Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія: 100 питань 100 відповідей ( Подольська Є.А) скачати онлайн-> У чому відмінність дискурсів прогресу, кризи і травми у трансформації суспільства?

У чому відмінність дискурсів прогресу, кризи і травми у трансформації суспільства?


В класичній соціології XIX століття панує дискурс прогресу, домінує історикософічний оптимізм — уявлення про те, що світ йде до кращого.

• Мінливість визнається не просто нормальним станом, але бажаним, що призводить до постійного удосконалення суспільства. Новаторство, інновації, оригінальність представляють собою цінності, але вони носять досить абстрактний характер і не вважаються сутнісними причинами і чинниками змін. Проте, вже в XIX столітті вносяться перші поправки в таке ідилічне уявлення про прогресивний розвиток суспільства. Карл Маркс показує, що до підсумкового прогресу розвиток йде мінливими хвилями і проходить через стадії кризи і регресу. Суперечності, напруження, конфлікти, відчуження Маркс оцінює як свого роду “розплату” суспільства за прогресивний в цілому напрям змін. Інші автори визнаючи в цілому прогресивний характер сучасної формації, підкреслювали досить відчутні вияви сучасності в окремих сферах суспільного життя. Так, Фердінанд Тьонніс (1887) жа- лкує про втрату природних, об’єднуючих людей цілісних структур і спонтанних суспільних зв’язків; Еміль Дюркгейм (1897) виявляє нормативний хаос, занепад моральних стандартів, позначаючи ці феномени як аномію Макс Вебер (1922) застерігає від можливості переродження дуже раціоналізованих і інструменталізованих організацій в “залізну клітку” бюрократії.

• Всі соціальні об’єкти існують тільки завдяки індивідуальним і колективним діям, повторюваність яких і забезпечує тривалість життя соціальних об’єктів, що знаходяться в безперервному русі, зміні. Через це соціальні об’єкти представляють собою не статичні сутності, а процеси, а для адекватного опису будь-якого соціального об’єкта більше підходить дієслово “стає”, ніж “існує”. Як справедливо відзначає Петер Штомпка, соціологічна інтерпретація соціальних змін також міняється: ототожнення змін з соціальним прогресом з часом поступається місцем ідеї криз, при яких зміни виявляють свої негативні (частіше всього ненавмисні) наслідки в різних сферах суспільного життя.

В XX столітті з’являються нові мотиви — критика сучасності, спрямована на окремі сторони сучасного суспільного життя. Наприклад, в праці “Повстання мас” (1930) Ортега-і-Гассет називає революції “чумою XX століття”, оскільки вони знищують еліту суспільства і дозволяють привести до влади нетворчі маси із стандартизованим мисленням, не здатні до інновацій. З’являються мотиви “самотності в натовпі” (Девід Рісман), екологічні і сировинні мотиви, мотиви війни і геноциду, індустріалізації, урбанізації, а також бездуховності сучасного буття.

В другій половині ХХ століття критика окремих сторін сучасності перероджується в тотальне не сприймання сучасного суспільного життя — з’являються катастрофічні картини майбутнього, теорія прогресу втрачає значення, а соціальні зміни сприймаються як постійна, непереборна “хронічна” криза — в результаті формується “дискурс кризи”. В той же час з’являється третя ідея, згідно якої сама по собі мінливість може підривати нормальний хід суспільного життя, завдавати членам суспільства свого роду удару, викликати стрес і породжувати стан своєрідної “травми”.

Більшість дослідників негативні наслідки змін ще не сприймають як результат змін самих по собі. Тому в світоглядному і методологічному плані є дуже важливими міркування П. Штомпки про те, що негативні наслідки можуть виникати з самого факту змін. Зустрічаються також зміни з амбівалентним балансом.

Бувають ситуації, коли прогресивні за своєю суттю зміни, мають позитивні результати, виявляють свою негативну сторону, що виникає саме внаслідок того, що вони є змінами, що вони порушують сталий стабільний порядок, переривають безперервність, порушують рівновагу, ставлять під сумнів або позбавляють значення колишні навички і звички (прикладами можуть служити переможна революція, очікувана зміна ладу або устрою, реформа самоврядування). Вперше таку парадоксальну можливість позначив Еміль Дюркгейм поняттям “аномія успіху”.

Петер Штомпка, аналізуючи соціальні зміни в сучасному суспільстві, пропонує позначити новий напрям соціальної думки як дискурс травми, включаючи сюди нові критичні мотиви, які мають відношення до самої мінливості життя, агресивності змін, а також незадоволеність темпами та спрямованістю перетворень сучасної формації.

