Головна Головна -> Підручники -> Підручник Адміністративне право України (Колпаков В.К.) скачати онлайн-> 7.3. Основні напрями державного регулювання економіки

7.3. Основні напрями державного регулювання економіки



Головною метою державного регулювання економіки є реалізація конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість (ст. 13).
Виходячи з цього, найважливіші завдання суб’єктів, що реалізують свої управлінські повноваження в сфері економіки, полягають у забезпеченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і соціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як суспільних, так і приватних інтересів.
При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держава виконує ряд функцій, що не характерні для ринкових умов.
Так, вона залишається найбільшим суб’єктом ринку і регулює діяльність інших його суб’єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підприємств, установ, організацій, з другого — безпосередньо конкретних громадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень.
В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки даної сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дозволяють зосередити ресурси на розвитку базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, попередження диспропорцій і стимулювання попиту на товари та послуги.
Найбільш характерними з них є:
– демонополізація економіки;
– утворення вільних економічних зон;
– створення промислово-фінансових груп;
– залучення інвестицій (інвестування економіки);
– роздержавлення власності (приватизація).
Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана державою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продавця) й одночасно на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.
Демонополізація економіки і розвиток конкуренції в Україні забезпечуються згідно із спеціальною програмою, яка розробляється Кабінетом Міністрів України та затверджується Верховною Радою України (Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції).
Мета політики демонополізації (антимонопольної політики) полягає у підвищенні ефективності суспільного виробництва, на її основі розвитку конкуренції як найважливішого регулятора ринкових процесів в економіці.
Захист конкурентного середовища і суб’єктів, що господарюють, від монополізму здійснюється на основі Закону від 18 лютого 1992 p. “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Цей Закон визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.
Він містить визначення основних понять у сфері антимонопольної політики. Зокрема в ньому вказується, що:
• товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а також цінні папери), призначений для реалізації;
• ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище;
• конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач;
• монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію певного товару на ринку. Монопольним визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків;
• монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що займає монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції і порушення прав споживача;
• монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, істотне обмеження чи усунення конкуренції;
• монопольне утворення — підприємство, об’єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку;
• господарюючий суб’єкт (підприємець) — юридична особа незалежно від форми власності, що займається діяльністю по виробництву, реалізації, придбанню товарів (робіт, послуг), громадянин, який здійснює самостійну підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, група зазначених юридичних та (або) фізичних осіб, якщо одна або декілька з них здійснює контроль над іншими, тобто має вирішальний вплив на їх господарську діяльність, у тому числі на прийняття управлінських рішень на підставі: володіння їх акціями (паями, частками); володіння або права використання їх активів; прав, зафіксованих в установчих документах або угодах (контрактах); збігу більше, як чверті складу органів управління та (або) спостережних рад тощо.
До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодавства належать:
по-перше, зловживання монопольним становищем на ринку;
по-друге, неправомірні угоди між господарюючими суб’єктами;
по-третє, дискримінація підприємців органами влади та управління;
по-четверте, недобросовісна конкуренція.
Зловживаннями монопольним становищем вважаються:
– нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета договору, в тому числі нав’язування товару, не потрібного контрагенту;
– обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;
– часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;
– інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців; встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;
– встановлення монопольне високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів;
– встановлення монопольне низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.
Неправомірними угодами між підприємцями визнаються угоди (погоджені дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом ‘їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців.
Дискримінацією підприємців органами влади і управління визнається:
– заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;
– примушення підприємців до вступу до асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об’єднань підприємств, а також до пріоритетного укладання договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів;
– прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку;
– встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону республіки в інший;
– надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що призводить до монополізації ринку певного товару;
– обмеження прав підприємців щодо придбання та реалізації товарів; встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп підприємців.
Дискримінацією підприємців визнається також укладення між органами влади і управління угод, створення структур державного управління або наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур державного управління повноваженнями для провадження перелічених вище дій.
Недобросовісною конкуренцією визнається: неправомірне використання фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь-якого маркірування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені; умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця; отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця; замовлення, виготовлення, розміщення чи поширення юридичними або фізичними особами реклами, яка не відповідає вимогам чинного законодавства України і може завдати шкоди громадянам, установам, організаціям або державі.
Державний контроль за дотриманням антимонополь-ного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень, у тому числі від зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкуренції, здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із Законом від 26 листопада 1993 p. “Про Антимонопольний комітет України”.
Відповідно до покладених на нього завдань Антимоно-польний комітет України контролює дотримання антимо-нопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів, при перетворенні органів управління в об’єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням антимонопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає рекомендації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення; розробляє і організує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систематично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.
Анти монопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:
• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємців на ньому;
• давати підприємцям обов’язкові для виконання розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення неправомірних угод між підприємцями;
• давати центральним та місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевого самоврядування обов’язкові для виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також господарюючими суб’єктами;
• вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності підприємців у разі порушення ними антимонопольного законодавства;
• накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодавством;
• розробляти і затверджувати з питань, що належать до його компетенції, нормативні акти, обов’язкові для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємцями, їх об’єднаннями, контролювати їх виконання.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається перший заступник та два заступники Голови Антимонопольного комітету України.
Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.
Для розгляду окремих справ про порушення антимоно-польного законодавства утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в складі не менше трьох осіб. Вони формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами.
Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу роботу по забезпеченню діяльності Антимонопольного комітету України, його територіального відділення, а також підготовку матеріалів для розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства здійснює апарат відповідно Антимонопольного комітету України або його територіального відділення.
