Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> § 3. Неомарксизм

§ 3. Неомарксизм



Намагання переглянути і доповнити класичну марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Такі спроби дістали в соціальній науці назву “неомарксизму”. Його засновниками вважають Дьєрдя Лукача (Югославія) і Антоніо Грамші (Італія). Саме їхні теоретичні розвідки започаткували “діалектико-гуманістичний”, або, як його називають на Заході, “критичний” напрям у марксистській думці. До цього напряму, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, до проблем відчуження, належать теоретики франкфуртської школи (Теодор Адорно, Юрген Хабермас), пов’язані з цією школою фрейдо-марксисти (Вільгельм Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенціалісти (Жан Поль Сартр, Моріс Мерло-Понті), група “Праксис” і багато інших.

Другий напрям у неомарксизмі представлений марксистами-сцієнтистами. Його прибічники вважають марксистське вчення недостатньо науковим. Неомарксисти-сціентисти апелюють, як правило, до економічних праць зрілого К. Маркса, до його матеріалістичної гносеології та аналізу соціальних класів. Серед представників цього напряму слід назвати Луї Альтюссера (Франція) і його послідовників, а також течію аналітичного марксизму (Його ще називають “академічним марксизмом’1), прихильники якого прагнуть переформулювати категорії історичного матеріалізму на основі методів сучасної науки; моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки тощо. Представниками цієї течії можна назвати соціального філософа Лоуренса Коєна (Велика Британія), соціологів Джона Блстера (Велика Британія) і Джона Ремера (США) та ін.

Існує також велика плеяда неомарксистів, що не належать до двох зазначених вище напрямів. Це ті, хто орієнтується на дослідження проблем “третього світу”, аналіз капіталізму як світової системи, вивчення питань фемінізму тощо.

Західні неомарксисти, незважаючи на своє критичне ставлення до революційної доктрини К. Маркса, наголошують, що історія розвитку марксистської теорії була, як правило, позначена неодноразовими передбаченнями її неминучого краху. Проте після кожного смертного вироку вона відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні 20—ЗО років популярність марксизму на Заході мала кілька злетів. У 60-ті роки це було пов’язано з розвитком руху протесту та інтересом ідеологів “нових лівих” до марксизму. У 70—80-ті роки відбувся ще один злет неомарксизму, який було названо “академічною марксистською субкультурою”. Остання за часом модифікація пов’язана зі спробами вирішення нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства. Отже, марксизм привертав і, ймовірно, привертатиме до себе увагу, як тільки виникатиме необхідність теоретичної систематизації та пояснення нових явищ і процесів суспільного життя. Зрозуміло, тут йдеться не про примітизоване “марксистсько-ленінське” вчення, поширюване у Східній Європі за часів “соціалізму”, а про започатковану Марксом традицію теоретизування, яка вирізняється своєю плюралістичністю, користується різноманітними методами і підходами.

Так, зіткнувшися з новими формами панування людини над людиною, особливо з практикою маніпулювання свідомістю та поведінкою людей, що поширювалася на основі тих можливостей, які відкривалися завдяки науково-технічному прогресу та зростаючій раціоналізації суспільного життя, представники франкфуртської школи поставили під сумнів припущення Маркса про те, що раціоналізація суспільства на ґрунті використання науки веде до утворення передумов емансипації людини і суспільства. Проте критика марксизму в цьому разі мала опосередкований характер. Спираючись на погляди М. Вебера щодо взаємозв’язку раціоналізації та бюрократизації, теоретики франкфуртської школи, починаючи з Макса Хоркхаймера і Теодора Адорно, вбачали причини антигуманного, репресивного характеру розвитку раціоналізації та використання досягнень науково-технічного прогресу не в капіталізмі як такому, а в типі культури європейської цивілізації та притаманній їй раціональності. Тому не капіталізму або соціалізму як формам соціально-економічного устрою життя, а раціоналізму як властивості культури Заходу притаманні репресивний характер свідомості, а також прагнення до тоталітарного панування.

Негативну соціальну сутність такого прагнення до тотальності було яскраво зображено в концепції “одномірного суспільства” та “одномірної людини” Г. Маркузе. Малюючи картини “одномірного суспільства”, показуючи процеси інтегрування робітничого класу в існуючу систему, процеси формування суспільства без “опозиції”, Г. Маркузе, на противагу багатьом своїм колегам по франкфуртській школі, не відмовляється від притаманної марксизму ідеї емансипації. На відміну від К. Маркса, Г. Маркузе вважав, що суб’єктом революційної ініціативи є не робітничий клас, а “аутсайдери”: безробітні, студентство, національні меншини та інші маргінальні прошарки населення, які не підпали під раціоналізм західної культури, не інтегровані в систему. Вони, на думку Г. Маркузе, є прикладом діалектичного подолання раціоналізму західного типу культури, заперечення свідомості та психології “Homo faber”, а також свідченням “великої відмови” і від капіталізму, і від соціалізму, спотворених тоталітарною системою влади.

