Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Танчин I.3.) скачати онлайн-> 2.1.5. Культурні процеси в сучасній Україні

2.1.5. Культурні процеси в сучасній Україні


Процес формування Української держави тривав протягом століть й завершився тільки в 1964 р., коли Крим увійшов до складу Української РСР. Але навіть якщо залишити кримську проблему осторонь, Схід і Захід України жили в різних державах протягом століть, а разом — тільки останні шість десятиліть, а тому регіональні розходження в Україні мають одночасно економічний, культурно-мовний і політичний вимір.

Західна частина України — Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), Буковина (Чернівецька область) і Закарпаття, частково Волинь (Волинська й Рівненська області) — є, власне кажучи, периферійною частиною західноєвропейської або західнохристиянської цивілізації. Це європейський якір України, центральною й найсильнішою частиною якого є Галичина. У цій частині Західної України досить відчутні впливи ліберальної Австро-Угорської імперії, яка додала потужного імпульсу українському національному відродженню на цих землях. З Росією ж галичанам довелося відчутно зіштовхнутися тільки в і939 р., коли вона принесла їм не тільки звільнення від нацизму, але й колгоспи і жорстокі масові репресії, про які Галичина напевно ніколи не забуде. Російська мова, російська культура для старшого покоління галичан — це не тільки мова й культура окупантів, але й радянських “апаратників”. У п’ятнадцять післявоєнних років (1945—1960) спостерігалася стійка тенденція до постійного збільшення чисельності росіян у системі партійно-державного управління, де вони займали соціально “просунуті” посади, що гарантували не тільки високу зарплатню, але й значний обсяг владних повноважень, широкі привілеї. Західна Україна — здебільшого аграрний регіон зі слаборозвиненою промисловістю, однак саме Галичина стала претендувати на роль політичного лідера України наприкінці 80-х рр. XX ст.; саме галичани сприяли становленню нової державності України у формі найбільш прийнятної для них — якнайдалі від Росії, і якнайближче до Західної Європи.

Центральний регіон — частина країни, до якої належать Правобережний Центр (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька й Черкаська області), а також Північний Схід (Полтавська, Сумська й Чернігівська області), — є історичним центром України. Тут розташована її столиця Київ, стародавній Чернігів, етнографічне серце України — Полтава, а також колись славні гетьманські столиці, а нині незначні райцентри — Глухів, Батурин, Чигирин. Крім Києва, у цій частині України немає великих індустріальних центрів. Населення цих земель, в основному, власне українське й здебільшого україномовне.

Південь України (Одеська, Миколаївська, Херсонська області й Крим) і Схід (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька й Луганська області) — це території, які були приєднані до “серцевинних українських земель” порівняно пізно. За цю частину України — Слобожанщину, Донбас і Новоросію — сперечалися у 1917 р. Центральна Рада й російський Тимчасовий уряд. Територія південних Українських областей колись була “нічиєю землею”, “Диким Полем” між Україною й Кримським ханством (з XVI ст. — і Туреччиною). Після російсько-турецьких воєн кінця XVIII ст. цей край було закріплено за Росією. Масове заселення його почалося в останній чверті ХУШ ст. Населення тут в основному українське, із сильним домішком російського (в Одеській області росіян — 20 %, у Миколаївській — близько 14 %, у Херсонській — 16 %). У південних областях України проживають також білоруси, євреї, а в Одеській області — багато болгарів (близько 7 % ) і молдаван (6 % ).

Східний регіон почав активно освоюватися в середині XIX ст. Сьогодні на сході України зосереджено близько 80 % усього промислового потенціалу країни, а також третина населення країни (16 із 48 млн.). Тут є багато прихильників Росії, проживає багато росіян, які мігрували сюди в XIX ст., під час промислового освоєння краю, а також у 30-х рр. XX ст. під час радянської індустріалізації. Найбільше росіян у Луганській і Донецькій областях — близько 38 %; у Харківській і Запорізькій — 26; у Дніпропетровській — 17 %. Більша частина мешканців Південно-Східної України із самого початку заселення цього краю були етнічними українцями, але внаслідок інтенсивної русифікації уже кілька поколінь місцевих жителів говорять в основному по-російськи.

