цінностей, уподобань, всієї сукупності впливів на різних рівнях суспільного життя.

У різних країнах світу склалася власна система державної і громадської допомоги різним цільовим групам і категоріям населення, які опинилися у важкій життєвій ситуації внаслідок зубожіння, інвалідності, сирітства, різних форм алкогольної та інших форм залежності, людям похилого віку та ін. Кожна культура виробляє певні норми, цінності, специфіку опікування тими, кому потрібна допомога; створюються специфічні моделі соціального обслуговування, надання соціальних послуг конкретній людині і сім’ї.

Так, відомий німецький дослідник Мюнстерберг у практичному керівництві із соціальної допомоги виділяє такі її види, як: тимчасова і постійна допомога; відкрита і закрита допомога (поза закладами підтримки чи в закладах підтримки); натуральна допомога; грошова допомога.

Стратегії допомагаючої поведінки висвітлюються в науковій літературі у таких аспектах: соціально-психологічному (мотивація до просоціальної, альтруїстичної поведінки), соціально-політичному (системи соціальної підтримки) і психологічному (допомога особистості в складні періоди життя).

У соціальній психології для пояснення мотивації поведінки особистості, що обумовлює її допомогу іншим, виокремлюють теорії соціального обміну, соціальних норм і еволюційна.

Відповідно до теорії соціального обміну поведінка людей, взаємодія між ними становлять своєрідну угоду, що ставить за мету підвищити винагороди і зменшити витрати. Тобто одне з пояснень такої теорії в тому, що взаємодія людей зумовлюється соціальною економікою. Люди обмінюються не тільки матеріальними благами і грошима, але і соціальними товарами — послугами, інформацією, статусом. Діючи таким чином, людина використовує стратегію “міні-максі” — мінімізує (зменшує) витрати, максимізує (підвищує) заслуги. Теорія соціального обміну зовсім не стверджує, що люди свідомо розраховують на винагороду, однак вона припускає, що такі явища зумовлюють поведінку людини.

У тих випадках, коли людина відчуває прихильність до кого-небудь, вона відчуває емпатію (співчуття) і тому звертає увагу не стільки на власні переживання, скільки на страждання інших.

Дослідники, які працюють у руслі теорії соціальних нори, виділили дві соціальні (громадські) норми, що мотивують безкорисливу допомогу. Соціолог А. Булонер стверджує, що моральним кодом є норма взаємності: людині не слід завдавати шкоди, а треба надавати допомогу тим, хто здійснює допомогу (“немає більшого обов’язку, який не припускає винятків, ніж обов’язок відповідати добром на добро”), взаємостосунки рівних з рівними. Ті, хто не вважає себе залежними від будь-кого, чи тих, хто нижче їх за своїм статусом, особливо відчувають необхідність відповідати взаємністю.

Щодо людей, які перебувають у залежному становищі і не можуть відповісти взаємністю, — дітей, бідних, інвалідів, тих, хто не в змозі віддати стільки ж, скільки вони отримують, їхню поведінку мотивує інша соціальна норма — норма соціальної відповідальності. Це означає також надання допомоги тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди і не тільки людям, які стали жертвами певних обставин, а й тим, хто став жертвою власних особистісних проблем. Сенс такої допомоги в тому, щоб не звинувачувати особистість у її власних проблемах, а сприяти їх розв’язанню.

Еволюційна теорія стверджує, що сутністю життя є збереження роду. Гени примушують людину діяти так, щоб максимально підвищити можливість виживання. Еволюційна теорія представляє образ людини, який психолог Д. Кампбел назвав біологічним підтвердженням думки про наявність в людини “першородного гріха”, який примушує її переживати тільки власні інтереси (Р. Докінз “Ген егоїзму”). Генетичний егоїзм налаштовує людину на два шляхи безкорисливого, стимулюючого до самопожертви альтруїзму: захист роду і пошук взаємної вигоди. Родинні зв’язки примушують індивідів турбуватися про тих, з ким мають кровне родство. Так, однією із форм самопожертви, яка справді сприяє збереженню роду, є віддана любов до своїх дітей.

