Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія культури (Гатальська C.M.) скачати онлайн-> 3.4 Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

3.4 Постмодерн як епоха нового прояву Традиції



Щоб реконструювати “ситуацію Постмодерну”, звернімося до однієї з класифікацій домінантних нині “шкіл мислення”, які пропонують різні погляди на становище людини в ситуації сучасної культури. Р. Федема (38) розрізняє чотири таких школи: класичний модернізм, рефлексивний модернізм, неоконсерватизм і постмодернізм. Класичний модернізм асоціюється, передовсім, із ідеєю прогресу, що засвідчила прощання з Середньовіччям, постійне поновлення та зростання раціоналізації. Рефлексивному модернізмові також притаманна віра в можливості раціонального поступу суспільства, але його вирізняє прагнення переглянути ідеали класичного модернізму, враховуючи критику здеградованих форм сучасної культури та “західно-центричності” модерного розвитку. Неоконсерватизм, надаючи великого значення релігії та родині, орієнтований радше на збереження традицій, аніж на поновлення їх. Постмодернізм, виступаючи з критикою модерного мислення, протиставляє уніфікаційним ідеям модернізму та консерватизму, прогресу та універсальності людської історії ідеал плюралістичної культури, яка поділяється на безліч неспівмірних та самодостатніх етнічних субкультур.

Чи не несе з собою епоха постмодерну з її тотальною деконструкцією “загибель Традиції”, а отже — й трагічне переродження культури?

Зокрема В. Бичков та Л. Бичкова висловлюють інтуїтивне припущення: XX ст. було останнім сторіччям великої культури й, водночас, першим сторіччям перехідного періоду (що називають ПОСТ-культурою) до чогось принципово іншого, ніж досі відомі культури. ПОСТ-культура визначається як культурна діяльність (включаючи її наслідки) людей, що свідомо відмовились від Духу і що трагічніше, покинутих Духом. Це “культура” з порожнім центром, оболонка культури, під якою — порожнеча (див.: Бычков В., Бычкова Л. XX ст.: предельные метаморфозы культуры // Полигнозис. — 2000. — № 2. — С. 63—76; № 3. — С. 67—85). До речі запроваджене В. Бичковим поняття ПОСТ закріплене в такому графічному вигляді для посилення візуальної семантики терміна.

Повноцінна традиція, як ми з’ясували, це не засушена спадщина, що передається від покоління до покоління по історичній “горизонталі”, вона завжди починається з “вертикалі” — власне того архетипного, яке пізнається інтуїтивно й поза будь-якими нашаруваннями часу, оскільки належить не минулому, а вічності. Така традиція не потребує консерватизму, хоча в певні кризові моменти історії, коли усвідомлення вічної природи традиції занепадає, консерватори вдаються до реставрації якоїсь замшілої архаїки й виникають різні підробки під традицію. Традиція виступає водночас і духом радикального оновлення. Однак новизна в ній має не часовий, а онтологічний характер і пов’язана не з поступовим удосконаленням чогось минущого, а зі ствердженням абсолютної досконалості (що чітко виявлено в народженні Нового Заповіту — і нової людини — зі Старого Заповіту). Усі найважливіші культурні звершення в історії є витвором таких “нових людей”, що подолали свою “стару” тварну природу.

В епоху постмодерну традиція не “вмирає”, відмирають лише її старі, тимчасові форми. Саме вони піддаються тотальній деконструкції. Але саму традицію деконструювати неможливо — адже для профанів її немає.

