Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Макеєв С.О.) скачати онлайн-> § 3. Програма соціологічного дослідження

§ 3. Програма соціологічного дослідження



Програма соціологічного дослідження — це науковий документ, що відображає логічно обґрунтовану схему переходу від теоретичного (концептуального) осмислення проблеми до інструментарію конкретного емпіричного дослідження. Сутність програми обумовлена двома основними взаємозв’язаними методологічними функціями. Першу методологічну функцію програма виконує на етапі підготовки анкети — методологічне обґрунтування інструментарію дослідження; другу — на етапі аналізу отриманих даних — обґрунтування логіки аналізу й інтерпретації даних, отриманих внаслідок збирання первинної соціологічної інформації за допомогою розробленого інструментарію.

Своєчасно підготовлена програма виконує також низку методологічних функцій на різних етапах дослідження. Це насамперед визначення мети і завдань дослідження, тобто стратегії і тактики аналізу проблеми; визначення понятійного апарату; формування критеріїв складання й оцінки запитань інструментарію; вибір статистичних методів аналізу первинної інформації та оцінка матеріальних витрат на обробку; формування структури звіту.

На жаль, у багатьох випадках навіть професійні соціологи ставляться до програми не як до методологічного інструменту, а як до формального документа: програма з викладенням мети та завдань дослідження (більш або менш семантично пов’язаних з назвою теми) готується як офіційно необхідний документ, а після затвердження теми або підписання угоди відкладається і до неї більше не звертаються. Розплатою за формальне ставлення до програми на початку дослідження є почуття розгубленості й невизначеності, як тільки соціолог переходить до аналізу одержаного емпіричного матеріалу. Тому соціолог (часто цього не усвідомлюючи) змушений повертатися до складання програми, щоб мати більш-менш прийнятну схему аналізу. Однак спроба підмінити програму такою схемою, як правило, неспроможна: деяких ознак явно не вистачає, інші, хоч і здаються на перший погляд цікавими, систематично не аналізуються.

Дослідження без попередньої програми (або з програмою, підготовленою формально) звичайно виглядає так. Керівник дослідження збирає групу виконавців й оголошує, що вивчатиметься проблема “міжнаціональних відносин у певному регіоні”, або “соціально-психологічних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС”, або “ставлення населення до ринкової економіки” (наводяться приклади найпоширеніших останнім часом замовлень на соціологічне дослідження). Одразу ж починається підготовка анкети. Можна скласти сотні запитань, які так чи інакше відображають соціально-психологічні наслідки аварії на ЧАЕС, і внести в анкету ще сотні запитань, що визначають гіпотетичні фактори впливу на ці показники (процес складання запитань — досить захоплююча частина роботи, особливо якщо вона не регламентується попередньою програмою). Значущість тих чи інших запитань може зумовлюватися скоріше темпераментом і наполегливістю автора запитання, ніж цільовим інформаційним запитом. Якщо запитань “надто багато”, частина з них відсівається зусиллями “колективного розуму” за тими самими критеріями — авторитетом і темпераментом окремих виконавців.

Внаслідок такого “мозкового штурму” складається інструментарій дослідження — анкета, що містить кілька десятків або сотень запитань. Чи якісна вийшла анкета? Кваліфікований соціолог ніколи не візьметься оцінювати анкету (мається на увазі її змістовна, а не технічна сторона), не зіставивши її з програмою дослідження, оскільки якість анкети визначається адекватністю її конкретному інформаційному запиту і відповідністю індикаторів (запитань анкети) виділеним показникам досліджуваного явища. Потрібне чи ні конкретне запитання, вимірює чи не вимірює воно будь-яку характеристику, — можна оцінити, маючи критерії оцінювання. Ці критерії і має містити програма дослідження.

Перелічимо лише ті елементи програми, без визначення яких, на нашу думку, нераціонально розпочинати соціологічне дослідження в цілому та підготовку інструментарію зокрема.

Структура такої “програми-мінімуму” містить чотири основні взаємопов’язані елементи: 1) предмет дослідження; 2) показники; 3) мету дослідження; 4) гіпотези.

1. Предмет дослідження визначається конкретним формулюванням відповіді на запитання “Що?” (“Що вивчатиметься?”; наприклад, “соціальна напруженість” або “політична культура” тощо).

