Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія культури (Гатальська C.M.) скачати онлайн-> 1. ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

1. ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ



“Якщо філософії культури вдасться схопити і виявити… певні загальні й типові характеристики процесу формотворення…, то можна буде вважати, що вона виконала своє завдання —у множинності виявів духу знайти єдність його сутності”

(Е. Касирер)

Філософія культури являє собою філософське дослідження певного прояву загальнолюдського, що зветься культурою і як специфічна галузь філософської думки, з огляду на свій предмет, що визначається досить широко, являє певну “енциклопедичну” множинність. Адже культура — це дослідницьке поле, де зустрічаються різноманітні галузі наукового знання, де синтезуються зусилля істориків, літературознавців, мистецтвознавців, представників соціальної та культурної антропології, дослідників релігії тощо. Цей синтез є вкрай актуальний і для розвитку сучасного гуманітарного знання в Україні, і з погляду загальних тенденцій світової науки. Надавши цій “множинності”, начебто позбавленій оригінального, самостійного предмету, хоча б якоїсь методологічної однорідності, ми зможемо виокремити ресурси власне філософії культури, до яких не звертаються інші філософські дисципліни, й виявити її самостійне логічне значення. Напрям думок має бути приблизно такий: це не стільки самостійна наука (бо, як і філософія загалом, — за словом Л. Вітгенштайна, — вона перебуває під або понад, але не поряд із науками), скільки прагнення до власного суверенітету; це — дослідження культурної самосвідомості особи. Поєднавши відомі афоризми Л. Вітгенштайна, філософію культури можна схарактеризувати як роботу над собою “з погляду цілого”, над власним способом бачення предметів (і над тим, що людині від цього бачення потрібно).

Як і наука про культуру, або культурологія, філософія культури не є чітко виокремлена галузь гуманітарного знання, скоріше, це є особливий горизонт запитування для проблем, які ставить перед нами… культуррефлексія. Навмисно затримаємо текст на паузі трьох крапок, аби підкреслити внутрішню рефлексивність, якої вимагає цей особливий кут зору. У такому разі феномени духовної діяльності й людських стосунків (і також повсякденність), що втілились у певних знакових формах, розглядаються в плані усвідомлення особою своєї співпричетності до певної культури. А пошук сталості й неперервності — в контексті тотожності культури самій собі — це її методологічний принцип і своєрідна культурософія.

Адже софійність — це знання та мудрість, що завжди самозаглиблені; а також це засвоєння-уособлення, що означає зверненість на самого себе.

Культурологія — це інтегративна царина знання, що виникла на перетині культурфілософії, культурної антропології, етнології, теології культури, соціології культури, культурпсихології. Отримавши визначення науки про специфічно людські засоби діяльності й претендуючи на власну винятковість у цій царині, вона впевнено зазіхає на ділянки соціології, психології та інших гуманітарних дисциплін аж до з філософії культури включно. А чи можливе взагалі розмежування філософії культури та культурології? Відразу зазначимо, що змалювати ефектний контраст, або вибудувати низку привабливо чітких антитез, де на одному полюсі — аналіз сутності та значення культури (культура як сутність), а на іншому — дослідження лише типологічно-історичних проявів цієї сутності, не вдається, це було б очевидним нагинанням фактів під абстрактну схему. Якщо вони й розійшлися як академічні дисципліни, то так, що їхні стосунки між собою (та стосовно історії культури) залишилися багато в чому нез’ясованими, а сфери діяльності — нерозмежованими. Адже в усіх випадках ідеться про вивчення явищ культури.

Історія культури (або, точніше, історіографія культури) — це наука, що фіксує зовнішню послідовність і загальні часові межі тих чи тих явищ культури, за якими визнається право бути фіксованими як особливі матеріальні, а подекуди й ідеальні за своїм смислом цілісності.

Культурологія — наука, що аналізує ті чи ті явища культури з урахуванням посилення чи послаблення певних тенденцій (закладених від початку або набутих у процесі розвитку), згасання чи, навпаки, розквіту культурних інститутів і культурних течій; розгляд цих феноменів перебуває здебільшого в залежності від початкової форми, часу та місця зародження певного культурного явища або ж певної спільноти.

Філософія культури — наука, що вивчає явища культури, незважаючи на фіксування їхніх історичних, часових або територіальних меж, часто без концентрації уваги на посиленні чи послабленні їх, на симптомах “відродження” чи “занепаду” цих явищ; вона орієнтована на виокремлення смислових культурних архетипів і парадигм, яким здебільшого притаманний універсальний або, принаймні, квазі-універсальний зміст, що виходить подекуди за межі періодизацій і культурних взаємин, зафіксованих історіографією чи культурологією.

Наприклад, твердження: “в Україні за часів Б. Хмельницького існував поділ території за полками”, є судження історіографічне. “Із настанням варварства виникає й типово варварський інститут, яким є<загальна військова повинність”, — це судження культурологічне. А висловлювання: “У Німеччині напередодні Другої світової війни існувала загальна військова повинність, типовий інститут епохи варварства, який відіграв значну роль у зростанні духу мілітаризму, властивого на той час німецькій культурі й культурам інших країн Європи і Америки, що перебували у стані війни”, — це судження культурфілософське. Натяк на типовість інституту загальної військової повинності в останньому з прикладів, звісно, не беззастережно доконечне, проте саме ця обставина робить культурфілософське судження тим, чим воно є насправді.