З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та демонополізації економіки Антимонопольний комітет України взаємодіє з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.
Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов’язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати згоду Комітету у визначеному ним порядку на створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію господарюючих суб’єктів та господарських товариств, створення асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об’єднань підприємств, перетворення органів управління в зазначені об’єднання.
Для підготовки рекомендацій з питань організації та діяльності Антимонопольного комітету України, методології і методики здійснення контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, розробки пропозицій щодо його застосування та вдосконалення, а також з інших питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі органи, проводить техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та консультантів, готує кадри за спеціальними програмами.
У реалізації Державної програми демонополізації економіки та розвитку конкуренції важливе місце належить Міжвідомчій комісії з питань демонополізації економіки.
Ця комісія є колегіальним постійно діючим державним органом, утвореним для координації дій міністерств, відомств, і-нших органів державної виконавчої влади та відповідних органів місцевого самоврядування, спрямованих на реалізацію заходів щодо демонополізації економіки і розвитку конкуренції на ринках України, виконання завдань Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції.
Головою Міжвідомчої комісії є за посадою віце-Прем’єр-міністр України, а заступниками Голови Комісії — Голова Антимонопольного комітету України та Міністр економіки України.
До складу Комісії входять за посадами керівники або заступники керівників Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України, Державного комітету статистики України, Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України, завідувач відповідного структурного підрозділу апарату Кабінету Міністрів України, а також представник Адміністрації Президента України. Персональний склад Комісії затверджує Президент України за поданням Голови Комісії.
Відповідно до покладених на неї завдань Комісія:
• аналізує хід реалізації Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції, заслуховує звіти керівників центральних органів державної виконавчої влади про її виконання;
• здійснює експертизу та погоджує проекти найважливіших законодавчих та інших нормативних актів з питань демонополізації економіки та розвитку конкуренції;
• аналізує стан ринків України з метою підготовки пропозицій щодо формування конкурентного середовища;
• дає висновки про доцільність утворення фінансово-промислових груп, холдінгових компаній, транснаціональних об’єднань, які створюються відповідно указами Президента України або за рішеннями Кабінету Міністрів України, маючи на увазі вплив таких груп, компаній, об’єднань на стан конкуренції на внутрішніх ринках України;
• приймає рішення з питань демонополізації галузей народного господарства, ринків та окремих господарюючих суб’єктів.
Рішення Комісії, прийняті в межах її компетенції, є обов’язковими для виконання органами державної виконавчої влади, об’єднаннями підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, що входять до її складу, а також органами місцевого самоврядування.
Важливою складовою антимонопольної політики держави є управління у сфері природних монополій.
Природна монополія — це офіційно визнана монополія на виробництво і продаж товарів та послуг. Визнання природної монополії може зумовлюватися двома обставинами. По-перше, природним правом на монопольне становище. Так, природна монополія виникає у сфері дії авторського права, оскільки автор є монополістом за законом. По-друге, економічною доцільністю для держави і населення. Наприклад, державі вигідно мати єдині трубопровідні мережі.
Критерії економічної вигідності викладені у Державній програмі демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Зокрема, в ній підкреслюється, що природна монополія має задовольняти попит на товари та послуги з нижчими затратами на одиницю продукції, ніж два або більше господарюючих суб’єкти.
Відповідно до Указу Президента України від 19 серпня 1997 p. “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій” основні умови суб’єктів управління природними монополіями повинні спрямовуватися на:
• вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регулювання цін та тарифів, у сфері природних монополій;
• формування його нормативних та організаційних засад, у тому числі на регіональному рівні;
• розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органами, які відповідно до законодавства здійснюють управління майном, розробку та реалізацію державної політики у відповідних галузях, та органами, на які покладаються функції регулювання діяльності суб’єктів природних монополій;
• формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створення ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих суб’єктів, що діють на цих ринках, з боку суб’єктів природних монополій;
• виділення із суб’єктів природних монополій непрофільних виробництв та підприємств, діяльність яких не відноситься до основної;
• організацію належного контролю за фінансовою діяльністю суб’єктів природних монополій, ведення окремих балансів та окремої бухгалтерської звітності щодо діяльності, яка здійснюється на ринках, що перебувають у стані природних монополій;
• поступове припинення практики перехресного субсидування різних груп споживачів або одних видів послуг за рахунок інших;
• поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасниками ринків у сфері природних монополій та вдосконалення нормативної бази у цій сфері, забезпечення формування цін (тарифів) і правил їх визначення, введення єдиних правил на недискримінаційній основі;
• визначення особливостей реформування відносин власності та приватизації у сфері природних монополій, в тоу числі галузевих;
• підвищення ефективності управління належними державі майном, акціями (частками, паями) підприємств, господарських товариств, що є суб’єктами природних монополій, відповідальності представників, які здійснюють управління об’єктами державної власності, за дотримання вимог щодо більш ефективної діяльності суб’єктів природних монополій, забезпечення їх доступності для споживачів, інвесторів і акціонерів;
• запровадження громадського контролю за діяльністю суб’єктів природних монополій, зокрема, шляхом створення при них рад споживачів або включення до складу спостережних рад відповідних акціонерних товариств, рад підприємств, представників органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій, організацій споживачів тощо.
Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України.
На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.
Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є:
• залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;
• активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;
• залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку;
• поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
Основними нормативними документами, що регламентують створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон від 13 жовтня 1992 p. “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, та затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 p. “Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні”.
Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони (ВЕЗ) як один з інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на основі залучення іноземних інвестицій.
