Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> 2.3.2.1. Історіософія та історична наука: версія Ріккерта

2.3.2.1. Історіософія та історична наука: версія Ріккерта



Цю специфічність філософії історії щодо історичної науки у зображенні реального історичного процесу загалом непогано, щоправда з позицій свого, індивідуалізуючо-ціннісного підходу, охарактеризував Генріх Ріккерт. “Само собою зрозуміло, — писав він, — що, оскільки йдеться про історичні факти, вона (філософія історії. — І.Б.) завжди має спиратися на емпіричну історичну науку, підлягаючи в цьому, безумовно, її авторитету. Незважаючи, однак, на це, в усіх суто історичних працях, включаючи й найобширніші, вона може бачити лише матеріал, котрий вона опрацьовує своєрідним систематичним чином. Приступити до цієї обробки вона може, звісно, лише більш чи менш розв’язавши своє завдання як наука про принципи. Маючи ж, хоча б у най-загал ьніших рисах, критично обгрунтовану систему культурних цінностей у зазначеному сенсі, вона може взятися до певного систематичного розуміння також і змісту історії. При цьому, щоправда, вона не будує системи загальних понять, як це робить генералізуюча наука, зате систематичним чином відмежовує й почленовує історичний універсум”51.

В цілому Ріккерт добре демонструє відмінність філософсько-історичного та спепДально-іоторичного підходів. Однак деякі корективи все ж необхідні. По-перше, дослідник помилявся, вважаючи, що філософія історії не будує, на противагу історичній науці — на рівні загальноісторичної теорії, системи загальних понять. Переконливим свідченням хибності цієї тези Ріккерта є хоча б його власна філософія історії, яка, безумовно, становить собою, як і будь-яке інше філософсько-історичне вчення, певну систему загальних понять.

По-друге, онтологічним предметом філософії історії постає історичний світ як щось всеосяжне, а тому єдине й одне. “Під історичним універсумом, однак, яким би не було невизначеним це поняття, — доводив Ріккерт, — слід в усякому випадку розуміти найобширніше історичне ціле, яке тільки можна мислити, а, отже, щось таке, що за своїм поняттям вже є чимось одиничним та індивідуальним, причому об’єкти спеціальних історичних досліджень мають бути індивідуальними членами цього цілого. Крім того, принципи історії покликані поставати разом з тим принципами єдності цього універсуму”55.

Ріккерт цілком має рацію, стверджуючи, що онтологічний предмет філософії історії, або, інакше кажучи, предмет історіософії, має універсумну природу. Але звідси зовсім не випливає, що можна вести мову лише про один такий предмет через його всеосяжність як найобширнішого, всеохоплюючого індивіда. Або ж, у кращому випадку, — про “одиничний та індивідуальний ряд розвитку, членами котрого є такі самі індивіди”56.

Ріккерт припускається тут похибки через те, що трактує всеосяжність у такому самому екстенсивному сенсі, як і історики, яких він, до речі, за це звинувачує в обмеженості. Насправді ж всеосяжність історичного універсуму зумовлюється не тим, що він уособлює фізично увесь Всесвіт, а тим, що він сприймається як історичний світ, універсум, крізь призму співвідношення “людина — історія”. Для людей, що представляють певну історичну культуру чи цивілізацію, певне суспільство чи народ, кожне з цих соціокультурних формувань є всеосяжним історичним універсумом. І в певному сенсі це справді так через самоцентрованість, доцентровість подібних формувань, їх монад-ну природу, в результаті чого кожна культура, цивілізація, формація тощо розглядає себе як історичний світ у цілому чи принаймні центр такого світу.

Своєрідність історіософського підходу щодо спеціально-історичного виявляється у цьому випадку в тому, що він не обмежується розглядом того чи іншого з означених утворень як самодостатнього предмета, об’єктним чином, а з’ясовує його особливості в системі суб’єкт-об’єктних координат. Зокрема, через з’ясування відмінностей ставлення до тієї чи іншої історичної цілісності двох різних суб’єктів: людей, що жили в той самий час і сукупністю взаємин між собою утворювали означену цілісність, та сучасних дослідників, що розкривають історичну самобутність цієї цілісності. За такого підходу й виявляється, що в аспекті “в собі”, для тогочасних людей, певна цілісність постає як історичний універсум у цілому, весь світ їх історичного буття, якою б малою ця цілісність не була. Скажімо, для стародавніх часів, що передували соціальній диференціації суспільства, таким світом, цілим історичним універсумом, була община, для стародавніх греків класичного періоду — поліс, а пізніше — ойкумена, тобто мережа таких полісів. Для нас же ці утворення роль універсуму, всього світу історії аж ніяк не виконують. Лише з переходом до промислового, індустріального суспільства те, що сприймається сучасниками як історичний універсум загалом, всесвітня історія як ціле й справді сягає такого ступеня загальності. У цьому сенсі можна погодитися з відомою тезою про те, що “всесвітня історія існувала не завжди; історія як всесвітня історія — результат”57. Подібного чіткого формулювання наведена вище думка Маркса набула лише в кінці 50-х років XIX ст. Однак сама ця ідея виникла у Маркса та Енгельса значно раніше, ще у першій половині XIX ст. Вже у “Німецькій ідеології” вони зазначали: “Чим ширшими стають в ході цього розвитку окремі впливаючі одно на одного кола, чим далі йде знищення первісної замкнутості окремих національностей завдяки удосконаленому способові виробництва, спілкуванню і в силу цього поділові праці між різними націями, що стихійно розвинувся, тим у все більшій мірі історія стає всесвітньою історією”58. Всесвітня історія стає такою, коли окремі історичні цілісності з архіпелагу ізольованих островів людської культури утворюють певну спільноту, пов’язуються мережею тісних взаємозв’язків і перетворюються на своєрідні вузли єдиної культурно-історичної системи.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)