Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> § 4. Постмодернізм

§ 4. Постмодернізм



Глибокі зрушення в житті розвинених країн Заходу зумовили виникнення нових напрямів у соціальній теорії, що мають на меті осмислити і пояснити явища та процеси останніх десятиліть. Серед цих напрямів помітне місце посідає постмодернізм. І хоча саме поняття “постмодернізм” вживалося набагато раніше (першя згадка датується 1917 p.), справжній інтерес до проблеми постмодернізму з’явився в соціальній теорії починаючи з 60-х років. Згодом, особливо у 80-ті роки, серед прибічників постмодернізму, що репрезентують різні галузі гуманітарного знання, робляться спроби дати йому теоретичне визначення.

Однак і досі немає загальноприйнятого уявлення про те, що таке постмодерність як соціальне явище, чим вона відрізняється від модерності. Термінологічно “постмодерність” (postmodern) буквально означає те, що йде після модерності (modern). Проблем не виникає, якщо є чітке уявлення про модерність. Проте чіткого розуміння тут немає. Найпоширенішою є думка, згідно з якою модерність — це Новий час, пов’язаний з епохою індустріального капіталізму, що йде на зміну Середнім вікам або феодалізму. Самі процеси, за допомогою яких народжується новий індустріальний світ капіталізму, уявляються як модернізація, для якої характерні подолання традиційності, розвиток новацій та динамізм. Інший зміст вкладають у поняття “модерність” теоретики мистецтва і культури. Для них модерність означає рух і розвиток нових форм мистецтва, таких як авангардизм, експресіонізм, сюрреалізм тощо. Отже, згідно з першою думкою, все нове, що виникає в житті людей після епохи індустріального суспільства, — це постмодерність. Згідно з іншою, — все, що виникає після експресіонізму в мистецтві, — постмодернізм.

Різні погляди склалися на процес переходу від модерності до постмодерності, на проблему наступності. Для більшості прибічників концепції постмодерності сам термін “пост” означає різку грань, навіть розрив між суспільними явищами різних часів, рішучу відмову від минулого. Проте таке розуміння зв’язку минулого (модерності) та теперішнього (постмодерності), намагання звести між ними своєрідну “китайську стіну” викликають заперечення. Попри всі відмінності минулого і теперішнього між ними існує певна послідовність подій, поступова зміна, отже, і певна історична наступність. Саме такої думки дотримуються ті дослідники, які використовують термін “пост” для періодизації історії, для визначення особливостей певного історичного періоду, хто постмодерність розглядає як “інтенсифікацію модерності”, “гіпермодерність” або “нове обличчя модерності”.

Інколи префікс “пост” розуміють як заперечення і епохи, і практики модерності. Проте в такому разі все залежить від того, про подолання яких традиційних явищ у житті минулого суспільства йдеться. Якщо погодитися, що епоха постмодерності знаменує звільнення від старих умов деспотизму й утвердження нових форм розвитку суспільства, просування до нових обріїв соціального прогресу, то, зрозуміло, можна вести мову про позитивне заперечення старого. Проте заперечення минулого може нести із собою і негативні моменти, якщо воно призводить до втрати таких важливих традиційних цінностей, як стабільність, упевненість тощо.

На ці обставини звернув увагу англійський історик, філософ і громадський діяч Арнольд Тойнбі. В останніх томах фундаментальної праці “Дослідження історії” (1934—1954) він стверджує, що західна цивілізація з кінця минулого століття вступає у новий перехідний період, названий ним “постсучасним століттям”, що є рішучим розривом з попереднім “сучасним століттям” з його війнами, соціальним безладдям та революціями. На думку А. Тойнбі, то було століття “анархії” і “тотального релятивізму”. Проте водночас цей період він характеризував і позитивними рисами як еру середнього класу, буржуазії, як час, позначений раціоналізмом та прогресом. Звідси постмодерністський час А. Тойнбі розглядав не лише як позитивне подолання минулого, а і як “час тривог”, позначений колапсом раціоналізму та етосу просвітництва.

