Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> 1.4.1.4. Історія як хронологічна послідовність подій та історія як культура

1.4.1.4. Історія як хронологічна послідовність подій та історія як культура



Ще один цінний урок, який з цього приводу можна взяти у Гегеля, полягає в тому, що історію не можна зводити лише до емпіричної, подієвої, минущої, зовнішньої, тобто хронологічної послідовності явищ і процесів, описаної в термінах фізичного часу і такої, що поділяється на минуле, сучасне та майбутнє. Така історія, безумовно, теж характеризує людство, його суспільства, держави, цивілізації, народи, спільноти та й окремих людей. Однак це лише поверховий шар історичного розвитку людського суспільства, в рамках якого людство постає як частина природи. Тому й історія людства в даному разі теж розглядається “натуралістично”, з виявленням тенденцій і закономірностей, спільних у нього з природою. Саме, і тільки в цьому ракурсі історію визначає насамперед плинність, незворотний перебіг подій з майбутнього через сучасне у минуле.

Однак, якщо людську історію розглядати не як частину природи, а саме, і тільки під тим кутом зору, під яким вона постає не природою, а отже, культурою, то тут втрачають свою владу і однолінійний, незворотний, одноманітний фізичний час і значною мірою — поділ на минуле, сучасне й майбутнє. Історичний світ культури постає як органічна цілісність, як жива єдність, що забезпечується через споконвічне й вічне не тільки творення, а й відтворення невмирущих загальнолюдських цінностей і архетипів — інваріантних для зовнішньої історії. Останні відіграють роль метаісторичних, глибинно історичних структур людського буття, що проходять крізь усі шари індивідуального, спільнотного, етнічного, суспільного, культурного й ци-вілізаційного історичного існування, задаючи (вже як похідні й відносні) горизонти минулого, сучасного та майбутнього. У цьому плані архетипи постають і в значенні своєрідних інваріантних символічних зразків і водночас смислових силових осей історії, за якими орієнтуються, реалізуючись, історичні події, процеси та явища. Інакше кажучи, — функцію духовних засад історичного смислотворення, безперервного надавання людиною смислу як усьому розмаїттю історичних предметів, процесів і явищ, так і самому історичному процесові як цілому, в чому, власне, й полягає раціональна постановка й вирішення питання про сенс історії. Як доречно зазначає К. Поппер, ми маємо шукати собі виправдання у нашій роботі, в тому, що ми робимо самі, а не у фіктивному “сенсі історії”. “Історія не має сенсу”78, — твердить Поппер, і з цією тезою можна погодитись, бо історія не може існувати сама по собі, як зовсім осібний щодо людей самостійний суб’єкт із своїм власним сенсом, який цей суб’єкт продукує й реалізує. У такому розумінні історія справді сенсу не має. З цього, звичайно, як застерігає Поппер, не випливає, що ми здатні тільки з жахом дивитися на історію політичної влади, або ж що ми маємо сприймати її як злий жарт. Адже ми можемо тлумачити історію, виходячи з тих питань, які прагнемо вирішити на сучасному етапі, — боротьби за відкрите суспільство, за владу розуму, справедливість тощо і крізь їх призму розв’язувати проблему сенсу історії. “Хоча історія не має мети, — зазначає мислитель, — ми можемо нав’язати їй власні цілі, й хоч вона не має смислу, ми можемо надати їй смисл”79. Надається ж смисл історії людиною якраз за допомогою її духовних здібностей, через відтворення стійких і часто-густо неусвідомлюва-них надіндивідуальних цінностей та структур як основних щаблів залучення індивіда до рівня сучасної суспільної життєдіяльності в ході формування його світогляду.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)