Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальна робота (Тюптя Л.Т.) скачати онлайн-> Основні методи керування

Основні методи керування



Система керування припускає:

· механізм керування — мету, засоби, методи, функції, принципи;

· структуру керування — кадри, техніку керування, організаційно-штабну структуру;

· процес керування — органи керування, технологію, матеріальну частину органів керування;

· раціоналізацію системи керування — упровадження досягнень науки в керування, відновлення кадрів, удосконалювання господарської системи керування.

Як і будь-яка діяльність, соціальне керування включає численні засоби, форми і методи досягнення поставленої мети, що становлять Його інструментарій.

Адміністративні (організаційні, організаційно-розпорядницькі) методи мають велике значення в практиці керування. Вони засновані на відносинах субординації, влади і підпорядкування, властивих системі керування.

Виділяють регламентуючі, розпорядницькі й дисциплінарні методи.

Регламентуючі методи — методи, за допомогою яких створюється та чи інша система організації, визначаються завдання і відповідальність структур управління, встановлюються певні правила, конкретні рекомендації до виконання, рамки поведінки керівників і підлеглих.

Регламентація роботи соціального працівника включає в себе такі положення:

· організаційну структуру, склад органів управління (самоуправління) колективу та його підрозділів;

· конкретне визначення прав і обов’язків, повноважень органів управління (самоуправління);

· порядок вирішення суперечностей, які виникають між окремими органами управління (самоуправління) у процесі професійної діяльності;

· перелік форм і методів управління (самоуправління) в колективі, організації, які використовуються для вирішення тих чи інших питань; форми — загальні збори, конференція, комісія та ін.; методи — колективне обговорення проблем, вивчення громадської думки, громадська експертиза тощо;

· конкретні процедури прийняття рішень з окремих соціальних, професійних та інших питань;

· порядок виборності і відповідальності керівників на всіх рівнях;

· порядок, форми і терміни інформування (звітності). Регламентування забезпечує організованість у роботі, підтримує оптимальний режим діяльності, не допускає дії стихійних факторів, вносить у діяльність колективу порядок і дисципліну.

Орієнтація — це метод, за допомогою якого упорядковуються положення і переміщення працівника на підприємстві, в установі, установлюються місце і значення того чи іншого об’єкта, предмета, події на виробництві. Системи орієнтації: нумераційна, словесна (написи, покажчики і т.д.), словесно-нумераційна (комбінація), символічна (символи, піктограми, емблеми, значки), графічна (карти, схеми, таблиці), колірна.

Інструктування — процес наставляння в усній чи письмовій формі. Використовується як метод, за допомогою якого керівник визначає мету, завдання, обов’язки і права працівників.

Розпорядницькі (адміністративні) методи використовуються для корекції системи й оперативного уточнення завдань керування, для удосконалювання організації і спрямовані на вирішення конкретних завдань. Виділяється дві форми використання цих методів: письмово-документальна й усна. Такі форми розпорядницького впливу, як директиви, укази і постанови, виражаються тільки в письмово-документальній формі, а накази, розпорядження і вказівки — в обох.

Розпорядницький вплив методів спрямований насамперед на усунення труднощів, що виникають, недоліків у професійній діяльності. Вони визначають обсяг передбачуваної роботи, розподіл обов’язків з її виконання, а також терміни виконання і припускають систематичний контроль і перевірку виконання.

Дисциплінарні методи — методи, які забезпечують порядок і дотримання дисципліни в організації.

Зміст організаційної діяльності — це чітке і зрозуміле визначення цілей і завдань; добір виконавців на основі оцінювання, з їхнього погляду, найкращого способу використання їхніх якостей, потенціалу в інтересах справи; передання рішень, розміщення виконавців відповідно до цілей і завдання установи, розподіл повноважень; забезпечення виконавців засобами виробництва і створення необхідних для їхнього раціонального використання матеріальних умов; створення системи спільної праці шляхом налагодження міжособистісних відносин і взаємної зацікавленості в загальній роботі; узгодження і координація окремих робіт; забезпечення єдності поглядів і цілеспрямованості всіх членів організації; контроль за ходом виконання поставлених цілей, завдань і розпоряджень; культура взаємостосунків і взаємовідносин.

