Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія культури (Гатальська C.M.) скачати онлайн-> 2.3 Тип культури як тип повсякденності

2.3 Тип культури як тип повсякденності



Тип культури визначається типом особистості й фіксується у типові світосприйняття та мислення кожного “сина свого сторіччя”. І хоча набір засадничих чинників людської психології, зокрема психології інтелекту, за всіх часів, мабуть, той самий, для культурфілософа, як і для історика, важливо, які з них і наскільки перетворюються в певну епоху з фактів психології на факти культури, наскільки вони “культивуються”. Адже кожна людина живе в певних умовах, оточена певними речами, підлягає певним звичкам традиціям. Прив’язаність до дому, побуту, його дрібниць, до тієї атмосфери, що створюється речами й перетворює їх із простої сукупності на близький душі й осмислений лад, становить життєве опертя. Формування цього комплексу забезпечує відчуття комфорту, прихистку, хатнього затишку. Одначе зв’язки між побутовою повсякденністю й динамікою культурно-історичного процесу, домислені послужливим розумуванням як нездоланно-незмінні, досить часто видаються сумно-сумнівними, оскільки існують не як даність, а як проблема.

Приступаючи до її розв’язання, необхідно чітко з’ясувати низку попередніх питань. Перше з них полягає в тому, чи дає щось філософії культури дослідження з історії повсякденності?

Коли йдеться про осмислення культури минулого, це означає, що загальні закономірності пізнаються глибше, якщо розглядаються, по-перше, у щільному зв’язку з їхнім реальним суб’єктом — живою людиною, і, по-друге, через її повсякденну діяльність, у всьому різноманітті й відчутності навколишніх умов. Зрозуміти історично конкретну людину, усвідомити внутрішні емоційно-психічні стимули її поведінки неможливо поза аналізом обставин, які щільно й непомітно оточують її, тобто, передовсім, поза традиціями повсякденного існування й певним чином організованого життєвого середовища.

Приміром, стадіально-типологічний погляд на феномен Середньовіччя, що дає змогу, як уже зазначалося, простежити певну ієрархічність в усіх сферах буттєвості, особливо яскраво виявить “людський” первень в житті середньовічного суспільства, коли врахує те, яку роль мали в ньому різного роду контактні групи з їхнім особливим, кажучи словами М. Блока і Л. Февра, “ментальним інструментарієм”. Дослідження ментальності (представниками французької “Школи анналів”, циклом праць А. Я. Гуревича та ін.) виявило, що Середньовіччя створило не тільки релігійно-філософський, а й речовий образ, свій тип повсякденності. Предметом дослідження за такого підходу стають не лише переживання відомих “історичних” осіб середньовічної Європи, а й буденна масова свідомість конкретно-реконструйованих історичних типів; не тільки література освічених станів (твори релігійно-дидактичного змісту з аскетичними настановами та християнськими алегоріями, рицарська лірика й рицарський роман із нормативними героями), але й посполита міська література (фабліо та шванки, повість про Райнеке-Лиса — як своєрідна компенсація слабких щодо сильних світу цього, міська поезія). До речі, подібний поділ на “високу” та “низьку” літературу простежується не лише у середньовічній Європі, а й, скажімо, на арабському Сході. У країнах ісламу вчені та освічені аматори письменства також складали трактати різноманітного наукового й філософського змісту та обмінювалися вишуканими посланнями, написаними ускладненою римованою прозою, а на зібраннях і бесідах полюбляли слухати оповідання з життя міського простолюду, народні сюжети, анекдоти та шахрайські новели. І хоча

арабська середньовічна міська новела незрівнянно барвистіша іі “шляхетніша”, ніж типологічно споріднені з нею грубуваті європейські фабліо та шванки, вона також не’ виходить за межі середньовічного мислення, тобто не виявляє ренесансного погляду на світ і людину. Як у європейських фабліо, в деяких оповіданнях “1001 ночі” ми бачимо культ спритного шахрая, невибагливого щодо вибору засобів і готового завжди використати людське невігластво у власних корисливих інтересах. Проте автори навіть і не намагаються навіяти читачеві думку, що подібна поведінка героя може бути морально виправдана несправедливістю, яка панує в суспільному житті, або нерозумністю суспільного устрою й тим самим “ушляхетнити” його поведінку, як це робили ренесансні автори. Автори новел не виробили поняття про характерне й психологічне; поведінка героїв є напередзаданою їхнім амплуа, дескриптивний елемент у зображенні комічного і прекрасного має нормативно-клішовапий характер. Середньовічна народна новелістика Європи та Сходу ще не знала про “внутрішнє життя” людини, інтерес до якого зафіксовано в новелі Відродження. Того, то О. М. Веселовський назвав “елементом особистісної рефлексії”, тобто прагнення людини зануритися в аналіз власних почуттів і переживань, тут зовсім немає.

