Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальна робота (Тюптя Л.Т.) скачати онлайн-> 1.6. Професійні цінності соціальної роботи

1.6. Професійні цінності соціальної роботи



Показником професіоналізму соціального працівника є не тільки високий рівень знань, умінь і навичок, але і дотримання власного етичного кодексу. Професійні цінності соціального працівника формуються на основі матеріальних, соціально-політичних і духовних цінностей.

Допомога, підтримка, опіка, захист особистості неможливі без гуманного, добродійного, співчутливого, емпатійного ставлення до людини, її особистісних потреб і проблем, світосприймання. Гуманність, добродійність знайшли своє яскраве відображення у численних творах українських філософів, істориків, педагогів, соціологів, практичній допомозі з боку держави, суспільства, духовенства людям, які перебувають у складній життєвій ситуації.

В основі соціальної роботи лежить гуманне, добродійне ставлення до особистості. У довідковій літературі гуманний визначається як людяний, людський, властивий людині, по-справжньому освічений, людинолюбивий, милостивий, милосердний; людський, людяний, що визначає цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і виявлення власних здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінювання суспільних відносин; прогресивна течія епохи Відродження, що проголосила принцип вільного розвитку особистості людини; ставлення до людей, яке просякнуте любов’ю до людини, турботою про неї, про Ті благо, повагою до людської гідності.

Сучасне визначення гуманізму, гуманності вживається у більш вузькому розумінні — як ставлення до особистості, турбота про неї, про ЇЇ благополуччя, повага до її гідності. Скажімо, гуманізм епохи Відродження був своєрідною програмою цього історичного періоду, особливою і цілеспрямованою орієнтацією світоглядних інтересів. Гуманісти епохи Відродження — не людинолюбці, а люди, які зайняті певною культурною

справою, розробляють таку сферу знань, яка має безпосереднє відношення до життя особистості.

Думки та ідеї гуманістів епохи Відродження, погляд на людину як унікальну особистість, самодостатню, наділену великими можливостями продовжені і розвинені у працях представників гуманістичної психології (А. Маслоу). Видатний американський психолог розробив теорію розвитку особистості, яка здатна реалізувати свої можливості у багатьох сферах життя завдяки власному досвіду, розвитку здібностей та емоційно-вольової сфери.

Визначаючи прогресивний характер гуманістичної психології, неможливо не взяти до уваги суспільну, соціальну спрямованість життя людини, вплив на неї сукупності не тільки суб’єктивних, але й об’єктивних чинників, що не залежать від її волі, темпераменту, світосприйняття. Особливо це стосується людей, які опинилися у складній життєвій ситуації і потребують підтримки, допомоги, захисту, головне — поваги, що є серцевиною гуманного, чуйного ставлення до людини, її родини, батьків, дітей, її поглядів, думок, цінностей.

Найважливішим проявом гуманізму є емпатія, співчутливе ставлення до людини. Витоки вивчення емпатії простежуються з часів давньогрецької держави. Практикували її як духовну єдність усіх речей, завдяки якій люди співчувають один одному. Емпатія нерозривно пов’язувалася з ідеєю гуманізації суспільства. З часом вона стає об’єктом дослідження філософських дисциплін, етики, естетики. Велику увагу приділяли їй А. Сміт, А. Шопенгауер, Т. Рибо, М. Шелер, Г. Рейн та ін.

З виокремленням психології як науки, що досліджує структуру особистості та її взаємовідносини в спільноті людей, емпатія переходить з абстрактної філософської категорії духовної єдності у конкретну властивість особистості (Е. Фром, Г. Са-лліван, К. Хорні, 3. Фрейд, Е. Блейлер та ін.). Поведінка особистості у суспільстві, вміння взаємодіяти з оточенням, відчувати його емоційний стан, адекватно реагувати на зміни навколишнього емоційного фону — все це пов’язувалося з наявністю у структурі особистості емпатії. Термін “емпатія”, який вперше введений Е. Титченером, набув великої кількості лексичних і психологічних відтінків значення.