Якщо метод керування — це послідовність необхідних дій людей у процесі вирішення управлінської проблеми, то форма керування — це структура відносин, зв’язків між людьми при виконанні цих дій. Форма керування визначає ті організаційні межі, в яких здійснюються ці дії. Є індивідуальні й колективні форми управлінської діяльності.

В теорії управління виділяються функції керування. Поняття “функції” у соціальній практиці визначається діяльністю, обов’язками, роботою соціальних служб і установ. Соціальне керування має чітко виражений зміст, що утворює систему функцій, які взаємозалежні і взаємообумовлені. Функції керування — це об’єктивно необхідна, відносно самостійна частина управлінської діяльності (елемент керування), що характеризується специфічним змістом, універсальністю здійснення, особливою просторово-тимчасовою формою вираження.

Зміст соціального керування як процесу розкривається в його функціях, що представляють види діяльності, за допомогою яких суб’єкт керування впливає на керований об’єкт.

Аналіз процесу керування з погляду його функцій становить основу для визначення обсягу роботи кожної них, чисельності управлінських працівників і в кінцевому рахунку — проектування самої структури й організації апарату керування.

Усім соціальним суб’єктам соціального керування, фахівцям соціальної роботи властиві такі загальні функції: визначення і ранжирування цілей; планування способів досягнення цілей, у тому числі забезпечення необхідними матеріальними і нематеріальними ресурсами; контроль і координація спільної діяльності; обговорення і вирішення проблем, регулювання відносин з персоналом і клієнтами; установлення зв’язків та інформаційне забезпечення; контроль за якістю і кількістю соціальних послуг, наданих клієнтам; оцінювання майбутніх потреб організації; виконання представницьких функцій чи організації установи.

Функції управління є складовими будь-якого процесу управління незалежно від особливостей (величини, призначення, форми власності). Тому їх називають загальними і в їх складі виділяють планування, організацію, контроль, координацію і мотивацію.

Одна з найважливіших функцій соціального керування — планування. Вона реалізується через систему принципів. У число цих принципів входять: обґрунтованість, директивність, відображення єдності загальнодержавних, колективних і особистих інтересів, оптимальність планів, їхня збалансованість, єдність планування, його комплексність. Планування припускає: визначення цілей діяльності; вибір засобів здійснення поставленої мети; забезпечення необхідними ресурсами; визначення форми організації життєдіяльності і соціальної допомоги; створення програми досягнення поставленої мети; визначення конкретних термінів і обсягу виконання програми; облік результатів діяльності; коректування прийнятих програм; науково обґрунтоване передбачення результатів реалізації програми; постановку нових завдань і цілей, що з’являються після реалізації програми.

Планування як функція керування має складну структуру і реалізується на практиці через свої підфункції: прогнозування, моделювання і програмування.

Прогнозування — наукове передбачення майбутнього, визначення кінцевого стану клієнта (об’єкта впливу) на перспективу, її перехідних станів.

Моделювання — ідеальна розробка різних ситуацій і станів розвитку об’єкта протягом усього планованого періоду.

Програмування — виявлення етапів послідовного переходу в новий стан. Сюди входить розробка алгоритму функціонування системи, визначення необхідних ресурсів, вибір засобів і методів діяльності соціальних установ, служб і фахівців.

При плануванні важливим завданням є визначення мети соціальної роботи — це процес знаходження ідеального образу майбутнього результату діяльності. Центральною проблемою процедури визначення мети є формулювання мети й оптимального засобу її досягнення. Мета без визначення засобів її досягнення — це лише розумовий проект, мрія, що не має реальної опори в самій дійсності.

З погляду психології, у процесі визначення мети виникають умовно-рефлекторні зв’язки інтелекту з іншими факторами: пам’яттю, емоційно-вольовими компонентами.

Визначення мети обумовлює алгоритм, що визначає порядок і основні вимоги до результатів діяльності. Мета — це поняття, що виражає ідеальне уявлення результату діяльності. Будь-яку діяльність можна трактувати як процес здійснення мети. При формулюванні мети слід враховувати таке:

· мета має бути обґрунтованою і відображати вимоги законів розвитку об’єкта впливу;

· ціль має бути зрозумілою і досяжною;

· основна мета має бути пов’язана і співвіднесена з метою більш високого порядку.

Основні етапи формулювання мети:

· виділення необхідних характеристик і станів об’єкта та їх включення в цільову настанову конкретного виду діяльності;

· визначення можливих і небажаних обставин, які викликані конкретним видом діяльності;

· відмежування мети від бажаних, але об’єктивно недосяжних результатів.

