Головна Головна -> Підручники -> Підручник Трудове право України (Болотін Н.Б., Чанишев Г.І.) скачати онлайн-> Глава 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА § 1.1. Предмет трудового права

Глава 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА § 1.1. Предмет трудового права



Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, доводиться стикатися з нормами трудового права.
Предмет трудового права відповідає на питання: які суспільні відносини регулюються цією галуззю права? Саме найменування трудового права свідчить про те, що зміст відносин, що регулюються цією галуззю права, складає трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов’язані з працею, включаються в сферу дії трудового права, а ті відносини, які входять в предмет – неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб’єктним складом.
Визначення предмета трудового права має особливе значення, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час становлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудового законодавства.
Система суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, була глибоко досліджена в науці трудового права М.Г. Александровим, Л.Я. Гінцбургом, С.О. Івановим, Р.З. Лівшицем, Ю.П. Орловським, А.Є. Пашерстником, 0.1. Процевським, А.Р. Мацюком, В.М. Скобєлкиним, М.П. Карпушиним та іншими вченими. Багато висновків цих вчених і сьогодні зберегли актуальність і наукову цінність. У той же час розвиток нових соціально-економічних умов не міг не відбитися на трудових відносинах, з’явилися нові суспільні зв’язки, а старі організаційно-правові форми наповнилися новим соціальним змістом.
У сучасних умовах у систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, входять індивідуальні відносини щодо застосування найманої праці й колективні трудові відносини.
Основу (ядро) предмета трудового права складають індивідуальні відносини трудового найму.
Приступаючи до обґрунтування цього висновку, необхідно брати до уваги наступні положення.
Україна здійснює перехід від адміністративно-планової економіки до ринкових відносин. У сфері застосування праці це відображається в функціонуванні різних форм власності – державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Такі підприємства як роботодавці мають однакові загальні права й обов’язки стосовно працюючих на них працівників.
При становленні ринкових відносин трудові відносини стали значно різноманітнішими. З’явилися три відносно самостійні категорії працюючих: наймані працівники (залежна праця), працюючі власники (незалежна, самостійна праця) – члени кооперативів, колективних підприємств, господарських товариств, селянських (фермерських) господарств; працівники, подібні до найманих (залежна праця з виконанням особливих функцій), – державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослужбовці.
Трудове право за своєю суттю є правом захисту інтересів людини праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодавця. Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин в процесі праці (а не разових завдань), встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної зарплати), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціативи власника). Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно встановленого законодавством рівня, однак може бути поліпшений шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг роботодавцем.
9 листопада 1995 р. Україна була прийнята в Раду Європи. Україна також прагне брати рівноправну участь в Європейському Союзі. Це накладає певні зобов’язання по врахуванню зарубіжного (насамперед, європейського) і міжнародного законодавства, в тому числі трудового.
Предметом правового регулювання зарубіжного трудового права виступає наймана праця.
Це положення знайшло визнання і в науці російського трудового права. Так, на думку професора Р.З. Лівшиця, предметом трудового права є відносини найманої праці. Він пише про те, що трудове право регулює відносини несамостійної праці. У процесі колективної праці люди підкоряються встановленому трудовому розпорядку, трудовій дисципліні, входять у підлеглість адміністрації. Відносини між роботодавцем і працівником – це і є наймана праця, праця підлегла, несамостійна. І навпаки, праця самостійна, без підкорення внутрішньому трудовому розпорядку, праця поза колективом, праця індивідуальна трудовим правом не регулюється (див. Трудовоє право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц й проф. Ю.П. Орловский. – М.: Изд. группа “ИНФРА-М – НОРМА”, 1998. – С. 15-16).
Професор О. В. Смирнов пише: “Говорячи про трудові відносини як предмет трудового права, потрібно мати на увазі, що мова в цьому випадку йде лише про тих з них, які базуються на найманій праці. Трудові відносини, засновані на самостійній праці (праці власників), відповідно до чинного законодавства не включаються в предмет трудового права” (див. Трудовоє право: Учебник / Под ред. О.В. Смирнова. – М.: “Статус ЛТД+”, 1996. – С. 9).
У той же час є й інший підхід до цієї проблеми. У першому проекті Трудового кодексу Російської Федерації містилося правило, згідно з яким, предметом трудового законодавства служать трудові відносини усіх працівників, включаючи осіб, що є пайовими власниками підприємств і працюючих на цих підприємствах на умовах трудового договору. Таким чином, проектом була сприйнята так звана “широка сфера” дії трудового права.