Окремі представники еволюційної теорії переконані, що люди мають враховувати етнічний внутрішньогруповий фаворитизм — джерело безкінечних історичних і сучасних конфліктів. Так, Ж. Вілсон стверджує, що відбір за принципом родової приналежності суперечить цивілізації, тому що поведінка живих істот, яка визначається значною мірою перевагами на користь своїх родичів і свого племені, унеможливлює всесвітню гармонію.

Накопичений століттями досвід соціальної підтримки населення дав змогу сучасним дослідникам проаналізувати і виявити спільне і відмінне в практиці соціальної діяльності різних країн. Найбільш популярною є типологія, розроблена американським дослідником Річардом Тітмусом і його послідовниками Пінкером і Еспінг-Андерсоном в 70—80-х роках XX ст. Соціальна практика дала три базові моделі соціального розвитку: патерналістську (від лат. paternus — батьківський), корпоративістську (від лат. corporatio — спілка) та етатистську (від франц. etat — держава).

Для патерналістської моделі соціальної політики і соціальної практики характерна спрямованість на низький рівень участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основний тягар соціального забезпечення несе сім’я і приватні благодійники (США, Японія). Корпоративістській моделі властива законодавчо закріплена співучасть державних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини, вона характеризується субсидіарністю (англ. subsidiari-tu — допоміжний, доповнюючий). Етатистська модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну і коштовну систему соціального забезпечення. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду.

У сучасний період розвитку суспільства спостерігаються такі основні напрями суспільної і наукової думки про сутність суспільної допомоги: теологічний, конфесіональний; правовий, теорія законодавства в соціальних питаннях; суспільна благочинність і опікування як культурно-історичний і соціально-політичний процес, суспільна і професійна гігієна; виховання і виправне виховання; система організацій допомоги; теорія страхування; теоретичні проблеми допомоги інвалідам; навчання спеціалістів; опікування позбавлених моралі і патронат над звільненими із місць позбавлення волі.

Стратегії підтримки особистості в соціальній роботі у кризові періоди життя, складній життєвій ситуації чи в індивідуальному випадку основані на провідних психологічних теоріях і концепціях особистості: психоаналізі, аналітичній психології, індивідуальній психології, когнітивній психології, гуманістичній психології.

Ерік Еріксон писав, що досвідчений психотерапевт інтуїтивно відчуває потенціал особистісного зростання і розвитку пацієнта. Робота психотерапевта полягає в тому, щоб заохочувати це зростання, а не нав’язувати пацієнту свій власний минулий досвід чи бачення майбутнього. К.Г. Юнг казав, що життя кожного пацієнта перебуває у його власних руках, на що Еріксон додавав, що пацієнт прийшов саме до нього, а не до когось іншого, і тому він вже не стане тією самою людиною, якою був і він.

У світлі сучасного психологічного розуміння Еріксон дає нове формулювання “Золотому правилу” — “Golden Rule” (англ.), суть якого в тому, що з іншими треба поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою. Він пише, що моральні вчинки роблять сильнішими того, хто їх здійснює (психотерапевта), укріплюють пацієнта і розширюють взаємовідносини між особистостями. Тобто психотерапевт повинен розвиватися як практик і як особистість пропорційно видужуванню пацієнта як пацієнта і особистості. У пацієнта має бути можливість розвиватися далі і передавати оточуючим розумне і здорове ставлення до світу, яке є суттєвою частиною етичного погляду на речі. Теми цінності і моралі — головні в психотерапії.