Розрізняють кілька типів цілей: конкретні й абстрактні; стратегічні і тактичні; індивідуальні, групові, суспільні; поставлені суб’єктом діяльності та створені ззовні.

Конкретна мета — це ідеальний образ продукту безпосередньої діяльності.

Абстрактна мета — це загальне уявлення про деякий ідеал, заради досягнення якого здійснюється людська діяльність.

Стратегічні й тактичні цілі визначаються та обумовлені тимчасовими факторами їх здійснення і співвідносяться як ціле і частина.

Мета, яку ставить суб’єкт дїі, виробляється в результаті внутрішнього розвитку його власної активності, творчого ставлення і відповідальності за доручену справу.

Мету, задану ззовні, визначають як об’єктивну вимогу, що потребує розв’язання завдання.

Особливе місце займає визначення мети в організації і здійсненні соціальної дії. Технологія соціальної роботи — це цілеспрямований процес соціального впливу суб’єкта на об’єкт.

Методологічний аспект визначення мети полягає в забезпеченні наступності загальних і конкретних завдань при визначенні шляхів вирішення соціальних проблем різного рівня. Організаційний аспект постає в реалізації конкретних шляхів і засобів розв’язання певної проблеми.

Визначення мети виступає як аналітична діяльність. Така діяльність можлива, коли суб’єкти визначення мети, тобто фахівці соціальної роботи різного рівня вміють аналізувати ситуацію; знають правовий простір діяльності щодо розв’язання реальної проблеми; мають досвід практичної роботи. При формулюванні мети в соціальній роботі особлива увага приділяється моральним аспектам. При цьому соціальному працівнику необхідні виняткова відповідальність, творчий, нешаблонний підхід, ініціатива. Основним етичним правилом фахівця має бути: “Не нашкодь!”. А це, передусім, залежить від особистості об’єкта визначення мети і цілеспрямування, його професійних і особистісних якостей.

Роль і місце мети в процесі здійснення соціального впливу залежать від рівня соціальної роботи, на якому вона реалізується: управлінський, організаційний, контактний, безпосередній зріз діяльності соціальних служб. Організаційно-управлінський рівень визначає програму діяльності щодо вирішення соціальних проблем клієнтів. На цьому рівні з огляду на основні напрямки соціальної політики держави визначаються стратегічні цілі, ставляться завдання, розраховані на перспективу, тривалий період реалізації. На контактному рівні визначення цілей необхідно розглядати як конкретне керівництво до практичних дій у зв’язку з поставленою проблемою. Сформульовані у зв’язку з цим цілі припускають більш короткий термін реалізації і досягнення результатів.

Визначення мети соціальної роботи виконує низку таких функцій:

· визначає раціональний варіант збору інформації і способи дій при розв’язанні проблеми;

· обмежує обсяг інформації, пошук якої здійснює соціальний працівник;

· забезпечує конкретизацію проблеми;

· допомагає визначити способи дій.

Мета і прийняте рішення не тотожні поняття. В основу правильно сформульованої мети входять такі варіанти і логічні принципи розв’язання проблеми:

1. Точне і чітке формулювання власних цілей стосовно конкретної ситуації.

2. Визначення цілей інших осіб і організацій, на які передбачається спрямовувати вплив.

3. Визначення характеру взаємозв’язку цілей інших осіб! організацій, на які спрямований вплив, а також взаємозв’язок завдань, які виникають у ході соціальної роботи.

4. Визначення ймовірних наслідків досягнення сформульованих цілей. Багато цілей можуть бути по суті засобом досягнення інших, більш віддалених чи побічних. Тому, якщо не враховується можливість позитивних результатів, це може призвести до непередбачених наслідків.

5. Визначення обставин, які сприяють і перешкоджають досягненню поставлених цілей, причин їх існування чи появи.

6. Виявлення перемінних проблемних ситуацій — керованих і некерованих. Більшість людей підходить до вирішення проблем зі своїми вже сформованими уявленнями про фактори, що впливають на них. Ціль має бути чітко і ясно сформульована. Досяжність мети повинна бути об’єктивно визначена. Потрібно бути готовим до важкого шляху досягнення мети.

