Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> § 2. Статус і роль Статус

§ 2. Статус і роль Статус



Непобутовий характер слова “статус” досить очевидний. У повсякденному спілкуванні ми його практично не вживаємо, що є чи не найкращою ознакою належності слова до мовних структур, які більш глибоко відображають реальність. Про статус говорять юристи, політологи, навіть медики (“імунний статус”). Поняття “статус” і в соціології має цілком визначений зміст.

Слово status – означає “поза борця, що приготувався до бою”. Це деяка попередня готовність до дії. Однак уже в І ст. н. е. такий відверто спортивний термін радикально переосмислюється. В риториці — науці красномовності — він використовується для позначення 4 типів запитань, що іменувалися статусами та ставилися під час судового розгляду з метою уточнення сутності справи (чи мав місце вчинок? — статус встановлення; у чому полягав вчинок? — статус визначення; чи справедливим та корисним був вчинок? — статус оцінки; чи законним є звинувачення? — статус відводу. Такі запитання були доречними і під час обговорення більш абстрактних проблем. Певно, тому ми час від часу згадуємо про “риторичні запитання”). Той, хто готувався до юридичної діяльності, повинен був знати, про які саме аспекти справи належить запитувати відповідача для того, щоб розібратися з позовом,.справити позитивне враження на суддів та слухачів і відвести звинувачення.

Етимологічне (поза, позиція як схильність до дії) і термінологічне (статус як сукупність чогось однотипного, в цьому разі — запитань) значення частково збереглися в соціології. Однак частіше тут апелюють до значення, що бере початок від латинського

“положення”, “позиція” або “стан”: статус — це положення (становище) в суспільстві. Стосовно такого положення або позиції (статусу) можна сформулювати принаймні три ряди тверджень.

По-перше, говорячи про статус, мають на увазі обсяг політичних та юридичних прав, обов’язків, можливостей, зафіксований, як правило, законодавчо, а в окремих випадках — у неписаних нормах і традиціях. Скажімо, в індивідів, що мають громадянство певної країни, і в тих, що не мають його, безумовно різні права й можливості обирати й бути обраними до органів влади, здобути освіту, займати робочі місця та претендувати на винагороду. Коли запитують про статус території, то намагаються з’ясувати її належність до певної держави, ступінь підпорядкованості владі та законам. Виразно відчутний у цьому разі державно-правознавчий акцент обмежує використання таких тверджень для розгляду соціальної структури.

По-друге, “становище в суспільстві” може бути відображене у термінах різних соціальних координат чи, як прийнято називати їх у соціології, вимірів: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження (національність), місце в структурі влади. За статус може прийматися положення на шкалі тієї чи іншої ознаки. Оскільки дохід буває принаймні високим, середнім та низьким, то мати відповідний статус означає бути добре, посередньо чи низькооплачуваним робітником. Так само й з освітою. Випускник вищого закладу освіти має вищий освітній статус, ніж власник атестату про закінчення середньої школи. Статус директора підприємства вищий за статус начальника цеху. У такому разі статус — це положення на шкалі (ранг), що вказує на більшу чи меншу міру прояву певної ознаки.

Крім того, статус досить часто інтерпретується як деяка міра узгодженості подібних вимірів. В ідеальному випадку рівень доходу, наприклад, пропорційний рівню освіти і позитивно корелює з місцем у структурі влади. Узгодженість статусних характеристик приводить до кристалізації статусу, його усталеності. Проте досить часто високий рівень освіти поєднується з низьким доходом, що стає для індивідів, носіїв неузгоджених статусних характеристик, джерелом невдоволеності, стурбованості, а іноді й непевності в собі, розчарування в суспільстві та його можливостях забезпечити справедливість. Отже, статус можна зобразити за допомогою низки ознак, а також з урахуванням конкретної міри поєднання та узгодження їх. Маючи на увазі ці ознаки і характеристики, в соціології іноді говорять про об’єктивний статус.