Дискурс травми являє собою третю точку зору після дискурсу прогресу і дискурсу кризи. Джерелом травми частіше за всього стають зміни, що мають наступні ознаки:

вони носять різкий, раптовий характер, відбуваються за дуже короткий час;

охоплюють одночасно різні області суспільного життя;

це глибокі, радикальні зміни, що зачіпають головні для даної групи цінності, правила, переконання;

це шокуючи, несподівані зміни (революції, перевороти).

Навіть якщо травматогенні зміни очікувані і в цілому прогресивні, вони все рівно несприятливо впливають на суспільство, вносять дезорганізацію, порушують рівновагу в суспільстві.

Найуразливішою сферою в цьому плані є культура як універсам цінностей, правил, зразків, символів, адже культура — це та область, де кодується ідентичність і безперервність розвитку суспільства. Зміни мають травматичні наслідки і на індивідуальному рівні, оскільки загрожують таким цінностям людини, як постійність, упевненість, безпека, можливість передбачати соціальні наслідки.

В XX столітті, яке невипадково називають “століттям перемін”, через прискорення і глобалізацію зміни відбуваються швидше і охоплюють все більш широкий простір, тим самим збільшуючи свій травматогенний потенціал. Такий ефект мали негативні зміни: масові переміщення населення, хаотична урбанізація, ескалація воєн і геноциду, забруднення навколишнього середовища, тоталітаризм, зростання злочинності і таке інше.

Але травматичний ефект можуть надавати і позитивні зміни: розвиток телекомунікації, зростання добробуту і споживання, демократизація в політиці, лібералізація досягнень, інформаційна революція, тендерна рівність тощо. В цілому, як відзначає Петер Штомпка, можна вести мову про “травму, викликану сучасністю”; сильніше всього це виявилося в досвіді XX століття, і знайшло своє відображення в посиленні страхів, неспокою кінця XX століття.

Стресові і шокуючі зміни мають різну міру реальності. Деякі зміни виявлялися в об’єктивних подіях і призводили до дійсної зміни положення груп або суспільств, до зміни їхньої культурної ідентичності: в ситуації широкого розповсюдження культурних контактів, зіткнення і конфліктів різних культур (колоніалізм “вестернізація”, культурний плюралізм і змішування культур);

спільноти піддавалися дії чужої культури в результаті міграцій, політичної еміграції;

зміни в політичній і економічній сфері вимагали пристосування до них культурних правил, укорінених в традиції (наприклад, зміни орієнтовані на ринкову систему і демократію, в Східній Європі після падіння комуністичних режимів).

Разом з реальними змінами цих трьох типів в XX столітті відбувалися також зміни сприйняття і інтерпретації подій, коли піддавалися ревізії певні традиції і оцінки, наново переписувалася історія, замість одних героїчних міфів формувалися інші, актуалізувалися ті етнічні і релігійні традиції, які не були затребувані колишніми поколіннями (наприклад, в пострадянських республіках, в Чечні, на Балканському півострові).

До травматичних результатів приводили і уявні, позбавлені реальності, віртуальні зміни, засновані на чутках, міфах, пересудах.

Петер Штомпка виділяє три рівні культурної травми: • В масштабі індивідуальної біографії людини в результаті травматогенних змін приходить в збудження і руйнується стабільний світ засвоєних навичок, звичаїв, значень. Таких ситуацій чимало: в професійній сфері (втрата роботи, вихід на пенсію, несподіване просування по службі); в сім’ї (шлюб, розлучення, смерть когось з близьких, народження дитини і таке інше); в соціальному житті (депортація, еміграція, суд і т.п.).

Проте, разом з прикладами раптових, несподіваних “шокуючих” змін, культурні травми можуть бути наслідком і постійних, тривалих, повільних змін, що нагромаджуються (алкоголізм, що заглиблюється, або наркоманія, невиліковна хвороба, розпад подружніх відносин і т.п.).

• Предметом дослідження соціології є колективні травми, що стосуються людських співтовариств. В мікро соціальному масштабі також можуть бути як несподівані, швидкі (наприклад, розпад футбольної команди, банкрутство фірми і т.п.), так і повільні травматогенні зміни, які нагромаджуються поступово (наприклад: деморалізація військового підрозділу, корупція в політичній партії, наростаючий в групі конфлікт і її розпад).

В цьому випадку дестабілізації або деструкції підлягають групові культури, системи норм, цінностей, переконань, які об’єднують колективи, аж до повної втрати групової ідентичності.

Травматичні зміни називаються історичними, коли травмі підлягають цілі співтовариства — цивілізації, регіони, етнічні, національні групи. Це можуть бути як раптові, непередбачені зміни (війни, революції, ломка суспільного устрою, масові міграції, економічні кризи і т.п.), так і тривалі, накопичувальні процеси, наприклад, забруднення навколишнього середовища, зростання смертності населення, все більша інтенсивність дорожнього руху, розповсюдження хвороб, пов’язаних з цивілізацією.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія: 100 питань 100 відповідей ( Подольська Є.А)