На будь-якій стадії розвитку процесу соціального керування можуть виникнути проблеми (внутрішні, зовнішні), що будуть гальмувати досягнення функціональних цілей і завдань. При цьому соціальному працівнику необхідно створити умови для того, щоб змінити ситуацію, що склалася. Виділяють такі завдання, вирішення яких сприяє досягненню поставленої мети:

Розподіл ролей — знаходження соціальним працівником правильної позиції, що відповідає певній управлінській ситуації.

Спілкування і встановлення комунікації з клієнтом та іншими спеціалістами.

Поетапне вирішення конфліктних суперечностей.

Уточнення мети. Ця робота пов’язана з постійним аналізом, діагностикою ситуації, що склалася і прийняттям відповідних рішень, корекцією дій.

Сутність наукової організації праці:

· реальне підвищення ділової кваліфікації і професійної майстерності спеціалістів;

· удосконалення методів і прийомів праці;

· планування роботи з урахуванням фактору часу;

· організація робочого місця з урахуванням наукових рекомендацій;

· кооперація і розділ праці між адміністрацією і громадськими організаціями;

· оптимальний1 режим праці і відпочинку, їх чергування і дозування з урахуванням наукових рекомендацій;

· постійне удосконалення умов праці;

· здійснення заходів з укріплення трудової і навчальної дисципліни;

· використання комп’ютерних технологій.

Організація — Друга функція управління, завданням якої є

формування структури підприємства, а також забезпечення всім необхідним для її нормальної роботи — персоналом, матеріалами, обладнанням, приміщенням, грошовими засобами тощо. У будь-якому плані, який складає підприємство, завжди є стадія організації, тобто створення реальних умов для досягнення поставлених цілей. Часто це потребує перебудови структури виробництва та управління для того, щоб підвищити її гнучкість і пристосованість до вимог ринкової економіки. Наступний напрямок — робота з персоналом, розвиток стратегічного та економічного мислення спеціалістів, підтримка працівників, які виявляють схильність до творчого підходу в роботі, нововведень, які не бояться ризикувати і брати на себе відповідальність за рішення тих чи інших проблем.

Контроль — це управлінська діяльність, завданням якої є кількісне та якісне оцінювання і врахування результатів роботи організації. Тому головні інструменти виконання цієї функції — це спостереження, перевірка всіх аспектів діяльності, врахування й аналіз. У загальному процесі управління контроль виступає як елемент зворотного зв’язку, тому що за його даними робиться коригування раніш прийнятих планів і навіть норм і нормативів. Ефективно поставлений контроль обов’язково повинен мати стратегічну спрямованість, орієнтуватися на результати, бути своєчасним і досить простим. Остання вимога особливо важлива нині, коли організації намагаються будувати свою роботу на принципі довіри до людей, а це зумовлює необхідність і можливість суттєвого скорочення контрольних функцій, які виконуються безпосередньо керівниками.

Координація — це центральна функція процесу управління, яка забезпечує його безперервність. Головне завдання координації — досягнення узгодженості в роботі всіх ланок організації шляхом встановлення раціональних зв’язків (комунікацій) між ними. Характер цих зв’язків може бути різним, тому що залежить від координуючих процесів. Найбільш часто використовуються звіти, інтерв’ю, збори, наради, комп’ютерний зв’язок, засоби медіа зв’язку, документи тощо. За допомогою цих та інших форм зв’язку здійснюється маневрування ресурсами організації, забезпечується єдність та узгодженість всіх стадій процесу управління, а також роботи персоналу.

Мотивація — це діяльність, яка має на меті активізувати людей, які працюють в організації, і стимулювати їх до ефективної праці для виконання поставлених цілей і завдань. Для цього здійснюється економічне і моральне стимулювання, збагачується зміст праці і створюються умови для виявлення творчого потенціалу працівників та їх саморозвитку. Здійснюючи цю функцію керівники повинні постійно впливати на фактори результативної роботи членів трудового колективу. До них у першу чергу зараховують: різнобічність форм і методів роботи, її змісту, підвищення і розширення професійної кваліфікації працівників, задоволення отриманими результатами, підвищення відповідальності, можливості виявлення ініціативи і здійснення самоконтролю тощо.

Виділяють методи прийняття управлінських рішень, які базуються на представленні процесу управління як сукупності процесів вирішення проблем. Відповідно до цього всі методи поділяються на такі групи: методи постановки проблем, методи вирішення проблем, методи організації виконання прийнятих рішень.

