Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> 5.1.4.8. Поліморфізм постіндустріальної трансформації цивілізацій

5.1.4.8. Поліморфізм постіндустріальної трансформації цивілізацій



Варто, мабуть, у зв’язку 8 цим наголосити, що започаткований десь з середини нашого століття перехід від індустріальних цивілізацій до постіндустріальної пов’язаний аж ніяк не тільки із західною цивілізацією. Принаймні рівноправними учасниками цього процесу виступають і представники інших авангардних осередків сучасного світового цивілізаційного архіпелагу.

Ідеологи західної цивілізації ще в 70-х роках проголосили, що вона вже входить в епоху постіндустріальну, а у 80-х, — що майбутньою перспективою є інформаційне суспільство або ж глобальна електронна цивілізація. Відмітною рисою цієї ідеології є й те, що вона розглядає вже техногенну, а тим більше — постіндустріальну, цивілізацію як, по-перше, планетарну, світову; по-друге — як результат вестернізації. Доводиться констатувати, що перша теза відгонить утопізмом, а друга Європо- чи Заходоцентризмом. Застережемо — обидві тези висловлюються, найчастіше одночасно, як двоєдина характеристика сучасного цивілізаційного процесу.

Розглянемо їх дещо докладніше. Якщо йдеться про сучасний стан речей, то слід визнати, що твердження про техногенну цивілізацію як продукт вестернізації сьогодні безапеляційніше висловлюється, як це не парадоксально, не “споконвічними” представниками західноєвропейської культури, а її неофітами, зокрема російськими філософами. ”Що ж стосується суспільства, означуваного розпливчатим поняттям “західна цивілізація”, — пише, наприклад, B.C. Стьопін, — то це особливий тип соціального розвитку і особливий тип суспільства, котрий виник спочатку в європейському регіоні внаслідок ряду мутацій традиційних культур, а далі почав здійснювати свою експансію на весь світ. Я позначаю цей тип суспільства як техногенну цивілізацію”18 . За такого підходу техногенна цивілізація започатковує свій власний розвиток з XVIII ст., коли закладається, на думку B.C. Стьо-піна, культурна матриця цієї цивілізації і вона проходить три основні стадії: передіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну19.

Найважливішою підвалиною життєдіяльності техногенної цивілізації постає у такому зрізі передусім розвиток техніки, технології, причому не тільки шляхом стихійного перебігу інноваційних процесів у сфері самого виробництва, а й за рахунок генерації все нових знань і їх запровадження у техніко-технологічні процеси. Тому техногенному типу цивілізації властиве прискорене перетворення природного середовища, предметного світу людини, що й собі зумовлює активні трансформації соціальних відносин, форм діяльності, спілкування і типів осіб та спільнот. Техногенна цивілізація дуже експансивна. Однак B.C. Стьопін навіть цю, справді надто високу експансивність, на наш погляд, перебільшує, вважаючи техногенну цивілізацію не просто експансивною, а вкрай агресивною і, стверджуючи, що вона пригнічує, підпорядковує, перетравлює, буквально поглинає традиційні суспільства та їхні культури. Процес цей сьогодні, на його думку, йде по всьому світу, призводить до зіткнення техногенної цивілізації і традиційних та (або) загибелі останніх, знищення не тільки багатьох культурних традицій, а й цілих культур як самобутніх органічних утворень. Або ж витісняє традиційні культури на периферію всесвітньої історії чи радикально трансформує їх, якщо традиційні суспільства стають на шлях модернізації та техногенного розвитку. У цьому разі традиційні культури якщо і зберігаються, то лише у вигляді уламків або ж історичних рудиментів. Такі процеси, на думку Стьопіна, відбулися чи тривають з традиційними культурами східних країн, що здійснили індустріальний розвиток, у народів Південної Америки та Африки, які обрали шлях модернізації. Скрізь у цих випадках культурна матриця техногенної цивілізації розглядається як визначальний чинник трансформації традиційних культур, перетворення їх традиційних смисложиттєвих установок та заміни їх іншими, новими світоглядними домінантами20.

Дослідник виділяє й аналізує чотири такі домінанти, глибинні світоглядні підвалини, що, з його погляду, стимулювали успіхи техногенної цивілізації у техніко-технологічних інноваціях, у поліпшенні способу життя людей, в її переможній ході по всій планеті21.

1. Принцип перетворюючої дії, або ідея активного перетворення світу і підкорення людиною природи як домінанта у культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її існування, впритул до нашого часу. Ця ідея тлумачиться як найважливіша складова “генетичного коду”, який визначив саме існування й еволюцію техногенних суспільств.

2. Розуміння природи як впорядкованого, закономірно влаштованого поля, в якому розумна істота, що пізнана закони природи, здатна проявити свою владу над зовнішніми процесами, явищами і предметами, поставити їх під контроль. Саме на цій парадигмі засновані всі комуністичні утопії, що змальовують комунізм як суспільство невпинного споживання, дедалі повнішого, вичерпного задоволення нових і нових потреб.

3. Парадигма влади, сили і панування над природними та соціальними умовами на основі не особистої, а речової залежності, тобто при зміщенні акцентів у розумінні предметів панування, сили і влади від людини до створеної нею речі.

4. Висока значущість і особлива роль наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, визнання науково-технічного ставлення до навколишнього світу як базисного для його перетворення. Знову ж таки в рамки цього типу мислення цілком вкладається марксистська теорія і програми прискореної побудови соціалізму та комунізму, оскільки плани революційного перетворення суспільства на науковій основі уподібнювалися, по суті, реалізації інженерного проекту побудови нової, досконалої машини. Вважалося, що, спираючись на соціальну науку, можна розрахувати і втілити соціальний проект, побудувати раціонально організовану соціальну машину, яка зробить людей щасливими.