Карл Густав Юнг, яскравий представник аналітичної психології, стверджував, що терапія є місцем поєднання зусиль аналітика і пацієнта, які працюють разом. Психотерапевт може досягти успіху тільки тоді, коли дотримується головної умови — розуміти пацієнта як психологічне ціле, знайти до нього підхід як до людини, залишивши з боку теорію, і уважно послухати те, що він скаже. Терапевт не повинен лікувати окремі частини психіки, подібно до того, як механік латає стару машину, яка потребує нового карбюратора чи глушника. Метою терапії є підхід до пацієнта як до цілісної людини через встановлення довірливих відносин з нею.

Юнг розподіляв терапевтичний процес на дві головні стадії, кожна з яких має дві частини. Спочатку йде аналітична стадія.

її перша частина — сповідь, під час якої індивід починає розкривати матеріал підсвідомого. Тут виявляється і залежність пацієнта від терапевта. У другій частині першої стадії йде роз’яснення матеріалу сповіді, під час якого підвищується обізнаність і розуміння психічних процесів. Пацієнт залишається залежним від аналітика. Друга стадія є синтетичною. Спочатку здійснюється навчання, в якому Юнг підкреслював необхідність рухатися від психологічного інсайту до актуально нового досвіду, який є результатом індивідуального зростання і формування нових звичок. Заключною частиною є трансформація. Зв’язок “пацієнт — аналітик” є інтегрованим, і залежність редукується у міру змін зв’язку. Це стадія саморозвитку, на якій людина стає все більш і більш відповідальною за свій власний розвиток. Кожна людина має виграти свою битву, писав Юнг, і ніхто інший не зможе це зробити за неї.

Альфред Адлер, основоположник індивідуальної психології, завдання психотерапії вбачав у допомозі людині перебудувати свої передбачення і цілі, щоб вони набули найбільшої суспільної користі. Адлер визначає три основні аспекти терапії: дослідження специфічного життєвого стилю пацієнта, допомога пацієнту в розумінні самого себе і посилення його соціального інтересу. Він вважав, що реальні зміни у стані пацієнта можуть бути досягнуті тільки його власною працею. На лікування та одужання завжди слід дивитись не як на успіх консультанта, а як на успіх пацієнта. Консультант може тільки вказати на помилки, пацієнт має сам обрати правильне життя. Психотерапія — це вправи у співробітництві, якщо є по-справжньому зацікавленість іншою людиною. Як зазначав Адлер, у багатьох випадках терапевт повинен піклуватися про пацієнта, надавати йому підтримку і можливість співпрацювати, тобто все те, що він не отримав від своїх батьків. Адлер був упевнений, що ядром багатьох психологічних проблем є турбота тільки про себе, а не про інших. Він вважав, що головне завдання терапевта полягає в тому, щоб поступово відволікти пацієнта від виняткової зосередженості на собі самому і сприяти його конструктивній роботі для інших як корисного члена суспільства. Турбуючись про пацієнта, терапевт слугує ролевою моделлю для формування у останнього соціального інтересу.

Як терапевт Адлер намагався встановити відносини рівності між пацієнтом і лікарем. Він спілкувався з людиною обличчям до обличчя, а не сидів позаду лежачого пацієнта, як це практикував 3. Фрейд. До того ж Адлер використовував у процесі лікування вільне обговорення, а не вільні асоціації. Він казав пацієнтам, що вони можуть одужати за чотирнадцять днів, якщо будуть дотримуватися одного рецепта: намагатися кожний день думати про те, щоб порадувати чим-небудь своїх ближніх. Він вважав, що пацієнт повинен працювати, щоб змінити себе. Терапевт може запропонувати йому лише своє розуміння і підтримку. Адлер пише в одній зі своїх праць: “Пацієнт схожий на людину в темній кімнаті. Він звертається до терапевта “Я не можу вийти”. “Я включаю світло і показую йому ручку на дверях. Якщо він і тоді каже, що не може вийти, я розумію, що він не хоче виходити!”.