Останнім часом увага посилюється не тільки до соціального, але і до професійного аспекту дослідників проблем емпатії (К. Бютнер). Емпатія розглядається як важливий педагогічний засіб, раціональне використання якого може дати великі позитивні результати у роботі з дітьми.

Емпатія — сукупність рис особистості, що дає змогу людині використовувати свої почуття у педагогічній ситуації як індикатор стану дітей у груповій атмосфері в цілому, як засіб, що забезпечує успіх у взаємовідносинах з учнями.

Традиційно проблеми, які були пов’язані з розумінням емпатії, були суб’єктом вивчення філософських дисциплін, етики і естетики. Спочатку її ототожнювали із симпатією (А. Сміт, Г. Спенсер, А. Шопенгауер) чи поняттям “учування, вчуття”, що виникло у німецькій філософії і трактувалося у стоїків як духовна об’єктивна спільність усіх речей, завдяки якій люди відчувають один одного. В етичних системах симпатія розумілася як властивість душі людини і розглядалася як регулятор взаємовідносин між людьми у суспільстві, основа совісті, альтруїзму, справедливості.

В етиці А. Сміта (1759) симпатія виступає як здатність співчувати іншому, як природна властивість людини відчувати потребу у благополуччі інших. Контроль над емоціями, увага до переживань тих, хто оточує, необхідні для підтримки суспільного благополуччя. Симпатія лежить в основі суджень про вчинки інших людей, тому що надає можливість подивитися на себе очима сторонніх спостерігачів. Г. Спенсер (1870) визначив симпатію як здатність співчувати людям, виявляти зацікавленість у їхній долі. Він виділяє два типи симпатії: інстинктивну (емоційне “зараження”) та інтелектуальну (“співчутливу”).

Оригінальне трактування психологічної природи симпатії запропонував видатний французький психолог Т. Рибо. Емпатія — передусім психофізіологічна властивість, що має безмежну пластичність виявлень. Він виступає проти ототожнення симпатії з так званими “емоціями ніжного типу” (доброзичливість, чуттєвість, співпереживання), оскільки симпатія має більш складну структуру і становить єдність інших елементів відчуття.

А. Бен у своєму визначенні емпатії, на відміну від своїх попередників, розглядає її перш за все як етичний чи як естетичний феномен, виходить суто із психологічних передумов емпатичної взаємодії. Як вважає вчений, емпатія зумовлює: 1) відновлення емоцій задоволення чи співпереживання, що пережиті людиною, яка виявляє співчуття; 2) взаємообумовленість емоцій та їх зовнішніх проявів. Особливого значення він надає пережитому емоційному досвіду і змісту емоційної пам’яті того, хто симпатизує.

Теорія емпатії найбільш повно і послідовно розроблена М. Шеллером (1923). Виходячи із феноменологічних установок, М. Шеллер на противагу раціоналізму етичних систем, намагався виявити специфіку емпатії як справжньої форми відносин між людьми. На його думку, емпатія — це не просто співучасть, розуміння почуттів інших як найвищої цінності. У процесі емпатії реалізуються потенційні можливості людини від нижчого (вегетативного) рівня до найвищого (духовного).

Великий вклад у розробку теорії пізнання себе через інших вніс американський психолог Ч.К. Кулі. Він сформулював теорію дзеркального “Я”, відповідно до якої уявлення людини про саму себе, ідеальне “Я” формується під впливом думок оточення і включає три компоненти: уявлення про те, як особистість уявляється іншому; уявлення про те, як цей інший оцінює її; самооцінку.

У психоаналітичній літературі емпатія вперше розглядається засновником школи 3. Фрейдом у відомій праці “Психологія мас і аналіз “Я” людини”, в якій виокремлюється велика когнітивна функція емпатії у розумінні партнера у процесі спілкування. Відповідно до 3. Фрейда емпатія допомагає встановленню відповідного ставлення до психічного стану, що сприймається. Є певний механізм емоційного залучення до переживань іншого, що примушує нас при одному лише сприйнятті певної емоції пережити її. Але цій природній схильності індивіда суперечить ціла група факторів, що перешкоджають формуванню відносин в умовах індивідуального спілкування.