Прихильник широкої сфери професор О.С. Пашков позитивно оцінював цю норму. Більше того, він вважав, що трудові відносини, як такі, що виникають з цивільно-правових договорів підряду і доручення також повинні бути включені в предмет трудового права (див. Пашков А.С. Проект нового Трудового кодекса // Государство й право. – 1995. – №3. – С. 80). Проте наступний проект Трудового кодексу РФ, який підготовлений урядом, інакше підходить до цього питання. Кодекс поширюється лише на працівників, котрі працюють за трудовим договором (Трудовой кодекс Российской федерации. Проект федерального закона. – М.: Информа-ционно-внедренческнй центр “Маркетинг”, 1999. – 171 с. (Ст. 5. Стороньї трудового правоотношения)).
У науці трудового права радянського періоду активно обговорювалася ідея “вузької” і “широкої” сфери трудового права. Широка сфера передбачала поширення норм трудового права не тільки на робітників і службовців, але також і на членів колгоспів. Як відомо, при прийнятті Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю (1970 р.) законодавець обрав модель “вузької” сфери, встановивши, що праця робітників і службовців регулюється трудовим законодавством, а праця членів колгоспів – статутами колгоспів, що приймаються на основі й відповідно до Примірного статуту колгоспу, а також законодавства, що відноситься до колгоспів (ст. 3 Основ).
Потрібно визнати, що після внесення змін і доповнень в статтю 3 КЗпП України Указом Президії Верховної Ради УРСР від 27 травня 1988 р., законами України від 20 березня 1991 р. та від 5 липня 1995 р. в принципі збереглася правова модель “вузької” сфери. У той же час істотно розширилося коло осіб як тих, що охоплюються трудовим законодавством, так і тих, що знаходяться в зоні автономного регулювання їхньої праці.
Передусім з’явився і в нашому вітчизняному законодавстві термін, що раніше не визнавався, – “найманий працівник”. Згідно зі ст. 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У даній статті не вживається термін “найманий працівник”, однак посилання До трудового договору як підстави виникнення таких відносин, підтверджує цей висновок. Визначення поняття “найманий працівник” дано у більш сучасному акті – Законі України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1999 р., згідно з яким, найманий працівник – це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ст. 1). Терміни “наймана праця”, “наймані працівники” стали базовими поняттями і застосовуються у законах і підзаконних нормативно-правових актах.
Наймана праця, що здійснюється у рамках трудового договору, характеризується наступними правовими ознаками: праця юридично несамостійна, а така, що протікає у рамках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); не на основі власних коштів виробництва, а за рахунок коштів (капіталу) власника; не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання у роботі вказівок та розпоряджень власника або уповноваженого ним органу і під гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законодавчими актами, – на визначений строк; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, у колективі працівників (трудовому колективі); виконання протягом встановленого робочого часу певної міри праці (норм праці); отримання від роботодавця у встановлені терміни винагороди за роботу, що виконується; забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випадках; участь роботодавця у фінансуванні соціального страхування працівника.
Правове регулювання праці категорій працівників, “подібних” до найманих – державних службовців, прокурорсько-слідчих працівників, суддів – регулюється спеціальними законами, а в частині, не врегульованій таким чином – законодавством про працю. Разом з тим спостерігається процес зближення правового статусу цих категорій працівників, зокрема, в питаннях надання гарантій відносно зайнятості, норми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідальності, соціальних гарантій, пов’язаних з материнством. Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови №9 від 1 листопада 1996 року “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя “(Право України. – 1996. – №12. – С. 91 -94) роз’яснив, що не можуть застосовуватися як такі, що протирічать ч. 3 ст. 43 Конституції України відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають можливість переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення.
Не поширюється трудове законодавство на проходження служби військовослужбовцями. Їхні трудові відносини регулюються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройовим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби, Дисциплінарним статутом ЗС України. Ці акти затверджено Законом України від 24 березня 1999 р. (Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №22-23. – Ст. 194-197). Однак соціальні гарантії і відносно цих осіб повинні дотримуватися. Норми Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей” від 20 грудня 1991 р. (зі змін. і доп.), що регламентують права військовослужбовців щодо проходження служби (ст. 8), службового часу і часу відпочинку, відпустки (ст. 10), охорони здоров’я (ст. 11), соціальних гарантій прав членів сімей військовослужбовців (ст. 18) свідчать про те, що в основу їх покладені відповідні положення трудового законодавства. Треба вважати, що з переходом військової служби на контрактну систему, ця тенденція буде посилена.