Своїми витоками та першими концептуальними побудовами постмодернізм зобов’язаний насамперед історикам та орієнтованим на дослідження соціально-історичних процесів соціологам. Серед них, крім А. Тойнбі, слід назвати Д. Барраклоу, Ч.Р. Міллса, А. Бтціоні, Д. Белла та ін. Усім їм властива насамперед спроба описати розбіжність між часом модерності та часом постмодерності, показати те радикально нове, що з’явилося в житті постсу-часного суспільства.

Д. Барраклоу, наприклад, починаючи свою працю “Вступ до сучасної історії” із заяви про те, що світ, у якому ми сьогодні живемо, “повністю відрізняється від часів Бісмарка”, доходить висновку, що постсучасне суспільство з’явилося в результаті революційних змін у науці й технології, виникнення нового різновиду імперіалізму, що натрапляє на опір з боку країн третього світу, переходу від принципів індивідуалізму до масового суспільства, а також завдяки “новому світоглядові” та новим формам культури. Осягнення основоположних структурних розбіжностей між “старим” і “новим” світом потребує “нових підходів”, відмови від теорій, які обстоювали ідею безперервності історичного розвитку.

Ч.Р. Міллс няйтиповішою ознакою сьогодення вважає посилення раціоналізму. У відомій праці “Соціологічне уявлення” він показує, як раціоналізація суспільства, що дедалі зростає, урізає свободу людини, як люди перетворюються на “веселих роботів”, готових з радістю прийняти уярмлення. Він висловлює глибоку стурбованість з приводу того, що “наші основоположні визначення суспільства і особи піддані новим випробуванням”, і щоб “осягнути нову епоху, до якої ми просуваємося, потрібна концептуалі-зація змін, свідками яких ми є”.

На думку А. Етціоні, початок постсучасному періодові поклало запровадження у повоєнні часи нових видів комунікації, інформатики, технології тощо. У майбутньому ці новації або призведуть до загибелі суспільства, або принесуть йому порятунок. А. Етціоні є прибічником “активного суспільства” і переконаний, що технологічний розвиток буде підпорядковано інтересам людини, завданням розв’язання усіх соціальних проблем. Оптимізм А. Бтціоні вирізняє його з більшості сучасників з їхнім песимістичним баченням постсучасного майбутнього.

Свій внесок до концептуалізації постмодерністських побудов робить і Д. Белл — автор теорії “постіндустріального суспільства”. У книжці “Культурні суперечності капіталізму” (1976) він, зокрема, пише: “Ми наближаємося до вододілу в розвитку західного суспільства: ми є свідками кінця буржуазної ідеї, що лежала в основі людської поведінки, соціальних відносин, особливо економічних, і формувала еру модернізму протягом останніх 200 років”. Постмодерністську еру Д. Белл малює як нестримний прояв інстинктів, імпульсивності та прагнень, що виявили себе у контркультурі 60-х років. Контркультура, на його думку, започаткувала поширення бунтарської, антибуржуазної, суперечливої і гедоністичної імпульсивності, викликала нарцисизм і зневажливе ставлення людини до боротьби за соціальний статус, за досягнення власного успіху. Постмодерністський час, згідно з Д. Беллом, є наслідком поширення модерністського “бунтарства” в культурі на повсякденне життя суспільства, розвитку бунтарського, гіперіндивідуалістичного, споживацького і гедоністичного стилю життя, що підриває традиційні цінності капіталізму і породжує його “культурні суперечності”. Д. Белл характеризує сучасне йому суспільство як радикальне роз’єднання економічної, політичної і культурної сфер, кожна з яких структурується на підставі різних принципів, що перебувають у неминучому конфлікті. Протистояти цьому постмодерністському розпадові суспільності, зауважує Д. Белл, можна лише відродженням релігійних цінностей.

