Головна Головна -> Підручники -> Підручник Адміністративне право України (В.Б. Авер'янов) скачати онлайн-> § 3. Адміністративне право Великої Британії

§ 3. Адміністративне право Великої Британії



Особливості адміністративного права Великої Британії зумовлені характером правової системи, що належить до англосаксонської правової сім’ї, а саме пануванням звичаїв і судових прецедентів, відсутністю дуалізму (тобто поділу на публічну і приватну частини) права, розмитістю поняття галузі права.
Адміністративне право у Великій Британії досить тривалий час вважалося частиною конституційного права і лише на початку XX століття виділився комплекс норм, що регулюють організацію та діяльність адміністрації. Адміністративне право тут виступає як галузь, що визначає юридичний статус і форми існування усіх державних (публічних) органів, права і обов’язки громадян в їх відносинах з публічними органами, а також визначає процедуру, за допомогою якої ці права та обов’язки набувають сили.
Головним завданням адміністративного права є підтримання рівноваги між ефективною адміністративною владою і захистом окремих осіб і суспільства в цілому від зловживань цієї влади. Ця галузь права стосується насамперед контролю за діяльністю влади з метою захисту прав громадян.
Відсутність єдиної писаної конституції, велика кількість звичаїв наклали відбиток і на систему джерел адміністративного права Великої Британії. З врахуванням цього до джерел належать закони (конституційні та звичайні), звичаї, рішення судів з конкретних справ та адміністративні акти.
Серед конституційних законів особливе значення для адміністративного права мають Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Ці закони зобов’язують адміністрацію поважати та дотримувати права громадян на життя, свободу і власність. До звичайних законів належать закони про місцеве самоврядування, про акти делегованого законодавства, про діяльність та організацію адміністративної юстиції, про позови до корони.
Досить велике значення мають і сьогодні звичаї, з котрих адміністрація бере низку своїх повноважень. І, нарешті, основним джерелом є судовий прецедент — припис права, що сформульований судами в процесі розв’язання справ за скаргами приватних осіб на неправомірні дії адміністрації.
Щодо адміністративного акту, то його поняття існує у Великій Британії не так давно. Традиційно односторонні акти адміністрації належали до рішень судових інстанцій нижчого рівня, що давало можливість контролю за допомогою засобів юридичного захисту, які застосовувалися проти цих рішень. Тут може йтися про акти, прийняті за дорученням парламенту або в рамках королівської прерогативи. Різниця між нормативними та індивідуальними актами не має значення.
Адміністративна нормотворчість у Великій Британії є делегованим законодавством, тому що грунтується, як правило, на делегуванні парламентом повноважень у сфері нормотворчості, за винятком повноважень за звичаями. Парламент приймає відповідні закони про делегування повноважень не лише на внесення доповнень, але й змін до чинного законодавства. Принцип верховенства парламенту дозволяє йому вносити у закон про делегування будь-які обмеження і умови, що є обов’язковими для адміністрації. Зазвичай делеговані повноваження надаються міністрам або ж короні. Від імені корони ці повноваження здійснює прем’єр-міністр.
Процедура прийняття нормативних актів не є складною. Спочатку необхідно було публікувати проекти нормативних актів, але в подальшому цю стадію замінили різноманітними консультаціями, нарадами, узгодженнями тощо. Контроль з боку парламенту за актами, прийнятими в порядку делегування нормотворчих повноважень, є досить ефективним. Так, парламент може анулювати акт або висунути умовою набуття ним чинності ухвалення акту парламентом.
Нормотворчість центральних та місцевих органів контролюється судами у відповідності з принципом ultra vires. Цей принцип є процедурним принципом у системі загального права (common law) і означає наступне. Якщо будь-який акт, прийнятий у межах компетенції органу (intra vires), не може оскаржуватися перед суддею, то акт, що виходить за межі його компетенції (ultra vires), може оскаржуватися за допомогою різних засобів юридичного захисту.
Виконавча влада у Великій Британії формально належить короні, яка очолює (номінально) адміністративний апарат, котрий розподілено на центральні органи та органи місцевого самоврядування.
Прем’єр-міністр є лідером партії більшості у парламенті, керує кабінетом і очолює уряд. Уряд — це група осіб, яка несе колективну відповідальність перед парламентом і йде у відставку разом з прем’єр-міністром.
До складу кабінету (який історично з’явився як орган найбільш важливих міністрів при короні) входять прем’єр-міністр, лорд-канцлер (голова палати лордів), канцлер скарбниці (міністр фінансів), державні секретарі (міністри) внутрішніх справ, закордонних справ, оборони, торгівлі та промисловості та інші за поданням прем’єр-міністра. До компетенції кабінету належить контроль за відповідністю дій органів виконавчої влади політичному курсу, який обрано парламентом, розмежування сфер дії і компетенції, координація діяльності органів виконавчої влади.
Міністерства (департаменти) та центральні відомства (публічні корпорації) є галузевими або функціональними органами управління. Є і територіальні міністерства (у справах Шотландії, Ірландії та Уельсу). Всі міністерства і відомства є юридичними особами публічного права.
У Великій Британії майже до кінця XIX ст. розгалуженої державної служби не існувало. Чинником цього було поширення купівлі та продажу посад особами, що мали королівські патенти, фактично на засадах приватної власності. Державні посади надавались у порядку “патронату” або “купівлі синекур”, не було системи конкурсів та іспитів. Головним чинником формування постійної державної служби стала реформа, проведена у другій половині XIX ст., якою було скасовано систему патронату та запроваджено проведення конкурсних іспитів при зарахуванні на посаду. Співробітники різних департаментів об’єднувалися у єдину державну службу. Для них встановлювалися єдині правила набору, оплати праці, просування по службі, призначення пенсій. Очолив всю систему державної служби спеціальний орган управління — Комісія державної (цивільної) служби.