В СРСР, у тому числі і в Україні, політична ідеологія марксизму-ленінізму була перетворена на універсальну інтерпретаційну схему, за допомогою якої пояснювалися і нормативно регулювалися буквально всі прояви людської активності й усі життєві сенси, що надавало цій ідеології характеру культури. Крах радянської ідеології і її інституційної основи став занепадом цієї досить специфічної культури, що призвело до масової дезорієнтації, глибокого культурного розриву між Сходом України, де радянські цінності засвоїлися глибше, і її Заходом, де все це більшою частиною населення сприймалося як щось зовнішнє, нав’язане силоміць.

Американська дослідниця Кейт Ваннер відзначає “розгубленість і апатію громадян пострадянської України щодо національної реідентифікації”, говорить про “культурну та історичну амнезію, колективно притаманну українцям”. Приклад культурної та історичної амнезії можна проілюструвати реакцією українського суспільства на оприлюднення правди про голодомор 1932—1933 рр. “Враження таке, — пише дослідник цієї проблеми, англійський історик Джеймс Мейс, — що навіть безсумнівні висновки і докази цікавлять лише тих, кому нічого доводити і так не треба, а в загальнонаціональному контексті зацікавленості не спостерігається”.

Українське населення, маючи сьогодні діаметрально протилежні уявлення практично про всі напрямки суспільного життя, перебуває фактично у стані “холодної громадянської війни”, яка не перетворюється у “гарячу” тільки тому, що населення надто втомлене і відчужене. Життєвість і стійкість в Україні совдепівської культури, яка у своїй основі є російською “совєтизованою” культурою, суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи майже в усіх напрямках.

Український історик Ярослав Грицак вказує на значні відмінності в розумінні історичних коренів сучасної України

у Львові та Донецьку. Під час досліджень проведених у цих містах у 1194 й 1999 рр., більшість опитаних погодилися з тим, що точкою відліку української історії є Київська Русь. У цьому Донецьк і Львів зійшлися поглядами, але далі — починається різка розбіжність. У Львові послідовність важливих подій української історії виглядала так: Київська Русь — Українське козацтво — Українська Народна Республіка (1917—1920 рр.) — проголошення української незалежності в 1991 р. У Донецьку ця схема дещо інша: Київська Русь — Переяславська угода між Україною й Росією (1654 р.) — Українська Радянська соціалістична республіка (1917—1991 рр.). Чим ближчими в часі є історичні події, тим сильнішою є розбіжність у їхній оцінці, це особливо помітно стосовно радянського періоду. У Донецьку його оцінюють як “старі добрі часи”, а в Львові більшість згадує радянські часи як період національної трагедії. Щодо історичних діячів, які могли би претендувати на звання символу української нації, то у Львові такими вважають тих, хто персоніфікує прагнення України до незалежності, як-от: Івана Мазепу чи Михайла Грушевського. У Донецьку респонденти віддавали перевагу гетьманові Богданові Хмельницькому за те, що він привів Україну до “возз’єднання” з Росією.

Однак, незважаючи на наявність серйозних мовно-культурних відмінностей між громадянами України, які проживають у різних регіонах, українці постійно підтверджували своє бажання жити в одній державі.

Як показують дослідження суспільної думки, які проводяться Київським міжнародним інститутом соціології щорічно, починаючи з 1991 р., коливання в підтримці незалежності України ніколи не знижувалися до критичного рівня — 50 %. Найбільше зниження чисельності прихильників незалежності (до 56 %) спостерігалося в перші два роки після розпаду СРСР, коли лютувала гіперінфляція, а також під час відомої фінансової кризи в 1998 р. (до 60 %). Отже, більшість українців хочуть жити в суверенній державі. Однак якою на їхню думку має бути ця держава? Ким відчувають себе мешканці різних регіонів цієї держави: частиною української етнічної нації, людьми, що проживають на території, яка за примхою долі отримала суверенність, уламком радянського народу, частиною російського народу за кордоном Росії?

У 1994 р., в межах проекту порівняння соціально-політичних орієнтацій у Західній і Східній Україні, було проведене соціологічне опитування, у якому Львів і Донецьк були визначені центрами, показовими для цих двох регіонів. Цей проект, який здійснювався вченими з України і Сполучених Штатів Америки, отримав назву “Ідентичність і соціальна лояльність”. Він складався із двох опитувань, які проводилися з перервою в п’ять років. У Львові і Донецьку було проведено 800 інтерв’ю до парламентських виборів 1994 р. й 1600 інтерв’ю в 1999 р. до і після президентських виборів.