Відносно працівників воєнізованої охорони слід вважати, що їх трудові відносини повинні регулюватися трудовим законодавством, оскільки такі працівники укладають трудовий договір з певним підприємством, установою, організацією. Особливості їх трудових відносин цілком узгоджуються із принципом диференціації трудового права. Для таких працівників при прийомі на роботу визначається трудова функція, її обсяг, оплата праці, місце роботи, режим роботи. Такі суттєві умови трудового договору не можуть бути змінені в односторонньому порядку роботодавцем і вимагають згоди працівника. Основною ознакою, що відрізняє працю таких суб’єктів, є їхній правовий зв’язок із конкретним роботодавцем (організацією), а не з державою в цілому, як це має місце при виконанні військової служби. Відносини щодо проходження служби в органах Міністерства внутрішніх справ України регулюються Законом України “Про міліцію”, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 р. №114, Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. На думку В. Воловика, який дослідив особливості правового статусу військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, є підстави віднести суспільні відносини, пов’язані з застосуванням праці військовослужбовців, до предмета адміністративного права, оскільки при цьому має місце високий ступінь їх особистої залежності по службі, і відповідні трудові відносини виникають між цими військовослужбовцями та державою в цілому, а не конкретною державною установою, а суспільні відносини, пов’язані з застосуванням праці співробітників органів внутрішніх справ – до предмета трудового права, оскільки при цьому має місце невисокий ступінь їх особистої залежності по службі, а їх трудові відносини виникають між конкретним органом внутрішніх справ, а не з державою в цілому (Воловик В. Про галузеву належність правовідносин, пов’язаних з застосуванням праці мілітаризованих державних службовців // Право України. – 1999. – №2. – С. 96-98).
Проте Верховний Суд України з цього питання має іншу думку. Так, при касаційному вирішенні справи X., котрий був звільнений з органів внутрішніх справ за п. 66 “е” Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (за порушення дисципліни), судова колегія в цивільних справах вважала, що суд дійшов обґрунтованого висновку, що накази про звільнення X. є незаконними. Разом з тим касаційною ухвалою було виключено із резолютивної частини рішення суду посилання на те, що X. має бути поновлений на попередній посаді начальника відділу Керченського міського управління ГУ МВС. Судова колегія мотивувала це рішення тим, що згідно з п. 21 Положення особи, які належать до складу органів внутрішніх справ України, зобов’язані проходити службу там, де це викликається інтересами служби й застережено в наказах прямих начальників. Тому визначення судом місця проходження служби особи, на яку поширюється дія названого Положення та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, суперечить чинному законодавству (Вісник Верховного Суду України.-1998.- №4.-С. 19-20). Звертає на себе увагу те, що таке твердження судової колегії суперечить постанові Пленуму Верховного Суду від 1 листопада 1996 р. №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, де як раз вказані положення розглядаються як такі, що не можуть застосовуватись, оскільки протирічать ст. 43 Конституції про заборону примусової праці. Слід зазначити, що у демократичній державі, якою є Україна, норми відомчих положень, що регулюють трудові відносини співробітників органів внутрішніх справ, мають бути приведені у відповідність із міжнародними правовими стандартами. Не можна розглядати як однорідну службову діяльність військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Останні при вступі на посаду укладають трудовий договір і те, що така робота називається “службою” не змінює природи трудових відносин названої категорії осіб, – вони є найманими працівниками з усіма витікаючими юридичними наслідками. Від них не можна вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором при вступі на роботу, не можна примушувати працювати з перевищенням загальної норми робочого часу, встановленої в Україні. Як відомо, на практиці це має широке розповсюдження.
Як уже зазначалося, одним із основних принципів права Європейського Союзу є принцип юридичної ясності. Враховуючи важливість для правозастосовчої практики юридичної ясності у галузевій приналежності норм, що регулюють трудові відносини названих вище категорій осіб, необхідним видається приділити цьому питанню достатню увагу і місце у новому Трудовому кодексі України. Тут має бути чітко визначена сфера дії трудового права, зокрема, для тих категорій працівників, щодо правового регулювання праці яких точаться наукові дискусії, в той час як трудові права людини для них порушуються, і законодавча невизначеність є однією із причин такого становища. Ст. 7 КЗпП України має зазнати суттєвих змін у напрямку конкретизації усіх категорій працівників, трудові відносини котрих регулюватимуться спеціальним законодавством, а також встановлення критеріїв, меж та обсягу диференціації, допустимої щодо кожної категорії.