Характерною рисою англійської системи державного управління, яка спричинила вплив і на систему державної служби, є розмежування політичних та адміністративних функцій. Однак всі службовці є професійними, всі вони є служителями корони і розподіляються на військових – військовослужбовців, політичних – міністрів, цивільних службовців — співробітників міністерств за наймом. При цьому політики є такими, що замінюються (їх близько ста), а службовці є незамінними і не залежать від зміни уряду.
Цивільними службовцями є працівники міністерств і центральних відомств за наймом, їх праця оплачується за рахунок коштів, що надаються парламентом. Цивільні службовці разом із суддями, військовослужбовцями, поліцейськими, службовцями органів місцевого самоврядування і публічних корпорацій, вчителями та робітниками національної служби охорони здоров’я належать до більш широкої категорії “публічної служби”.
Муніципальна служба юридично відокремлена від державної служби, службовці муніципалітету не є служителями корони. Умови та правила проходження муніципальної служби, умови оплати праці визначаються муніципальними радами.
Принципом набору на державну службу є принцип “системи особистих якостей”, котрий є більш юридичним, аніж політичним. Така система передбачає відкритий конкурс для всіх. Основним при цьому є принцип рівного доступу до державної служби. Іспити відбуваються за програмами університетів Оксфорду і Кембріджу. За успішного складання іспиту видається посвідчення службовця, котре дає право на заміщення відповідної посади. Особа стає довічним (до досягнення пенсійного віку — 60 років) державним службовцем.
Державна служба передбачає низку обмежень для своїх працівників. Наприклад, службовцям вищих груп заборонено брати участь у загальнонаціональній політиці, а у місцевій політичній діяльності — лише з дозволу керівництва відповідного міністерства або відомства. Такий же дозвіл мають отримувати і службовці нижчих груп. Робітники публічних торгівельно-промислових підприємств мають право брати участь у політичній діяльності без спеціального дозволу.
Є також обмеження і щодо участі службовців міністерств і відомств у фінансових операціях. Лише після закінчення служби вони мають право на участь у деяких операціях за умови отримання спеціального дозволу. З 1946 р. державні службовці мають право на створення своїх профспілок.
Загалом англосаксонська система адміністративної юстиції виходить з доктрини рівності усіх посадових осіб перед судом і неприпустимості вилучення чиновників з-під юрисдикції тих самих судів, з якими мають справи й усі інші громадяни. Тому адміністративні спори між громадянами та органами управління (у межах здійснення судового контролю за адміністрацією) розглядають звичайні суди загальної юрисдикції.
Однак поряд із загальними (звичайними) судами у Великій Британії існує також низка органів, що виконують судові функції, хоч і мають вторинне, похідне значення порівняно з ними. Вони називаються трибуналами, або квазісудовими органами, тому що здійснюють так зване спеціальне правосуддя. Появою трибуналів, а отже, запровадженням подібної своєрідної адміністративної юстиції, Велика Британія завдячує Закону про трибунали та розслідування, прийнятому 1958 p., котрим створено єдине правове підґрунтя для функціонування квазісудових органів, що розглядають адміністративні спори. Цим же законом запроваджено постійно діючу Раду по трибуналах як наглядово-консультативний орган у системі виконавчої влади.
Адміністративні трибунали — це фактично “неформальні” суди. Вони займають проміжне становище між адміністрацією та загальними судами. Членами трибуналу можуть бути не лише правники, але й особи, які мають спеціальні знання у сфері діяльності, якою опікується даний трибунал. Завданням трибуналу є встановлення у конкретної особи права на допомогу або послугу, передбачені конкретним законом. Традиційно трибунали поділяються на дві групи: трибунали у сфері управління економікою (податкові, промислові, земельні, транспортні, лісові тощо) та трибунали у сфері соціального управління (медичні, пенсійні, із соціального забезпечення тощо).
Трибуналами розглядаються адміністративні спори між державними органами, посадовими особами і громадянами в якості першої інстанції. На рішення трибуналу може бути подано скаргу в адміністративному порядку (міністру або до апеляційного трибуналу). Апеляцію на рішення трибуналу може бути подано у суд загальної юрисдикції, котрий, таким чином, здійснює наглядову функцію.
Незалежність трибуналів забезпечується тим, що, як правило, до їх складу не входять державні службовці. Але можуть бути винятки.
Справа у трибуналі розглядається колегією у складі головуючого та двох членів, які представляють різні інтереси. Процедура розгляду спорів не є надто формальною, відбувається з дотриманням таких традиційних засад, як змагальність, гласність, можливість оскарження прийнятого рішення тощо. Єдиного процесу не існує, однак всі скарги розглядаються у порядку позовного провадження, виокремлюються певні стадії, встановлюються процесуальні статуси учасників і терміни провадження. Участь адвоката не є обов’язковою, протоколи, як правило, не складаються.
Адміністративні трибунали, попри зазначене, мають такі переваги, як оперативність судового розгляду, спеціалізація за окремими видами справ, відсутність суворої уніфікованої процедури, невисока вартість, вільний доступ для осіб, що потребують захисту від неправомірних дій адміністрації.
Загалом же британське адміністративне право протягом останніх років зазнало помітних змін, воно стає ближчим до континентально-європейських уявлень про адміністративне право. Про це свідчить і створення у 60—70-і роки минулого століття адміністративних трибуналів, і вплив загальноєвропейських стандартів як на галузь адміністративного права у цілому, так і на окремі її частини. Принциповим для сучасного адміністративного права Великої Британії залишається контроль загального суду за адміністративними рішеннями з допомогою публічно-правових засобів захисту.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Адміністративне право України (В.Б. Авер'янов)