Крім найменування предмета дослідження, слід навести визначення його в тому формулюванні, яке автор визнає за основне. Без визначення предмета дослідження навіть після проведення емпіричного етапу не можна сказати, що проблему, наприклад політичну культуру, було вивчено, оскільки незрозуміло, що автор мав на увазі, ведучи мову про “політичну культуру”, якщо в програмі визначення цього поняття немає.

2. Показники зумовлюються відповіддю на запитання “Чим?” (“Чим вимірюватиметься предмет дослідження?”).

Оскільки досліджувані соціальні явища чи процеси, як правило, досить складні й абстрактні, вони не піддаються емпіричній інтерпретації повністю. Проте, як зазначав Пол Лазарсфельд, “явище, яке не можна спостерігати безпосередньо, все ж залишає свої сліди, що за умов слушної інтерпретації дає можливість ідентифікувати й аналізувати його”. Визначення змінних, які дають змогу вимірювати складні явища і піддаються емпіричній інтерпретації, — важливий етап складання програми.

3. Мета емпіричного дослідження стає зрозумілою з відповіді на запитання “Навіщо?” (“Навіщо проводиться емпіричне дослідження?”).

Точна і зрозуміла відповідь необхідна не стільки для прагматичного обґрунтування витрат на проведення емпіричного дослідження, скільки для методологічного обґрунтування критеріїв “цілеспрямованого” відбору або відсіву показників, індикаторів, гіпотетичних чинників. Можна запропонувати досить велику кількість показників досліджуваного явища, обґрунтованих з погляду розкриття сутності предмета. Звузити коло таких показників дає змогу мета дослідження.

4. Гіпотези — це обґрунтовані припущення про чинники, які визначають характер явища, що вивчається, та потребують емпіричного підтвердження або спростування.

Емпірична інтерпретація теоретичного показника може мати кілька ступенів (субпоказників), останній з них має бути доведений до такої міри конкретності, щоб кожний субпоказник останнього ступеня можна було виміряти за шкалою відповідей на конкретне запитання анкети (індикатор показника).

Фактично процес підготовки анкети має полягати в тому, щоб перевести показники в адекватні їм запитання. Навіть у тому разі, коли запитання формулюється спонтанно (а практично це відбувається дуже часто), потрібно, виходячи з цього формулювання, визначити відповідний до запитання показник. Це значно полегшить аналіз одержаної інформації. І замість того, щоб кожного разу згадувати, наприклад, про респондентів, які ствердно відповіли на запитання: “Чи вважаєте ви, що соціально-економічне становище країни у майбутньому році поліпшиться?” — у тексті аналізу достатньо буде сказати про думку “соціальних оптимістів”, оскільки вже в програмі міститься обґрунтований зв’язок цього запитання з показником “соціального оптимізму”.

Взаємозв’язок показника і формулювання запитання може бути очевидним (прямим), якщо формулювання логічно випливає з визначення показника. Так, упевненість у поліпшенні соціально-економічної ситуації безпосередньо пов’язана з показником соціального оптимізму і не потребує додаткового обґрунтування. Однак зв’язок може бути не настільки очевидний, якщо, наприклад, відповіді на згадане вище запитання пропонується розглядати як показник “підтримки економічної політики уряду”. Хоча логічно цілком припустима інтерпретація впевненості в поліпшенні економічного стану як показника підтримки економічної політики уряду, бажано емпірично обґрунтувати цю відповідність.

Технологічно схема підготовки програми містить такі дії.

1. Визначення мети дослідження. Навіть якщо у попередньому задумі немає реальної практичної мети, автору програми слід цілеспрямовано обмежити предмет дослідження і коло показників.

2. Визначення і формулювання предмета (предметів) дослідження.

3. Складання структурної схеми показників предмета (предметів) дослідження.

4. Оцінка можливості вимірювання кожного з показників конкретним індикатором (запитанням анкети). Пошук структурних субпоказників. Доведення конкретизації показників до такого ступеня, щоб кожному з них відповідало запитання анкети.

5. Внесення до схеми гіпотетичних чинників. Визначаючи чинник, слід одразу ж групувати відповіді за цією ознакою (наприклад, “вік”: до 30 років; 30—55 років; більше 55 років; або “посада”: керівник, виконавець тощо).

6. Групування гіпотетичних чинників за типами (наприклад, “демографічні”, “соціально-економічні”, “соціально-політичні” тощо).

7. Визначення гіпотез, які перевірятимуться в процесі статистичного аналізу.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Макеєв С.О.)