Головна Головна -> Підручники -> Підручник Соціологія: 100 питань 100 відповідей ( Подольська Є.А) скачати онлайн-> Що таке “соціальна група”? Які існують форми міжособистісних стосунків?

Що таке “соціальна група”? Які існують форми міжособистісних стосунків?



Соціальна група — це сукупність індивідів, обмежена неформальним або формальним членством. Її члени взаємодіють на основі певних ролевих очікувань відносно один одного.

Від соціальної групи потрібно відрізняти соціальну категорію — людей, шо мають одну або декілька схожих характеристик (вік, стать і т.п.), але не залучені в соціальні взаємодії.

Групи розрізняються за ступенем кооперації і солідарності, за ступенем соціального контролю. Коли кожний член групи ідентифікує себе з нею (з’являється відчуття “ми”), формуються стійке членство в групі і межі соціального контролю. В соціальних категоріях і випадкових об’єднаннях людей (типу натовпу) ці характеристики відсутні. Кожний індивід входить до декількох груп — різних в різні періоди свого життя, він є членом сім’ї, класу, студентської групи, трудового колективу, групи друзів, членом спортивної команди тощо. Соціальні групи можуть бути різними за розміром — малими і великими, а також формальними і неформальними. Малі групи формуються в межах обхвату міжособистісними відносинами. У великих групах особистісні контакти між всіма членами вже неможливі, проте такі групи мають чіткі формальні межі, контролюються певними інституційними відносинами, частіше за всього формальними. Велика частина соціальних груп існує у вигляді організацій. В традиційному суспільстві домінують малі групи, побудовані головним чином на відносинах спорідненості.

В сучасному суспільстві структура груп і підстави їхнього формування ускладнюються і урізноманітнюються. Індивід належить одночасно до багатьох груп, у зв’язку з чим виникає проблема групової ідентичності. Існують також великі групи, члени яких не зв’язані ані міжособистісними, ані формальними відносинами і не завжди можуть ідентифікувати своє членство — вони зв’язані тільки на основі близькості інтересів, способу життя, стандартів споживання і культурних зразків (майнові групи, групи походження, посадового статусу і т.п.). Це групи, членство в яких засновано на близькості або збігу соціального статусу — статусні групи.

Особистість — система соціальних якостей людини, що формується на основі її включення в систему соціальних відносин. Соціологічний аналіз виділяє в особистості не індивідуальні, а соціально типові риси, сформовані даною системою суспільних відносин і необхідні для її відтворювання.

Індивід стає особистістю лише як член певного соціуму в процесі освоєння певних соціальних ролей і відповідної цінніснонормативної системи, в процесі отримання соціальної ідентичності, тобто в процесі соціалізації. Особистість є продуктом і суб’єктом соціальних систем, їхньої зміни і розвитку. Тому різні типи соціальних систем “продукують” певні типи особистості і тим або іншим способом виключають ті, які їм “не підходять”. Еріх Фромм, аналізуючи становлення індустріального суспільства і характерний для нього трудоцентризм, відзначав, що людина вимушена була перетворитися на особистість, яка жадає направити основну частину своєї енергії на працю з невідомою для більшості культур інтенсивністю.

Сформовані в процесі соціалізації соціально типові особистісні якості (“соціальний характер”, за Фроммом), примушували індивіда “з любов’ю і із завзяттям” робити те, шо вона повинна була робити заради цілей економічної системи. Соціальна необхідність в праці повинна була перетворитися на внутрішнє спонукання. Крім загально-соціальних рис, особистість характеризується рисами, пов’язаними з приналежністю індивіда до різних соціальних спільнот — класових, етнічних, професійних і т.п.

Загальна історична спрямованість зміни положення особистості в соціальній системі полягає в переході від існування людини, що не індивідуалізувалася, в традиційному суспільстві і її особистій залежності в сім’ї, касті, стані і т.д., з переважно аскріптивним характером соціального статусу і обмеженими можливостями соціальної мобільності — до особистого існування індивіда, що індивідуалізувалося, звільненого від всіх форм особистої залежності в суспільстві модерному, з переважно досяжницьким соціальним статусом і широкими можливостями соціальної мобільності. Перспективи соціальної трансформації пост сучасного суспільства пов’язують з “тріумфом індивідуальності”. Це суспільство, яке визначається як пост-економічне, людино центристське суспільство “масової індивідуальності”, де цінності безпечного і гармонійного існування індивіда стають домінуючими.