Тут постає необхідність з’ясувати: що є “постмодерн”? Існує надто багато найрізноманітніших визначень, тому подивимося, з чим це слово зазвичай асоціюється в культурній свідомості. Ми побачимо щонайменше два контексти, які в чомусь перетинаються, але все-таки зберігають певну дистанцію. Перший, “елітарний” — це філософські постструктуралістські студії, уособлені іменами М. Фуко, Ж. Дельоза, Р. Варта, Ж. Деріди, відомі своєю семіотичною скрупульозністю та іншими інтелектуальними навертами, “складками” тощо. “Твори постмодерну побудовані в насиченому літературному просторі, вони незрозумілі поза великим літературним оточенням, сповнені натяків на нього й прихованого цитування, а нерідко й непомітних для непосвяченого фальсифікацій, тим самим іронічні за своєю побудовою” (21). Постмодернізм вирізняє специфічний зсув у стосунках із готовими, чужими текстами, скептицизм щодо новизни, вміння перекодувати один символ на інший. Другий контекст — “масовий”, точніше маскультурний, із його тотальною десублімацією всіх “піднесених ідеалів”, бунтом проти принципу ієрархії, спорідненістю з калейдоскопічним образним світом сучасних мас-медіа.

Водночас європейські аналітики мислять і зовсім іншими категоріями й масштабами: постмодерн, висновує П. Козловські, відновлює в-пам’яті той факт, що культура та суспільство завжди мають релігійний вимір. Тому він тяжіє до Середньовіччя й водночас протистоїть молодогегельянському “проекту модерну” (13).

Цей несподіваний висновок сучасного німецького філософа підтверджує наявність третього, парадоксального, але водночас і найочевиднішого потрактування постмодерну – етимологічного. Постмодерн у цьому ракурсі є не якийсь черговий “художній стиль”, а загальна назва зовсім нової доби, що настає після модерну, після “сучасності” в її кризовому аспекті. Отже, це є “пошукове поняття”, яке структурує проблему й призначене аналізувати те, що відрізняє нашу епоху від епохи модерну. Сама ця назва, яку визначає не щось конкретне, а лише оте “після”, ховає безодню невизначеності. Саме тому постмодерн може стати добою нового прояву традиції, звільненої від модерністських пут.

Епоха Модерну (європейський Новий час) почалася у XVII ст. зі ствердженням нової віри — віри в автономний розум і прогрес, що призвела до панування природознавства, техніки, промисловості й демократії, а також до процесу секуляризації. Ставиться знак “дорівнює” між традицією й архаїзмом і консерватизмом; матеріалістичне “царство кількості” (“постав” у термінології М. Гайдегера) витісняє зі свідомості доби Модерну всі духовні, якісні, “незлічені” аспекти буття. Саме буття було тотально класифіковане, а жива, органічна взаємодія всередині нього заступається насильницькою легітимацією штучного “консенсусу” — абстрактного, позбавленого життя й рівновіддаленого від носіїв суб’єктивної волі. Суспільну свідомість цілої доби охоплює процес внутрішньої рефлексії культури, що називається Просвітництвом.

Та чи не є Просвітництво структурним моментом історичного розвитку взагалі? В. Ґьосле в праці “Істина та історія” тлумачить феномен Просвітництва як конструктивний момент різних циклів^ із яких складається історія думки: грецька софістика, елліністично-римський скептицизм, середньовічний номіналізм, новоєвропейське просвітництво та різноманітні сучасні крититичні теорії. Всі вони — вираз фази заперечення, спрямування суб’єктивної рефлексії супроти влади традиції, звичаїв, релігії. За таких кризових фаз культура змушена звертатися до фундаментального осмислення самої себе.

Самокритика модерної критики відбувається нині під гаслом “діалектики просвітництва” (М. Горкгаймер — Т. В. Адорно).

у межах такого підходу до теми йдеться про те, щоб показати: окреслена Просвітництвом раціональність сама перебуває в небезпеці, перетворюючись на ірраціональність. Адже якщо людина намагається все раціонально пояснити, організувати й запланувати, то мусить зважати на те, що зрештою її саму буде якимось чином заплановано й вона зазнає маніпуляцій.