Представники сцієнтичного неомарксизму пропонують реформувати інші аспекти марксистської теорії. Л. Альтюссер, наприклад, наполягає на перегляді ідей пізнього Маркса, особливо тих, що пов’язані з аналізом капіталістичного способу виробництва. Він пропонує відійти від “монізму”, “економічного детермінізму” та еволюційного “історизму” Маркса і стати на позиції плюралістичного підходу при з’ясуванні причин криз та революцій. “Революційні вибухи”, на думку Л. Альтюссера, криються не в суперечностях капіталістичного способу виробництва, а є наслідком нагромадження великої кількості гетерогенних за своєю природою суперечностей, наслідком збігу різноманітних обставин.

Розвиток суспільства не є послідовним або лінійним процесом. А якщо так, то, з’ясовуючи причини криз та революцій, слід зосереджуватися не на дослідженні тривалих історичних процесів, а на аналізі “поточного моменту**.

Л. Альтюссер пропонує переглянути і фундаментальні положення К. Маркса про діалектику взаємодії базису та надбудови суспільства. На його думку, марксистські тези про визначальний вплив “панівної економічної структури” (базису) на “політичну надбудову” та про “відносну самостійність надбудови” страждають грубим детермінізмом. Він, зокрема, вважає, що державу не слід сприймати лише як пасивне відображення панівного в суспільстві способу виробництва, як знаряддя деспотичного панування будь-якого класу, скажімо, буржуазії. Вона завдяки зростанню її ролі в регулюванні економічних процесів сама може визначати спосіб виробництва. Спираючись на цю думку, нео-марксисти-аналітики взагалі вважають, що держава має набагато більший порівняно з економічним базисом вплив при визначенні моделі соціального розвитку суспільства. Матеріальні (базисні) фактори зумовлюють лише загальні можливості суспільного розвитку. Політична ж надбудова, держава не тільки визначають мету і засоби розвитку суспільства, а й здатні радикально змінювати спосіб виробництва.

На думку Л. Альтюссера і його прибічників, слід по-новому поглянути і на саму державу як знаряддя захисту інтересів панівного класу і тих форм власності, носієм яких є цей клас. Розвиток демократії, політичний плюралізм, фракційна боротьба у законодавчих структурах влади з питань ролі та функцій держави в суспільстві вносять розкол у наявні коаліції, ведуть до утворення нових політичних союзів та блоків. А ці нові блоки не завжди виражають і захищають інтереси панівного в економіці класу.

Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, а також розуміння способів подолання їх. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, у плануванні виробництва й розподілу матеріальних благ істотно змінило економічні закономірності розвитку капіталізму, позбавивши його колишніх гострих економічних криз. У політичному плані ці зрушення дають змогу державі досягати класового компромісу в суспільстві у межах чинних буржуазно-демократичних структур. Звідси робиться висновок, що джерела криз та способи подолання їх змістилися зі сфери економіки та гострої класової боротьби в адміністративно-управлінську сферу.

На думку Ю. Хабермаса, істотних змін зазнала також природа політичних криз. Причини цих криз тепер здебільшого криються не у сфері економіки, а в соціокультурній сфері. В основі криз — конфлікт між системою управління, яка виходить із принципів виробничо-трудової раціональності, та мотивами поведінки людей, що реально існують у суспільстві тобто йдеться про конфлікт між інструментальною, орієнтованою на досягнення економічних результатів, та комунікативною поведінкою, спрямованою на досягнення взаєморозуміння між людьми. Спираючись на створену ним теорію комунікативної поведінки, Ю. Хабермас намагається змалювати такі структури суспільства, які не набули інституціонального оформлення й існують як “життєвий світ”, що складається мимохідь, на відміну від інституціональної “системи”. Саме така “комунікативна поведінка”, що лежить в основі “життєвого світу”, дає змогу досягати взаєморозуміння в суспільстві, налагодити діалог для розв’язання політичних криз тоді, коли вже безсилі будь-що зробити офіційні інституціональні структури.

На перегляді економічних засад марксистської концепції кризи наполягають також С. Боултс та Герберт Гінтіс (США). На відміну від Ю. Хабермаса, вони виходять з того, що основною соціальною суперечністю капіталізму другої половини XX ст. е конфлікт між соціальними і громадянськими правами особи, з одного боку, та правами особи як власника, з іншого. Надмірне розростання захисту соціальних і громадянських прав людини у 60—70-х роках (запровадження доктрини “суспільства добробуту”) спричинило скорочення рівня прибутків у сфері підприємницької діяльності та падіння темпів економічного розвитку в середині 70-х років. Це викликало нову консервативну хвилю на Заході, мобілізувало зусилля захисників інтересів капіталу, активізувало дію правих політичних сил у суспільстві. Свідченням цього стали “рейганоміка” і “тетчеризм” 80-х років — політика, спрямована на різке скорочення соціальних витрат та активізацію вільної підприємницької діяльності.