Отже, у наведених дискурсах постмодерності 60—70-х років по-різному розуміється сенс змін у суспільстві. Проте всі вони зображують кризу західної цивілізації як наслідок різкого розриву з цінностями часів модерності, з цінностями капіталізму індустріального століття. Такої самої думки дотримуються й багато теоретиків постмодерності 80-х років.

Зокрема, французький соціолог і філософ Жан П’єр Бодрійяр зазначає, що індустріальна модерність вичерпала себе: зникають традиційні різновиди праці, виробництва, торгівлі, відходять у минуле лінійне накопичення знань і символи, які домінували майже століття. Якщо модерність, зауважує Ж.П. Бодрійяр, характеризувалася масовим виробництвом споживчих товарів, індустріалізацією, розвитком ринків, то постмодерністське суспільство вирізняють нові форми технології, розвиток моделювання, творення засобами масової комунікації “гіперреальності” і різного ґатунку іміджів, що руйнують усі регіональні кордони, суперечності між “високою” і “низькою” культурою, ілюзіями і реальністю. Цей процес постмодерності означає кінець усіх позитивних висновків, на яких ґрунтувалася соціальна теорія. Тобто, Ж.П. Бодрійяр характеризує постмодерність як “катастрофу” модерності, як радикально якісну зміну системи в цілому.

Найістотнішим моментом постмодерністських концептуалі-зацій 80-х років стали спроби теоретичної розробки питань постмодерності, епістемології, вирішення загальних методологічних питань соціального пізнання. Типовою для представників постмодерності є критика традиційної соціальної теорії, прагнення зобразити парадигми класичної філософії та соціології, категоріальний апарат, яким вони користуються, як непридатні для зображення і розуміння “сцени” постмодерністського суспільства. Розвиток нових форм знання, винайдення нових “правил гри” в науці та мистецтві призводять до виникнення “ситуації постмодерності”. Таку інтерпретацію витоків постмодерності дає, зокрема, французький соціолог Жан Франсуа Ліотар. У праці “Пост-модерністська ситуація” (1979) він пропонує замінити традиційні філософські й соціологічні дослідження, уражені західним раціоналізмом та інструменталізмом, своїм варіантом постмодер-ністської епістемології. За Ж.Ф. Ліотаром, постмодерність краще за все визначити як “недовіру до метатеорій” і відразу до будь-яких форм узагальнюючого мислення — гегельянства, лібералізму, марксизму, структуралізму тощо. Прийнятними визнаються ті різновиди нового знання, які “очищають нашу чутливість до відмінностей і посилюють нашу здатність терпляче ставитися до фрагментарного”. Фатальним недоліком загальних соціальних теорій є те, що в їхніх “уніфікованих схемах” містяться виправдання насильства, ностальгія за тотальністю, єдністю, усуненням різноманітності й специфічності. “Ми, — пише Ліотар, — уже вщерть сплатили ностальгію за цілим, примиренням концептуального і чутливого, тугу за зрозумілим і тим, що можна лише описати. За фантастичною мрією осягнути реальність у цілому, за загальними вимогами досягти єдності або умиротворення у згоді ми чуємо гарчливе бажання повернутися до терору. Наша відповідь така: оголосімо війну тотальності!” Неприйняття загальних теорій, особливо пов’язаних з осмисленням шляхів радикальних соціальних перетворень, приводить Ж.Ф. Ліотара до табору прибічників “кінця ідеології”, які пов’язують великі теорії соціального перетворення, наприклад, марксизм, з численними катастрофами XX століття.

