Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціальна робота (Тюптя Л.Т.) скачати онлайн-> Основні моделі індивідуальної роботи з випадком (social casework)

Основні моделі індивідуальної роботи з випадком (social casework)



Метод вирішення проблем (X. Перлман) заснований на базовому постулаті психодинамічної концепції, відповідно до якого все життя людини є процесом, який має своє проблемне вирішення. Особистість нездатна справлятися з власними проблемами внаслідок таких причин: недостатня мотивація, нездатність чи неможливість працювати над власною проблемою, невміння вирішувати ситуацію правильним способом, негативне соціальне оточення клієнта, відсутність матеріальних засобів для розв’язання своїх проблем, дефіцит інформації та ін. Соціальний працівник повинен допомогти клієнту знайти правильні шляхи вирішення проблеми. Завдання соціального працівника в тому, щоб створити таку терапевтичну взаємодію, яка сприяє клієнту вільно висловлювати свої почуття, ставити актуальні питання, обговорювати їх і одночасно самостійно знаходити шляхи їх розв’язання.

Процес соціального втручання здійснюється через серію цілеспрямованих дій, таких як: зняття неспокою, допомога у формуванні позитивної мотивації, підтримка; зняття емоційної блокади; раціоналізація проблеми, коли соціальний працівник спільно з клієнтом формулює нове розуміння проблеми, змінює ставлення до неї, визначає, що стало причиною, яка визначила вибір і подальші дії клієнта; соціальний працівник знаходить спільно з клієнтом доступні і сприятливі можливості і ресурси, які допомагають у вирішенні його проблем і які відповідають його середовищу і його ефективним ролям.

На рівні техніки процес взаємодії соціального працівника і клієнта зводиться до таких основних процедур: збір і аналіз інформації; ідентифікація проблеми клієнта і тих подій, які її викликали; взаємне переконання клієнта і соціального працівника в правильності попереднього розуміння проблеми; складання плану взаємодії, його реалізації та еволюції.

Психосоціальний метод (Ф. Холліс) заснований на проникненні у причини девіантної чи дезадаптаційної поведінки клієнта, відновленні “історії хвороби” клієнта. Це зумовлює складну діагностику особистості в ситуації за зацікавленої участі самого клієнта. Метод використовує прямі та опосередковані моделі втручання, за яких значна увага приділяється соціальному оточенню клієнта. Психосоціальний метод інтенсивно застосовується у випадках розуміння клієнтом своїх індивідуальних і соціальних проблем, наприклад, проблем, пов’язаних зі здоров’ям.

Теоретики психосоціальної роботи стверджували, що кожна особистість повинна мати право жити унікальним способом, якщо вона не зачіпає прав інших людей. Така установка спочатку визначала стосунки соціального працівника і клієнта, в основі яких є довіра.

Довіра як компонент позитивних відносин базувалася на двох принципах: прийняття і самовизначення. Прийняття — відносини, які виражають симпатію до клієнта, сутність яких — підтримка постійної турботи і співчуття клієнту. Самовизначення — право клієнта самостійно приймати рішення.

Індивідуальна робота завжди акцентувала свою увагу на взаємодії внутрішніх (психологічних) і зовнішніх (соціальних) причин, які призводять до дисфункції клієнта. Важливим у психосоціальному підході є усвідомлення процесу “особистість у ситуації”, який розглядається як потрійна конфігурація: людина, ситуація і взаємодія між ними. Поняття “внутрішній тиск” і “зовнішній тиск” часто використовують, щоб описати сили, які діють у межах індивіда і навколишнього середовища. “Зовнішній тиск” іноді в теорії психосоціальної роботи розуміється як прес, а “внутрішній тиск” як напруга.

Крім того, термін “ситуація” найбільш часто вживається в контексті ідентифікуючого проблематику оточення клієнта. Фундаментальним компонентом ситуації в психосоціальній роботі є сім’я.

Клієнти, які звертаються за допомогою в соціальну службу, агенцію, відповідно до концепції психосоціальної роботи можуть мати такі причини, які визначають їх важку життєву ситуацію:

1) інфантильні потреби, сформовані в дитинстві, що примушують індивіда висувати неадекватні вимоги до навколишнього світу чи виявляти невідповідну ворожість;

2) відповідна життєва ситуація, яка чинить великий тиск;

3) дефектні ego і superego, які ускладнюють функціонування.

Інфантильні потреби та установки у дорослому житті можуть призвести до перебільшеної залежності від сім’ї. Це, як правило, викликає неспокій, сором’язливість, що примушує індивіда вимагати для себе захисту чи ухилятися виконувати дорослі обов’язки.