С. Боултс і Г. Гінтіс доводять, що орієнтація марксистів на захист соціальних прав має мати розумні межі. Дотримуючись ідей емансипації й соціальної справедливості та погоджуючись у цьому з К. Марксом, вони намагаються зменшити запал борців за забезпечення соціальних прав будь-якою ціною. Таке прагнення не враховує як завдань нових соціальних рухів, спрямованих на нематеріальні цінності, так і основної соціальної суперечності західного суспільства: між захистом соціальних прав та ефективністю капіталістичного виробництва.

С. Боултс і Г. Гінтіс закликають до нового теоретичного дискурсу, який об’єднав би марксизм з лібералізмом та привів до “постліберальної демократії”. Щоправда, вони, як і раніше, переконані, що саме у сфері економіки стикаються права людини як громадянина і як власника. А якщо так, то “постліберальна демократія” має передбачати суспільне регулювання. Маються на увазі насамперед демократичне планування розвитку економіки, суспільний контроль за територіальним розміщенням приватних засобів виробництва та використанням їх, а в разі потреби і націоналізація їх.

На необхідність нового типу демократії вказує й американський неомарксист Ерік Олін Райт. Він згоден з тим, що робітники все ще залишаються найчисленнішим класом суспільства. Проте в суспільстві відбувається глибока диференціація класової структури, виникають прошарки, які характеризуються суперечливістю свого становища (прошарок менеджерів та бюрократів, наприклад, які є водночас експлуататорами й експлуатованими). Завдяки своїй численності та суперечності соціального становища такі прошарки здатні справляти істотний вплив на процес формування і політичний характер класових союзів. Зокрема, політичні коаліції часто-густо зумовлюються конкретними обставинами, досвідом політичної культури їхніх учасників. Тому лінію поведінки, орієнтації учасників союзів дуже важко вивести на основі визначення лише їхніх економічних інтересів. Звідси, доходить висновку Е.О. Райт, утворення класових союзів, спрямованих на розв’язання завдань емансипації, сьогодні має ґрунтуватися на іншій основі, а боротьба за соціалізм передбачає розвиток “радикальної демократії”. Він наполягає на переорієнтації марксистів на нематеріальну сферу і зосередженні їхньої уваги на розв’язанні культурних завдань, що зачіпають інтереси не тільки робітничого класу, а й усіх інших суміжних прошарків суспільства.

Французькі неомарксисти Е. Лаклю та Ш. Мюфф намагаються з’ясувати, чи є обов’язковою залежність між становищем, яке посідає у виробничій сфері суспільства той чи інший клас, та його об’єктивними емансипаційними можливостями. Відповідь вони дають негативну, доводячи, що такої залежності сьогодні не існує. На цій підставі Е. Лаклю і Ш. Мюфф доходять висновку про необхідність створення нової теорії емансипації, яка б враховувала нові соціальні та культурні явища, процеси розшарування робітничого класу, виникнення маргінальних прошарків та нових соціальних рухів. Наполягаючи на тому, що сьогодні важко виокремити певний клас як провідну силу емансипації суспільства, Е. Лаклю і Ш. Мюфф закликають утворювати транс-соціально-класові, радикально-демократичні коаліції із представників різноманітних класів, маргінальних прошарків, яких об’єднує більш широка система демократичних цінностей, причому такі транссоціальні блоки мають бути вільні від будь-якого керівництва з боку одного класу або партії.

Піддаючи критиці такі інновації лівих теоретиків, ряд сучасних ортодоксально мислячих марксистів, у тому числі й Елен Вуд, дійшли висновку, що теоретичні розвідки перших не лише поривають з класовим підходом до проблеми емансипації, а й взагалі нехтують спробою визначити ті соціальні прошарки суспільства, які потребують емансипації. Як прибічниця ортодоксального марксизму, Е. Вуд вважає, що саме робітничий клас є силою, яка відображає потреби загального соціального визволення.

Зрозуміло, ортодоксальна марксистська позиція зустрічається на Заході не часто. її вважають останнім форпостом полемічного опору старої класової політики, що втратила історичний ґрунт. Вона не витримує перевірки сучасними фактами, не враховує процесів подальшої сегментації, диференціації та фрагментації робітничого класу. Розходиться вона в методологічному плані й з марксизмом, адже сила Маркса полягає саме в тому, що його теорія спиралася на реальний історичний ґрунт. Тому аргументація прибічників ортодоксального марксизму, які не беруть до уваги нові явища і процеси суспільного життя, перетворюється на ідеалізм, проти якого рішуче виступав сам К. Маркс.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)