Не можна обійти ще одного питання. Трудове право зорієнтоване на колективну працю. Трудова діяльність окремої особи – письменника, вченого, художника, що не пов’язана із застосуванням найманої праці та яка виконується власними силами, на власний ризик, трудовим законодавством не регулюється. Якщо ж письменник або вчений працюють в трудовому колективі видавництва або наукової установи на основі трудового договору (контракту), то мають місце трудові відносини, засновані на найманій праці, і внаслідок цього врегульовані трудовим правом.
Перейдемо тепер до питання про правове регулювання праці працюючих власників.
Професор В.І. Нікітінський, який ввів у науковий обіг термін “працюючі власники”, доводив, що в предмет трудового права, крім відносин найманої праці, також входять трудові відносини співвласників, які не засновані на застосуванні найманої праці (див. Никитинский В.Й., Коршунова Т.Ю. Правовое регулирование трудовых отношений работающих собственников // Государство и право. – 1992. – №6).
У КЗпП України збережений принцип автономного правового регулювання умов праці працюючих власників. Згідно з ч. 2 ст. 3 КЗпП особливості праці членів кооперативів і їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством і їх статутами. Тобто правовий режим праці працюючих власників може мати істотні відмінності від умов, передбачених трудовим законодавством. Ці особливості можуть поширюватися на регулювання робочого часу і часу відпочинку; умов визначення трудової функції, переходу на іншу роботу; підстав і порядку відсторонення від роботи; припинення членських відносин; дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Однак є суттєве застереження. Гарантії відносно зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів для таких працівників повинні надаватися в порядку, передбаченому законодавством про працю.
Потрібно відмітити, що вказана модель не закріплена в законодавстві належним чином. Так, в ст. 3 не міститься вичерпного переліку працюючих власників, зокрема, не враховані члени інших колективних підприємств, господарських товариств. Щодо працюючих власників слід було 6 вжити узагальнюючий термін, що враховує всі види ринкової кооперації – праця членів “корпоративних організацій”. Не перелічені всі категорії працівників, особливості праці яких встановлюються спеціальним законодавством (ст. 7 КЗпП). Є істотні протиріччя між ст. 3 і ст. 21 КЗпП. Передбачається, що всі ці недоліки будуть враховані при підготовці нового Трудового кодексу.
Більш чітко з питання про сферу дії законодавства про працю відносно працюючих власників висловився Пленум Верховного Суду України в п. 35 постанови №9 від 6 листопада 1992 р. “Про практику розгляду судами трудових спорів” (з доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. №15 “Про внесення змін і доповнень в деякі постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах” (див. Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №3. – С. 31)). Пленум роз’яснив, що при вирішенні трудових спорів членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств судам слід мати на увазі, що:
1) трудові відносини в селянському (фермерському) господарстві визначаються й регулюються його членами (ст. 23 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”), а в кооперативах і колективних сільськогосподарських підприємствах можуть бути визначені законодавством про них або їхніми статутами в передбачених ч. 2 ст. З КЗпП межах особливостей праці їхніх членів;
2) чинне законодавство не поширює на випадки виключення з членів кооперативів або колективних сільськогосподарських підприємств, звільнення їх із певних посад (роботи), переведення на іншу роботу норми КЗпП, що регулюють переведення на іншу роботу, підстави й порядок припинення трудового договору, в тому числі статті 43, 252 цього Кодексу. Спори з цих питань належить вирішувати виходячи з відповідних норм законодавства про кооперативи й зазначені підприємства або з норм їхніх статутів чи інших нормативних актів;
3) якщо актами чинного законодавства про кооперативи й колективні сільськогосподарські підприємства або їхніми статутами чи іншими нормативно-правовими актами врегульовано питання про трудову дисципліну, види дисциплінарних стягнень і порядок їх застосування, то слід виходити з цих актів, а не загальних положень КЗпП;
4) у справах про оплату членам кооперативу чи підприємства вимушеного прогулу в зв’язку з їх незаконним виключенням, звільненням з посади (роботи), переведенням на іншу роботу тощо правила п. 8 ст. 134 і ст. 237 КЗпП застосовуються до винних у цьому посадових осіб, притягнутих до участі в справі на підставі ст. 109 ЦПК, у тому разі, коли питання щодо їх матеріальної відповідальності не врегульовано статутами чи іншими внутрішньогосподарськими нормативно-правовими актами, які мають застосовуватися в таких випадках (Вісник Верховного Суду України. -1998. – №3. -С.31).
