Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> § 4. Соціальні інституції

§ 4. Соціальні інституції



У попередніх параграфах вже підкреслювалася певна спорідненість термінів “соціальна організація” і “соціальна інституція”, вказувалося на те, що досить часто їх використовують як синоніми. Однак є певна відмінність у змісті цих термінів: кожну соціальну інституцію можна вважати організацією, однак не кожну організацію — інституцією. Розглянемо проблему співвідношення цих понять докладніше.

У сучасній соціології склалися матеріальні, формальні й функціональні підходи до визначення й аналізу соціальних інституцій і соціальних організацій. Узагальнюючи зміст численних дефініцій, Я. Щепаяський зводить їх до чотирьох найбільш загальних.

1. Інституції — це групи осіб, покликані для вирішення справ, важливих для всієї спільноти, для виконання публічних функцій. Наприклад, рада народних депутатів є інституцією як група людей, обраних мешканцями для управління містом, районом тощо.

2. Інституція — це форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються деякими членами групи від імені спільноти, тобто в цьому розумінні не депутати ради є інституцією, а організація ради, що надає їй право діяльності й забезпечує можливість репрезентувати жителів міста.

3. Інституція — комплекс установ і знарядь діяльності, що дають змогу деяким членам групи виконувати публічні функції, спрямовані на задоволення потреб і регулювання поведінки цілої групи. В цьому значенні для ради як інституції істотні такі засоби, як бюджет, персонал, технічні засоби тощо. Саме вони роблять раду інституцією.

4. Інституція — певна соціальна роль деяких осіб, особливо важлива для життєдіяльності групи. Наприклад, соціальна роль голови ради, членів її президії, депутатів, технічного персоналу та ін.

Узагальнюючи зміст цих чотирьох підходів до визначення інституцій, Я. Щепанський вважає, що “інституція — це комплекс установ, в яких обрані члени груп отримують право на виконання публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки членів групи”. Характерними ознаками інституції є те, що вона має у своєму розпорядженні певні способи діяльності, визначені імперсонально, незалежно від особистості й інтересів людини, і реалізує їх завжди однаково, користуючись підтримкою спільноти в цілому або принаймні її більшості.

Кожна інституція, за Я. Щепанським, визначає дії, які передбачені її функціями, встановлює і закріплює за людьми соціальні ролі, визначає систему санкцій і соціального контролю. Своїх цілей інституція досягає за допомогою різних засобів і знарядь: матеріальних, ідеальних або символічних. Наприклад, церква як соціальна інституція має у своєму розпорядженні будинки, символічні предмети (хрест, ікона), ідеальні об’єкти (Бог, святі), які завдяки вірі в них людей впливають на соціальну поведінку. Нарешті, інституція застосовує до своїх функціонерів і тих осіб, які є об’єктом діяльності інституції, певні санкції.

Аналіз наведених нами типів дефініцій інституцій, перелік їхніх характерних ознак та елементів не дають відповіді на запитання: чим інституція відрізняється від організації? Може, є сенс користуватися цими термінами як синонімами або взагалі домовитися про скорочення соціологічного лексикону й залишити один термін — або “інституція”, або “організація”? На нашу думку, не слід поспішати з відповідями на це запитання. Спробуємо визначити насамперед, які характеристики відрізняють інституцію від соціальної організації.

На одну зі специфічних ознак соціальних інституцій звертає увагу Ентоні Гідденс. ВІН підкреслює, що соціальні інституції — це сталі форми соціальної діяльності, які відтворюються в часі та просторі. “Мова, — пише Е. Гідденс, — добрий приклад однієї з таких форм інституалізованої діяльності. Хоча мовою ми користуємося творчо, самі ми мову не створювали”. Е. Гідденс наголошує на тому, що загальноприйнята практика, яка в основному зберігається у сталій формі протягом кількох поколінь, набуває інституційного характеру. Прикладами інституцій можуть бути сім’я, приватна власність, держава. За такого використання поняття “інституція” відрізняється від його буденного вживання в англійській мові як синоніма “установи” типу “в’язниці або шпиталю”. Отже, найсуттєвішою ознакою соціальних інституцій є сталість їхнього існування протягом кількох поколінь.

І соціальні інституції, і соціальні організації створюються для того, щоб регулювати процес задоволення потреб індивідів і груп, слугувати реалізації соціальних інтересів. І це їх об’єднує. Існує певна ієрархія цих потреб та інтересів, соціальних чинників, від яких залежить збереження соціального порядку на глобальному рівні. Отже, соціальна інституція — це така організація соціальних відносин, яка сформована для розв’язання основних соціальних проблем, це різновид соцієтального “головного проекту”, що визначає, як саме суттєва діяльність має бути організована, спрямована і реалізована.

Сучасні соціологи виокремлюють п’ять головних сфер соціальної діяльності соцієтального рівня. Це сім’я, економіка, політика, релігія і освіта. їм відповідають соціальні інституції, які виконують функції упорядкування соціальних відносин у цих сферах. Наприклад, інститут сім’ї регулює процес біологічного відтворення населення, засвоєння індивідами в процесі соціалізації певної культури; інститут економіки забезпечує виробництво та розподіл товарів і послуг; інститут політики виконує функцію поділу влади в соціумі; інститут релігії репрезентує сукупність цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві солідарність і згоду; інститут освіти забезпечує передачу знань і набутих цінностей культури від одного покоління до іншого. Звісно, це спрощена класифікація. Проте вона акцентує увагу на специфічності функцій інституцій — їхній спрямованості на упорядкування глобальних процесів у суспільстві.

Нарешті, специфічною ознакою соціальних інституцій є те, що функціонування їх має культурний зміст, воно пов’язане з цінностями, нормами, ритуалами і символами тощо. Поняття інституції акцентує культурний аспект регуляції поведінки людей. А. Ка-мінський демонструє цю специфіку на прикладі дорожнього руху. Він пише: “Цілком очевидно, що з погляду культури ліво- або правосторонній рух не має значення так довго, як довго дотримуються прийнятої конвенції. Дотримання її, особливо тоді, коли вона пов’язана з безпекою людини на дорозі, є, однак, культурною цінністю, все, що прислуговує її реалізації, стає нормою і отримує опосередковано культурну санкцію. Наприклад, поведінка на дорозі, яка порушує правила і загрожує безпеці людей, має наслідком не тільки формальний, а й неформальний осуд інших водіїв і пішоходів”. З цього погляду, коли організація стає цінністю культури більшості членів певного соціуму (чи то окремої групи, чи то глобального суспільства), вона набуває інституціонального статусу. Отже, саме тривалість у просторі та часі, орієнтація на упорядкування головних сфер суспільного життя і культурна легітимність у соціумі — специфічні ознаки соціальної інституції порівняно із соціальною організацією.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)