За винятком певних термінологічних розбіжностей, аналогічну характеристику емпатії як “зовнішньо-інтелектуального” чинника дає сучасник 3. Фрейда Е. Блей л ер. Феномен емпатії у Е. Блейлера фігурує під терміном “синтонія”. “Синтонія” чи “інстинктивна співзвучність” з навколишнім середовищем включає у числі іншого позитивні і негативні емоційні реакції суб’єкта, що виникають при перцепції емоцій радості і печалі. Основна перевага теорії Е. Блейлера і Я. Мазуркевича — в багатоплановості визначення проблеми, що дає змогу охопити великий спектр виявлення емпатії. Однак як теорія синтонії Блейлера, так і концепція “стандартного бажання” Яна Мазуркевича не відповідає сучасним вимогам наукової достовірності, тому що спирається на умоглядні висновки відносного характеру феномену емпатії. Крім того, відповідно до теорії симпатії, концепція синтонії страждає характерною схильністю психоаналітичних учень до поспішних, неаргументованих висновків.

На відміну від своїх попередників, неопсихоаналітики (Е. Фромм, Г. Саллівен, К. Хорні, Г. Рейн) розглядають емпатію передусім як емоційне явище. У психоаналізі Е. Фромма це поняття тісно переплітається з ідентифікацією. У ряді своїх етико-психологічних творів він розглядає емпатію як умову виникнення і кінцеву мету повноцінних інтерперсональних взаємовідносин при повній психологічній рівності і екзистенціальній самореалізації учасників спілкування.

В американській психології найбільш поширене розуміння емпатії як перцептивного акту, що належить до міжособистісних взаємовідносин (Р. Даймонд, К. Роджерс). Частіше воно трактується як соціальна сензетивність, що означає здатність індивіда розпізнавати думки і почуття інших, уявляючи його оцінки і самооцінки.

У працях К. Роджерса емпатійний спосіб спілкування з іншою особистістю має кілька рис. Він розуміє входження в особистий світ людини і перебування в ньому “як вдома”. Він включає постійну чутливість до переживань людини, її страху чи гніву. Це позначає тимчасове життя життям іншої людини. Психолог вважає, що розуміти людину необхідно, співпереживаючи, що створює певні умови для психологічної захищеності. “Якщо я кажу, що я приймаю вас, — пише К. Роджерс, — але нічого не знаю про вас, то насправді — це поверхове сприйняття, і ви розумієте, що воно може змінитися, якщо я по-справжньому пізнаю вас. Але якщо я розумію вас, співпереживаючи, дивлюся на вас і на те, що ви робите, з вашого погляду, входжу у ваш внутрішній світ і бачу його вашими очима, і при цьому все-таки розумію вас, — тоді насправді є безпека. У таких обставинах зі світом ви можете дозволити собі виявити своє справжнє “Я” і виявити його у різнобічних нових проявах.”

Поділяючи думку К. Роджерса на емпатію як спосіб спілкування з іншими людьми, Р. Гендлін (1962) вважає, що емпатія — це складна за своєю структурою якість особистості, що дає змогу на певний час залишити своє “Я”, щоб зрозуміти іншу людину без упередженості. На його думку, бути емпатійним — це бути відповідальним, активним, сильним і водночас тонким і чуйним.

Наукова література дає можливість говорити про різні підходи до трактування поняття “емпатія”. У працях філософів емпатія розглядається як регулятор взаємовідносин між людьми, як механізм співчуття, співпереживання іншим людям, як засіб душі людини, що містить в собі основи совісті, альтруїзму, справедливості.

Одностайне визнання дослідниками виняткової ролі емпатії як “ядра тонкого взаєморозуміння” (А. Щетиніна), “інструмента самопізнання і пізнання іншої людини” (В. Якунін), як “фактора регуляції міжособистісних відносин” (Л. Виговська, Н. Обозов), як “професійно важливої якості педагога, представників соціономічного профілю в цілому” (О. Саннікова), як “прямого шляху до доброї комунікації (К. Роджерс) тощо відверто контрастує з емпіричним матеріалом, що обмежується здебільшого загальними деклараціями щодо ймовірності зв’язку емпатії як з особистісними (тривожність, емоційність, контактність, інтровертованість, експресивність, оптимістичність), так і з поведінковими проявами (активність, ригідність, відчуженість, інтимність взаємостосунків).