Я. Буркгардт, досліджуючи культуру Ренесансу передовсім як історик культури, а не як її філософ, наголошував, що історія культури не хвилювала б прийдешні століття, якби вона не була також і філософією.

Чому Я. Буркгардт вважається “істориком культури”, а не “філософом культури”? Для цього є декілька підстав, особливо, коли ми пригадаємо, що існують сотні визначень культури і принаймні декілька визначень того, що слід вважати філософією культури. Тому ми маємо, слідом за Буркгардтом, наполягати на такому комбінованому визначенні: істинна історія культури є філософією культури, а істинна філософія культури є історією культури. Проте тут постає питання: що є істинна історія або філософія культури, який ми оберемо критерій істини для них? Критерієм, до того ж принципово важливим, є те, чи будуть певні засновки їх потрібними наступним поколінням читачів та дослідників. Можна твердити, що історія культури, яка пережила саму себе, стає філософією культури, незважаючи на начебто заперечний характер такої тези. Щоб підкреслити внутрішній характер цього критерію, зазначимо одну важливу рису історико-культурологічного дослідження, яке також є “культурфілософським”. Ця риса, як ми гадаємо, полягає в подальшому дистанціюванні предмета дослідження, який уже є дистанційований як історичний, тобто такий, що стосується минулого. Повносило цей критерій виявляється в тому, що культур філософ убачає в минулому не історію речей, а історію ідей. Це отримує підтвердження в тому факті (який через незрозуміння можна прийняти за хибу), що філософ культури начебто перебільшує в своєму дослідженні вагу ідей та універсалій. Він діє за принципом: вище цілити, аби далі поцілити.

Можливе, проте, й більш хрестоматійне, філософсько-формульне визначення: філософія культури є сукупність актуальних і потенційних філософських засновків аналізу культури, концептуалізація сутності й значення культури як предмету особливого, специфічно-філософського розгляду і витлумачення.

Про філософію культури можна говорити в різноманітних аспектах. Можна вимагати від неї, наприклад, як це робить В. Віндельбанд (5, 57), означення ідеалу майбутньої культури або обґрунтування загальнозначущої норми, що дасть нам можливість оцінити наявний стан культури; у цьому разі ми очікуємо від філософії культури проекту ідеальної або заданої культури. Можна, втім, обмежити завдання філософії культури до усвідомлення певної культури, до суто позитивістського й байдужого прийняття історично “наявного” як такого; підставою для такого погляду є замкненість горизонту лише емпіричним світом. Зосереджуючи увагу на самих лише фактах, позитивістський культурно-історичний аналіз, безумовно, не помічає того, що бачив, скажімо, тонкий обсерватор Й. Ґьоте (“Я бачу ідеї”, — казав він), позбавляючи себе можливості уявнити закони, що відкриваються спогляданню через феномени, які німецький письменник назвав першофеноменами. Істинною філософією, гідною свого ймення, філософія культури буде лише в тому разі, коли ми спробуємо віднайти ті засадничі структури, які властиві культурній творчості в позачасовій, надемпіричній суті людського духу. Філософське виявляється в тому, що з позицій самої ж культури слід осмислити межу наочного й прихованого, явища та сутності, і визначити стосовно цієї межі власні можливості й власні завдання. Причому йдеться не про натхнення, що є приватною власністю “геніїв”, а про те, чого можна й потрібно навчитися. Сказати б, дивитись і вчитися бачити те, що є перед очима; цю думку Ґьоте висловив у максимі: “Ізіда не має покривала, це у нас — більмо на очах”. Отже, знову ж таки в пригоді стає суголосний сьогоденню ґьотевський метод — групування явищ таким чином, щоб вони виявили свою суть. Відтак філософія культури є не стільки зведення будівлі культури й наукове вивчення цієї споруди, скільки з’ясування, якими є підвалини можливої будівлі.

Вся історія розвитку філософії культури (культурфілософії) як дисципліна являє собою справжнє вавилонське стовпотворіння; дуже важко визначитися, кого з філософів (а можливо, й подекуди навіть більшою мірою, філологів або істориків, антропологів або мистецтвознавців, поетів або художників — цей перелік можна продовжувати) слід вважати філософами культури. Адже природа філософської рефлексії є така, що кожний її об’єкт розкривається в ній як феномен культури, а відтак чи не є розмисли будь-якого філософа філософією культури! Водночас ми маємо чудові взірці праць мислителів-гуманістів, які не належать до “філософського цеху”, проте можуть називатися також культурфілософами не меншою мірою, аніж “спекулятивні мислителі”, так би мовити, філософи чистої води. їхня творчість, приміром, на тлі філології чи історії, ґрунтована на глибокому знанні й тонкому відчуванні самого матеріалу культури в усьому його розмаїтті та конкретності, не вміщуючись у поняття “філології” (чи “історії”, “мистецтвознавства” тощо), вступає й у царину філософії культури. І все ж таки, незважаючи на сумнівну автономність академічної ніші, філософія культури є, і в цьому полягає її найбільший парадокс.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія культури (Гатальська C.M.)