Важливою для соціальної роботи як системи соціально-психологічного впливу на особистість є позиція Адлера щодо співробітництва під час терапії. Якщо людина взаємодіє з іншими, говорив Адлер, приносить користь суспільству, збагачує інших, рухається вперед по шляху, який приносить користь й іншим, вона ніколи не стане невротиком. Психотерапію він називав вправами у співробітництві і перевіркою співробітництва. Люди по-справжньому можуть досягти успіху тільки тоді, коли по-справжньому цікавляться іншою людиною.

У психології Адлера розрізняють психотерапію і консультування. Психотерапія намагається досягти фундаментальних змін у нездоровому життєвому стилі індивіда. Консультування націлене на зміни поведінки в межах існуючого життєвого стилю.

Подружжя Перлсів, які є представниками постфрейдизму, працювали у напрямі гештальттерапії. Слово “гештальт”, як його використовували Перлси, має відношення до роботи, яка була проведена спочатку в психології сприйняття, розпочатої наприкінці 19 ст. в Німеччині та Австрії. Хоча немає точного англійського еквівалента німецького слова “Gestalt”, загальний зміст такий: патери чи конфігурація, тобто певна організація частин, яка утворює щось ціле. Головний принцип гештальт-підходу в тому, що аналіз частин ніколи не може дати розуміння цілого, оскільки ціле складається із частин, які доповнюються їх взаємодією і взаємозалежністю.

Перлси вважали, що психотерапевт є, по суті, екраном, на якому пацієнт бачить свій нереалізований потенціал. Терапевт — це передусім фрустратор. Пацієнт домагається уваги і схвалення терапевта. Водночас терапевт повинен фруструвати пацієнта, відмовляючись надавати підтримку, якої пацієнту внутрішньо не вистачає. Терапевт діє як каталізатор, допомагаючи пацієнту припинити йти від чогось і вийти з тупикових станів. Первинний каталізуючий засіб терапевта — це допомогти пацієнту побачити, як він чи вона систематично переривають себе, йдуть від усвідомлення свого стану, грають ролі тощо.

Відповідно до Фріца Перлса, індивідуальна терапія застаріла, виявившись як нераціональною, так і неефективною. Він вважав, що робота у групах може дати значно більше, незалежно від того, чи зумовлює вона участь усієї групи чи становить лише взаємодію між терапевтом і одним із учасників групи.

Гуманістичний психоаналіз Карен Хорні відображає психоаналітичний процес як спільну справу, в якій і аналітик, і пацієнт намагаються досягти однієї і тієї самої мети. Якщо аналітик приймає “авторитарну установку”, у пацієнта може виникнути паралізуюче відчуття безпомічності, в той час як мета психоаналізу — заохотити “ініціативу і винахідливість” пацієнта. У моделі Хорні і пацієнт, і психоаналітик мають свої обов’язки. Три головні завдання пацієнтів — це, передусім, якомога повніше виявити себе за допомогою вільних асоціацій, виявити неусвідомлені сили та імпульси і вплив цих сил на своє життя, змінити поведінкові патерни, які порушують їх відносини із собою та іншими. Психоаналіз складається із п’яти компонентів: спостереження, розуміння, інтерпретація, допомога при опорі і проста людяна допомога. Під простою людяною допомогою мається на увазі, що аналітик може дати пацієнту те саме, що друг дає своєму другові: емоційну підтримку, підбадьорювання, зацікавленість у щасті іншого. Аналітик може робити різні припущення, може дати пацієнту уявлення про речі, він може стимулювати бажання пацієнта бути самим собою, однак рости і розвиватися пацієнт повинен сам.

Людей слід мотивувати для напруженої роботи в напрямку змін їх самих не тільки для того, щоб вони змогли позбавитися страждань, але також і для того, щоб надати можливість виявитися конструктивним силам реального “я”. Аналітик повинен бути безумовним союзником “я”, яке перебуває у небезпеці.