Як позначення епохи поняття “постмодерн” з’явилося під час Першої світової війни. Зокрема А. Тойнбі вжив його для ідентифікації сучасної епохи в західноєвропейській культурі, яка, на його думку, почалася ще до війни. До ознак, які свідчили б про радикальний соціально-культурний злам, про епохальну зміну парадигм, належить, передовсім, заміна властивого модерну європоцентризму глобальним поліцентризмом постмодерну, а також уперше постала можливість саморуйнування людства. Найцікавішим у культурній ситуації постмодерну є визнання тотальної вичерпаності раціоналістичних основ модерну, його класифікаційних схем і вільна, творча гра з тим, у чому модерністська свідомість убачала свій “сенс”.

З погляду поінформованого спостерігача, постмодерн виконує місію, зворотну модернові, — він затирає його штучні класифікації, чим створює можливості для нового відкриття онтології. Адже постмодерн — це не якесь “майбутнє” щодо модерну, а його зупинка, його “перекидання” самого себе. у ситуації “кінця історії” всі стилі, жанри, ідеї тощо існують синхронно, й тому постмодерн розгортається як культура сьогодення. Це, звичайно, спричинює “усезмішання”, зате рятує від доконечності підпорядкування якимось модерністським кліше чи табу.

Навіть якщо ми можемо доволі впевнено визначити, що постмодерн тотально стирає межі між філософією, літературою, релігією, наукою та політикою, — це є, за визначенням Ж. Ф. Ліотара, реалізація загальності, побудова такої соціокультурної спільності, в лоні якої всі елементи повсякденного життя та мислення знайдуть своє місце як у певному органічному цілому (17). І всі спроби чимось обмежити цю “загальність” демонструють лише те, що дехто ще просто “не доріс” до постмодерну. Отже, в добу постмодерну певні загальновизнані культурні та ідеологічні межі поступаються місцем органічно цілісним, “безмежним” особистостям. А розбіжності залишаються лише в екзистенційних глибинах їхньої своєрідності.

Як стильова течія постмодерн пустив глибоке коріння. Отже, якщо ми погоджуємося з Р. Рорті, який убачає професійну функцію філософів у тому, щоб бути чесними посередниками між поколіннями, між сферами культурної активності й між традиціями, то маємо прийняти й плюралізм, і естетичне чуття, і все-прийняття (без розрізнення раніше несумісних знакових систем) постмодернізму. Адже якщо культура буде тлумачити свою власну ситуацію як занепад, вона справді не уникне кризи ідентичності. А раціональний пошук культурної ідентичності вимагає орієнтації на універсальні ідеї. у такому розумінні постмодерн раціональний і водночас ірраціональний, а, отже, в ньому доконечно мають бути й елементи понад-раціонального, інтуїтивного, а це стосується традиції безпосередньо.

То чим забезпечується існування традиції як зміни всіх змін, незмінної у своєму невгамовному оновленні, як чинника “духовного збирання людини”? Гадаємо, що традиції закладають у плинний історико-культурний ґрунт свою розумну сутність завдяки наявності в них певного етико-міфічного осередка, про що йтиметься в наступному розділі.

Контрольні запитання та завдання

1.Яке значення має концепція архетипів для культурфілософського дослідження?

2. Проаналізуйте та порівняйте синонімічні терміни: “архетип”, “універсалія”, “інваріант”.

3. Чи можна розуміти традицію як протилежність розумній волі?

4. В чому полягає специфіка традиційної культури?

5. Чи має сенс раціоналізація традиції?

6. Як Ви розумієте тезу Г. Г. Гадамера “традиція є форма авторитету”?

7. Порівняйте феномени класичного, канонічного та хрестоматійного.

8. Чи потребує дослідження традиції “вживання” та “дистанціювання”?

9. У чому суть протиставлення концепту “розрив” концептові “традиція”?