Згідно з Законом “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” і залежно від господарської спрямованості та економіко-пра-вових умов діяльності в Україні можуть створюватися:
• зовнішньоторговельні зони;
• комплексні виробничі зони;
• науково-технічні зони;
• туристсько-рекреаційні зони;
• банківсько-страхові (офшорні) зони;
• зони прикордонної торгівлі.
Крім вищезазначених, можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.
Зовнішньоторговельні зони — частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації — це вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко), митні склади.
Комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв’язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.
Науково-технічні зони — без, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.
Туристсько-рекреаційні зони — вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.
Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.
Зони прикордонної торгівлі — частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.
За ознаками відкритості та місцерозташування розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв’язки із зовнішнім ринком), зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).
Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад та місцевої державної адміністрації.
У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.
У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк з дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.
Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити:
а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);
б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;
в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території;
г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони;
д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.
Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон незалежно від їх типу є:
а) місцеві Ради та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;
б) орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб’єктів економічної діяльності України та іноземних суб’єктів такої діяльності. . Функції цього органу може бути покладено на одного із суб’єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.
Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується відповідними положеннями та статутами.
Положення про Північнокримську експериментальну економічну зону “Сиваш”
Це Положення визначає економічні, організаційні та правові засади проведення експерименту у Північнокримській експериментальній економічній зоні “Сиваш”.
1. Північнокримська експериментальна економічна зона “Сиваш” (далі — зона “Сиваш”) включає територію Красноперекопського району, міст Красноперекопська та Армянська Автономної Республіки Крим, у межах якої проводиться економічний експеримент щодо розробки моделі управління та господарювання в умовах переходу до ринкової економіки.
2. Керівним органом зони “Сиваш” є Адміністрація зони “Сиваш”, що провадить свою діяльність у формі державної компанії, Статут якої затверджує Кабінет Міністрів України.
3. Експеримент проводиться з метою реалізації заходів:
– експериментального відпрацювання на практиці сучасних економічних механізмів та методів господарювання;
– впровадження передових вітчизняних і зарубіжних науково-технологічних розробок та винаходів;
– розвитку експортного потенціалу на основі ефективного комплексного використання сировинних, промислових та сільськогосподарських можливостей території;
– підготовки кадрового потенціалу, який відповідає вимогам організації високотехнологічного виробництва конкурентоспроможної продукції в умовах переходу до ринкової економіки;
– розв’язання проблеми зайнятості населення та інших соціальних проблем на території зони “Сиваш”;
– створення і забезпечення умов для реалізації інвестиційних проектів;
– залучення зовнішніх та внутрішніх ресурсів для реалізації інвестиційних проектів розвитку підприємств регіону;
– створення та розвитку виробничої і невиробничої інфраструктури.
4. Реєстрація суб’єктів зони “Сиваш” здійснюється Адміністрацією зони “Сиваш” в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
5. За реєстрацію суб’єктів зони “Сиваш” справляється плата, розмір якої встановлюється Адміністрацією зони “Сиваш” за погодженням з Мінфіном України.
Кошти, отримані за реєстрацію суб’єктів зони “Сиваш”, спрямовуються Адміністрації зони “Сиваш” та використовуються нею відповідно до поточних програм розвитку зони “Сиваш”.
6. Інвестиційні проекти, реалізація яких пов’язана з наданням пільг суб’єктам зони “Сиваш”, затверджується Кабінетом Міністрів України після розгляду та схвалення їх Спостережною радою з контролю за проведенням експерименту в Північнок-римській експериментальній економічній зоні “Сиваш” ( далі — Спостережна рада).
7. Перелік товарів власного виробництва’, експорт яких суб’єктами зони “Сиваш” підлягає квотуванню та ліцензуванню, установлюється Кабінетом Міністрів України.
8. Кошти, отримані за рахунок надання суб’єктам зони “Сиваш” пільги щодо сплати податку на прибуток, спрямовуються ними на реалізацію інвестиційних проектів у межах зони “Сиваш”.
9. ( Пункт 9 виключено на підставі Постанови KM № 937 (937-97-п) від 27.08.1997 p. ) Надходження в іноземній валюті на користь суб’єктів зони “Сиваш” не підлягають обов’язковому продажу на міжбанківському валютному ринку у разі використання вивільнених валютних коштів на потреби розвитку цієї зони.
10. Фінансування інвестиційних проектів у зоні “Сиваш” здійснюється відповідно до законодавства України за рахунок коштів суб’єктів підприємницької діяльності, бюджетних та позичкових коштів, іноземних інвестицій і кредитів, інших коштів.
11. Основними завданнями Адміністрації зони “Сиваш” є:
– розробка стратегії і поточних програм розвитку зони “Сиваш”, спрямованих на здійснення напрямів проведення експерименту та забезпечення їх реалізації;
– сприяння залученню та раціональному використанню зовнішніх і внутрішніх фінансових та матеріальних ресурсів для забезпечення проведення економічного експерименту;
– розробка разом з відповідними міністерствами та відомствами нормативних документів і заходів, спрямованих на забезпечення досягнення позитивних результатів експерименту;
– забезпечення ефективного управління майном (акціями, паями, частками), що перебуває у загальнодержавній власності та знаходиться на території зони “Сиваш”, яке передається на час проведення есперименту Адміністрації зони “Сиваш”;
розробка за позитивними наслідками експерименту проектів відповідних законодавчих актів про створення спеціальних (вільних) економічних зон.
12. Контроль за проведенням експерименту в Північнокрим-ській експериментальній економічній зоні “Сиваш” здійснює Спостережна рада.
Положення про Спостережну раду затверджується Кабінетом Міністрів України.
СТАТУТ Державної компанії “Адміністрація Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш”
Загальні положення
1. Державна компанія “Адміністрація Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” (далі — Адміністрація) є керівним органом Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” і діє на підставі законодавства України та цього Статуту. Засновником Державної компанії “Адміністрація Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” є держава в особі Кабінету Міністрів України.