Проводячи порівняльний аналіз правового регулювання трудових відносин в країнах СНД, російські вчені В. Глазирін і О.Терпугова дійшли висновку, що питання щодо найманих працівників вирішено однаково: на них поширюється трудове законодавство незалежно від форми власності підприємства, на якому вони працюють. Відносно регулювання трудових відносин, заснованих на членстві в корпоративних організаціях, існують дві моделі. За першою моделлю такі відносини регулюються законодавчими актами про відповідний вид корпоративної організації та її статутом (див. ст. З КЗпП України). За другою – вказані відносини регулюються законодавством про працю з певними особливостями, передбаченими законодавством і установчими договорами, а також локальними актами відповідних корпоративних організацій (див. ст. 2 КЗпП Республіки Білорусь; ст. З КЗпП Республіки Молдова) (див. Глазьірин В., Терпугова Е. Правовое регулирование труда в негосударственньїх организациях в странах СНГ (аналитический обзор) // Право й єкономика. – 1998. – №9. – С. 67-74).
Імовірно, що перспективи розвитку трудового права полягають у встановленні диференціації не за категорією найманих працівників, а в залежності від того, про яку працю йдеться – найману, залежну від роботодавця, чи самостійну, незалежну, коли працюючий сам для себе виступає роботодавцем. Трудове право являє собою систему норм, котрі містять комплекс, з одного боку, гарантій для найманого працівника, з другого, – певних обмежень для роботодавця.
Ясно, що така модель є прийнятною лише для першої категорії працівників – найманих – і цілком є неприйнятною для другої категорії – самостійних, незалежних працюючих. Працюючі співвласники можуть врегулювати процес своєї праці, однак це право належить тільки їм самим, оскільки їхня трудова діяльність юридичне ні від кого іншого не залежить. Слід підкреслити, саме юридичне не залежить, оскільки економічна залежність має місце для усього суспільства рівною мірою. Разом з тим для інших галузей права – соціального забезпечення, податкового – не може мати значення організаційно-правова форма, у якій відбувається праця. Сплата податків, страхових платежів до фондів соціального забезпечення повинні будуватися на рівних засадах.
Потрібно відмітити, що в останні десятиріччя на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення деяких його захисних положень на так званих автономних (незалежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підприємств, на державних службовців. Окремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців.
Очевидно, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою економікою збережеться і надалі, як вважає професор І.Я. Кисельов, котрий пише про можливість подальшого розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників колективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і виробничому процесі. Але це питання майбутнього (див. Киселев Й. Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. – М.: Изд. группа “ИНФРА-М – НОРМА”, 1998. – С. 11).
Це досить дискусійне питання. Мова йде не про те, що буде записано у законі, а про те, що має бути там встановлено. Адже відомо, тільки той закон правовий, що відповідає реальним суспільним потребам, і тільки такий закон діє. Можна досхочу рекламувати норми діючого трудового законодавства про гарантії, наприклад, щодо необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу (зокрема вагітній жінці), обов’язкового встановлення власником неповного робочого часу на вимогу певної категорії працівників, погоджувальної форми укладення контракту, обмеження надурочних годин тощо, але ж вони не діють, бо не відповідають реаліям. Очевидно, що вагітній жінці потрібно шукати соціального захисту не у роботодавця, а у держави. У роботодавця всі повинні працювати, такий роботодавець буде вигідний і громадянському суспільству, і державі.
Всі трудові відносини, що становлять предмет трудового права, утворюють складну систему, в якій виділяється система індивідуальних відносин трудового найму і система колективних трудових відносин. Критерієм для виявлення всіх елементів в цій системі виступає структура трудової діяльності, що склалася в суспільстві.
Індивідуальні трудові відносини характеризуються безпосереднім зв’язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета – виконання працівником певної трудової функції. Елементами цих відносин виступають усі ланки суспільних зв’язків, без яких індивідуальні трудові відносини не можуть нормально функціонувати. Потрібно відмітити, що не всі елементи є однопорядковими, зв’язки між ними носять складний, супідрядний характер. Особливе місце в цій системі займають відносини, що опосередковують трудовий договір між працівником і роботодавцем. Ці відносини можна розглядати як у вузькому, так і в широкому значенні. У широкому значенні трудовий договір є базою, основою всіх інших індивідуальних трудових відносин – щодо оплати праці, робочого часу, дисципліни праці тощо. Всі названі відносини виникають і протікають тільки в рамках дії трудового договору, з його припиненням припиняються і всі елементи, що його становлять. Навіть випадки невчасного розрахунку з працівником, трудові спори про незаконне звільнення пов’язані з минулими трудовими відносинами в рамках трудового договору. Розглядаючи трудовий договір у вузькому значенні, потрібно обмежитися відносинами щодо його укладення, зміни і припинення. Це – ядро всіх індивідуальних відносин трудового найму.