З погляду психосоматики Вільгельма Райха, крім постійного удосконалення в оволодінні терапевтичною технікою, психотерапевт повинен обов’язково турбуватися про власне духовне удосконалення. Блсуорт Бейкер, один із провідних послідовників терапії Райха у США, застерігає, що терапевт не повинен намагатися лікувати пацієнтів, у яких є такі проблеми, з якими він не може справитися сам, як не повинен він і очікувати, що пацієнт буде робити щось таке, чого б лікар не зміг чи не зможе зробити сам. Райх був широко відомий як яскравий і наполегливий у досягненні своїх цілей терапевт. Навіть будучи ортодоксальним аналітиком, зі своїми пацієнтами він був на диво чесним і до жорстокості прямолінійним.

Беррес Фредерік Скінер, представник радикального біхевіоризму, розглядав терапію як сферу контролю, який володіє необмеженою владою. У зв’язку з тим, що терапевт характеризується в очах оточуючих як той, хто з більшою часткою вірогідності полегшує страждання і болі, то будь-яка допомога (пропонована чи реальна) діє як позитивне підкріплення, посилюючи вплив терапії. З позиції біхевіоризму, метою терапії мають бути зміни чи формування нових шаблонів поведінки, тобто викорінення небажаної поведінки і створення умов, за яких бажана поведінка виявлялась би частіше. Хоча є кілька підходів до поведінкової терапії, загальноприйнятим є те, що терапевт-біхевіорист в основному цікавиться реальною поведінкою, а не внутрішнім станом людини чи причинами, які її зумовлюють. З погляду біхевіоризму симптом є самою хворобою.

Скінер вважав, що краще модифікувати обставини, в яких індивід існує, ніж звинувачувати чи карати його за дії, які відхиляються від нормальної поведінки. Якщо поведінка насправді є результатом вибіркового підкріплення, то поведінка, яка відхиляється від норми, — функція обставин, що оточують. У прикладному біхевіоральному аналізі особлива увага приділяється загальному оточенню пацієнта, а не психодинаміці девіантної поведінки. У модифікації поведінки головним є знищення тих поведінкових шаблонів, які самі по собі є відхиленням від норми чи можуть призводити до наслідків, які відхиляються від норми.

Когиітивна психологія Джорджа Келлі базується на теорії особистісних конструктів. Дж. Келлі розробив новітні способи використання своєї теорії особистісних конструктів на практиці, щоб допомогти ідентифікувати існуючі ролі і створити більш адаптивні і творчі форми конструювання себе та інших. Терапія фіксованих ролей (fixed-role therapy) — це підхід, заснований на уявленні, що перегляд чи заміна рольових конструктів, які не є оптимальними, може сприяти появі почуття благополуччя у клієнта і поліпшення його відносин з іншими людьми. Мета терапії — допомогти створити кращі рольові конструкти і забезпечити безпечне середовище для їх апробації.

Важливим елементом терапії є скетч фіксованих ролей. Він становить сценарій короткої п’єси, в якій є опис персонажу, якого клієнт повинен зіграти, приміряючи на ньому свою роль. До того, як терапевт представляє опис, клієнта просять дати характеристику персонажа, написана у третій особі. Потім терапевт уважно аналізує її і на підставі аналізу створює скетч фіксованих ролей.

Написання скетчу фіксованих ролей, за власним визнанням Келлі, вимагає від терапевта значно більшої винахідливості, ніж проведення бесіди. Після того, як клієнти схвалюють написану роль, їх просять програти її в повсякденному житті протягом кількох тижнів підряд. Сеанси терапії плануються таким чином, щоб можна було стежити за роботою клієнта, стимулювати її і займатися питаннями, які виникають під час гри за цією роллю.

