Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> 3.5.1.1. Наукоцентричність духу тогочасної епохи

3.5.1.1. Наукоцентричність духу тогочасної епохи



Зазначимо, що на середину XIX ст. прагнення мислителів перейти від усіх попередніх філософських концепцій історії як донаукових до принципово інших як справді і єдино наукових стало своєрідним виявом “духу того часу”. Доказом цього є хоча б те, що даний дух з не меншою чіткістю і значущістю виявився, зокрема, у тому, що у той самий період і в такому самому ідейному руслі розробляються представниками “першого позитивізму” — Огюстом Контом і Гербертом Спенсером — “позитивні” (що також претендують на справжню науковість) версії трактування історичної дійсності. І певною мірою можна погодитися з тим, що завдяки зусиллям цих трьох мислителів — К. Маркса, О. Конта і Г. Спенсера — справді відбувся своєрідний якісний стрибок у царині філософсько-історичного пізнання. Але не від донаукового рівня до рівня наукового, як вважали вони самі, а від емпіричного рівня до рівня теоретичного. Цей перехід не означав до того ж, що осмислення історичного процесу втрачає взагалі свій філософський характер і набуває статусу суто наукового, досягає рівня науки, котра цими мислителями витлумачується як найвищий і найадекватніший з можливих рівнів людського пізнання взагалі.

Названі мислителі вперше відкривали (і не тільки для себе, а й значною мірою для суспільства) ту справді властиву філософії історії особливість, за якою вона, з одного боку, має дотримуватися низки вимог, характерних для наукового пізнання; з іншого ж — не може зводитися до рангу однієї з систем знання, що повністю входить у відомство науки. Однак, роблячи це відкриття, вони помітили означену обставину переважно лише під одним кутом зору, коли на перший план виступає саме (і тільки) спільність філософсько-історичного та наукового осягнення реальності.

Варто наголосити, що філософії історії, особливо на її високій стадії розвитку, справді притаманні чисельні риси, що споріднюють її з наукою. Філософія історії обов’язково має спиратися на досвід розвитку наукового пізнання, і в цьому плані намагання жорстко відокремити філософсько-історичне пізнання від наукового не тільки безперспективні, а й шкідливі, оскільки позбавляють філософське осмислення історії справді потужного пізнавального інструментарію, створеного наукою у процесі її історичного розвитку. Крім того, філософію історії єднає з наукою ще й те, що вона також нагромаджує, передає і збагачує свої досягнення за допомогою понять і гіпотез, концепцій і теорій. Вона, як і наука, прагне охарактеризувати свій предмет не спорадично, епізодично і фрагментарно, а системно; виразити в адекватній формі не тільки й не стільки поверхневий, подієвий, а й насамперед глибинний, сутнісний шар історичної реальності; ставить своїм завданням отримати істинне і доказове знання про цю реальність. Однак за своїми предметом і характером знань філософія історії, як уже говорилося, водночас істотно відрізняється від науки. Цей момент залишився і для Маркса, і для засновників позитивізму принаймні на другому плані, якщо взагалі не “за спиною їх свідомості”.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)