До індивідуальних трудових відносин, на нашу думку, належать відносини щодо: професійної орієнтації і професійного добору кадрів, що здійснюється роботодавцем; укладання, зміни та припинення трудового договору;    відсторонення працівників від роботи роботодавцем; нормування праці у рамках трудового договору; оплати праці; робочого часу; часу відпочинку; охорони здоров’я працівників у процесі праці; дисципліни праці; оцінки результатів праці та атестації працівників; професійного навчання працівників і підвищення їхньої кваліфікації; дисциплінарної відповідальності працівників; матеріальної відповідальності сторін трудового договору.
Відносини щодо дисциплінарної і матеріальної відповідальності є охоронними за своєю соціальною спрямованістю, однак реалізуються в рамках трудового договору, який охоплює всю систему індивідуальних трудових відносин (див. Мацюк А.Р. Трудовые отношения развитого социалистического общества. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 139).
Колективні трудові відносини. У науці трудового права прийнято включати в систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, крім власне трудових відносин, також велику групу відносин, тісно пов’язаних з трудовими, які передують, супроводять або витікають з останніх. До них відносять – організаційно-управлінські відносини в сфері праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації і працевлаштування; відносини щодо професійного відбору, професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві; соціально-партнерські відносини; відносини щодо нагляду і контролю за охороною праці й дотриманням трудового законодавства; відносини щодо розгляду трудових спорів. Професор К.Н. Гусов і професор В.Н. Толкунова називають також організаційно-управлінські відносини профспілкового органу на виробництві або іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем, його адміністрацією (з приводу поліпшення умов праці, застосування норм трудового права, прийняття і застосування локальних норм трудового права, захисту прав трудящих), а також відносини щодо матеріальної відповідальності учасників трудового відношення за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій (див. Гусов К.Н, Толкунова В.Н. Трудовое право России: Учебник. – 2-е изд., доп., испр. – М.: Юристь, 1997. – С. 12-16).
Професор Р.З. Лівшиць до відносин, що передують трудовим, відносить відносини на ринку праці щодо забезпечення зайнятості; до відносин, функціонуючих одночасно з трудовими – відносини щодо участі трудящих в управлінні виробництвом, щодо колективних переговорів, щодо укладення і виконання колективного договору, щодо встановлення умов праці, з охорони праці, щодо контролю і нагляду за дотриманням трудового законодавства, з вирішення колективних трудових спорів, з участі профспілок у регулюванні трудових відносин. За термінологією Міжнародної Організації Праці ці відносини отримали назву колективних трудових відносин на відміну від індивідуальних трудових відносин за участю працівника. Колективні трудові відносини покликані обслуговувати відносини найманої праці. До відносин, які можуть слідувати за трудовими, належать відносини щодо вирішення трудових спорів у питаннях здійснення тих або інших виплат (наприклад, виплати вивільненому працівникові середнього заробітку у встановлених межах на період До працевлаштування) (див. Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц й проф. Ю.П. Орловский. – М.: Изд. группа “ИНФРА-М – НОРМА”, 1998. -С.21).
Розвиток нових економічних умов, наявність нової законодавчої бази, нові суспільні відносини змушують переосмислити юридичну природу названих відносин, їх місце в загальній системі права, а також у предметі трудового права.
Передусім про відносини зайнятості й працевлаштування. Ці відносини є комплексними за своєю юридичною природою і входять у предмет адміністративного права, трудового права і права соціального забезпечення.
Відносини між підприємствами і державною службою зайнятості є адміністративно-правовими, оскільки служба зайнятості наділена владними повноваженнями по відношенню до підприємства. Підприємство зобов’язане: виділяти певну кількість робочих місць у рахунок броні, працевлаштовувати на ці місця працівників за направленням служби зайнятості; обладнати спеціальні робочі місця для інвалідів і забезпечити їх реальне введення в дію шляхом працевлаштування інваліда. За недотримання таких обов’язків на підприємство накладаються штрафні санкції: у разі відмови в прийнятті на роботу раніше заявлених фахівців – відшкодувати службі зайнятості всі витрати по працевлаштуванню, профпідготовці, перепідготовці, виплаті допомоги по безробіттю такому фахівцю. А також підприємство зобов’язане надавати службі зайнятості всю інформацію про наявність вакантних місць, вивільнення працівників, простої підприємства, використання працівників з неповним робочим часом.