Замість макротеоретизування, розробки загальних соціальних концепцій Ж.Ф. Ліотар пропонує займатися “мовними іграми”, оскільки адекватними ситуації постмодерну є локальні, гетерогенні мікроаналізи, що здійснюються на основі “маленьких теорій”. Для Ліотара “мовні ігри” — це моделі боротьби і конфліктів соціального життя постмодерну. Він пише: “Перший принцип, з якого виходить наш метод у цілому, полягає в тому, що вже розмовний діалог — це змагання (в ігорному сенсі) і мовні акти належать до царини загального змагання”. У постмодерністському суспільстві індивіди є суперниками в різноманітних “мовних іграх” і здатні порозумітися на ґрунті властивих лише цим іграм правил. Ліотар запевняє, що загальних для всіх “мовних ігор” правил бути не може. Більше того, будь-які зусилля встановити їх — шкідливі, оскільки прагнення виробити загальнообов’язкові правила і норми, а саме цього вимагають загальні теоретичні побудови чи то у філософії, чи то в соціології, приховують небезпеку політичного насилля та терору.

Концепції постмодерності й “постіндустріалізму” дійшли згоди і в тому, що суспільство — це насамперед технології. Проте, якщо теоретики постіндустріального суспільства (наприклад Д. Белл) визнають інформацію і знання новими “осями”, або організуючими засадами суспільства, то теоретики постмодерності цю роль відводять комп’ютеризації (Ж.Ф. Ліотар) або засобам масової комунікації (Ж.П. Бодрійяр). Постмодерністське суспільство конструюється, наприклад за Бодрійяром, за допомогою кодування знання, різного ґатунку моделей та іміджів, що поширюються засобами масової інформації. Звідси гіперреальність суспільства, неможливість провести межу між моделями і реальними явищами життя, між ілюзіями і реальністю. Ж.П. Бодрійяр доходить висновку, що “телебачення та інформація символізують катастрофу у формальному, типологічному сенсі — якісно радикальну зміну в усій соціальній системі”.

Отже, технологічний детермінізм притаманний і теоретикам пості ндустріального суспільства, і постмодерністам. Разом з тим постмодернізм можна розглядати і як певний крок уперед порівняно з теоріями пості ндустріального суспільства. Це стосується насамперед більш ґрунтовного визначення ролі культури у формуванні сучасного суспільства. Крім того, постмодерністська концепція вирізняється акцентуванням уваги на наявних у суспільстві суперечностях і плюралізмі, що також має цінність для розвитку соціальної теорії. У більш широкому значенні можна зазначити, що постмодерністська теорія виступає проти надто поширеного “культурного імперіалізму”, коли одна теорія зводиться до рангу єдино справедливої, коли політичні й культурні цінності одних угруповань або прошарків нав’язуються решті суспільства.

Заслуговує також на увагу обстоюваний постмодерністами плюралізм у галузі теорії і політики. У ряді випадків відмова представників постмодернізму віддати перевагу будь-якому одному дискурсу або концепції спрямована проти догматизму і редук-ціонізму, досить поширених у сучасній соціальній теорії. Так само обстоювання плюралізму вкрай необхідне для сучасних політичних процесів, розвиток яких потребує захисту різноманітності підходів до розв’язання актуальних проблем. На жаль, розбіжності у сфері соціальної теорії фетишизуються, некритично схвалюються та прославляються вузькогрупові політичні інтереси, що заважає злагоді в суспільстві та утвердженню універсальних демократичних цінностей.

Постмодерністська соціальна теорія акцентує увагу лише на тенденціях фрагментації і дезорганізації суспільства, нехтуючи при цьому протилежними процесами, які спостерігаються в суспільному житті. Так, не важко помітити, що поряд зі зростаючою диференціацією товарного виробництва і фрагментацією рннку ми водночас є свідками посилення економічної інтеграції і розширення світової ринкової системи. Більше того, одночасно з процесами культурної диференціації й автономізації відбуваються гомогенізація культурного середовища, стандартизація смаків, потреб і вчинків людей під впливом засобів масової інформації. Інтегративні процеси спостерігаються також у галузі соціальної теорії. Осмислення суспільного життя, тенденцій його розвитку вимагає теоретичних узагальнень, досягнення єдності категоріального апарату науки, універсальності мислення. їх не замінити розмірковуваннями щодо особливостей “мовних ігор”.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)