Найбільш поширеним тиском життя є економічні фактори, зайнятість, низький кваліфікаційний рівень, бідність, недостатні освітні можливості, расова чи етнічна ворожість, хвороби, втрати близьких людей.

Дефектне функціонування ego включає спотворене сприйняття зовнішнього світу і самого себе. Характерними є великий неспокій, недостатня здатність управляти імпульсами чи спрямовувати поведінку, які не відповідають використанню ego.

Зовнішній тиск нейтралізують, надаючи клієнту соціальну допомогу (надати роботу, оформити кредит, вирішити питання з фінансовими допомогами і виплатами). Внутрішній тиск, стрес знімають за рахунок заходів, які дають змогу змінити поведінку клієнта, а також працюючи зі спогадами: виявити пригнічені почуття; встановити коригуючі відносини соціального працівника і клієнта, які подібні до відносин із матір’ю; оцінити відносини через демонстрацію клієнту переваг терапії.

Поведінковий підхід (Ед.Й. Томас) зосереджується на можливостях соціального середовища, в системі “особистість — середовище”. У процесі допомоги клієнту модифікація поведінки здійснюється за двома напрямками: оперантна і респондент-на зміни поведінки. Техніки оперантної зміни поведінки включають такі види інтервенцій, як позитивна і негативна зміна поведінки, диференціальні зміни, корекція негативних наслідків, формування позитивних стереотипів поведінки, блокування несприятливих стимулів. Техніки респондентної зміни поведінки включають раціональні дискусії (вербальні інструкції), поведінкові рольові ігри, навчання позитивному структуруванню і моделям поведінкових уявлень.

Основні підходи до модифікації поведінки зводяться до такого. Вона має розглядатися як шлях, який дає змогу клієнту навчитися справлятися із труднощами в навколишньому середовищі. Поведінка, яка усвідомлюється і модифікується, підтримується і закріплюється через основні індивідуальні конфлікти. Головне завдання модифікації поведінки — допомогти людям управляти їх власною поведінкою, досягти поставлених цілей.

Згадані методи спрямовані на навчання продуктивним моделям поведінки. Соціальний працівник виступає щодо клієнта більшою мірою як педагог. Зважаючи на такі установки, клієнт навчається “цілеспрямованій” поведінці, де цінності і норми соціального середовища слугують орієнтирами, еталонами, взірцями.

Основні поведінкові моделі роботи з випадком: підхід, центрований на завданні, кризово-орієнтований короткотерміновий метод індивідуальної роботи, раціональний метод індивідуальної роботи, терапія реальністю.

Підхід, центрований на завданні (С. Рід, Р. Епштейн), чи втручання, яке центроване на завдання, — це набір процедур для полегшення сприйняття клієнтом цільових проблем. Проблема відповідно до цього методу формулюється клієнтом при узгодженні із соціальним працівником, а також визначається цілями і можливостями соціальної служби, агенції, їх компетенцією. Модель складається з елементів кризових інтервенцій, які проблемно орієнтовані, і функціональних підходів. Взаємодія соціального працівника і клієнта чітко структурована, директивна та обмежена у часі. Послідовні її кроки зумовлюють такі дії: дослідження специфіки проблеми клієнта, встановлення контракту, планування завдання та його виконання, досягнення цільової установки, врегулювання проблеми.

Цей метод використовується у таких ситуаціях: в особливо складних випадках; у зв’язку з втратою чи зниженням соціальних здібностей індивіда через проблеми, які виникають; незадоволеність людини своєю складною життєвою ситуацією настільки є великою, що вона, не зважаючи ні на що, намагається її змінити; проблема виникла у строго обмеженому середовищі; проблема не має глибоких коренів в особистості клієнта.

Кризовоорієнтований короткотерміновий метод індивідуальної роботи — це комбінований підхід, який полягає у використанні елементів психотерапії, практичної психології, раціональних дискусій в соціальній роботі. Він застосовується до таких кризових станів, як тривожність, сором, провина, ворожість тощо. Соціальний працівник, послаблюючи психологічну і соціальну напругу клієнта, допомагає йому приймати відповідні рішення, підбирає для нього адекватні ролі у конкретній ситуації.