2. Повна назва Адміністрації — Державна компанія “Адміністрація Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” (російською мовою: Государственная компания “Администрация Северокрьімской зкспериментальной зкономи-ческой зоньї “Сиваш”; англійською мовою: State Company The Administration of The North-Crimean Experimental Economic _one “Sivash”).
Скорочена назва Адміністрації — Адміністрація ПЕЕЗ “Сиваш” (російською мовою: Администрация СЗЗЗ “Сиваш”, англійською мовою: The Administration of The NCEEZ “Sivash’).
Місцезнаходження Адміністрації: Україна, Автономна Республіка Крим, м. Красноперекопськ, пл. Героїв Перекопу, 1а (російською мовою: Украйна, Автономная Республика Крьім, г. Красноперекопск, пл. Героев Перекопа, 1а; англійською мовою: la, Heroev of Perekop Square, Krasnoperekopsk, The Crimean Republic, Ukraine).
Основні завдання та предмет діяльності Адміністрації
3. Основними завданнями Адміністрації є:
– розроблення стратегії і поточних програм розвитку зони “Сиваш”, спрямованих на забезпечення реалізації експерименту;
– сприяння розвитку експортного потенціалу на основі ефективного комплексного використання сировинних, промислових та сільськогосподарських можливостей зони “Сиваш”;
– сприяння залученню та раціональному використанню зовнішніх і внутрішніх фінансових та матеріальних ресурсів для забезпечення проведення економічного експерименту;
– розроблення разом з відповідними міністерствами та відомствами нормативних документів і заходів, спрямованих на забезпечення досягнення позитивних результатів експерименту;
– забезпечення ефективного управління майном (акціями, паями, частками), що знаходиться на території зони “Сиваш”, перебуває у загальнодержавній власності, і передається на час проведення експерименту Адміністрації зони “Сиваш”;
– розроблення за позитивними наслідками експерименту проектів відповідних законодавчих актів про створення спеціальних (вільних) економічних зон.
4. Предметом діяльності Адміністрації є:
– сприяння створенню та розвитку виробничої і невиробничої інфраструктури, створенню робочих місць та розв’язанню інших соціальних проблем на території зони “Сиваш”;
– залучення іноземних та вітчизняних інвестицій і передових технологій до реалізації пріоритетних проектів у зоні “Сиваш”;
– сприяння реалізації високоефективних інвестиційних проектів та контроль за їх реалізацією;
– організація та проведення аукціонів, тендерів, конкурсів з відбору інвестиційних проектів та їх виконавців;
– реєстрація та скасування реєстрації суб’єктів зони “Сиваш”;
– визначення відповідності поточних заходів, які здійснюються інвесторами, змісту економічного експерименту;
– участь у здійсненні контролю за цільовим використанням коштів, отриманих за рахунок надання суб’єктам зони “Сиваш” пільги щодо сплати податку на прибуток, та за використанням суб’єктами зони “Сиваш” валютних коштів, звільнених від обов’язкового продажу на міжбанківському валютному ринку і спрямовуваних на потреби зони відповідно до поточних програм її розвитку;
– здійснення за дорученням Фонду державного майна управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності;
– здійснення повноважень орендодавця майна, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності, за дорученням органів, уповноважених розпоряджатися майном відповідних адміністративно-територіальних одиниць;
– підготовка пропозицій та участь у санації підприємств, розташованих на території зони “Сиваш”;
– забезпечення підготовки кадрів, які відповідають вимогам організації високотехнологічного виробництва конкурентоспроможної продукції в умовах переходу до ринкової економіки;
– випуск цінних паперів відповідно до законодавства України;
– здійснення господарської, у тому числі інвестиційної, діяльності, пов’язаної з виконанням покладених на Адміністрацію завдань;
– надання консультаційних послуг з питань, що належать до її компетенції.
Відповідно до основних завдань, визначених цим Статутом, Адміністрація здійснює інші види діяльності, що не суперечать законодавству.
Юридичний статус Адміністрації
5. Адміністрація є юридичною особою. Адміністрація набуває прав юридичної особи з дня її державної реєстрації.
6. Адміністрація має самостійний баланс, діє на основі повного господарського розрахунку, має відповідні рахунки в установах банків, печатку з емблемою Адміністрації, своїм найменуванням, а також фірмовий знак та інші реквізити.
7. Адміністрація може набувати майнових і особистих немай-нових прав, бути учасником господарських товариств, укладати в установленому порядку угоди, інші юридичні акти з підприємствами, установами, організаціями та громадянами як на території України, так і за її межами, від свого імені виступати в суді, арбітражному та третейському суді.
8. Адміністрація діє на принципах повної господарської самостійності та самоокупності: самостійно планує свою діяльність, несе відповідальність за її наслідки та виконання зобов’язань перед бюджетом і партнерами.
9. Адміністрація має право створювати в установленому порядку філіали та представництва як на території України, так і за її межами. Філіали та представництва діють на підставі положень, що затверджуються головою Адміністрації.
10. Адміністрація провадить зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законодавства України, основних завдань і предмета діяльності, передбачених цим Статутом.
Майно Адміністрації
11. Майно Адміністрації складається з основних фондів та обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається в її самостійному балансі. Майно Адміністрації належить їй на праві повного господарського відання.
Здійснюючи право повного господарського відання. Адміністрація володіє, користується та розпоряджається закріпленим за нею майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать законодавству України та цьому Статуту.