У парадигмі Келлі вимоги, які висуваються до терапевта, обумовлені в деталях. Вони включають в себе прийняття і клієнта, і гіпотетичної ролі, яку він буде грати. Роль терапевта — це не роль окремої владної персони, яка оцінює дії клієнта; це, скоріше за все, роль радника, який допомагає клієнту поновити процеси природного розвитку, на які він здатний. Терапевт ніколи не повинен указувати клієнту, що він має бути подібним до персонажа, який означено в ролі. Відповідно до теорії Келлі, повідомлення такого роду може в одну мить перекреслити терапевтичний ефект вправи із удаваністю. Замість цього терапевт повинен стимулювати клієнта тільки робити вигляд, що він є цим персонажем. Додаткові вимоги до терапевта включають в себе достатньо гарне володіння мовою і певні акторські навички, здатність перетворювати узагальнені твердження в конкретні ілюстрації і великий ентузіазм.

Метою терапії Еріха Фрома, представника гуманістичного психоаналізу, є встановлення довірливих і відвертих відносин з пацієнтами з метою відновлення у них втраченої єдності зі світом. Незважаючи на те, що Фром навчався в епоху панування ортодоксального психоаналізу, йому швидко набридла стандартна техніка, яку застосовував Фрейд. З часом він зрозумів, що невдоволеність виникає через те, що терапевт не стикається з життям своїх пацієнтів, не бере участі в ньому. Тому Фром розробив власну систему психотерапії, якій дав назву “гуманістичний психоаналіз” і в основі якої лежать міжособистісні аспекти терапевтичних сеансів. Він вважав, що метою терапії є самопізнання пацієнта, оскільки без знання самих себе люди не здатні пізнати іншу людину.

Терапія має бути побудована на міжособистісних взаємовідносинах психотерапевта і пацієнта. Лікар повинен ставитися до пацієнта як людина до людини, з великою увагою і відвертістю. У результаті таких взаємовідносин пацієнт відчуває, що він спілкується з людиною, а не проходить курс лікування. Незважаючи на те, що в цих відносинах може мати місце ефект перенесення (transference) і навіть контрперенесення (conter transference), важливе інше — те, що обидві людини залучені у процес спілкування одна з одною.

Фром був упевнений: для того, щоб зрозуміти пацієнта, психотерапевт не повинен занадто заглиблюватися у науку. Особистість можна по-справжньому зрозуміти лише за умови людяного ставлення до неї і прояву відвертого інтересу до її життєвих проблем.

Більшу частину своєї професійної кар’єри Карл Роджерс, автор терапії, центром якої особистість, працював практикуючим психотерапевтом. Його теорія особистості заснована на практичному досвіді та об’єднує його терапевтичні методи та ідеї. Його підхід ґрунтується на потязі особистості до удосконалення; здорового способу життя і пристосування. Терапія слугувала одним зі способів визволення особистості і відновлення її нормального розвитку. Терапія спирається скоріше на почуття, ніж на інтелект, і торкається в основному безпосередньої життєвої ситуації, а не минулого.

Спочатку Роджерс користувався словом “клієнт”, а пізніше — словом “людина” замість традиційного “пацієнт”. Вважається, що пацієнт — це хвора людина, яка потребує допомоги спеціально підготовлених професіоналів, тоді як клієнту треба надати послугу, яку він сам собі надати не може. Клієнти розглядаються як люди, потенційно здатні зрозуміти свою власну ситуацію. Рівність відносин зумовлює центровану на особистості модель, якої немає у відносинах “доктор — пацієнт”.

Терапія допомагає людині розібратися у своїх власних проблемах з мінімумом стороннього втручання. Роджерс визначив психотерапію як визволення вже наявної здатності у потенційно компетентної особистості, а не маніпуляцію експерта з більш чи менш пасивною людиною. Така терапія називається центрованою на особистості, тому що в ній необхідна активна участь людини, яка рухається у певному напрямку. Роджерс вважав, що будь-які інтервенції вкрай шкідливі для зростання особистості.

Ключі до одужання знаходяться у клієнта, однак терапевт, крім професійних навичок, має володіти низкою особистісних якостей, які допоможуть клієнту навчитися користуватися цими ключами. Ці сили, на думку Роджерса, будуть більш ефективні, якщо терапевт зможе встановити з клієнтом досить теплі стосунки прийняття і розуміння. Розуміння Роджерс вважав бажанням і здатністю розуміти думки, почуття і внутрішні суперечності клієнта з його погляду; це здібність на все дивитися очима клієнта, враховуючи його досвід. Для того, щоб працювати з клієнтом, терапевт повинен бути аутентичним і відвертим.