Раціональний метод індивідуальної роботи (Г. Вернер, М. Кінді) виступає як альтернатива психоаналітичним моделям індивідуальної роботи. Його основу становлять установки когнітивної теорії і припущення, що інтенсивність дій щодо змін у поведінці клієнта залежить від сили волі. Використовуючи принцип “тут і зараз”, оцінювання стану клієнта фокусується на мисленні, почуттях, поведінці в реальному вимірі часу. Мета методу постає у змінах свідомості клієнта, яку визначають як сукупність вияву емоцій, уявлень і поведінки клієнта. Взаємодія фіксується на вирішенні проблем, клієнту пропонуються модулі аналізу і способи модифікації поведінки в реальній ситуації.

Терапія реальністю (В. Глассер) — метод індивідуальної роботи, в основі якого лежить твердження, що особистість має бути любимою і відчувати свою цінність, а для цього необхідно визначити стандарти поведінки. Ціль методу в тому, щоб допомогти людям зрозуміти і прийняти відповідальність за власну поведінку. Стратегії взаємодії спрямовані на ідентифікацію поведінки клієнта, навчання продуктивному спілкуванню, яке не принижує інтереси інших — без конфронтації і агресії.

Консультування — один з важливих психологічних методів соціальної роботи. До консультанта звертаються за допомогою люди, які не в змозі власними силами вирішити свої проблеми. Як правило, це проблеми, пов’язані з кризовими періодами життя, так званими точками переходу від однієї життєвої ситуації чи становища до інших (від дитинства до дорослості, від подружнього життя — до розлучення, від середньої дорослості до старості), а також з приводу вирішення конфліктних ситуацій, проблем у взаємовідносинах з іншими людьми, правових питань, матеріальних проблем тощо. На думку Віктора Франкла, клієнт — це homo pat tens, тобто “людина, яка страждає”.

У рамках соціальної роботи консультативна допомога здійснюється у кількох напрямках. Скаллі і Хорсон виділяють шість видів допоміжних стратегій:

1) надання порад через пропонування власної думки щодо вирішення проблеми;

2) надання інформації;

3) безпосередні дії шляхом надання безпосередніх послуг;

4) навчання: допомога в оволодінні фактами, знаннями і навичками, які сприяють поліпшенню ситуації;

5) системні зміни: вплив на соціальне середовище, організація позитивних взаємостосунків;

6) консультування: допомога в аналізі проблеми, виявлення конфліктогенних зон, знаходження альтернативних шляхів виходу і прийняття рішень, сприяння особистості у самодопомозі.

За визначенням Британської асоціації консультування, під цим терміном розуміється робота з особами та їх взаємовідносинами, спрямована на розвиток, підтримку у кризовій ситуації, психотерапію, наставництво, вирішення проблем. Завдання консультування — надати клієнту можливість проаналізувати, виявити і прояснити способи більш задовільного і повноцінного життя. Про консультативний процес можна говорити тоді, коли хтось, тимчасово чи постійно перебуває у ролі консультанта, надає чи погоджується надати свій час, увагу і повагу іншим (іншому), хто тимчасово перебуває у ролі клієнта. Завдання консультування — надати клієнту можливість ознайомитись, узнати і прояснити шляхи до більш насиченого і більш благополучного життя.

Ліцензійна комісія Асоціації службовців і менеджерів США пропонує таке визначення: “Консультування — це сукупність процедур, спрямованих на допомогу людині у вирішенні проблем і прийнятті рішень відносно професійної кар’єри, шлюбу, сім’ї, удосконалення особистості і міжособистісних відносин”.

Стратегія допомоги — це первинне переведення проблеми в терміни бажаних результатів і планування застосування певних методів. До основних методів допомоги відносять: інформацію, ідеї і спеціальні вміння. Бажаними результатами є пси-хосоціальна стабілізація, краще розуміння себе (своєї ситуації та інших), прийняття рішення і його реалізація.

У науковій літературі трапляються різні думки про природу консультування в соціальній роботі: порада, рекомендація, терапія тощо. Основоположник клієнтоцентрованої терапії Карл Роджерс вважав консультування процесом, який адресовано у першу чергу тим, хто страждає від певного психологічного напруження і психологічної непристосованості. Він поділяє процес психологічної допомоги на такі етапи: 1. Клієнт звертається за допомогою. 2. Визначається ситуація. 3. Заохочується вільне виявлення почуттів. 4. Консультант дає свою згоду і пояснює ситуацію. 5. Поступово позитивні почуття знаходять вираження. 6. Позитивні імпульси стають впізнаванні. 7. Розробляється інсайт. 8. Пояснюється вибір. 9. Обираються позитивні дії. 10. Інсайт поглиблюється .11. Зростає незалежність. 12. Потреба у допомозі знижується.