Західноєвропейська цивілізація справді відіграла роль своєрідного вихідного історичного осередку цивілізації техногенної, точніше — сучасних техногенних цивілізацій. І применшувати її роль у цьому плані було б, звісно, некоректно. Однак такою само неточністю е, гадаємо, і перебільшення значущості західної цивілізації у становленні та просуванні сучасного планетарного цивілізаційного архіпелагу, і розгляд останнього лише як продукту вестернізації.

Навіть у діахронічному аспекті, як зазначає, зокрема А. Тойнбі, “західноєвропейський світ як відправна точка загальносвітової експансії, звичайно, певною мірою є ілюзією західного спостерігача. Він випускає з поля зору історичні процеси, що мали місце в інших частинах світу за межами порівняно вузького сектора середньовічного західного суспільства”22. Глобальне значення західноєвропейської цивілізації стає реальністю історії планети, на думку історика, з початком взаємопроникнення цивілізацій Старого та Нового Світу після відкриття Америки у XV ст. і наступного встановлення регулярних контактів між ними. В останні п’ятсот років західна цивілізація, на його думку, захопила пріоритет у галузі культурного та політичного проникнення в інші регіони Землі, а протягом двох з половиною останніх століть позиція західних держав зміцнилася настільки, що вони практично не брали до уваги чиїхось інтересів за межами свого власного світу. “До кінця другої світової війни долі всього людства практично визначалися, — вважає Тойнбі, — взаємовідносинами між західними державами”23.

Однак навіть у час свого найбільшого впливу західна цивілізація поширила на весь овіт передусім свою економічну систему. А слідом за економічною уніфікацією планетарного рівня, що грунтувалася на західній основі, пішла й політична уніфікація з тією ж основою і майже таким масштабом. Але уніфікація і єдність цивілізації, як слушно застерігає Тойнбі, — це речі різні. Доречним є і друге його застереження про те, що подібна, планетарного рівня, уніфікація обмежується лише економічним і політичним зрізами суспільної життєдіяльності, не поширюючись на культуру, “котра не тільки глибша від перших двох шарів, а й фундаментальніша. Тим часом, як економічна і політична карти світу справді майже повністю “вестернізовані”, культурна карта й донині залишається такою, якою вона була до початку західної економічної і політичної експансії”24.

Нарешті, не можна знехтувати думкою англійського вченого й про те, що після другої світової війни західна планетарна монополія скінчилась, оскільки на провідні ролі на світовій арені почали претендувати також Японія, Радянський Союз і Китай, до цього ж рівня підтягнулися інші держави Південно-Східної Азії, Індії, Африки та деякі держави ісламського світу.

Можна сперечатися про деталі, але стосовно найважливіших моментів, коли йдеться про необґрунтованість тлумачення вестернізації як засобу дійового перетворення цивілізаційної різнобарвної мозаїки планети в однокольоровий, техногенний шар, А. Тойнбі, гадаємо, має рацію. Навіть з приводу економічних та політичних вимірів, за якими уніфікаційні процеси справді набули планетарного розмаху, навряд чи є підстави твердити про техногенну цивілізацію як якусь одну і єдину цивілізацію — цивілізацію-лідера серед усіх інших цивілізацій Землі, що існують сьогодні, як прообраз майбутньої світової постіндустріальної чи інформаційної цивілізації. Доречніше, на наш погляд, і в перебігу сучасних глобальних техногенних цивілізаційних процесів виявляти не тільки спільні риси, а й специфічні особливості, і на цій основі розрізняти під поверхневим уніфікаційним рівнем рівень глибший, з якого виростає коріння самобутніх, унікальних етносів — носіїв і суб’єктів цивілізаційних процесів, з якого б’ють невичерпні джерела їх соціокультурної творчої енергії.

Дещо перебільшуючи, на нашу думку, значущість процесів вестернізації у перебігу сучасних цивілізаційних процесів, B.C. Стьопін, проте, досить вдало фіксує наріжні і специфічні (саме для техногенних цивілізацій) риси, а також загалом реалістично, без прикрас, окреслює перспективи цивілізацій цього типу. Дуже продуктивним є й прагнення продемонструвати глибинний зв’язок теорії та практики марксизму зі світоглядними домінантами техногенної цивілізації як певного типу цивілізації.

Марксизм справді є органічним породженням цивілізації цього типу на етапі індустріального суспільства. І крах СРСР та й соціалістичної системи в цілому, який на поверхневому, подієвому рівні сприймається як невдала спроба побудови світової, але власної, комуністичної, протилежної вже сформованій техногенній, цивілізації, на рівні глибинному постає зовсім інакше. Постає як один з показових проявів дедалі гострішої кризи саме цивілізації техногенного типу, як один з доказів принципової неможливості побудови світової, планетарної цивілізації унітарної, незалежно від того, тлумачитиметься вона як комуністична, капіталістична, західна, техногенна, індустріальна чи навіть постіндустріальна або ж інформаційна чи антропогенна. Побудова єдиної планетарної цивілізації — не є завданням суспільно-політичної практики, яке можна реалізувати на якомусь конкретному етапі. Це — суспільний ідеал, що досягається асимптотично як своєрідна математична межа поліцентричного руху множини цивілізаційних процесів, що й утворюють всесвітню історію. При цьому кожна з цивілізацій, здійснюючи свій життєвий цикл, постає своєрідною пелюсткою у життєвому циклі квітування людства. Виникають все нові цивілізації, відходять поступово у минуле попередні, як дійові особи власне всесвітньо-історичного процесу. Останній живе не тільки виникненням, а й кризою окремих цивілізацій та їх зміною








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)