Важливим для терапії є безумовно позитивне ставлення до клієнта, яке полягає у позитивному, безоцінювальному, доброму ставленні до нього. Щоб продемонструвати його, терапевт повинен постійно тримати у фокусі сутність самоактуалДзації клієнта, водночас намагаючись ігнорувати його деструктивну поведінку, яка завдає шкоду чи образи. Терапевт, який зуміє сконцентруватися на позитивній сутності людини, може peaгувати конструктивно, запобігаючи негативним емоціям: нудоті, роздратованості, гніву тощо. Кліентоцентрований терапевт зберігає впевненість у тому, що клієнт зможе усвідомити свою внутрішню і, можливо, нерозвинену сутність. Терапевти, що дотримуються поглядів Роджера, визнають, однак, що часто вони виявляються нездатними підтримувати в своїй роботі таку якість розуміння.

Більшість психологічних теорій створюють наукову, науково-методичну і практичну базу для розробки допоміжних концепцій і стратегій у соціальній роботі, таких як соціальна робота з індивідуальним випадком, цільовою групою, фостерними сім’ями та ін.

Визначення стратегій підтримки особистості за своєю суттю зумовлює методологічну основу соціальної роботи щодо з’ясування сутності об’єкта: “пацієнт”, “клієнт”, “споживач соціальних послуг”, “особа, що потребує соціальних послуг”; переведення суб’єкт-об’єктних взаємовідносин у суб’єкт-суб’єктні, коли у ході соціальної роботи людина включається у систему само- і взаємодопомоги, стає волонтером тощо; напрямків і змісту соціальної роботи — фінансування, соціальної допомоги, соціальний захисту, соціально-психологічна підтримка, правового захисту тощо.

Стратегії підтримки особистості спираються на різні актуальні для певного етапу розвитку суспільства соціальні норми, цінності, установки з погляду розуміння соціальної роботи як певного соціального замовлення суспільства.

Основна література

Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павле-нок. — М.: ИНФРА-М, 1997. — С. 57—65.

Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова. — 2-еизд.,перераб. идоп. —Ростовн/Д.: Феникс, 2003. — С. 35—48.

ТюптяЛ.Т., Іванова І£. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ “Україна”, 2004. — С. 35—47.

Фирсов M.S., Студенова Е,Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие. — М.: Гуманит. изд. центр “ВЛАДОС”, 2001. — С. 5—68,136—171.

Додаткова література

Грандо AA.t Грандо СА. Врачебная этика. — К.: Триумф, 1994.—С. 104—120.

Майерс Д. Социальная психология: Пер. с англ. — СПб.: ПитерКом, 1998. — С. 585—630.

Попович Г. Соціальна робота в Україні і зарубежем: Навч.-метод. посіб. / Ужгород, держ. ун-т. — Ужгород: МПП “Ґражда”, 2000.

Роджерс К. Эмпатия // Психология эмоций. Тексты. — М., 1984.

СтанчицМА. Этика милосердия. — Минск, 1996. —С. 10— 70.

Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность: теории, експерименти, упражнения. — СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. — 864 с.— (Психологическая энциклопедия).

Фромм Э. Душа человека. — М.: Республика, 1992. — 430 с.— (Мыслители XX века).

Теми для дискусії

1. Традиції соціальної допомоги особистості у вітчизняній культурі.

2. Теоретичні підходи у поясненні альтруїстичної поведінки з погляду соціальної психології.

3. Сутність теорій соціального обміну, соціальних норм та еволюційної теорії.

4. Вплив психологічних теорій на розвиток стратегій допомоги особистості в рамках соціальної роботи.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальна робота (Тюптя Л.Т.)