Педагогічний аспект емпатії отримав теоретичне висвітлення в працях вітчизняних авторів. Передумовами для формування педагогічної емпатії є достатній розвиток професійно спрямованого розуму педагогів, педагогічне уявлення, педагогічна перцепція (сприйняття), педагогічна казуальна атрибуція, емоційна ідентифікація, педагогічне передчуття і прогнозування.

Психологи Ю. Бабанський, В. Кан-Калік, Л. Кондратьева розглядають емпатію як особистісну властивість педагога, що забезпечує результативність його професійної діяльності. У дослідженнях Ф. Гонобліна, Н. Кузьміної, Н. Левітова, А. Щербакова емпатія виступає як різновид педагогічних здібностей.

.У працях Н. Кузьміної педагогічні здібності визначаються як індивідуальні стійкі властивості особистості, що виявляються у специфічній чутливості до об’єкта, засобів, умов педагогічної праці і створенні продуктивних моделей формування якостей вихованця. Визнаючи великі можливості педагогічних здібностей у забезпеченні ефективного навчально-виховного процесу, вона виділяє особливі їх ознаки: специфічну чутливість до об’єкта, засобів і умов педагогічного процесу, специфічну чутливість до створення продуктивних моделей формування певних якостей особистості. Конкретизуючи зміст педагогічних здібностей, Н. Кузьміна значне місце в ньому відводить емпатії, трактуючи її як “чутливість”.

М. Муканов виступає проти ототожнення емпатії з ідентифікацією (Г. Андреева). Він вважає, що емпатія та ідентифікація виступають в єдності. Вчений вперше вводить термін “оцінювальна” емпатія. На відміну від емоційної, він зараховує її до різновидів “розуміючої емпатії”, але такої, в якої є емоційне забарвлення. Автор трактує її у плані оцінювання морального потенціалу людини, тому що розуміння моралі пов’язане з оцінюванням діяльності поведінки і вчинків людей. Кожен індивід може не тільки прийняти думку іншого, але й одночасно оцінювати його позицію, вчинки, висловлювання. Причому таке оцінювання співвідноситься з наявними нормами моралі. М. Муканов пише, що дії індивіда є моральними (чи аморальними), якщо вони викликають ту чи іншу реакцію (оцінку) оточення.

А.К. Маркова вважає, що педагог повинен бути гуманістом, тобто виявляти “справжність — відкритість”. Це зумовлює не відкритість у буквальному розумінні слова як доступність, а відкритість педагога своїм власним думкам, почуттям, переживанням, а також здібність відкрито виявляти їх у міжособистісних взаємовідносинах, зберігаючи певну субординацію; “заохочення — прийняття”, “довіру”, виявлення внутрішньої впевненості вихователя у можливостях і здібностях кожного учня; “емпатійне розуміння” — бачення вихователем поведінки учня, його різнобічних реакцій, дій і вчинків з погляду самого учня, його очима. К. Роджерс пише, що вчитель-гуманіст, спілкуючись зі своїми вихованцями, вміє, образно кажучи, “постояти у чужих черевиках”, подивитись на все навколо себе і на себе у тому числі очима дітей.

Р. Берне у своїй книзі “Розвиток Я-концепції і виховання” так формулює основні принципи, яким має відповідати у своїй роботі педагог, який працює у руслі гуманізації міжособистісних взаємовідносин з вихованцями:

1. Із самого початку і протягом усього навчального процесу вчитель має демонструвати дітям повну довіру до них.

2. Він повинен допомагати дітям у формуванні та уточненні цілей і завдань, що стоять як перед групами, так і перед кожним учнем окремо.

3. Він має виходити з того, що у дітей є внутрішня мотивація до навчання.

4. Він має виступати для учнів джерелом різнобічного досвіду, до якого завжди можна звернутися за допомогою, зіткнувшись із труднощами у тій чи іншій ситуації.

5. Важливо, щоб у такій ролі він виступав для кожного учня.