12. Майно Адміністрації формується з:
– майна, переданого засновником;
– коштів від плати за реєстрацію суб’єктів зони “Сиваш”;
– доходів, одержаних від власної господарської діяльності;
– кредитів банків та інших залучених коштів;
– іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законодавством.
Використання прибутку Адміністрації
13. Прибуток Адміністрації утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття витрат, що відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). З балансового прибутку Адміністрації до бюджету сплачуються передбачені законодавством України податки та інші обов’язкові платежі.
14. Чистий прибуток, який залишається після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів до бюджету, використовується в порядку, визначеному головою Адміністрації.
15. Для покриття та відшкодування можливих збитків від господарської діяльності Адміністрації створюється резервний фонд у розмірі 25 відсотків вартості майна, переданого засновником.
Резервний фонд формується шляхом щорічних відрахувань у розмірі 5 відсотків чистого прибутку Адміністрації до досягнення фондом зазначеного розміру.
Рішення про використання резервного фонду приймається головою Адміністрації.
16. За рахунок відрахувань від чистого прибутку в Адміністрації можуть створюватись інші фонди, призначені для фінансування заходів, спрямованих на розвиток матеріально — технічної бази Адміністрації, соціальне забезпечення трудового колективу, матеріальне заохочення працівників Адміністрації та вирішення інших питань.
Порядок утворення та використання цих фондів визначається головою Адміністрації.
Управління Адміністрацією та її структура
17. Керівництво діяльністю Адміністрації здійснює голова Адміністрації, який призначається Президентом України.
Голова Адміністрації має заступників, які призначаються ним самостійно.
18. Голова Адміністрації:
– затверджує основні напрями, плани діяльності та кошторис Адміністрації відповідно до мети та покладених на неї завдань;
– підписує накази Адміністрації з питань, віднесених до й компетенції;
– представляє Адміністрацію у відносинах з підприємствами, установами, організаціями та громадянами;
– забезпечує контроль за реалізацією суб’єктами зони “Сиваш” інвестиційних проектів, виконання ними інвестиційних зобов’язань;
– затверджує за погодженням із Спостережною радою по контролю за проведенням експерименту у зоні “Сиваш” організаційну структуру Адміністрації;
– приймає за погодженням із Спостережною радою по контролю за проведенням експерименту у зоні “Сиваш” рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію філіалів та представництв Адміністрації;
– затверджує положення про структурні підрозділи Адміністрації, її філіали та представництва;
– приймає на посади, звільняє з посад працівників Адміністрації, затверджує штатний розпис, умови оплати праці, розміри ставок заробітної плати і посадових окладів працівників Адміністрації, застосовує заходи заохочення та дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства України, організує підвищення кваліфікації працівників Адміністрації;
– видає доручення на провадження дій від імені Адміністрації;
– несе персональну відповідальність за виконання покладених на Адміністрацію завдань;
– встановлює ступінь відповідальності своїх заступників, виконавчого директора і керівників структурних підрозділів;
– приймає рішення з проведення аудиту фінансово-господарської діяльності Адміністрації;
– здійснює інші функції відповідно до законодавства України та цього Статуту.
19. Для забезпечення виконання статутних завдань шляхом проведення інвестиційно-виробничої та іншої господарської діяльності в Адміністрації створюється виконавча дирекція на чолі з виконавчим директором, положення про яку затверджується головою Адміністрації.
20. Для координації та узгодження дій Адміністрації з місцевими органами державної виконавчої влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування при Адміністрації створюється дорадчий орган — координаційна рада.
Склад координаційної ради, до якої входять керівні працівники Адміністрації, представники Красноперекопської районної державної адміністрації, виконкомів Рад міст Красноперекоп-ська та Армянська, вчені, інші особи, та положення про координаційну раду затверджується головою Адміністрації.
21. Для забезпечення виконання основних завдань при Адміністрації можуть створюватися експертні, консультативні та інші органи, положення про які затверджується головою Адміністрації.
Облік і звітність
22. Адміністрація здійснює оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, веде статистичну звітність відповідно до законодавства.
23. Фінансові результати діяльності Адміністрації визначаються на підставі річного бухгалтерського балансу.
Річний бухгалтерський баланс і фінансовий звіт підлягають затвердженню головою Адміністрації.
24. Перший фінансовий рік Адміністрації починається з дати її реєстрації і закінчується 31 грудня поточного року. Наступні фінансові роки збігаються з календарними.
25. Перевірка фінансової діяльності Адміністрації здійснюється державними податковими інспекціями, іншими державними органами в межах їх компетенції.
Положення про реєстрацію суб’єктів Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” та порядок підготовки інвестиційних проектів, що реалізуються на території зони “Сиваш”
Загальні питання
1. Це Положення визначає умови проведення реєстрації суб’єктів Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” (далі — суб’єкти зони “Сиваш”), перелік необхідних для реєстрації документів, компетенцію органу, який здійснює реєстрацію, підстави скасування реєстрації, а також порядок підготовки інвестиційних проектів, що реалізуються на території зони “Сиваш” суб’єктами цієї зони.
2. Статус суб’єкта зони “Сиваш” надається Адміністрацією Північнокримської експериментальної економічної зони “Сиваш” (далі — Адміністрація зони “Сиваш”) суб’єктам підприємницької діяльності — юридичним особам, зареєстрованим на території зони “Сиваш”, які реалізують затверджені Кабінетом Міністрів України інвестиційні проекти у межах цієї зони.
3. Реєстрація суб’єкта зони “Сиваш” є підставою для надання йому пільг, передбачених законодавством України для суб’єктів зони “Сиваш”.