Методи стимулювання включають всі види і форми стимулювання людей до праці: оплата праці, преміальні системи, участь у прибутках, моральні стимули, підвищення посади, навчання тощо.

Особливу групу становлять процедурні методи, проаналізовані з огляду на основні етапи організаторської діяльності: визначення мети, постановка завдань (методи визначення, формулювання і відображення цілей); рішення (методи їх підготовки і прийняття); організаційно-виконавська діяльність (методи розподілу і закріплення функцій, завдань, прав, обов’язків і відповідальності); кадрове забезпечення (методи оцінювання, підбору і розміщення кадрів); ресурсне забезпечення (методи визначення і розподілу ресурсів); розпорядництво (адміністративні методи); визначення часу роботи (методи визначення часу, необхідного для реалізації цілей, виконання завдань, роботи); контроль (методи контролю за виконанням). Виявлення змісту процедур дає змогу типізувати стиль діяльності фахівців соціальної сфери, розробляти рекомендації з його поліпшення, удосконалення.

Виконуючи ці обов’язки, керівник соціальної служби чи фахівець у галузі соціальної роботи виступає в декількох ролях:

· по-перше, це керівник, обраний владою, що керує визначеним колективом людей;

· по-друге, це лідер, здатний вести за собою підлеглих, використовуючи свій авторитет, високий професіоналізм, викликаючи позитивні емоції;

· по-третє, це дипломат, що встановлює контакти з партнерами і владою, що успішно переборює внутрішні й зовнішні конфлікти;

· по-четверте, це інноватор, що розуміє роль науки сьогодні, вміє оцінити і без зволікання впровадити у виробництво (діяльність) той чи інший винахід, раціоналізаторську пропозицію;

· по-п’яте, це людина, яка володіє високими знаннями і здібностями, рівнем культури, чесністю, рішучістю характеру і водночас розважливістю, здатна бути у всіх відносинах зразком для навколишніх.

Робота керівника — це сплав необхідних знань і мистецтво використання накопиченого досвіду в конкретних умовах, уміння давати теоретичне обґрунтування конкретних рішень, дій.

Методи управління і керування застосовуються на рівні індивідуальної роботи соціального працівника із клієнтом. Від того, яким чином соціальний працівник будує роботу з клієнтом залежить ефективність вирішення проблеми клієнта.

Основними етапами процесу підготовки та прийняття управлінського рішення, яке забезпечує раціональне розв’язання проблеми, є: виявлення і усвідомлення проблеми, чітке формулювання завдання; визначення обмежень та критеріїв для прийняття рішення; виявлення, всебічний розгляд та аналіз альтернатив; оцінювання альтернатив, вибір найкращого варіанта рішення.

1. Виявлення та усвідомлення проблеми, чітке формулювання завдання, тобто тієї суперечності, що виникає між бажаним (ідеальним) та реальним станом явища. Таким чином здійснюється діагностичний компонент діяльності соціального працівника під час збирання необхідної інформації, аналізу отриманих даних. На цьому етапі відбувається усвідомлення завдань соціальної допомоги, отримуються і виділяються дані, що мають безпосереднє відношення до конкретної проблеми, до людей, які беруть участь у її розв’язанні, до мети та часу реалізації. Це релевантна інформація, тобто “фільтрація” даних та підбір тих, хто бере участь у процесі прийняття рішення.

2. Вивчення обмежень та критеріїв для прийняття рішення дає змогу перенести рішення в реалістичний план, тобто врахувати правові, фінансові, матеріально-технічні, а також психологічні ресурси і можливості. Для соціального працівника є важливим знання закономірностей розвитку психіки та особливостей розвитку особистості на різних вікових етапах життя, а також соціально-психологічних, психофізіологічних, етнопсихологічних особливостей груп, колективів.

3. Визначення та всебічний аналіз альтернатив виявляє здатність до управлінської діяльності. Чим більше альтернатив визначає соціальний працівник, тим більшим є його творчий потенціал управління. Генеруючи широкий спектр альтернатив, виділяються та аналізуються можливості, які відображають основні аспекти цього рішення: психологічні (яким чином це рішення впливатиме на психіку, поведінку, мотиви людей), педагогічні (яким чином відіб’ється рішення на навчанні, вихованні дитини, молодої людини), економічні (чи є можливість фінансувати це рішення), матеріально-технічні (чи є матеріали та устаткування, необхідні для реалізації рішення).

