Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> Функціоналістський та конфліктологічний підходи

Функціоналістський та конфліктологічний підходи



Розглядаючи витоки наукового суспільствознавства, ми вже зазначали, що перші соціологічні концепції мали своїм предметом проблематику макрорівня. Ця проблематика концентрувалася навколо двох головних питань: як і чому суспільство самовідтворюється та як і чому воно змінюється, розвивається. Залежно від успадкованих філософських уподобань акцент робився на першому або на другому. Так було започатковано два основні теоретичні підходи до розв’язання макросоціологічних проблем: функціоналістський та конфліктологічний.

Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємно узгоджених частин. Кожна з таких частин має в структурі цілого своє чітко визначене місце й особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент, підсистема) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження, самовідтворення системи.

Примітною ознакою функціоналістського підходу стало використання понятійних схем біологічної науки. Щоправда, до пояснення суспільних явищ за аналогією до живої природи вдавалося чимало мислителів минулого. Однак послідовний порівняльний аналіз соціальних та біологічних організмів вперше запропонував Г. Спенсер у своїй праці “Принципи соціології” (т. 1—3,1876—1896). Суспільство, вважав він, подібно до живого організму нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів та підсистем. Порушення такої скоординованості призводить до негативних наслідків, а повна втрата її — до загибелі соціального організму. Кожна суспільна система складається з трьох підсистем: продуктивної, розподільчої та регулятивної. У процесі історичного розвитку людства можна, на думку Г. Спенсера, спостерігати ті самі закономірності, що й в еволюції органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізацію управління в них тощо.

Ці основоположні принципи функціонального підходу набули дальшого розвитку в класичних працях Б. Дюркгейма, присвячених насамперед соціологічному аналізові суспільного поділу праці. Саме в поділі праці вбачав Б. Дюркгейм джерело соціального поступу від первісних, примітивних форм співжиття, де спостерігається лише “механічна солідарність”, до цивілізованих суспільств, що ґрунтується на “солідарності органічній”. Поділ праці, з одного боку, забезпечує індивідам відносну самостійність, можливість самовираження в межах їхніх виробничих функцій, а з іншого — навпаки, поглиблює їх взаємозалежність, вимагає добре скоординованого постійного обміну діяльністю та її продуктами, отже, зміцнює органічну цілісність суспільства.

Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Толкотта Парсонса та Роберта Мертона. Виходячи з методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму суспільство — це не сукупність індивідів, груп, класів, інших категорій населення, а особливий спосіб організації існування їх. Розглядаючи цей спосіб існування системно, слід виокремити в ньому такі елементи, які в безперервному процесі людських взаємодій зберігають відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний “кістяк”, “несучий каркас” соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення.

Розглянемо для прикладу вищий заклад освіти. Його структуру утворюють факультети, кафедри, обслуговуючі підрозділи. Структура промислового підприємства складається з цехів, філіалів, дільниць тощо. Структурними ж одиницями за такого підходу постають конкретні робочі (навчальні) місця, спеціалізовані для виконання певних виробничих завдань. Дещо спрощуючи, структуру підприємства (установи) можна ототожнити з його штатним посадовим розкладом, де щодо кожної посади передбачено чітко регламентовані права та обов’язки. Іншими словами, структурні елементи — це певні позиції, які індивіди займають у соціальній системі, а функції — їхня діяльність відповідно до спеціалізації в межах певної системи.

Подібно до живих організмів кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. Це означає, що вона мусить пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому (природному і соціальному) середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми. Вона також має забезпечувати стабільне й упорядковане спілкування своїх членів, турбуючись про зміцнення єдиної системи цінностей та ефективного соціального контролю, а також долати неузгодженості, конфлікти та кризові стани, які неминуче виникають у процесі розвитку будь-якого соціального утворення. При цьому самовідтворення соціальних систем розглядається функціоналізмом як переважно поступове успадкування, накопичення доцільних, функціональних якостей, тобто як процес безперервний, еволюційний, здебільшого позбавлений глибоких зламів, потрясінь, ка-таклізмів.

На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення характеризуються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженою взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які й приводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей.

Конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок у працях К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечностей як джерела розвитку у сфері духу, К. Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес відбувається завдяки виникненню і розв’язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних, відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності на засоби виробництва зумовлюють місце людини в економічній системі. В усіх відомих історичних формах суспільства вони призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння і боротьба яких дестабілізують наявний соціальний лад і зрештою приводять до заміни його на більш прогресивний.

Головним предметом наукових інтересів К. Маркса були економічні закони сучасного йому буржуазного суспільства. Дія цих законів, за передбаченням К. Маркса, мала в кінцевому підсумку спричинити зосередження суспільного багатства, концентрацію капіталу на одному полюсі суспільства і пролетаризацію та зубожіння переважної більшості населення — на іншому. Така поляризація капіталістичного суспільства стає джерелом постійного класового протистояння. Доведена до крайньої межі, вона має завершитися соціалістичною революцією. Класову боротьбу К. Маркс розглядав як головну рушійну силу соціального поступу, а революції називав “локомотивами історії”.

Політекономічні та соціально-політичні ідеї К. Маркса, як відомо, набули поширення в робітничому русі, ставши ідеологією деяких його течій. Певної популярності набули вони і серед окремих кіл ліворадикальної інтелігенції. Марксову концепцію соціального конфлікту тією чи іншою мірою сприйняли й окремі суспільствознавці кінця XIX — початку XX ст. Проте особливо пожвавився громадський, а отже, і науковий інтерес до конфліктологічної проблематики в середині XX ст. Драматична історія попередніх десятиліть надзвичайно актуалізувала увагу до природи соціальних протистоянь та їхніх трагічних наслідків. У галузі соціології вона, зокрема, поставила під сумнів універсальність пояснювальних здатностей функціоналістської доктрини, виявила неспроможність останньої віднайти задовільні відповіді на питання, що їх поставив перед теорією новітній соціальний досвід.

Світові та локальні війни, революції, економічні й політичні кризи, тоталітарні режими, класова та національно-визвольна боротьба — все це погано узгоджувалося із запропонованими функціоналізмом моделями теоретичного осмислення сучасної дійсності. Однобічна орієнтованість лише на принципи соціального порядку, стабільності, узгодженості та інтегрованості суспільних систем, та позитивістська концепція рівноваги виявилися надто несумісними з емпіричною реальністю, перенасиченою соціальними антагонізмами і конфліктами. На хвилі зростаючого невдоволення апологетично-консервативним духом функціоналістської академічної науки в перші повоєнні десятиліття з’явилися гострокритичні виступи нової генерації соціологів, спрямовані, зокрема, на реабілітацію конфліктологічного бачення соціального світу. Серед них слід назвати насамперед праці німецького соціолога Ральфа Дарендорфа. Конфліктологічна концепція цього вченого виходить з того, що соціальні взаємовідносини людей є суперечливими, конфліктними за своєю природою. Функціонування будь-якого соціального утворення (групи, організації, спільноти та ін.) потребує узгодженості, скоординованості, а це, у свою чергу, вимагає певного підпорядкування і примусу. Взаємодіючи з іншими, люди перебувають на певних соціальних позиціях і виконують відповідні ролі. Вони зобов’язують індивіда до цілком визначеної поведінки, отже, мають примусовий характер (незалежно від того, чи усвідомлює він це). Таким чином, структура соціальних позицій утворює ієрархію владних функцій і підлеглості.

Відносини домінування та утиску, панування та пригноблення притаманні, за Р. Дарендорфом, будь-якому суспільству, саме вони і породжують соціальні конфлікти як суперечності ролевих норм і очікувань, групових інтересів тощо. На відміну від марксизму, який основу соціальної конфліктності вбачав у протистоянні економічних інтересів класів-антагоністів, Р. Дарендорф розглядає соціальну конфліктність як універсальну властивість соціальних систем, природний продукт їхньої структурованості та інтегрованості. Що ж до класової боротьби, соціальних революцій, воєн, то це лише одні з можливих різновидів соціальних конфліктів, які з певних причин не були розв’язані цивілізованими методами і внаслідок цього набули особливої напруженості. Переважна ж більшість конфліктних ситуацій може бути розв’язана не насильницькими засобами, а шляхом регулювання їх за допомогою переговорів, посередництва, арбітражу.