Реєстрація суб’єкта зони “Сиваш”
4. Реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності як суб’єкта зони “Сиваш” проводиться за умови затвердження Кабінетом Міністрів України інвестиційного проекту, який він реалізує, а також укладення суб’єктом підприємницької діяльності угоди з Адміністрацією зони “Сиваш” про реалізацію інвестиційного проекту на території зони, якою, зокрема, передбачаються зобов’язання сторін, в тому числі зобов’язання суб’єкта підприємницької діяльності стосовно відкриття рахунків в уповноваженому банку (філії банку), розташованому на території зони “Сиваш”.
Уповноважений банк (філія банку), у якому суб’єкти зони “Сиваш” можуть відкривати рахунки, визначається Адміністрацією зони “Сиваш” за погодженням з Національним банком.
5. Для реєстрації як суб’єкта зони “Сиваш” суб’єкта підприємницької діяльності власник або уповноважена ним особа подає до Адміністрації зони “Сиваш” такі документи:
– реєстраційну картку суб’єкта зони “Сиваш” за формою, затвердженою Адміністрацією зони “Сиваш”, яка одночасно є заявою про реєстрацію;
– копію установчих документів;
– копію свідоцтва про державну реєстрацію;
– документ, що засвідчує внесення плати за реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш”;
– копії документів про відкриття рахунків в уповноваженому банку (філії банку), визначеному для банківського обслуговування суб’єктів зони “Сиваш”.
6. За наявності всіх документів, зазначених у пункті 4 цього Положення, Адміністрація зони “Сиваш” протягом двох робочих днів з дати надходження документів проводить реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” і видає йому свідоцтво про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” за формою додатка № 1 до цього Положення.
Свідоцтво про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” підписується головою Адміністрації зони “Сиваш” або уповноваженою ним посадовою особою Адміністрації зони “Сиваш” і засвідчується печаткою Адміністрації зони “Сиваш”.
Номер свідоцтва про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” повинен збігатися з номером запису у журналі реєстрації суб’єктів зони “Сиваш”.
7. Журнал реєстрації суб’єктів зони “Сиваш” ведеться за формою та у порядку, встановленими Адміністрацією зони “Сиваш”.
8. Адміністрація зони “Сиваш” зобов’язана в десятиденний термін з дня реєстрації суб’єкта зони “Сиваш” подати за формою додатка № 2 до цього Положення відомості про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” до органу державної податкової інспекції, державної статистики та митних органів за місцезнаходженням суб’єкта зони “Сиваш”.
9. Суб’єкти зони “Сиваш” зобов’язані повідомляти Адміністрацію зони “Сиваш” про зміни, які вносяться до їх установчих документів як суб’єкта підприємницької діяльності, за формою, затвердженою Адміністрацією зони “Сиваш”.
10. Перереєстрація суб’єкта зони “Сиваш” проводиться у разі перереєстрації його як суб’єкта підприємницької діяльності в порядку, встановленому цим Положенням для його реєстрації.
У разі перереєстрації оригінал раніше виданого свідоцтва про реєстрацію повертається Адміністрації зони “Сиваш”.
11. У разі втрати (знищення тощо) свідоцтва про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” такому суб’єкту видається дублікат свідоцтва за умови подання Адміністрації зони “Сиваш” опублікованого в офіційній пресі оголошення про визнання недійсним втраченого свідоцтва про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” та документа, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката свідоцтва про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш”.
12. Адміністрація зони “Сиваш” видає дублікат свідоцтва про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” протягом трьох робочих днів з дня звернення суб’єкта зони “Сиваш” про видачу такого дубліката за наявності документів, зазначених у пункті 10 цього Положення.
13. За реєстрацію, перереєстрацію та видачу дубліката свідоцтва про реєстрацію суб’єкта зони “Сиваш” справляється плата, розмір якої встановлює Адміністрація зони “Сиваш” за погодженням з Міністерством фінансів України. Ці кошти використовуються нею відповідно до поточних програм розвитку зони “Сиваш”.
14. Скасування реєстрації суб’єкта зони “Сиваш” здійснюється Адміністрацією зони “Сиваш”:
а) за ініціативою суб’єкта зони “Сиваш” на підставі відповідної заяви;
б) у разі скасування державної реєстрації його як суб’єкта підприємницької діяльності;
в) у разі невиконання або неналежного виконання інвестиційного проекту, умов угоди про його реалізацію, недотримання суб’єктом зони “Сиваш” вимог нормативних документів, якими регулюється діяльність суб’єктів зони “Сиваш”.
15. Скасування реєстрації суб’єкта зони “Сиваш” не є підставою для скасування державної реєстрації його як суб’єкта підприємницької діяльності.
16. Спори за участю суб’єктів зони “Сиваш” та Адміністрації зони “Сиваш” розглядаються згідно із законодавством України.
17. Адміністрація зони “Сиваш” у десятиденний термін надсилає відповідним органам державної реєстрації, державної податкової інспекції, державної статистики, митним органам і банківській установі, у якій відкриті рахунки суб’єкта зони “Сиваш”, повідомлення про скасування реєстрації суб’єкта зони “Сиваш”.
Порядок підготовки інвестиційних проектів, що реалізуються на території зони “Сиваш”
18. Суб’єкт підприємницької діяльності, який має намір реалізувати інвестиційний проект на території зони “Сиваш”, подає до Адміністрації зони “Сиваш”:
– заяву за затвердженою Адміністрацією зони “Сиваш” формою;
– інвестиційний проект у формі бізнес-плану;
– висновок Укрінвестекспертизи щодо проектів, фінансування яких передбачається за рахунок коштів Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів;
– висновки державної експертизи — санітарно-гігієнічної, екологічної, з енергозбереження — стосовно інших інвестиційних проектів.