4. Оцінювання альтернатив та подальший вибір найдоцільнішого варіанта розв’язання проблеми. Оцінюючи кожну можливість вирішення проблеми, соціальний працівник намагається зробити прогноз щодо того, що відбудеться у майбутньому, з’ясовується вірогідність здійснення кожного варіанта вирішення відповідно до намірів.

Таким чином, менеджмент у соціальній роботі — управління, яке здійснюють в особливій сфері соціальної діяльності — соціальній роботі, спрямованій на надання допомоги, підтримки, захист усіх людей, насамперед уразливих прошарків і груп населення. Організаційно-розпорядницькі методи в соціальній роботі є дуже важливими на рівні управління соціальною роботою у межах окремої організації чи установи, а також у процесі керування соціальною роботою з клієнтами соціальних служб.

Основна література

Герчикова И.Н. Менеджмент: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Банки и биржи: ЮНИТИ, 1995. — 480 с.

Горпинич О.М. Управління соціальною роботою: теоретичні питання // Соціальна робота в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики: Матеріали доп. на Міжнар. наук.-практ. конф. 29—31 жовтня 2002 р. — Ч. П. — К., 2002.

— С. 246—253.

Энциклопедия социальной работы: Пер. с англ. — Т. 1—3.

— М., 1993—1994.

Заводський Й.С. Менеджмент: Management. — Т. 1. — К.: Укр.-фін. ін-т менеджменту і бізнесу, 1997. — 543 с.

Коваль Л.Г., Зверева 7.Д., Хлєбік С J*. Соціальна педагогіка / соціальна робота. — К., 1997.

Левін Р.Я., Олексієнкд С.В. Менеджмент, орієнтований на результат в соціальних проектах формування здорового способу життя // Соціальна робота в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики: Матеріали доп. на Міжнар. наук.-практ. конф. 29—31 жовтня 2002 р. — Ч. П. — К., 2002.

Лукашевич МЛ., Рябченко В.І. Самоменеджмент у соціальній роботі: парадигм а льне поле та практичні можливості //Соціальна робота в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики: Матер, доп. на Міжнар. наук.-практ. конф. 29—31 жовтня 2002 р. — Ч. II. — К., 2002. — С. 231—240.

Менеджмент организации: Учеб. пособие / З.П. Румянцева, Н.А. Саломатин, Р.З. Акбердин и др. — М.: ИНФРА-М, 199G.— 432 с.

Понятійно-термінологічний словник з соціальної роботи / За ред. І.В. Козубовської, 1.1. Миговича. — Ужгород: Мистецька лінія, 2001. — 152 с.

Социальная работа / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова.— Ростов н/Д.: Феникс, 2000. — 576 с.

Соціальна робота: Хрестоматія // Соціальна робота. — Кн. 3.— К.: ДЦССС, 2002. — С. 155—370.

Соціальна робота: Короткий енцикл. слов. // Соціальна робота. – Кн. 4. — К.: ДЦССМ, 2002. — С. 258.

Технология социальной работы: Учеб. пособие / Под ред. И.Г. Зайнышева. — М.: Гуманит изд. центр “ВЛАДОС”, 2000. -240 с.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие. — М.: Гуманит. изд. центр “ВЛАДОС”, 2001.

Шендеровсъкий К.С. Основні питання менеджменту соціальної роботи / Соціальна політика та менеджмент у соціальній роботі / За заг. ред. І. Зверєвої, Г. Лактіонової. — К.: Наук, світ, 2001, — С. 24—45.

Шендеровсъкий К.С. Недооцінка та абсолютизація етичного підходу в менеджменті соціальної роботи / Соціальна політика та менеджмент у соціальній роботі / За заг. ред. І. Зверєвої, Г. Лактіонової. — К.: Наук, світ, 2001. — С 46—52.

Теми для дискусії

1. Філософська основа теорій менеджменту.

2. Сутність основних методів керування в соціальній роботі.

3. Функції менеджменту.

4. Особливості наукової організації праці на різних рівнях соціальної роботи.

5. Відмінності організації роботи з клієнтом на мікрорівні соціальної роботи.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальна робота (Тюптя Л.Т.)