Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> § 2. Драматургійна версія повсякденної реальності

§ 2. Драматургійна версія повсякденної реальності



Початок XX ст. — час формування антропології, етнографії, соціології, а також оригінальних гуманістичних концепцій природи людини та соціального світу.

Нідерландський історик Йохан Гейзінга, осмислюючи походження культури, висловив сміливу думку про ігровий характер культури, про соціальну людину як “людину граючу”. Концепція гри Й. Гейзінга викликала інтерес вчених різних галузей знання. Перекладена багатьма мовами його праця “Homo Unions” (1938), завдяки своїй змістовій унікальності та гуманістичному пафосу, у 50—60-ті роки справила величезний вплив на радикальну, нонконформістську думку Заходу, насамперед США, де задум Й. Гейзінги був інтерпретований так: уся культура — це нескінченний розвиток і ускладненість принципу ігрового начала, поза межами гри нічого не залишається.

Одним з американських учених, які сприйняли ідеї Гейзінги, був Брвін Гоффман — яскравий послідовник символічного інтеракціонізму, автор оригінальної теорії “соціальної драматургії”.

Історію ігрової теми у поясненні життя сам Гейзінга описує так: “…Правомірність огляду всієї людської культури sub special ludi (під кутом зору, під знаком гри. — О.С.) — це щось більше, ніж просто риторичне порівняння. Думка ця зовсім не нова. Вона вже була в усіх на вустах на початку XVII ст., коли виникла велика світова сцена. Від Шекспіра до Кальдерона і Расіна драма панувала над усією поезією століття. Кожний поет, у свою чергу, порівнював світ з театром, де кожний грає свою роль. Здавалося, ігровий характер культурного життя визнавався всіма беззастережно. Проте, якщо пильніше придивитися до цього узвичаєного порівняння життя з театральним коном, то виявляється, що ґрунтується воно на платонівських ідеях і містить суто повчальну тенденцію. Це була варіація старого мотиву “vanitas” (“суєта суєт”), подих жалю про тлінність усього земного, не більше того. Справжнє взаємопроникнення гри і культури у цій сентенції не було визнане чи не було висловлене. Нині ми маємо відкрити саму гру в її справжньому, чистому вигляді як основу і чинник культури в цілому”.

Б. Гоффман, спираючись на традицію сприйняття соціального життя як театру і захоплюючись ідеями Гейзінги, доводить метафору “життя — це гра” своїм блискучим витонченим аналізом до універсального життєвого принципу. Як і у Й. Гейзінги, в основі його концепції лежить ідея гри як незаперечної передумови існування людей, як необхідного способу соціального життя. Ця ідея використовується для пояснення повсякденного життя людей, навколо якого і зосереджувалися професіональні інтереси Е. Гоффмана.

Соціологічний аналіз повсякденного життя починається з припущення, що існує майже повна аналогія між театральною грою акторів на сцені та взаємодією людей у реальній дійсності; між методами та виражальними засобами, якими користуються і театральні актори, і індивіди як соціальні актори у щоденному житті. Саме так, буквально, сприйняв Б. Гоффман шекспірівський рядок “all the world’s a stage” і спробував проаналізувати повсякденне життя у термінах акторів, які грають свої ролі. Як же він міг не захопитися театральною темою, коли всі атрибути театру — глядачі, сценарій, ролі, декорації, костюми, трупа — можна легко знайти у реальному повсякденні.

Буденне життя Е. Гоффман розглядає як суцільний ланцюг соціальних ситуацій, що нагадують драматичні спектаклі. Соціальні актори в них прагнуть створювати й підтримувати позитивне враження у глядачів, використовуючи декорації, костюми, виражальні елементи своєї поведінки. Керуючи враженнями інших про себе, індивід домагається вигідної поведінки щодо себе і нормальної взаємодії. Коли індивід отримує потрібну йому реакцію оточення, можна казати, що він “ефективно спроектував певне визначення ситуації й ефективно сприяв потрібному розумінню стану справ”. Уміння людини ефективно спроектувати ситуацію, домогтися бажаного враження про себе та очікуваних дій інших свідчить про її драматургійні здібності. Це й означатиме, що вона володіє мистецтвом добиватися своєї мети, ефективно керуючи образами, враженнями інших людей за допомогою різноманітних виражальних засобів.

“Представлення себе у повсякденному житті” (1959) — най відоміша соціологічна робота Е. Гоффмана, де він стверджує, що кожний соціальний актор завжди прагне керувати своїми зовнішніми проявами й інформацією про себе, яку він робить доступною для інших людей, намагаючись справити на них позитивне враження. У центрі уваги вченого — методи та засоби, якими користується людина для створення, підтримання й керування враженням, яке вона справляє на оточення. Автор заходжується ретельно аналізувати драматургійні проблеми учасників взаємодії.

Щоб підтвердити свої теоретичні положення, Е. Гоффман послуговується переважно методом вільного спостереження, а також наводить численні приклади з літератури, фольклору, реклами тощо. Його дослідницький метод — спостереження та якнайдетальніший опис специфічних подій соціальної поведінки і розкриття тих правил поведінки, які можуть пояснити їх краще, ніж проведення статистичних досліджень. Кожне положення своєї теорії вчений щедро ілюструє прикладами зі спектаклів соціального життя людей різних місцевостей, історичних епох, віку, професійних занять, статі, аналізує всі можливі практики обивателя: взаемодії-спектаклі в лікарні, магазині, школі, університеті, спектаклі дружньої зустрічі, сутички з грабіжником, професійної ситуації, спортивної гри, переконуючи читача в тому, що він наводить універсальну формулу аналізу соціального життя.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)