10. Проаналізуйте культурогенний ресурс традиції розриву з традицією та традиції повернення до традиції.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Аверинцев С. С. “Аналитическая психология” К.-Г. Юнга и закономерности творческой фантазии // Вопросы литературы. 1970. № 3.

2. Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М., 1996.

3. Арендт X. Між минулим і майбутнім. — К., 2002.

4. Барт Р. Нулевая степень письма // Французская семиотика: от структурализма к постструктурализму. — М., 2000.

5. Библер В. С. На гранях логики культуры. М., 1997.

6. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV— XVIII ст. Т. 1. Структури повсякденності: можливе і неможливе. — К., 1995.

7. Бубер М. Перводистанция и отношение // Лабиринт. Л.; Свердловск, 1991. № 2. Визгни В. П. Культура сегодня: ситуация распутья // От философии жизни к философии культуры. — СПб., 2001.

9. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ // Ермоленко А. М. Комунікативна практична філософія. – К., 1999.

10. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. Основи философской герменевтики. — М., 1988.

11. Гуссерль / Деррида. Начала геометрии. — М., 1966 // Делез Ж. Различие и повторение. М., 1998.

12. Иванов В. В., Топоров В. Н. Инвариант и трансформации в мифологических и фольклорных текстах // Типологические исследования по фольклору. — М., 1975.

13. Козловски П. Культура постмодерна. — М., 1997.

14. Кримський С. Б. Архетипи української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. 36. наук, праць. — К., 1996.

15. Кримський С. Б. Національні архетипи, або Про те, до чого ми належимо назавжди // Католицький щорічник. — К.: KM Academia, 1996.

16. Кюнг Г. Религия на переломе времен: О соотношении модерна и постмодерна // Arbor Mundi. Вып. 2. — М., 1993.

17. Jliomap Ж.-Ф. Ситуація постмодерну // Філос. і соц. думка. — 1995. № 5—6.

18. Макінтайр Е. Після чесноти. Дослідження з теорії моралі. — К., 2002.

19. Малявин В. В. Мифология и традиция постмодернизма. //Логос. Кн. 1. Разум. Духовность. Традиция. — Л., 1991.

20. Михайлов А. В. Языки культуры. — М., 1997.

21. Попович М. Модерн і постмодерн: філософія і політика //Дух і Літера. № 9—10. К., 2002.

22. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 2. — К., 1994.

23. Рікер П. Інтелектуальна автобіографія. — К., 2002

24. Семенцов В. С. Проблема трансляции традиционной культуры… //Восток—Запад. — M., 1988.

25. Стиль и традиция в развитии культуры. — Л., 1989.

26. Традиция в истории культуры. — М., 1978.

27. Фуко М. Ницше, генеалогия, история // Философия эпохи постмодерна. — Минск, 1996.

28. Фуко М. Слова и веши. Археология гуманитарных наук. — М., 1977.

29. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX—XX вв. — М., 1987.

30. Шацкий Е. Утопия и традиция. — М., 1990.

31. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом. — М., 2004.

32. Эко У. Инновация и повторение // Философия эпохи постмодерна. — Минск, 1996.

33. Элиаде М. Миф о вечном возвращении. Архетипы и повторяемость. – СПб., 1998.

34. Элиот Т. Традиция и индивидуальный талант // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX—XX вв. — M., 1987.

35. Эрн В. Ф. Борьба за Логос // Эрн В. Ф. Соч. – M., 1991.

36. Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991.

37. Яус X. Р. История литературы как вызов литературной теории // Новое литературное обозрение. 1995. № 12.

38. Feddema R. Emancipation, modern Development and Action Research // The Complcity of Relationships in Action Research. — Tilburg, 1998. – P. 175-194.

39. Ricoeur P. La mйmoire, l’histoire, l’oubli // Seuil P. L’ordre philosophique, 2000.

40. Ricoeur P. Temps et Rйcit. — T. 3. — Paris: Ed. Du Seul, 1985.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія культури (Гатальська C.M.)