Така послідовність подій, на думку К. Роджерса, виражає переконання в тому, що клієнти самі визначають свій шлях розвитку, користуючись допомогою і згодою терапевта. Роджерс також сформулював те, що він назвав необхідними і достатніми умовами успішної терапії. Його гіпотеза, яку він виклав у формі алгоритму “якщо/то”, має такий вигляд:

Якщо клієнт відчуває психічні страждання і незадоволеність; контактує з психотерапевтом; терапевт зберігає відповідність у взаємовідносинах; терапевт зберігає безумовне позитивне ставлення до клієнта; терапевт емпатійно розуміє досвід клієнта і передає клієнту своє розуміння; клієнт хоча б незначною мірою сприймає безумовне позитивне ставлення й емпатійне розуміння, то відбуваються позитивні терапевтичні зміни.

Консультування — це не однобічний процес психологічного впливу на особистість шляхом надання поради, яка часто має педагогічний характер і спрямована на висловлювання власної думки, судження, умовляння, переконання тощо чи рекомендації через стимулювання, навчання, інструктування, вплив.

Слід розрізняти поняття “психологічне консультування”, “психотерапія” (медична і немедична) і “соціальне консультування”. Консультування від медичної психотерапії відрізняється відмовою від концепції хвороби. Медична психотерапія означає комплексний, вербальний, невербальний вплив на емоції, судження, самосвідомість людини при багатьох психічних, нервових і психосамотичних захворюваннях. Умовно розрізняють клінічно-орієнтовану психотерапію, яка спрямована переважно на пом’якшення чи ліквідацію симптоматики, і особистісно-орієнтовану, яка ставить завдання сприяти пацієнту в змінах його ставлення до оточення і власної особистості. Психіатри використовують переважно медикаментозне лікування та інші методи, де пацієнт виступає як пасивний об’єкт впливу; психологи-психотерапевти використовують методи діалогічні, де клієнт виступає як суб’єкт, який на рівних бере участь у процесі психотерапії.

Для всіх напрямків консультативної соціальної роботи необхідне володіння базовими консультативними навичками: спрямована увага, активне слухання, безоцінювальне сприйняття; перефразування, відображення, підсумовування, контроль; вміння застосовувати різні типи питань (у тому числі прямі та опосередковані) і альтернативні способи зворотного зв’язку; емпатійне розуміння, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, відкритість; стимулююча проблематизація, конфронтація, робота із захистами; визначення мети, вирішення проблем, техніки фокусування; розуміння мови тіла; усування оцінювальних і моралізаторських суджень; усвідомлення меж, техніки структурування, здатності конструктивно говорити на важкі теми; уміння надавати зворотний зв’язок, володіння технікою зняття напруження, усунення ворожості, вміння з нею справлятися.

У спеціальній літературі є від 200 до 400 підходів до поняття консультування, моделей консультування і психотерапії. Основними підходами, з яких розвинулися школи консультування, є:

1) гуманістичні підходи: особистісно-центроване консультування, гештальт-консультування, трансактний аналіз, терапія реальністю (консультування за реалізмом);

2) екзистенціальні підходи: екзистенціальне консультування, логотерапія;

3) психоаналіз;

4) поведінковий підхід;

5) когнітивні й когнітивно-поведінкові підходи: раціонально-емотивне поведінкове консультування, когнітивне консультування;

6) афективні підходи: основна терапія, переоцінювальне консультування, біоенергетика;

7) еклектичні та інтегративні підходи: мультимодальне консультування, еклектична терапія, консультування за життєвими уміннями.

Виділяють загальні фактори, які сприяють терапевтичним змінам в консультативній соціальній роботі (Грінкевідж, Нор-крос).

Характеристики клієнта: позитивні очікування, надія чи віра; стан дистресу чи неконгруентності; активний пошук допомоги.

Якості терапевта: професійно цінні якості особистості; формування надії і позитивних очікувань; теплота і позитивні відносини; емпатійне розуміння; наявність соціального статусу терапевта; безоціночність і прийняття.

Процес змін: можливість для катарсису та емоційного реагування; оволодіння новими елементами поведінки; надання розумного пояснення чи моделі для розуміння; стимулювання інсайту (усвідомлення); емоційне і міжособистісне научіння; навіювання і переконання; досвід успішності і компетентності; ефект “плацебо”; ідентифікація із терапевтом; поведінковий самоконтроль; послаблення напруження; десенсибілізація; надання інформації / навчання.

Методи впливу: використання технік; фокусування на внутрішньому світі; сувора відповідність теорії; створення сприятливої навколишньої обстановки; взаємодія між двома людьми; спілкування; пояснення ролей клієнта і терапевта.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціальна робота (Тюптя Л.Т.)