Відносини між підприємствами і державною службою зайнятості щодо бронювання робочих місць для працевлаштування осіб за направленням служби зайнятості; спеціального обладнання робочих місць для інвалідів і їх працевлаштування; надання інформації службі зайнятості про рух і використання робочої сили; виплати штрафу за порушення законодавства про зайнятість – є адміністративно-правовими і регулюються нормами адміністративного права.
Відносини між підприємствами і Державним фондом сприяння зайнятості щодо страхування від безробіття працівників підприємства, а також відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання послуг з працевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної роботи, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю, а також матеріальної допомоги в період профпідготовки за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості є соціально-забезпечувальними і входять у предмет права соціального забезпечення.
Об’єктивною основою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, врегульованих правом, виступають соціальні ризики, при яких особа втрачає роботу, кошти для існування з незалежних від неї причин. Соціальними ризиками виступають вікова або фізіологічна непрацездатність (досягнення пенсійного віку або встановлення інвалідності), хвороба, втрата роботи, втрата годувальника тощо. Для здійснення соціального забезпечення держава створює соціальні фонди, кошти яких формуються як за рахунок страхових внесків роботодавців і працівників (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд сприяння зайнятості), так і за рахунок інших джерел (Фонд соціального захисту інвалідів, державний та комунальний бюджети). Ще однією ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціально уповноважених органів: органів соціального захисту, державної служби зайнятості або соціальних фондів. Нарешті, для соціальне забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального подання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі соціальних коштів. Всі названі ознаки мають місце при здійсненні службою зайнятості послуг громадянам.
Третя група відносин у сфері зайнятості й працевлаштування складається між працівником і підприємством щодо укладення трудового договору на основі направлення служби зайнятості. Сюди також входять відносини з використання працівників на сезонних, громадських роботах за направленням служби зайнятості. У таких випадках укладається трудовий договір і на працівника поширюється трудове законодавство. Вказані відносини складають предмет трудового права.
У предмет трудового права також входять відносини, що витікають з укладення колективного договору і колективних угод, щодо створення додаткових робочих місць всередині підприємства для працівників, котрі потребують соціального захисту – інвалідів, жінок з малолітніми дітьми, багатодітних сімей, молодих працівників, з організації навчання і перенавчання за рахунок коштів підприємства працівників, що вивільнюються; з поділу одного робочого місця (посади) між двома працівниками з метою недопущення скорочення працівників.
У сучасний період відбувається “реконструкція” відносин, тісно пов’язаних з трудовими. Передусім з цих відносин виділилася і за новим соціальним змістом, і за законодавчим забезпеченням група колективних трудових відносин. На нашу думку, цю групу складають відносини: соціального партнерства; з участі трудових колективів у встановленні колективних умов праці; з участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо укладення і виконання колективного договору і колективних угод на галузевому, регіональному і національному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших органів представництва трудових колективів у соціально-трудових відносинах та із застосування трудового законодавства; з приводу утворення об’єднань роботодавців та їхньої діяльності; з вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів.
У 1978 р. ідея колективних трудових відносин була сформульована в науці трудового права професором С.А. Івановим, професором Р.З. Лівшицем, професором Ю.П. Орловським (див. Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право: вопросы теории. – М., 1978; Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. – М., 1982). У 1984 р. ідея була підтримана і розвинена А.Р. Мацюком (див. Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. – К.: Наукова думка, 1984). Цими вченими було обґрунтовано однорідність і цілісність предмета трудового права, дано глибоке обґрунтування колективно-трудових відносин, саме трудовий характер відносин між трудовим колективом, комітетом профспілки і підприємством; доведено, що предмет трудового права складають індивідуальні й колективні трудові відносини. Не всі вчені сприйняли цю позицію. Зокрема, професор А.С. Пашков вважав, що колективні відносини носять лише організаційний характер щодо встановлення умов праці й не можуть бути визнані трудовими відносинами нарівні з індивідуальними трудовими відносинами (див. Пашков А.С. Проект нового Трудового кодекса // Государство и право. – 1995. -№3. – С.81).