Соціалізація — процес засвоєння індивідом культурних норм і соціальних ролей, необхідних для успішного функціонування в даному суспільстві. Соціалізація також робить можливим існування суспільства і передачу його культури від покоління до покоління. Соціалізація охоплює всі процеси залучення до культури, за допомогою яких людина знаходить соціальну природу (“олюднюється”) і здатність брати участь в соціальному житті.

Найбільш розгорнена соціологічна теорія, що описує інтеграцію індивіда в соціальну систему, була запропонована Т. Парсонсом. За Парсонсом, вона відбувається шляхом інтеріоризації (внутрішнього прийняття) загальноприйнятих норм на основі ідентифікації індивіда із значущими образами (наприклад, в дитинстві — з образом батька або матері, в підлітковому віці — з образом лідера і т.д.). В процесі інтеріоризації соціальні норми стають внутрішніми для індивіда, відбувається заміна зовнішніх санкцій (зовнішньої регуляції) внутрішнім контролем, з’являється потреба відповідати соціальним нормам.

Процес соціалізації продовжується все життя, оскільки людина за своє життя освоює безліч соціальних ролей. Вона ділиться на різні етапи — початковий (соціалізація дитини, переважно в сім’ї), середній (навчання в школі) і завершальний (соціалізація дорослої людини, шо освоює нові ролі — чоловіка, батька, діда і т.п.).

Крім того, виділяють первинну соціалізацію, яка здійснюється найближчим неформальним оточенням, перш за все сім’єю (а також іншими родичами, друзями, вчителями, лікарями і т.д.), і вторинну соціалізацію, яка здійснюється на більш формальному, інституціоналізованому рівні. На цьому рівні агентами соціалізації є школа, ВНЗ, ЗМІ і т.д.

Ідентифікація і соціальна ідентичність — процес і результат само ототожнення індивіда з якою-небудь людиною, групою, зразком. Ідентифікація — один з механізмів соціалізації особистості, за допомогою якого засвоюються певні норми поведінки, цінності і т.п. тих соціальних груп або індивідів, з якими особистість себе ідентифікує. В концепції 3. Фрейда, приміром, вирішальну роль у формуванні особистості дитини грає його ідентифікація з батьком тієї ж статі, яка веде до засвоєння етичних цінностей батьків і формування “понад-Я” (Супер-его) як внутрішнього механізму самоконтролю.

Кожний індивід володіє декількома різними ідентичностями, що породжує проблему особистої інтеграції. Якщо особистості не вдається вирішити цю проблему, виникає ситуація, що отримала назву кризи ідентичності.

В різних типах суспільних систем ідентифікація особистості відбувається по-різному. Для традиційних суспільств характерна локальна, мало групова ідентифікація (в сім’ї, общині, касті і т.п.).

В модерному суспільстві рівень ідентичності підвищується — до класової, національної і громадянської. Сучасна ситуація відрізняється кризою характерних для індустріального модерного суспільства механізмів і підстав ідентичності, коли люди не можуть співвіднести себе з такими соціальними спільнотами, як держава, нація, клас, професійна група і навіть стать. В українському суспільстві криза ідентичності кінця 80-х — початку 90-х pp., пов’язана з розпадом Радянського Союзу і звичною громадянською ідентичністю, а також з розпадом радянської ціннісно-нормативної системи, поступово долається. Проте поки домінуючими залишаються локальні ідентичності (моя сім’я, друзі, близькі і т.п.), далеко відтісняючи українську громадянську ідентичність.

Термін “соціальний статус” в соціології має два значення:

1) Це — положення особистості в соціальній системі, пов’язане з певними правами, обов’язками і рольовими очікуваннями.

Статус індивіда може бути приписаним (аскріптивним), тобто визначалося по народженню, статі, віку, расі і т.п., що характерно головним чином для традиційного, “закритого” суспільства, а може бути досягнутим — набутим шляхом особистих зусиль, що найбільш характерно для сучасного, “відкритого” суспільства.

Приписаний статус цікавить соціологію тільки у тому випадку, коли він стає підставою соціальної нерівності, тобто впливає на диференціацію досягнутих статусів. В традиційних суспільствах соціальний статус індивіда був відносно стійким, закріплювався релігією або законом. В сучасних суспільствах статусні позиції індивідів більш жваві. Проте в будь-якому суспільстві існують обидва види статусів. Деякі статуси, наприклад, тендерні, в основному приписані, інші досягаються в конкурентній боротьбі. Досягнутий статус також значною мірою визначається аскріптивними ознаками. Так, можливість отримання доброї освіти, яка в сучасному суспільстві є необхідною передумовою високого соціального статусу, може бути прямо пов’язане з перевагами сімейного походження.