По-третє, статус у соціології трактується як визнання й оцінка з боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Згідно з традицією, яку започаткував М. Вебер, статус визначається як позитивна чи негативна оцінка честі й слави (престиж) груп, індивідів або позицій. Статус — це певний ранг, приписуваний індивідами або громадською думкою. У групі чи колективі найвищий статус має індивід, якого найбільше цінують та поважають; найнижчий — той, кому не вдалося встановити контакти з колегами, кого всі уникають. Оскільки джерелом оцінки, нерідко емоційної та персональної, є конкретні суб’єкти, це дає підстави називати статус “суб’єктивним”.

Престиж або повага та визнання є явищами соціально-психологічними, що безпосередньо пов’язані з усталеним стереотипним сприйняттям індивідів та груп, їхнього місця й значення в суспільстві. Так, ієрархії престижу професій не зазнають відчутних змін протягом десятиліть і залишаються схожими в усіх економічно розвинених країнах. Французьке слово prestige (чарівність, зачарування) досить точно передає соціально-психологічний механізм оцінювання: приписувати високий престиж означає перебувати під владою зачарування, бути зачарованим предметом оцінки. Престиж — це оцінка з боку інших. Ніхто не в змозі приписати собі авторитет — він має виходити від сторонніх осіб, стверджуватися зовнішніми суб’єктами сприйняття. Тільки тоді індивіди та групи можуть насолоджуватися престижем, експлуатувати престиж, домагатися престижу, змагатися за престиж. Справді, індивіди та групи очікують не тільки на матеріальну винагороду, а й на повагу та визнання, що відповідають їхнім компетентності, відповідальності, заслугам.

Про статус у всіх перелічених значеннях можна говорити стосовно різних суб’єктів: індивідів, спільнот, співтовариств, позицій, інститутів. їхні статуси, очевидно, не збігаються, проте не є суворо розмежованими. На індивіда, наприклад, неминуче падає тінь статусу спільноти, до якої він належить, а також організації, де він працює. Саме ці суб’єкти певною мірою — залежно від типу суспільного устрою — наділяють індивіда статусними характеристиками, приписують йому статус.

У соціології прийнято відрізняти “приписуваний статус” від “досяжного статусу”. Стосовно першого мається на увазі сукупність характеристик, що зумовлені обставинами та перебувають поза контролем окремого індивіда: ми не вибираємо стать, національність, вік чи статус батьків (соціальне походження).

Інших характеристик ми набуваємо внаслідок здобутих освіти, знань та навичок, професіоналізму. Сучасні суспільства трактуються як суспільства “досяжного статусу”, оскільки багато що в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок від покоління до покоління.

Отже, статус індивідів і визначається наперед, і досягається ними як результат власних зусиль. Він не редукується до особи-стісних рис та минулої діяльності повністю, в ньому обов’язково наявне те, що має надіндивідуальну природу, — те, чим наділяють індивіда групи та організації, до яких він належить. Лікар або вчитель користується певною суспільною повагою (престижем) незалежно від того, добре чи погано виконує свої обов’язки, лише внаслідок належності до професійної групи. А от яким він є лікарем або вчителем, залежить від його здібностей і зусиль. І в місті, і в сільській місцевості завжди відомо, у кого варто вчитися і до кого звертатися у разі хвороби: тут основою престижу є компетентне виконання професіональних обов’язків.

Із соціально-політичних устроїв, що віддають перевагу цінності колективізму перед індивідуалізмом як у теорії, так і на практиці, а саме таким є суспільство, в якому ми живемо, статусними характеристиками працівників нерідко наділяє держава та організації. Рівень оплати праці встановлювався централізовано з урахуванням пріоритетів проваджуваної політики ще на початку 90-х років. Такою практикою охоплена нині більша частина зайнятого населення. Квартири можна було “отримувати” від держави чи підприємства, як, зрештою, й деякі інші блага та послуги. Таким чином формувалася залежність індивідів від інститутів та організацій, що ґрунтувалася на приписуванні статусу та маніпулюванні статусними вимірами.

Отже, статус — це позиція в соціальній структурі, що може бути зображена в об’єктивних та суб’єктивних, приписуваних та досяжних характеристиках і оцінена в термінах доходу, влади і престижу.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)