Вивчення суто індивідуальних проявів культурної буттєвості в діяннях конкретних людей — нормальний елемент як прагматичної історії, так і — на вищому рівні розуміння — Geistesgeschichte, Kulturgeschichte, Kultu/’philosophy (історії духу, історії культури, філософії культури). Для останніх особливо важливо, що індивідуальний духовний досвід, моральнісні або поведінкові цінності не просто “відбивають” у собі історію, а що завдяки переломленню в суб’єкті різнорідних структур психіки, мови, логічного мислення, імагінації цей досвід опосередковує історію в актах людського водіння (водіння або позитивного, або негативного, тобто невоління, підневолення, приневолення). Себто він творить історію і культуру.

Отже, характеристика типу культури під кутом зору організації повсякденного життя в його реаліях та формах, передбачає звернення до феномену конкретної спільноти як справжнього смислотворчого первня людського буття, що наділяє сенсом цінності та ідеали. Повага до духу конкретних людських спільнот є найприкметнішою рисою архітектоніки теоретичних побудов багатьох найвідоміших сучасних мислителів. Наприклад, Е. Макіитайр, акцентуючи конкретні суспільні обставини “носіїв соціальної ідентичності”, вбачає одну з ключових відмінностей між культурами в тому, наскільки притаманні їй соціальні ролі є упізнаваними характерами, що є об’єктами шанобливого ставлення. “Що є специфічного у кожній культурі — це великою і значною мірою саме те, що є специфічне у властивому їй наборі провідних характерів. Так, культура вікторіанської Англії була почасти визначена характерами директора публічної школи, дослідника й інженера; культура ж Німеччини часів Вільгельма була подібно визначена такими характерами, як пруський офіцер, професор і соціал-демократ” (18, 47). Отже, характери окремої культури — це соціальні ролі, в яких виявлено культурний ідеал і моральні преференції певної культури. У сучасній культурі Макінтайр убачає морально визначальний характер передовсім ролі менеджера, в якій виявлено затирання відмінностей між маніпулятивними й неманіпулятивними соціальними стосунками.

Такий підхід до культурфілософського дослідження зумовлений духовною ситуацією й загальними закономірностями розвитку наукового пізнання, зокрема певними особливостями розвитку історичної науки наших днів. У процесі комплексних досліджень викристалізувався самий зміст поняття “повсякденність”. Воно охоплює все життєве середовище людини, сферу безпосереднього споживання, задоволення матеріальних і духовних потреб, пов’язані з цим звичаї, ритуали, форми поведінки, уявлення, навички свідомості. Підкоряючися загальним ціннісним настановам, “предметно-духовній тотальності” (Л. М. Баткін), повсякденність має, одначе, певну самостійність, вступаючи подекуди в суперечність з ідеологією й виявляючи надзвичайну сталість, “статичність”, “позачасовість” побутового. Особливо явним це є в періоди рецепції), коли з ідеологічних причин суспільство звертається до поглядів і цінностей або інших народів, або епох минулого (див.: 7).

Зміни в смаках поколінь щодо побутових речей завжди відбивали еволюцію ціннісних орієнтацій, суспільного самовідчуття. Вивчення культурно-історичних процесів через реалії повсякденного життя має стати справді плідним саме нині, коли речі, побут, матеріально-просторове середовище в культурному досвіді людства посідає значне місце. Не випадково вже починаючи з другої половини XIX ст. предметно-побутове оточення людини, сама побутова річ стає не тільки однією з найяскравіших соціокультурних характеристик людини, а й предметом філософського аналізу, проблемою часу. Поширювана привабливість легких і дешевих фабричних речей повернула привабливість, вагу і сенс речам мистецько-ремісничого виготовлення. Саме ця протилежність починає осмислюватися як найважливіша художньо-філософська проблема Б. Гусерлем і М. Гайдегером.