2) В теоріях соціальної стратифікації статус розглядається як синонім престижу, що характеризує позиції індивіда або соціальних груп в ієрархічній системі.

Це поняття М. Вебером використовувалося як основа соціальної стратифікації, відмінної від класової. Статуси індивіда в сучасних багатовимірних системах стратифікації можуть бути суперечливими. Так, маючи високий освітній статус, людина може досить низько оплачуватися, тобто займати низький статус по шкалі прибутків. Невідповідність різних вимірювань породжує тенденцію до вирівнювання статусів, аж до радикального прагнення до зміни системи соціальної стратифікації.

В сучасній соціології звичайно використовують чотири основні виміри статусу, прибуток, професійний престиж, освіта і етнічна приналежність.

Соціальна роль — пов’язана з певною позицією індивіда в соціальній системі (статусом соціальним) сукупність прав і обов’язків. Будь-яка соціальна структура суспільства може бути представлена як певна статусно-рольова структура.

Соціальні ролі засвоюються індивідом в процесі соціалізації. Роль є лише окремим аспектом цілісної поведінки індивіда, що представляє собою певний рольовий набір. Індивід, що виконує завжди декілька або безліч ролей в суспільстві, може зіткнутися з рольовим конфліктом, коли він намагається дотримуватися вимог несумісних ролей (наприклад, учня і члена дружньої компанії).

Соціологи розрізняють ролі стандартизовані, безособові, які будуються на основі прав і обов’язків і мало залежать від того, хто їх виконує (офіційні ролі — продавець, касир і т.п.), і ролі, які визначаються індивідуальними особливостями їхніх учасників (ролі закоханих).

Відчуження являє собою вияв життєвих відносин особистості і соціуму, при яких особистість, продукти її діяльності, а також інші індивіди і соціальні групи в якості носіїв певних норм, установок і цінностей усвідомлюються як протилежні їм (від несхожості до неприйняття і ворожості). Вони набувають для неї ознак і характеристик “чужого світу”.

Категорію відчуження ввів Гегель, а ґрунтовний аналіз здійснив Маркс, визначивши його філософський, економічний і соціальний зміст. Свій аналіз він здійснив через характеристику відчуженої праці, яка в буржуазному суспільстві здійснюється пролетарем на умовах приватнокапіталістичної власності. Дана власність передбачає особливе ставлення працівника до процесу і результатів своєї праці — відчуження, оскільки ані сам процес праці, ані його результати працівнику не належать, а привласнюються капіталістом, що є власником засобів виробництва.

Девіація (відхилення) — це поведінка, яка не співпадає з суспільними правилами (нормами і цінностями), що мають відношення до даної людини або до ситуації, в якій вона діє. Сюди включається безліч різних видів поведінки (лихослів’я, зловживання спиртним, вживання наркотиків, футбольне хуліганство тощо).

Частина з них, яка пов’язана з порушенням правових норм, визначається як делінквентна, або злочинна, і карається законом. Проте соціальному засудженню піддається і безліч вчинків, які не є незаконними, але які самим суспільством визначаються як девіантні або на які “наклеюється ярлик” девіантних.

Соціологія вивчає девіацію як соціально обумовлене явище, оскільки уявлення про норму і девіацію пов’язані з соціальним контекстом і варіюють в різних суспільствах і навіть субкультурах. Дії не є природно добрими або поганими; нормальність і девіація визначаються соціально. “Девіація є не якістю скоєної особистістю дії, а швидше наслідком застосування іншими правил і санкцій до “порушника” (Беккер).

Визначення дії як девіантної передбачає наявність в суспільстві певного нормативного консенсусу — фундаментальної згоди по базисних цінностях.

Проте сучасне суспільство не володіє культурною єдністю і ціннісним консенсусом, для нього характерний широкий плюралізм цінностей і норм. В такій ситуації відмінність між нормою і девіацією стає невизначеною, а соціальна реакція на девіацію носить не загальний, а соціально обмежений характер. Тому головним питанням стає питання про те, хто в суспільстві визначає девіацію, “наклеює ярлик” девіантності.

Деякі соціологи вважають, що всі люди в якійсь мірі девіантні, оскільки ніхто не відповідає повністю соціальному ідеалу, канонам соціально прийнятної поведінки. Соціологія вивчає девіацію у зв’язку з механізмами соціалізації. Девіація є продуктом певних соціальних процесів, що приводять до випадання індивідів з “нормальних” ролей і груп, обмеження їхнього доступу до звичайних ролей і видів діяльності, до ухвалення ними цінностей девіантної культури.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Соціологія: 100 питань 100 відповідей ( Подольська Є.А)