Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальна робота (Тюптя Л.Т.) скачати онлайн-> Соцанімація

Соцанімація



У соціальній роботі з’явився новий напрям, який визначається також як метод і технологія соціальної роботи, — соціально-культурна анімація. Аніматор — спеціаліст, який організує соціальну роботу з дітьми і молоддю у вільний від навчання час шляхом залучення до рекреаційної діяльності, організації дозвілля. Завдання аніматора — соціалізація дітей та молоді через естетичне виховання, знайомство з цінностями вітчизняної і світової культури, формування просоціальної поведінки в процесі участі в художній творчості, культурно-мистецьких заходах. Соцанімація орієнтована на групову і колективну (масову) форми соціальної роботи.

Соціальний працівник сприймається як член групи, який бере участь в її житті, а не спостерігає пасивно за її функціонуванням; відповідає за культурне і соціальне удосконалення групи. Мета його діяльності — створити умови, за яких діти виявляли б потяг до культури, пізнання культурних цінностей; допомогти встановити добросердечні взаємовідносини в групі; стимулювати дітей до творчої діяльності. Соціальні аніматори працюють у сфері соціально-культурної анімації, у клубах, позашкільних закладах естетичного виховання і дозвілля для дітей та молоді, соціальних службах, реабілітаційних центрах та ін.

Соціальна робота виконує одне із важливих завдань — створення необхідних умов для всебічного, гармонійного розвитку особистості шляхом організації дозвілля і рекреаційної діяльності. Таким чином відбувається соціалізація особистості, формування просоціальної поведінки. І в цьому плані вона виконує універсальну роль своєрідного фасілітатора, стимулюючи особистість до творчої діяльності, вияву і розвитку потенційних здібностей і можливостей у різних сферах і видах творчості. Об’єктом впливу соціального працівника може бути будь-яка особистість, а також люди, які потрапили у складну життєву ситуацію, і тоді засоби впливу (мистецтво, ігрова діяльність, дозвіллєві заходи) мають терапевтичний, корекційний характер.

На відміну від спеціалістів, які працюють у сфері культури і займаються прикладною творчістю (культорганізатори, керівники творчих колективів, об’єднань), основна функція соціального працівника у сфері культури — організація культурного, змістовного дозвілля шляхом залучення громадян до процесу спілкування. Основні форми і методи його роботи такі; проведення фестивалів, конкурсів творчості, благодійних акцій, гурткова робота, соціальна робота у клубі.

‘ Одним із перспективних напрямів роботи соціальних служб є використання екранних мистецтв в практиці соціальної роботи, у діяльності соціальних служб, реабілітаційних центрів, оздоровчих закладів для дітей з метою естетичного розвитку, формування соціального поводження у соціумі, оздоровчо-лікувального, позитивного впливу на свідомість і психологію особистості, соціальної освіти і навчання.

Якщо мета кіноосвіти — добитися вибіркового ставлення до фільмів, привчити і навчити робити вибір, то мета кінопросвітницької роботи — через художні засоби кіномистецтва, аудіо-, відео-культуру, у тому числі і телевізійну, впливати на свідоме сприйняття інформації, художніх творів, позитивне ставлення до свого життя, поведінки, взаємостосунків з іншими людьми тощо.

Мистецтво — це не тільки відображення, але і перетворення, творіння, художній світ, практика. Думка митця, його “внутрішнє бачення”, переконання і тривоги у закінченому творі повинні стати переконанням і переживанням глядача, читача, слухача, стати їх естетичною і моральною власністю.

Розгляд структури фільму, структури екранного мистецтва без виходу у світ суміжних мистецтв, загальної естетики не зможе дати правильного уявлення про особливості цієї структури.

Сьогоднішній екран став дзеркалом складних соціальних процесів, дзеркалом озлобленої боротьби, протиборств, світоглядів, що передусім відобразилось на основоположній для мистецтва проблемі — його ставленні до дійсності, ставленні до людини на екрані. Проблема образу героя як проблема ствердження людини в мистецтві завжди була полем битви різних сил і тенденцій, різних естетичних систем і концепцій. Боротьба йшла і йде за думки і почуття людини (людини на екрані і в глядацькому залі), за її ставлення до сучасної дійсності, насиченої гострими ідеологічними суперечностями і революційними перетвореннями, йде боротьба за світогляд героя і глядача. Ці слова відомого дослідника В. Ждана не втратили своєї значимості і в часи незалежності.

Емоційне безкультур’я в ставленні до людей породжує егоїзм, який є головним стрижнем байдужості, антигромадських вчинків. Споживацькі настрої і є наслідком того, що окремі підлітки не переживають прагнення до моральної краси власної поведінки, вчинків, ставлення до людей.

Свобода почуттів приноситиме загальне благо тільки тоді, коли вона випливатиме з великої внутрішньої емоційної самодисципліни. Емоційне і естетичне виховання починається з розвитку культури відчуттів і сприймань. Чим тонші відчуття і сприймання, чим більше бачить і чує людина в навколишньому світі відтінків, тонів і напівтонів, тим глибше виражається особиста емоційна оцінка фактів, предметів, явищ, подій, тим ширший емоційний діапазон, який характеризує духовну культуру людини.