Нагальна потреба в збереженні сталості й цілісності “життє-світу” людини може слугувати поясненням підвищеної уваги феноменологічно орієнтованих досліджень, зокрема соціально-феноменологічного дослідження А. Шюца, до вивчення смислових структур повсякденної реальності. Природна настанова повсякденного життя була усвідомлена як той “життєсвіт”, те інтуїтивне середовище, що в його межах культура й суспільство переживаються в буденній свідомості людей, які живуть звичайним життям серед інших. Шюц заторкує цікавий аспект цієї теми, намагаючись раціоналізувати сутнісну структуру повсякденного життя, вдаючись до різних типізацій, що лежать в основі інтерсуб’єктивної взаємодії та наукового пізнання. Зокрема, описуючи сприйняття людиною інтерсуб’єктивного світу повсякденного життя, він звертає увагу на той типовий запас “наявного знання” (тобто набір значень, конституйованих у минулому, царину самоочевидного досвіду), який виступає як схема, що несе в собі відкритий горизонт усіх наших майбутніх переживань та інтерпретацій. Отже, повсякденний світ, кожний конкретний об’єкт, що потрапив у поле вибіркової активності нашої свідомості, сприймається передовсім у його типовості, виявляє свої індивідуальні риси в формі типовості. У разі підтвердження наших очікувань у реальному досвіді біографічно детермінованої ситуації зміст типового збагачується. У будь-який момент свого життя, за Шюцем, людина керується “наявним запасом знань”, що складається з низки типізацій повсякденного світу, себто накопичених “рецептів”. Кожний із моментів нашого досвіду — споконвіку типовий.

Світ повсякденного життя, буденний світ здорового глузду займає, за Шюцем, вище становище серед різних царин реальності, бо тільки в ньому стає можливою комунікація з іншими людьми. Але буденний світ є світ одвічно соціокультурний, і багато проблем, пов’язаних з інтерсуб’єктивністю символічних стосунків, започатковані саме в ньому, зумовлені ним і розв’язуються в ньому (29, 463).

Значний інтерес має концепція С. С. Аверинцева, в якій відмінності між трьома типами культур (Античність, Середньовіччя, Новий час) розрізняються через аналіз трихотомії смислових рівнів речі. Перший рівень: річ втягнена в причиново-наслідкові зв’язки з іншими речами всередині часового потоку. Настанова інтелекту в такому разі — спостереження зв’язку причин і наслідків. Другий рівень: річ можна розглядати як замкнену в собі самій структуру й форму, тобто як ейдос. Це феноменологічний рівень речі, її ейдетика. Такому рівню речей відповідає тип розумової активності, котрий можна назвати вбачанням (Аверинцевське рос: “усматриванием”) ейдетики. Третій рівень: увійдемо всередину речі ще глибше, туди, де річ просто є. Стосовно буття, взятого як “саме буття”, можлива лише одна гранично абстрактна настанова розуму — споглядання.

Три різні підходи до речей — явище загальнолюдське, вони взаємодоповнюються й взаємовідштовхуються. Домінування певного типу, проте, визначає відмінності між епохами. Так, новоєвропейська науковість із епохи раннього капіталізму принципово заснована на рішучій перевазі спостереження каузальних зв’язків. Осередком є експеримент, орієнтований на пізнання причин і наслідків (це слушно навіть для мистецтва). Домінантою античної культури є вбачання речей, байдуже до каузальності, але таке, що має ґрунтовний інтерес до форм речей, до ейдетики. Тому “видовищність” — домінанта античної культури на всіх щаблях — від адептів філософського умозріння до римського плебсу, який разом із хлібом вимагав “видовищ”. Криза античного світосприйняття рішуче зумовила спрямованість на те, що лежить по той бік форми та образу. Примат ретельно культивованого споглядання — один із найважливіших чинників своєрідності середньовічної культури.

Як напише в одній з останніх своїх статей “До методології гуманітарних наук” М. М. Бахтін, предмет гуманітарних наук — це виразне й промовисте буття. Фактично речовий бік культури становить інтерес для дослідника не сам по собі, а як смисловий контекст особи, що мислить, промовляє і діє. Завдання полягає в тому, щоб “примусити” заговорити це речове середовище, яке механічно впливає на особу, розкрити його зв’язок із ціннісними уявленнями певної доби.

Сьогодні під впливом кіно, телебачення, всіх масових візуальних засобів комунікації предметно-побутове середовище, гра його знакових смислів, породжувані ним роздуми та пристрасті стали одним із центральних елементів соціокультурного досвіду часу. Не залишає осторонь філософія культури й ті симптоми хвороби, які лежать безпосередньо в способі зв’язку людини з річчю в сучасній цивілізації, коли річ дедалі більше сприймається як полишена Богом, як усунена зі світу духовного. Звідси випливає переважання в сучасному світі споживацького й силового ставлення до природи, яке відбиває зсув, співвіднесений із релятивізацією та механізацією речі.

Гуманізм — це результат cultura апіті, турботливості душі, тобто такої культури, що знає, як дбати про речі світу, як зберігати, плекати й удосконалювати їх і захоплюватися ними.

Проте аналіз проблеми типологізації культури був би неповним без усвідомлення суті її цивілізаційної відмінності.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія культури (Гатальська C.M.)