Виробництво матеріальних і духовних благ здійснюється колективною працею, шляхом об’єднання зусиль трудящих. Колективний характер праці має базовий, об’єктивний характер. Колективна трудова діяльність утворює реальну систему суспільних зв’язків – відносин. У сфері колективних трудових відносин виникають колективні інтереси, які реалізуються в названих вище відносинах. Потрібно підкреслити визначальне значення колективних інтересів саме в сфері праці як матеріальної основи, загальної умови людського суспільства, особливо в умовах глобалізації економіки, розширення міжнародних зв’язків. Такі інтереси в сфері праці врегульовані правом і знаходять своє вирішення в організаційно-правовому механізмі їх узгодження, що все більш розширяється, взаємодії, нарешті, у захисті.
Колективні трудові відносини характеризуються наявністю колективних суб’єктів, які будучи визнані правом, отримали свій реальний правовий статус. Створено нове законодавство, прийнято закони України “Про колективні договори і угоди”, “Про підприємства в Україні”, “Про оплату праці”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, які створили легальну базу для функціонування колективних трудових відносин. Україна ратифікувала Конвенцію МОП №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 р.) (Бюлетень Мінпраці. – 1994. – №9-10), Конвенцію МОП №154 про сприяння колективним переговорам (1981 р.) (Постанова Верховної Ради України №3932-12 від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №23. – Ст. 165; Бюлетень Мінпраці. – 1994. – №6), Конвенцію №144 про тристоронні консультації для сприяння застосуванню міжнародних трудових норм (набула чинності для України 16 травня 1995 р.) (Закони України. Міжнародні договори України. – Т. 14. – К., 1999. – С. 215-218).
Суттєвою особливістю сучасного періоду є те, що з розвитком соціального партнерства колективні відносини вийшли за рамки підприємств і створили нову соціально-трудову вертикаль, що пронизує тканину трудових відносин від рівня конкретного підприємства до загальнонаціонального рівня.
У соціальному партнерстві держава виконує особливу роль – встановлення у законодавстві мінімальних стандартів і гарантій у сфері трудових відносин, а також здійснює пряме регулювання певних відносин і передбачає судовий захист у всіх випадках порушення трудових прав працівників і трудових колективів.
З прийняттям законів України “Про соціальне партнерство”, “Про трудові колективи”, “Про об’єднання роботодавців”, проекти яких розробляються, буде закінчено формування правової бази – основи для реалізації колективних трудових відносин.
Колективні трудові відносини – це середовище буття індивідуальних трудових відносин. Вони зайняли рівноправне місце з індивідуальними трудовими відносинами. Більше того, індивідуальні трудові відносини за тією правовою моделлю, котра складається у даний час, не можуть існувати без колективних правовідносин, оскільки для всіх роботодавців е обов’язковими зобов’язання, які визначені Генеральною, галузевою, регіональною угодами, а також колективним договором (інша справа, що зміст колективних угод поки що далекий від необхідного, але це питання вдосконалення правового регулювання, а не суті самої правової моделі). Слід визнати, що організаційний елемент властивий не тільки колективним правовідносинам, але рівною мірою й індивідуальним. Що являють собою інститути оплати праці, дисципліни праці, робочого часу як не організацію індивідуальних трудових відносин? За всіма елементами індивідуальних трудових відносин простежується зв’язок з колективними трудовими відносинами.
Може викликати заперечення висновок про включення відносин з розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів (конфліктів) до складу колективних відносин, проте мова йде про досудовий розгляд трудових спорів: індивідуальних – комісіями у трудових спорах, колективних – примирними комісіями, трудовим арбітражем, незалежними посередниками. Видається, що комісії у трудових спорах, як орган розгляду індивідуальних трудових спорів, вичерпали себе і не має потреби зберігати їх у новому КЗпП. Їхній авторитет завжди був низьким, а тепер з прийняттям Конституції України з’явилася легальна можливість звертатися працівникам безпосередньо до суду за вирішенням трудового спору. Відносини щодо розгляду трудових спорів характеризуються усіма особливостями, характерними для колективних відносин. Їх розгляд здійснюється колективними органами, що спеціально створюються на підприємстві, і колективними методами, які виявляються в колегіальному порядку розгляду, і у колегіальному прийнятті рішень.
Відносини з нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю відносяться не до предмета трудового права, а до предмета права адміністративного, що переконливо довів А Р. Мацюк ще у 1984 році (див. Мацюк А.Р. Цит. раб. – С. 102-103).








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Трудове право України (Болотін Н.Б., Чанишев Г.І.)