Від культури слова до емоційної культури, від емоційної культури до культури моральних почуттів і моральних відносин — такий шлях до гармонії знань і моральності.

Виховання емоційної сприйнятливості полягає зовсім не в тому, щоб людина пройшла через горнило образ і принижень. Емоційна чутливість до світоглядних істин, ідей, принципів, закономірностей — це, образно кажучи, той вогник, від якого спалахує порох переконаності, принциповості, вірності людини своїм переконанням.

Сприймання навколишнього світу розумом і серцем — найважливіша передумова становлення моральної культури. Коренем емоційної байдужості є байдужість моральна.

Використання безмежного багатства життєвих ситуацій для виховання емоційної сфери — це сфера найтоншої педагогічної майстерності, суть педагогічної культури1.

Кіномистецтво відіграє визначну роль у формуванні особистості, розвитку її емоційної сфери. Величезне тематичне розмаїття, складові засоби художньої виразності сучасного кіномистецтва вимагають від глядача певних знань, ознайомлення з його образною мовою, історією та найважливішими напрямками.

“Роки спостережень над духовним розвитком тих самих вихованців від молодшого віку до зрілості переконали мене в тому, — пише В.О. Сухомлинський в книзі “Серце віддаю дітям”, — що стихійний, неорганізований вплив на дітей кіно, радіо, телебачення не сприяє, а скоріш шкодить правильному естетичному вихованню”.

Сприймати твір кіномистецтва така ж непроста справа, як і “робити фільм” (Ф. Феліні). Вона потребує від глядача постійної роботи думки, уваги, сформованої емоційної культури, певної естетичної підготовленості. На високому рівні художнього розвитку особистості стадія безпосереднього спілкування з фільмом збігається зі стадією безпосереднього емоційного сприйняття. У дитини, чи непідготовленого глядача, процес засвоєння моральних норм і їх перехід у внутрішній план особистості успішно відбувається лише тоді, коли повноцінно осмислюється побачене на екрані, усвідомлюється пережита емоція. Ось чому осмислене сприйняття кінострічки має стимулюватися з боку соціального педагога або соціального працівника і без його допомоги може не здійснитись.

Глибоке проникнення в образно-художній стрій фільму робить аналізуючого учасником творчого процесу, очевидцем народження художньої думки. Це сприяє пробудженню любові до творчості в момент сприйняття фільму. Глядач, у якого не вихована натура художника, аналітика, не здатний відрізнити ремесло від мистецтва, оскільки єдиним критерієм оцінювання для нього залишається правдоподібність на рівні побутового осмислення. У такого глядача створюється “ілюзія повної відповідності між екранним зображенням і дійсністю, народжується переконання, що в кіно все має бути тільки так, як відбувається насправді. Цей комплекс “наївного реалізму”, природний для молодших школярів, стає в майбутньому головним гальмом розвитку кінограмотності, якщо не компенсується знанням хоча б основних художніх законів кінематографічної творчості”.

Здібність до художнього сприйняття стимулюється творчою діяльністю. Заняття малюванням допомагають сприймати композицію кадру. Захоплення фотографією, знайомить з технікою зйомки. Словесне переказування фільму чи його фрагмента є корисною вправою для концентрації уваги, розвитку мовлення. Прилучають до кіномистецтва заняття кіноаматорством. Однак кіноаматорство лише тоді забезпечує здібність до глибокого розуміння мистецтва кіно, коли художня самостійність буде здійснюватися спільно з виробленням системи естетичних поглядів, з цілеспрямованим процесом формування здібності художнього сприйняття і смаку.

Кожному віковому етапу властиві свої види діяльності, своє відтворення мистецтва, свої фактори, які впливають на засвоєння особистістю художнього досвіду.

Аналізуючи наукову літературу, досвід із медіаосвіти в інших країнах, ми дійшли висновку про необхідність розробки просвітницької програми з кіномистецтва в рамках одного із напрямків соціальної роботи — соціально-культурної анімації. Програму можна використовувати в роботі кіноклубів, кінолекторіїв, відеоклубів при реабілітаційних центрах для різних цільових груп дітей та молоді, соціальних службах, в роботі соціального педагога або соціального працівника в середній загальноосвітній школі, соціальній роботі в мікросоціумі та ін.

Основна література

Фирсов M.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы / Моск. гос. соц. ун-т. — М.: Гуманит. изд. центр “ВЛАДОС”, 2001. — С. 236—251.

Теми для дискусії

1. Наукові теорії щодо впливу культури на свідомість особистості і нації.

2. Соціально-педагогічні, психологічні, соціальні особливості соціальної роботи у сфері культури.

3. Зміст соціально-культурної анімації.

4. Вплив культури і мистецтва на розробку нових підходів до соціальної роботи.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальна робота (Тюптя Л.Т.)