6. Він має розвивати в собі здібності відчувати емоційний настрій групи і приймати його.

7. Він повинен бути активним учасником групової взаємодії.

8. Він має відкрито висловлювати почуття.

9. Він повинен спрямовувати себе на досягнення емпатії,яка дає змогу розуміти почуття і переживання кожного.

10. Він має знати самого себе.

Покровительство як особливий вид підтримки, допомоги і захисту неможливе без милосердного, людяного, добродійного ставлення до особистості, любові до неї у широкому розумінні. У своєму листі Н. Мальбраншу (13—23 березня 1699 р.)

Г.В. Лейбніц писав, що милосердя — це всеосяжна прихильність, а прихильність — це звичка любити; що любов — це схильність знаходити задоволення у тому, що е благо, досконалість, щастя іншої людини чи (що є теж саме) схильність поєднувати благо іншого з нашим власним благом.

Слов’янська культура з найдавніших часів сприйняла християнське вчення про любов і милосердя. У давньоруському пам’ятнику XI ст. “Слово о законе и благодати” київський митрополит Іларіон основною причиною хрещення князя Володимира вважав той факт, що “взгянуло на него всемилостивое око благого Бога, воссиял разум в сердце его”. В “Сказании о святых мучениках Борисе и Глебе” також дуже характерними є висловлювання на кшталт: “Ибо кто же не восплачет, представив перед очами сердца своего эту печальную смерть?”.

Традиціями філософського усвідомлення гуманного ставлення до людини, в основі якого — філософія серця, проникнута творчість Г. Сковороди. Майже у всіх творах Сковороди тема любові і серця якщо не домінує, то, принаймні, наявна. Важливі міркування для розуміння філософії серця висвітлено в його діалозі “Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя у житті”. У цьому діалозі читаємо: “Коли помислити, у всіх людських затій, скільки їх там тисяч різних буває, є один кінець — радість серця”.

А. Шопенгауер доброту серця вважав універсальною якістю особистості, що постає у глибокому співпереживанні до всього, що живе, передусім — до людини. На його думку, доброта серця особистості тісно пов’язана з рівнем розумової сфери. “Чим більше розвинутий інтелект, тим більше підвищується і сприйняття до співпереживання, ось чому численні духовні і тілесні страждання значно сильніше викликають співпереживання”. Таким чином, доброта характеру передусім буде утримувати від буд-якого завдання шкоди іншому, а потім спонукати до допомоги. А. Шопенгауер наводить приклади виховання співпереживання у різних народів і етносів. Наприклад, китайці визнають п’ять кардинальних доброчинностей, серед яких на першому місці стоїть співпереживання. Інші чотири: справедливість, ввічливість, мудрість, відвертість. У індусів на пам’ятних дошках, що створювалися на честь загиблих князів, при уславленні їхніх доброчинностей на першому місці стоїть співпереживання. В Афінах співпереживання мало свій алтар на площі. Про нього є згадки у Павсанія І і Лукіана в “Ті-моні”. У Стобея можна зустріти вислів Фокіона: “Ні алтар із храму, ні співпереживання із життя людини усувати не треба”. В “Sapientia Indorum”, що є грецьким перекладом “Панчатанри” написано: “Першою із доброчинностей є милосердя”.

Великий вплив на формування етики соціальної роботи справили праці видатних психологів К. Юнга, Є. Фромма, А. Адлера. К. Юнг зазначав, що на цінності фокусуються почуття. Цінності можуть включати в себе погляди на те, що є гарним і що є поганим, що є правильним і що е неправильним, які протиставлені намаганню мислення діяти відповідно до логічних критеріїв. Почуття ставить запитання: “Наскільки це е цінним ?”