Під час дослідження респондентам з обох міст запропонували вибрати свою національну ідентичність із трьох можливих — української, російської й радянської. Результати перевершили всі очікування дослідників. Радянська ідентичність в 1994 р. в Донецьку виявилася популярнішою, ніж російська й українська (відповідно — 46,4 %, 22,9 %, 26,9 %). У Львові, як і очікувалося, найпопулярнішою виявилася українська ідентичність —78,5 % , далі — російська — 8,3 % і тільки 4,9% респондентів відчували себе “радянськими”. Через п’ять років, в 1999 р., дослідники зафіксували, що ієрархія ідентичності у Львові виявилася стабільною. У той же час у Донецьку, як виявилося, ієрархія ідентичності була досить динамічною, національна ідентичність займала в ній не найвищі місця, значно поступаючись соціальним ідентичностям — “робітник”, “пенсіонер” . Однак серед національних ідентичностей найпопулярнішою була вже не “радянська”, а “українська” (39,6 %).

Професор Ярослав Грицак, один з учасників проекту “Ідентичність і соціальна лояльність”, інтерпретуючи інформацію, отриману в процесі досліджень, дійшов таких висновків:

у регіональному вимірі українська ідентичність поступово втрачає популярність із Заходу на Схід та з Півночі на Південь. Однак навіть на Сході вона залишається найсильнішою в “національній ваговій категорії*”, поступаючись тільки соціальним ідентичностям. І тільки на Півдні українська ідентичність поступається декільком, як соціальним, так і національним ідентичностям, зокрема, російській;

в Україні серед усіх соціальних груп тільки україномовні українці с й будуть однорідною соціальною спільнотою. Що ж до російськомовних і росіян, то ці групи є фрагментарнішими і позбавленими єдності, властивої україномовним українцям;

соціологічні дослідження дають підстави стверджувати, що протистояння в Україні відбувається не між українською й російською ідентичностями, а між різними варіантами української ідентичності.

Президентські вибори 2004 р. і зумовлена ними Помаранчева революція показали, що за 13 років існування нашої держави, в Україні посилилися позиції україномовної і проєвропейської орієнтованої частини суспільства. Це дозволило змінити вектор політичного розвитку країни у бік демократизації й побудови відкритого суспільства, тобто зробити “Європейський вибір”.

Громадяни України, для яких національна ідентичність була на першому місці, фактично перетворилися у виборчу більшість.

Мешканці Західної й Центральної України виявилися не тільки згуртованими завдяки своїй національній ідентичності, але й мали що запропонувати поколінню, що вступає в життя — сучасну епоху знецінювання матеріальних цінностей. У той же час мешканці Півдня і Сходу залишалися поділеними на безліч соціальних груп, усвідомлювали себе, передусім, представниками певного регіону, робітниками або пенсіонерами (ідентичностями, важливими в індустріальну епоху). Відповідно, вони так і не змогли створити ідеї, що могла б згуртувати й мобілізувати людей в умовах домінування пост матеріальних цінностей.

Однак перемога Помаранчевої революції не тільки ознаменувала домінування однієї частини України над іншою. Мільйони громадян південних і східних областей також відчули й зрозуміли, що їхнє життя і їхнє майбутнє пов’язане не з Росією, а з Україною. Можна припустити, що усвідомлення цього послужить фактором остаточного усунення на Сході й Півдні України радянської ідентичності, послабить в цих регіонах російську ідентичність і стане каталізатором становлення української ідентичності. Однак цілком ймовірним видається, що українська ідентичність Півдня і Сходу України буде відрізнятися від тієї, яка склалася в Західному регіоні і носії якої, реалізуючи “новий український проект”, сьогодні просто не беруть до уваги інтересів мешканців Півдня й Сходу.

Контрольні питання та завдання

1. Що означає термін “культура”? Коли і як він виник?

2. У чому полягає соціальна природа культури?

3. Охарактеризуйте основні складові нематеріальної культури, які вивчає соціологія.

4. А. Які відмінності існують між поняттями “цінності” І “норми”?

5. У чому полягає суть гіпотези мовного релятивізму?

6. Що таке “етноцентризм” і “культурний релятивізм”? Наведіть приклади.

7. Наведіть приклади культурних універсалій. Які причини їх виникнення?

8. Охарактеризуйте різні форми культури в межах одного суспільства.

9. Наведіть приклади поширення масової культури в сучасній Україні.

10. Як співвідносяться домінуюча культура І субкультура? Наведіть приклади.

11. Що таке “контркультура”? Опишіть основні форми контркультури в молодіжному середовищі сучасного українського суспільства.

12. Які функції культура виконує в суспільстві?


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Танчин I.3.)