Суспільство не може позбутися конфліктних ситуацій, але воно має змогу робити їх регульованими, надати їм форм, сумісних із соціальною структурою, що безперервно змінюється. У такому позитивному варіанті соціальний конфлікт є справжньою рушійною силою оновлення суспільного життя, модернізації, розвитку його форм. Саме тому “раціональне приборкання” соціального конфлікту має стати, за висловом Р. Дарендорфа, одним із головних завдань політики.

Дещо поміркованішу версію теорії соціального конфлікту запропонував у цей саме час відомий американський соціолог Льюїс Козер. Свою концепцію він також побудував на критиці основних постулатів функціоналізму і протиставленні їм відповідних альтернативних тверджень. Зокрема, він виходив з того, що у своїй поведінці люди керуються не загальноприйнятими нормами і цінностями, як твердять функціоналісти, а власними інтересами. Оскільки інтереси різних груп здебільшого не збігаються, суспільне життя демонструє нам не узгодженість і солідарність, а навпаки, розмежування груп з протилежними інтересами, протистояння і конфлікти. Не можна, доводить Л. Козер, погодитися також із твердженням функціоналізму, нібито соціальні системи орієнтовані переважно на самозбереження, стабільність і цілісність. Насправді вони змушені щораз пристосовуватися до нових ситуацій, що постійно виникають, модернізувати форми людського співжиття шляхом подолання внутрішніх соціальних конфліктів.

Проте на відміну від радикальних конфліктологів Л. Козер не задовольнився лише полемікою з прихильниками функціоналізму, які бачили в соціальних конфліктах переважно негативне, руйнівне. Він мав на меті здійснити всебічний і неупереджений аналіз усіх соціальних функцій конфліктних ситуацій, що повсякчас трапляються в суспільному житті. Розглядаючи такі ситуації як вияв об’єктивних суперечностей у процесі еволюції соціальних систем, як природну конкуренцію індивідів і груп у їх боротьбі за обмежені ресурси, владу, престиж та соціальні цінності, Л. Козер дійшов висновку про здатність соціального конфлікту набувати різного характеру залежно від конкретних умов, у яких він визріває і вирішується.

Належно оцінити неординарність такого висновку, мабуть, буде важко, якщо не нагадати про суспільну атмосферу 50—60-х років, коли відбувалися теоретичні змагання “соціології конфлікту” із “соціологією порядку”. Ідейно-політична та воєнна конфронтація тогочасного світу виводила проблему соціального конфлікту за межі суто академічних дискусій, надавала їй особливого громадського звучання. Протилежні ідеологічні інтерпретації обох теоретичних підходів також не сприяли об’єктивному, неупере-дженому аналізові їхніх позитивних та негативних сторін, переваг та недоліків кожного. За цих умов справді потрібні були певна сміливість і далекоглядність, щоб довести справедливість і навіть взаємодоповнюваність “ворогуючих” концепцій, поставивши у залежність їхні пізнавальні можливості соціальним характеристикам об’єкта аналізу.

Іншими словами, кожна з названих концепцій придатна, на думку Л. Козера, для розв’язання особливого класу дослідницьких завдань: функціоналізм — для аналізу проблем стабілізації соціальної системи, а конфліктологія — проблем модернізації, розвитку її. Що ж до актуальності, першочерговості тих чи інших проблем, то вони визначаються конкретним станом певного суспільства, історичними умовами, в яких йому доводиться вирішувати назрілі проблеми власного буття.

Обґрунтування Л. Козером позитивних функцій соціального конфлікту, його ідея взаємодоповнюваності функціоналістської та конфліктологічної моделей організації суспільного життя не викликали особливих заперечень з боку соціологів. Це можна розглядати як початок поступового зближення конфронтуючих концепцій, хоча, звичайно, певне теоретичне протистояння між ними і досі не подолано. На перешкоді взаємному порозумінню стає схильність сторін до абсолютизації того чи іншого чинника суспільного буття: одні перебільшують значення інтегрованості та стабільності, інші — роль соціальних конфліктів. Насправді ж обидва чинники співіснують у будь-якій соціальній системі, що створює об’єктивні передумови для теоретичного відображення такого співіснування в більш досконалій концепції.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)