За А. Адлером особистість виробляє власну життєву мету, використовуючи її як орієнтир. На неї впливають особистісний досвід, цінності, нахили, особистісні якості людини. Життєві орієнтири визначають напрямок і кінцеву мету діяльності особистості, дають змогу сторонньому спостерігачу пояснити конкретні аспекти мислення індивіда і поведінки з погляду цих цілей. А. Адлер вказував, що риси особистості не є вроджені, вони виробляються незмінними як інтегральні частини цільової орієнтації людини. Наприклад, той, хто прагне до зверхності у стосунках з іншими за рахунок особистої влади, формує в собі різні, необхідні для досягнення цієї мети, властивості, такі, як честолюбство, заздрість, недовіру. Ключ до поведінки людини знаходиться у прихованих цілях, якими вона керується. За А. Адлером, формування життєвої мети, життєвого стилю і схеми аперцепції є творчим актом. Творча сила індивіда організує і спрямовує його реакцію на навколишній світ. Вчений вважав, що особистість — це і картина, і художник одночасно, і вона не є безвільним пішаком в руках зовнішніх сил, а сама формує себе. Почуття спільності, з яким людина сприймає справи інших людей, не просто заради досягнення власних цілей, але з інтересу до них, становить основу соціального інтересу. Будь-яка цінність людини визначається її ставленням до ближнього і тією частиною праці, яка необхідна для спільного життя. Завдяки своїй праці для інших людей, індивід стає важливою ланкою у великому ланцюгу, що єднає суспільство, пошкодження якого може призвести до порушень у суспільному житті. А. Адлер розглядав три важливі завдання, які стоять перед людиною: роботу, дружбу і кохання.

Прибічники біхевіоризму вважали такі категорії, як свобода, автономна людина, гідність і творчість надуманими поясненнями поведінки людини. На думку Б.Ф. Скінера, натхненні заклики до спасіння світу, бажання людей бути благородними, толерантними, сповненими віри, готовими приймати правду, прагнути до вищих ідеалів, не відчуваючи почуття ненависті до тих, хто перешкоджає цьому, повинні бути підкріплені конкретними діями і розумінням того, для чого вони можуть бути використані.

Б. Фромм систему цінностей розглядав як останню екзистенцій ну потребу особистості. Він писав, що особистість потребує певної маршрутної карти, системи поглядів і цінностей, що допомагають їй орієнтуватися у цьому світі, діяти цілеспрямовано і послідовно. Система цінностей дає змогу організувати велику кількість стимулів і подразників, з якими індивід стикається протягом життя. Кожна людина має власну філософію, тобто внутрішньо упорядковану систему поглядів на світ, яка сприймається як життєва основа. Таким чином, якщо будь-які явища і події не вписуються у рамки цієї системи, вони трактуються як ненормальні, нерозумні, якщо ж навпаки, — вписуються, то розглядаються як прояв здорового глузду.

У кожного народу, кожної культури формуються власні, унікальні уявлення про світ, людину, її життя, прагнення, світогляд тощо. Однак є те, що слугує об’єднувальним началом для більшості культур, — це певні етичні норми, правила, стандарти, звичаї соціального поводження. Крім загальнолюдських цінностей, в основі яких — ставлення до людини, індивіда, особистості, соціальна робота як професія визначає професійні цінності на основі ставлення до клієнта; організацій соціальної сфери; колег; професії “Соціальна робота”.

Соціальні працівники як професійна група оволодівають такими специфічними для них цінностями:

1. Прагнення до переваги індивіда перед суспільством,

2. Повага конфіденційності у взаєминах із клієнтами.

3. Готовність відокремити особисті почуття і потреби від професійних відносин.

4. Прагнення соціальних змін, що відповідають соціально пізнаним потребам.

5. Готовність передавати знання і вміння іншим.

6. Повага до індивідуальних і групових відмінностей, гідне оцінювання їх.

7. Прагнення до розвитку здатності підлеглого допомагати собі самому.

8. Готовність діяти від імені підлеглого, не зважаючи на можливі фрустрації.

9. Прагнення до соціальної справедливості, до економічного, фізичного та розумового благополуччя всіх членів соціуму.

10. Прагнення до високих стандартів особистої та професійної етики.

Незмінним компонентом соціальної роботи є:

· Цінності матеріальної культури суспільства як образне втілення менталітету нації і прагнення суспільства здійснити моральний, розумовий, екологічний, трудовий, економічний, естетичний та фізичний розвиток особистості.

