Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія (Танчин I.3.) скачати онлайн-> 6.4.5. Національно-етнічні процеси в Україні

6.4.5. Національно-етнічні процеси в Україні



З другої половини 80-х рр. XX ст. Україна, як і інші республіки Радянського Союзу, вступає в епоху так званого етнічного ренесансу. Головними причинами етнічного відродження стала політика перебудови, демократизації і гласності, яку взялися проводити тодішні радянські лідери. Ця політика зробила можливою активну діяльність національно-патріотичних об’єднань та організацій (Товариство української мови, Наукове товариство імені Тараса Шевченка, Товариство Лева та ін.), значно посилила спротив насильницькій асиміляції та русифікації, сприяла відродженню інтересу до національної історії, по збуванню нав’язуваного десятиліттями комплексу національної неповноцінності.

Як зазначав американський науковець Бжезінський: “Великий провал комунізму з його класовою парадигмою вкрай актуалізував етнічність як єдиний остаточний чинник соціальної ідентифікації особи. По-перше, етнічна ідентичність є більш природною і стійкою, ніж класова; по-друге, для доведення свого етнічного походження не треба докладати певних особливих зусиль; по-третє, і це головне, належність до певної етнічної групи обіцяла й обіцяє певні соціально-економічні і політичні привілеї”.

Із проголошенням Україною свого державного суверенітету, виникло питання щодо того, яким шляхом продовжуватиме розвиватися сучасна українська нація.

До моменту проголошення незалежності України (серпень, 1991 р.) життя і діяльність української нації в основному протікали в рамках так званої східноєвропейської або етнічної моделі. Тобто, як і решта недержавних націй Східної Європи (литовці, словаки, естонці та ін.), українська нація розбудовувалася на народній основі, так би мовити, “знизу — догори”: інтелігенція плекала національну культуру, національна культура засвоювалася народом, з’являлися культурні, громадські інститути і врешті — прагнення до політичної незалежності.

Після проголошення незалежності України, виникло питання: а що, власне, тепер означає українство? Чи є це поняття національним, а чи територіальним: “український народ” чи “народ України”? Адже враховуючи те, що в нашій державі майже п’яту частину населення складають не українці, а серед етнічних українців є чимало так званих російськомовних громадян, розуміння української нації як етнічної спільноти могло би бути розцінене представниками інших етносів як прагнення етнічних українців до культурного домінування в межах держави, а тим самим могло би спричинити протидію з їхнього боку. Тому було запропоновано розуміти українську націю як політичну (громадянську) спільноту — “народ України”, тобто як певну політико-територіальну групу, яка засновується на солідарності ії членів та лояльності громадян до держави, незважаючи на їхні етнічні відмінності. Цей принцип було реалізовано у Законі України про громадянство, який передбачав після проголошення незалежності України громадянство усім, хто проживає на її території. Згодом в преамбулі Конституції України було зафіксовано формулювання, що український народ складають “громадяни України всіх національностей”.

Проте трактування українського народу, як політичної спільноти, також є неоднозначним. Українські дослідники Олег Проценко та Василь Лісовий вирізняють сьогодні в Україні два підходи до розуміння шляху формування української нації як політичної спільноти:

• Прагматичний. Він загалом не заперечує, що українська нація повинна володіти культурною самобутністю, але водночас вважає, що, аби не викликати зайвої напруженості та протидії, варто покладатися скоріше на стихійний процес становлення етнонаціональної свідомості українців (які все-таки складають значну більшість громадян України), а також на зусилля культурної еліти, наслідком діяльності якої стане підвищення престижу української мови тощо. Ідеологічною основою цього процесу має бути передусім український патріотизм. Прихильники цього варіанту вважають, що впровадження української мови як мови міжетнічного спілкування є тривалим процесом, бо будь-яка адміністративна поспішність може викликати реакцію спротиву.

• Радикальний. Це шлях становлення винятково політичної української нації, яка не обов’язково матиме українські етнічні ознаки. Прихильники цієї позиції стверджують, що самобутність української політичної нації стане наслідком природних соціокультурних процесів, внаслідок яких з’явиться певне своєрідне соціокультурне ціле. Прихильники цієї позиції обстоюють збереження двомовності чи “вільної конкуренції двох культур” і фактично завуальовано “проштовхують” старі ідеї національного нігілізму та русифікації.

Контрольні питання та завдання

1. Порівняйте етносоціологію і етнографію.

2. У чому полягає відмінність між термінами “етнос” і “нація”?

3. Порівняйте примордіалістський і конструктивістський підходи до розуміння етносу і нації.

4. Чому, на Вашу думку, так важко дати визначення “феномену націоналізму”?

5. До якого типу націоналізму (згіднорізних класифікацій) Ви віднесли б український націоналізм?

6. Які етнічні групи проживають на теренах України?

7. Чи можливі, на Вашу думку, етнонаціональні конфлікти в Україні? Якщо так, то що б Ви порекомендували, щоб запобігти їх появі?

8. Як, на Вашу думку, розвиватиметься українська нація? Аргументуйте свою відповідь.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія (Танчин I.3.)