Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія культури (Гатальська C.M.) скачати онлайн-> Вступний розділ

Вступний розділ


“Філософія культури – це висування я розв’язування питання про те… як слід схарактеризувати всі шари історичного процесу в світлі домінантного засновку.

(О. Ф. Лосєв)

Якось, уживши французьке слово “longueur” (протяжність, довжина, тривалість), Дж. Г. Байрон мимохідь зауважив, що хоча J -L в Англії такого слова немає, проте вдосталь є самого явища. Феномен культури, як тривалість-тривання висхідного прагнення творити, як виявлення людського в людині, напевно існував задовго до того, як виникла спокуса запитання Що являє собою cultura, cultus, colо?”, і месіанізм “філософії культури ” конституював глибокий і напружений смисл “культурності”, “культу”, “того, що має бути виплеканим”, відкритості людини до життя духу, а отже, включеності її в культуру.

Певна річ, суть філософії культури не обмежуються кількома висловлюваннями принципового характеру щодо культурної реальності, які роблять при вході у “храм культури” й по виході з нього. Для філософського осмислення культури, напевно, мало придасться односторонній, негнучкий емпіричний метод, який задовольняється збиранням та впорядкуванням фактів, знайшовши послідовне втілення, наприклад, у позитивістському методі. Водночас слід остерігатися й спекулятивного методу, який, створюючи апріорну схему та ігноруючи факти, що не вписуються в неї, позбавляє себе таким чином надійного підґрунтя. Шуканий метод може бути позначений як морфологічний; критерій, що якнайкраще відповідає такому методові, полягатиме в оцінці множинності тих достатньо чітких і визначених форм, в які викристалізовується певний тип культури з погляду її тривання в часі як цілого. Адже між однією окремішньою культурою й множиною всіх культур стоїть тип культури; принципи історизму спонукають філософію зважати на цей факт.

Розгляд культури як морфологічного плетива — це лише один із кутів зору; інший підхід має справу передусім із її онтологічною роллю. Тому, завваживши дієвий характер формального, зокрема типологічного критерію, візьмемо до уваги й чинність аналітичного дослідження феномену культури під кутом зору поділу ЇЇ на складові та аналізу найтривкіших рис — архетипно-традиційного, міфічного та символічного як найуніверсальніших модусів її буття в знаку, які в своїх численних мутаціях зберігають певну гнучку ідентичнішь схоронного ядра, а це дає нам право визнати їх незмінними рисами культури. Переконання, яке є засадничим стосовно подібних вищих модусів буття і пізнання, полягає в тому, що сучасний стан культури, попри свою претензію на радикальну модерність, дає змогу збагнути себе лише через зазначені концепти, які якнайкраще впорядковують розмаїття культурних форм. Адже — зважимо на одкровення Ф. Ніцше — життя побудоване на засновку віри в щось стале й таке, що постійно повертається. До того ж саме ці концепти вищупають як найголовніші й, певна річ, найцікавіші дійові особи філософії культури XXст.

Отож, аналізуючи, ми робитимемо наголос на тому, що можна було б назвати “трансісторичним” образом культури, який передбачає також і синтетичну візію культури як внутрішньо-діалогічної, дискурсивно-текстуальної цілості. А відтак синтетичним є спосіб, завдяки якому осягається або морфологічна та аналітична впорядкованість у її всеосяжних і живих зв’язках. На рівні експліцитно виражених зіставлень культури ми розрізнятимемо два засадничі типи зв’язку: порівняння (оцінювання) й модифікацію (підпорядкування). Отже, зробимо наголос на тому, що порівняння (яке грунтуться на протиставленні “свій” — “чужий”, “інший”) розглядатиметься як підстава діалогічних зв’язків культури, а інтертекстуальність — як синтетична єдність, що орієнтує на аналіз продуктивної трансформації тексту культури і, завдяки постулату реалізації ідеальної комунікативної спільноти, сказати б, “прекрасної будучини”, може слугувати регулятивним принципом розвитку сучасної культури.

Коротко кажучи, філософія культури не може вдаватися до іншого методу, аніж той, що достеменно відповідає так званим наукам про дух (як, по суті, й решті наук), а саме — методові, що рухається від окремого до загального, досягаючи такого розуміння явищ, яке, прояснивши причини їх (чи запитавши про них), дає змогу побачити універсальне, що виражається не інакше, як через principium indiviationis, тривке й усталене у швидкоплинному й минущому. Ця минущість людських справ і стосунків переносить нас по той бік тривання культури як нескінченної творчості духу і відбивається в чині оповіді. Цей останній поворот думки унаочнюється аналізом концепції наративності як теорії висловлених (записаних, промовлених, замальованих, пророблених тощо) текстів культури.

Обраний нами проблемний метод викладу матеріалу дасть можливість простежити в розвитку філософії культури історію її певних проблем. За Н. Гартманом, якому належить першість у постановці питання про проблемний метод в історії філософії, цей метод має зрештою привести до того, що поняття історії філософії перетвориться на поняття історії проблем. У цьому сенсі поняття проблеми, з яким філософія пов’язана найтіснішим чином, виступає нібито центром а історія філософії та філософія (і філософія культури, зокрема) виявляються включеними одна в одну. Адже всі наявні джерела — це або свідчення людей, або свідчення науки. Це передбачає певну концепцію історичної динаміки філософії культури, в якій той чи той мислитель перебуває в діалозі з історичним минулим і навіть із майбутнім, себто постає як сполучна ланка традиції. Як пише з цього приводу Ж. Деріда, на одній телефонній лінії опиняються Платон і М. Гайдеґер.

Отже, спостереження морфологічного, феноменолого-аналітичного, синтетичного характеру над тим, що дається як ціле (і такою культура є насправді), набуває значення тематично розбіжних, додаткових (а не суперечливих) кутів погляду, які й будуть предметом нашого аналізу.

Щодо тональності цього підручника, модальності його зверненості до читача, варто зауважити, що автор якнайменше прагне щось комусь навіювати. Хотілося б запросити до участі в розмислах над культурфілософськими питаннями, залучити до осмислення споконвічних і завжди унікальних феноменів культури, висловлених і невисловлених смислів тексту культури. Проте так само, як теологи побоюються втратити бачення Бога за розглядом теологічних питань, кожен, хто говорить про культуру, має стерегтися, щоб не забазікати питання культури, перетворивши феномени культури в “теми розгляду”. Як тут не пригадати засторогу письменника С. Кржижанівського (оповідання “Катастрофа”): завжди жалійте пізнаване, не зачіпайте феноменів, нехай живуть, нехай собі являються, як являлися з давніх-давен нашим дідам і прадідам. Ще антична філософія сформулювала проблему “врятування феноменів” при аналізі природних явищ. За свідченням М. Гайдеґера, ми пізнаємо суть утаємниченого, не викриваючи його, а зберігаючи таємницю таємницею. Саме тому текст підручника є текстом акумулювального типу зі збереженням багатьох ступенів невизначеності та свободи; він часто містить формулювання запитань, а не однозначні відповіді й преферує радше альтернативи, а не демонстрацію безапеляційності.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія культури (Гатальська C.M.)