· Духовні цінності, що визначають соціальну активність і творчість у ставленні особистості до культури суспільства і до кожного її носія. Такими цінностями є свобода, братерство, праця, гуманність, солідарність, готовність особистості пожертвувати своїми благами заради благополуччя рідних, добробуту сім’ї, розквіту нації, що вважається критерієм соціальної вихованості особистості.

Цінності визначаються як позитивна чи негативна значимість об’єктів навколишнього світу для людини, класу, групи, суспільства в цілому, що характеризуються не властивостями самими по собі, а їх залученістю до сфери життєдіяльності суспільства, інтересів і потреб, соціальних відносин; критерії і способи оцінювання цієї значимості виражаються у моральних принципах, нормах, ідеалах, установках, цілях.

Професійні цінності соціальної роботи відображені в документі “Етика соціальної роботи: принципи і стандарти”, який прийнято у липні 1994 р. в Коломбо (Шрі-Ланка) на загальних зборах Міжнародної федерації соціальних працівників. Документ складається з двох частин: “Міжнародна декларація етичних принципів соціальної роботи” і “Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників”, в яких проголошуються етичні принципи і стандарти соціальних працівників стосовно клієнтів і колег.

У “Міжнародній декларації етичних принципів соціальної роботи” проголошується, що кожна людина унікальна, потребує підходу до себе з позицій моралі; має право на свободу в задоволенні своїх власних потреб, не зачіпаючи права інших, і зобов’язана вносити свій вклад у підвищення добробуту суспільства. Кожне суспільство, незалежно від форми правління, має прагнути до забезпечення максимальних благ для своїх членів.

Соціальні працівники повинні бути прихильними до принципів соціальної справедливості.

Соціальний працівник зобов’язаний використовувати об’єктивну систему знань, уміння і навички для надання допомоги окремим людям, групам, громадам і суспільствам в їхньому розвитку, вирішенні індивідуально-суспільних конфліктів і подоланні їх наслідків.

Соціальна робота ґрунтується на відмовленні від дискримінації.

Отже, вона здійснюється незалежно від статі, віку, національності, віросповідання, мови, політичних переконань, статевої орієнтації.

Соціальні працівники поважають права кожної людини і права соціальних груп, їхню незалежність і гідність, керуючись при цьому положеннями “Хартії ООН про права людини” та іншими міжнародними документами.

Соціальна робота заснована на принципах захисту і недоторканності клієнтів, включаючи вимоги дотримувати права на волю вибору і професійну таємницю, право клієнта на компетентне роз’яснення його прав і суті його особистої справи. Соціальні працівники оберігають професійну таємницю, навіть якщо це суперечить чинному законодавству.

Соціальна робота базується на принципі участі клієнта і співробітництва з ним. Вважається, що соціальні службовці повинні співпрацювати зі своїми клієнтами, прагнучи вирішити будь-яке завдання, з яким вони стикаються, найкращим способом, з метою задоволення інтересів клієнтів. Особи, що використовують послуги соціальних працівників, мають брати найактивнішу участь у вирішенні власних проблем. Клієнти повинні бути завжди поінформовані соціальним працівником про цілі та наслідки (ризики і користь) цих спільних дій.

Соціальна робота заснована на принципах самовизначення клієнтів. Відповідно вона передбачає звести до мінімуму будь-який примус. У випадках, коли може виникнути необхідність розв’язати проблеми однієї групи учасників за рахунок іншої, використання примусу завжди має базуватися на ретельному розгляді інтересів конфронтуючих груп і на виборі принципів роботи після того, як вис л у хан і обидві сторони. Соціальні працівники зобов’язані забезпечити обидві конфронтуючі групи кваліфікованими представниками. Вони також зобов’язані зводити до мінімуму доступ легального примусу в законодавстві своїх країн.

Соціальна робота несумісна, прямо чи опосередковано, з підтримкою окремих осіб, груп, політичних сил чи владних структур, що придушують своїх співгромадян, використовують тероризм, катування й інші подібні жорстокі засоби.

У “Міжнародних етичних стандартах соціальної роботи” виділені стандарти етичної поведінки: взаємини з клієнтами; взаємини з агентствами та організаціями; взаємини з колегами; ставленні до професії.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальна робота (Тюптя Л.Т.)