Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія культури (Гатальська C.M.) скачати онлайн-> 2. ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

2. ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ



“У кожній добі є певна спільна форма форм мислення: як повітря, яким ми дихаємо, ця форма настільки прозора, наскільки всюдисуща, й настільки доконечна, що лише напруженим зусиллям ми досягаємо її усвідомлення ” (А. Вайтхед)

Розглянути культуру систематично означає проаналізувати її під типологічним кутом зору, з погляду аналізу нашарувань цивілізаційних форм, які розбудовують і презентують культуру. Навіть той напрям історико-культурного дослідження, що пориває з гегелівською традицією (яка передбачає нескінченний і нещадний у своїй аналітичності понятійний процес) і пов’язаний з іншою традицією, яка йде від Я. Буркгардта, з його відмовою від “системності” та “систематичного” в сенсі універсальної проконструйованості уявлення про історію культури, проголошує, що відмова ця зовсім не веде до “безсистемності” викладу матеріалу.

Втрата системності взаємопов’язана у творчості Я. Буркгардта зі збереженням етичної міри як цінності в собі. Все культурно-цінне для нього є надлишком духовного і благого над скутістю культури матеріальними та політичними формами.

Розробка типології культури тісно пов’язана з її порівняльно-історичним аналізом. Це пояснюється тим, що типологічне дослідження не можна відривати від історичної основи. Проте, якщо під час історичного аналізу ми маємо справу з якимись конкретно-історичними явищами та подіями, то типологічне дослідження, ґрунтуючись на порівняльно-історичному аналізі, має піднятися на вищий щабель дослідження, бо в його центрі перебуває не особливе (окреме, одиничне), а загальне в його сутнісній характеристиці. Саме з захопленого споглядання загального, якщо вірити античним мислителям, і народилася філософія. Якраз цю загальність ми позначаємо як “типовість”.

Питання про межі культурних епох та шарів є не схематично-формальне, але істотне, бо залежить від істотного наповнення кожної з них і від тяжіння їх до свого смислового центру, до сутності. Межа культурного простору — це найважливіший механізм відділення свого від чужого, трансформації та адаптації (перекладу) зовнішнього повідомлення для власного застосування й перетворення його на інформацію. Адже усвідомити себе в культурному сенсі означає усвідомити свою особливість, свою протиставленість до інших і ступінь відмінності від різних відрізків (просторових або часових) цих інших, а це примушує акцентувати абсолютність тієї властивості, завдяки якій одна сфера відрізняється від іншої. Це усвідомлення можна порівняти з тим художнім ефектом, який виникає під час сприйняття віршованого тексту; ми враховуємо послідовність заданих співвіднесених уривків і передбачаємо їхні межі; підтвердження або не підтвердження цього очікування-бачення й відчувається як художній ефект. Зміст віршованого тексту потрапляє у свідомість читача немовби смисловими порціями, які зіставляються свідомістю. Коли ми читаємо вірші, то наприкінці кожного рядка пригадуємо кінцівки попередніх рядків, а на початку кожного рядка — початки попередніх. Тому межа (як віршів, так і типів культури) має й іншу функцію в просторі культури, вона не тільки роз’єднує, розмежовує, а й поєднує, сполучає.

Історія не знає таких культурних типів, які б тільки для себе і тільки з себе виробляли мистецькі первні свого життя. До того ж ми є свідками послідовного посилення, незважаючи на можливу національну, релігійну та станову ворожнечу, неусувного зв’язку різних типів культур, взаємного знання, якого не було в давнину та за Середньовіччя. Проте, навіть коли, за словами В. Соловйова, Європа або культурний світ справді обійматиме все населення земної кулі, в об’єднаному й умиротвореному людстві залишаться всі ті натуральні й закріплені історією градації та нюанси культурних цінностей, за допомогою яких має визначатися наше ставлення до різних народів.

Визнаймо також за В. Соловйовим рацію в тому, що інтереси національні (й інтереси певного соціального стану або партії) значно конкретніші, виразніші, ясніші, аніж інтереси всього культурночеторичного типу (24, 411). Водночас, якщо ми погодимося з тим, що без співвіднесення з релігійною системою орієнтирів культура залишається невизначеною й неактуалізованою (адже кожна традиційна культура, як буде показано нижче, ґрунтується на священному тексті), то аналіз релігійного має дати засновки типології культур і розуміння місця кожної в просторі та часі. Отже, найактуальнішим для аналізу реального історичного процесу буде врахування специфіки християнства та його різновидів: стародавнього християнства, православ’я, католицтва, протестантства, а також юдаїзму, ісламу, буддизму, брахманізму тощо.

Стосовно проблеми типологізації теорія культури дає нам урок радше релятивізму, ніж плюралізму, інакше кажучи, можливі різні відповіді: стадіальність чи полілінійність; синхронія чи діахронія; поверхневий чи глибинний рівень; внутрішнє чи зовнішнє. Тому часто-густо доводиться робити вибір між цими альтернативами.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія культури (Гатальська C.M.)