Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія культури (Гатальська C.M.) скачати онлайн-> 6. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ

6. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ


“Культура в своєму первинному сенсі діалогічна”

(К. Ясперс)

Протистояння двох типів філософування, що виникло в 20-ті роки минулого століття й продовжується досі, — філософії трансценденталізму та діалогічної філософії — стосується не лише загальнофілософських і гносеологічних питань, а й знайшло вираження в альтернативності двох філософських концепцій культури. Якщо трансцендентальна філософія, представлена у XX ст. в неокантіанстві Марбурзької й Бадснської шкіл (П. Наторп, Г. Віндельбанд, Г. Рікерт, що розгорнули аксіологічний підхід до культури), у філософії символічних форм Е. Касирера, в трансцендентальній феноменології Е. Гусерля, виходила з припущення про єдиний гомогенний суб’єкт знання й пізнання в усій його соціокультурній визначеності, то діалогічна філософія робить акцент на гетерогенності суб’єкта пізнання й первинності взаємодії, що досягається в діалозі особистостей, свідомостей, культур.

У полеміці з трансценденталізмом діалогічна філософія мала союзників: зокрема, герменевтику В. Дільтея та філософію життя Ґ. Зімеля. Можна пригадати також критику неокантіанського трансценденталізму П. Флоренським чи В. Ер 11 ом (котрий наголошував, що культура — це “між-психічне” явище).

В. Ерн критикує Рікерта, Віндельбанда та інших “культурних” філософів Заходу, що стверджували “музейне” розуміння культури як чогось абстрактного: “Кантіанство, — пише він, — із трансцендентальною готовністю будує музеї-гробниці для тіла культури й складає каталоги цінностей, які зазіхають на душу культури” (Ерн В. Борьба за Логос. Культурное непонимание // Ерн В. Ф. Соч. — М„ 1991. — С. 126).

Пошук структур спілкування, аналіз форм міжособистісної взаємодії — ось що передусім вирізняє діалогічну філософію в її інтерпретації культури. У понятті діалогу, яке колись застосовувалося лише до мовленнєвої поведінки, XX ст. побачило фундаментальний принцип зв’язку людини з іншими людьми, світом, Богом. Тому подальший аналіз культури як предмету філософського осмислення сьогодні неможливий (з огляду на той комунікативний поворот, що відбувся у філософській думці, на дослідження культури як події зустрічі “Я і Ти”, взаємин з “Іншим” М. Бубера, М. Бахтіна, О. Розенштока-Хюсі, К. Ясперса, Е. Левінаса, П. Рікера та ін.) поза усвідомленням буття культури як порівняння та внутрішнього діалогізму її розвитку.

Діалог, як зазначає П. Козловські, є щось більше, ніж відповіді на зразок: “так”, “ні”. Він є предмет розмови, де порівнюються сили співрозмовників. Сенс відчувань виходить за межі мовних об’єктивацій, повідомлень чи інформації. Тілесність людини та фізична тілесність речей трансцендентує інформаційно-технічні стосунки між тими, хто сприймає інформацію, та її носіями. Досвід дійсності, який дає діалог, набагато ширший та відкриті-ший за досвід простого повідомлення (18, 258).

Отже, тут ідеться не про діалог як обмін репліками, з якого “загальнолюдське неминуче зникає разом із невербальною підосновою, що рідко присутня в спілкуванні двох і більше людей, і, тим паче, непомітна “третьому” (спостерігачеві)” (26, 75). Ми матимемо на увазі діалог як взаємопроникнення смислів, природжених людині й відтворюваних культурою в різноманітних формах. На це вказує вже семантична структура грецького діакоуос, де Хоуоо, як відомо, означає слово, мовлення, смисл, бі — подвійний, двічі (звідси часто виникає неадекватне розуміння діалогу як спілкування лише двох співрозмовників), але ж біа — це наскрізний рух, проникнення. Отже, ми не ставимо за мету реконструювати соціально-культурний зв’язок на підставі лише діадичного діалогічного мислення. “Множинність, — твердить П. Рікер, проголошуючи “слово на захист аноніма”, — включає третіх, які ніколи

не стануть конкретними особами. Це включення третього, у свою чергу не слід обмежувати миттєвим аспектом бажання діяти разом, воно повинно мати певну тривалість у часі” (23, 234).

Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є, кажучи словами Дж. Г. Міда, ”значущі інші” (кожний із тих, хто є для нас “значущим”), де є контакт із узвичаєними інтерсуб’єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія культури (Гатальська C.M.)