Обов’язкові вимоги до інвестиційного проекту встановлюються Адміністрацією зони “Сиваш” і доводяться нею до відома заінтересованих суб’єктів підприємницької діяльності.
19. Порядок розгляду інвестиційних проектів встановлюється Адміністрацією зони “Сиваш”.
Під час розгляду інвестиційного проекту Адміністрація зони “Сиваш” має право вимагати від потенційного інвестора документи, що підтверджують його спроможність реалізувати інвестиційний проект (аудиторський висновок, бухгалтерський баланс (баланси), копії угод, страхових полісів, ліцензій (дозволів) тощо, пов’язаних з реалізацією інвестиційного проекту).
У разі потреби Адміністрація зони “Сиваш” може проводити конкурси на кращий інвестиційний проект.
Про результати розгляду (конкурсу) Адміністрація зони “Сиваш” інформує всіх суб’єктів підприємницької діяльності, які подали інвестиційні проекти.
20. У разі прийняття Адміністрацією зони “Сиваш” рішення про доцільність реалізації інвестиційного проекту на території зони “Сиваш” відповідний проект з висновками Адміністрації зони “Сиваш” подається нею до Міністерства економіки України.
21. Міністерство економіки України разом з Фондом державного майна, іншими заінтересованими міністерствами і відомствами у місячний термін розглядає інвестиційний проект і подає до Кабінету Міністрів України висновок з проектом відповідного рішення.
22. Затвердження інвестиційних проектів, які реалізуються в зоні “Сиваш”, проводиться Кабінетом Міністрів України після їх схвалення Спостережною радою по контролю за проведенням експерименту.
Державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства України на території, де створено спеціальну (вільну) економічну зону.
Судові, арбітражні та інші правоохоронні органи, а також органи контролю за додержанням екологічних, санітарних та інших норм керуються при здійсненні своїх функцій чинним законодавством України, за винятками, передбаченими законодавчим актом про конкретну спеціальну (вільну) економічну зону.
Орган господарського розвитку і управління та суб’єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління України, за винятками, передбаченими законодавчими актами України.
Органи державного управління України не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку і управління та суб’єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не передбачено законодавчим актом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними. Орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони та зазначені суб’єкти не несуть відповідальності за дії органів державного управління України.
Органи господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони не несуть відповідальності за дії місцевих Рад та місцевих державних адміністрацій. Місцеві Ради та місцеві державні адміністрації не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони та суб’єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не передбачено законом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними.
Промислово-фінансові групи (ПФГ). Під промислово-фінансовою групою слід розуміти об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. ПФГ не має статусу юридичної особи.
Таке об’єднання створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Забороняється створення ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.
Основним нормативним документом, що регламентує діяльність ПФГ є Закон Україні від 21 листопада 1995 p. “Про промислово-фінансові групи в Україні”.
У складі промислово-фінансових груп виділяються два типи підприємств: а) головне підприємство і б) підприємство — учасник ПФГ.
Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ1, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство. Тільки воно має право діяти від імені ПФГ. Керівник головного підприємства є президентом ПФГ.
Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне підприємство, транспортне підприємство, підприємство в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа.
Учасник ПФГ — підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ1 або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.
Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.
Генеральна угода про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов’язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визнають необхідними ініціатори створення ПФГ.
Угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.
Як головне підприємство, так і учасники ПФГ, зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності відповідно до законодавства про промислово-фінансові групи та укладеної Генеральної угоди про спільну діяльність.
Вони створюються та діють з дотриманням вимог чинного законодавства України, в тому числі і законодавства про обмеження монополізму та недобросовісну конкуренцію.
Підприємство, установа, організація можуть бути головним підприємством чи учасником тільки однієї ПФГ. У складі ПФГ може бути тільки один банк.
Рішення про створення (реєстрацію) об’єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, та оформляється постановою.
Створення ПФГ здійснюється відповідно до Закону “Про промислово-фінансові групи в Україні” і Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп.
Ініціатори створення ПФГ — підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких: приймають протокольне рішення про намір створення ПФГ; приймають Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ; розробляють та затверджують техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ; розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг); визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ.
Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техні-ко-економічне обгрунтування створення ПФГ відповідному галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні скласти висновки стосовно поданих документів.
Фізична особа (особи), яка має у встановленому порядку оформлене доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ.
Вона також забезпечує перерахування до державного бюджету державного мита за прийняття проекту створення ПФГ до розгляду Кабінетом Міністрів України.
Після цього уповноважена особа подає на ім’я Прем’єр-міністра України такі документи: доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ; Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ; техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ; висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольного комітету про доцільність створення ПФГ, стосовно техніко-економічного обгрунтування та Генеральної угоди; документ про перерахування до державного бюджету державного мита.
Зазначенні матеріали, після їх отримання, надсилаються Міжвідомчій комісії з питань формування ПФГ, яка у двомісячний термін розглядає їх і готує відповідні пропозиції Кабінетові Міністрів України. Щодо створення транснаціональної ПФГ Міжвідомча комісія готує пропозиції Кабінетові Міністрів України у чотиримісячний термін.
У разі прийняття позитивного рішення Міжвідомча комісія, або за її дорученням відповідне галузеве міністерство чи відомство розробляє проект постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердження Генеральної угоди про спільну діяльність. У разі відмови у створенні ПФГ Міжвідомча комісія готує проект протокольного рішення Кабінету Міністрів України з цього питання. Проекти документів разом з обгрунтуванням прийнятих рішень подаються до Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про створення ПФГ або відмову в її створенні.
Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції еквівалентній сумі в сто мільйонів доларів США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою постановою у разі створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.
Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення приймається у двомісячний термін.
Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Генеральної угоди про спільну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ПФГ видається свідоцтво встановленого зразка.
Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України лише за умови попереднього укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України.
Чинне законодавство забороняє вживання словосполучення “промислово-фінансова група (ПФГ)” у назвах суб’єктів підприємницької діяльності, що реєструються не за нормами Закону “Про промислово-фінансові групи в Україні”.
З метою вирішення питань щодо формування промислово-фінансових груп при Кабінеті Міністрів України функціонує постійно діючий орган — Міжвідомча комісія з питань формування промислово-фінансових груп.
На цю Комісію покладається:
• аналіз соціально-економічної ситуації у промисловості, підготовка пропозицій про збереження єдиних виробничо-технологічних комплексів, продукція яких є конкурентоспроможною на зовнішньому ринку;
• розгляд проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань створення та функціонування промислово-фінансових груп;
• розробка пропозицій щодо державної підтримки промислово-фінансових груп, створюваних у сферах, які визначають науковий, виробничий, оборонний та експортний потенціал країни;
• підготовка разом з провідними науково-виробничими комплексами — головними розробниками сучасних видів техніки пропозицій про склад об’єктів, на базі яких можливо й доцільно створювати промислове— фінансові групи;
• розгляд питань про доцільність створення промислово-фінансових груп та підготовка відповідних пропозицій Кабінетові Міністрів України;
• розробка рекомендацій щодо формування ефективної структури промислово-фінансових груп;
• розробка методичних рекомендацій щодо підготовки установчих документів для промислово-фінансових груп;
• формування міжгалузевих робочих груп із розробка техніко-економічних обгрунтувань та установчих документів щодо створення окремих транснаціональних виробничо-технологічних комплексів і промислово-фінансових груп;
• вивчення й аналіз зарубіжного досвіду створення і функціонування промислово-фінансових груп, інших промислових структур з метою його використання у вітчизняній практиці;
• аналіз діяльності промислово-фінансових груп для врахування його результатів у подальшій роботі.
Інвестування економіки. Під інвестиціями розуміють довготермінові вкладення у підприємства, підприємницькі проекти, економічні програми тощо, як у власній країні, так і за кордоном.
Розрізняють інвестиції внутрішні та зовнішні. В першому випадку кошти вкладаються українськими інвесторами, в тому числі й безпосередньо державою з державних фінансових джерел; у другому — кошти вкладаються зарубіжними інвесторами (державами, банками, компаніями, підприємцями, приватними особами).
Залежно від обсягу коштів, які інвестуються, виділяють інвестиції контролюючі і неконтролюючі. Контролюючі — це прямі інвестиції, що забезпечують володіння більш як 50% голосуючих акцій іншої компанії; неконтролюючі — забезпечують володіння менш як 50% голосуючих акцій іншої компанії.
Основним нормативним документом, який регламентує діяльність іноземних інвесторів на території України, є Закон України від 19 березня 1996 p. “Про режим іноземного інвестування”, що визначає особливості режиму іноземного інвестування, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України.
Згідно з ним іноземні інвестиції у економіку України можуть здійснюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України — при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; інших цінностей відповідно до чинного законодавства України.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання, не заборонене законами України, нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України.
Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України. Для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.
Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.
Іноземні інвестиції підлягають реєстрації згідно із Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених законодавством України.
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється протягом трьох робочих днів після їх фактичного внесення, органами державної реєстрації. До таких органів належать: Рада Міністрів Автономної Республіки Крим; обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Для реєстрації інвестор або уповноважена ним в установленому порядку особа (заявник) подає до відповідного органу такі документи: інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках, заповнене за встановленою формою і з відміткою державної податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення; документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, концесійні договори тощо); документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції; документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію.
Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.
Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий — надсилається поштовим відправленням Мінфіну в день здійснення реєстрації іноземної інвестиції, третій — залишається в органі, що здійснив її реєстрацію.
Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України, або подані документи не відповідають вимогам Положення. Не допускається відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції.
Відмова у державній реєстрації повинна бути оформлена письмово із зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку.
Реалізацію економічної політики щодо розвитку національного виробничого та експортного потенціалу шляхом впровадження інвестиційно-клірингових відносин і залучення на цій основі зовніїцніх валютних ресурсів та приватного капіталу з метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаровиробників, забезпечує Державний інвестиційно-кліринговий комітет при Міністерстві промислової політики України. Він центральним органом виконавчої влади.
Комітет відповідно до покладених на нього завдань:
1) формує разом з відповідними органами виконавчої влади напрями розвитку інвестиційно-клірингових відносин з метою залучення в економіку України зовнішніх валютних ресурсів і приватних капіталів для фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаровиробників;
2) розглядає пропозиції органів виконавчої влади і суб’єктів підприємницької діяльності щодо розвитку співробітництва на основі інвестиційно-клірингових відносин і визначає проекти для фінансування обігових коштів і капітальних вкладень, організує підготовку техніко-еконо-мічних обгрунтувань з цих питань і приймає рішення про доцільність їх реалізації;
3) організує залучення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів, у тому числі на міжнародних ринках позикового капіталу, з метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень, проводить переговори і в межах своєї компетенції укладає відповідні договори;
4) виконує міжвідомчі функції щодо координації роботи та взаємодії з органами виконавчої влади, а також із суб’єктами підприємницької діяльності у справі реалізації державної політики з інвестиційно-клірингових відносин;
Клірінг (від англійського clearing — очищати) — безготівкові розрахунки взаємозаліків, виходячи з умов баланса платежів.
5) організує розробку та реалізацію міжнародних проектів регіонального співробітництва за рахунок поєднання фінансово-матеріальних ресурсів окремих регіонів України та залучених зовнішніх валютних коштів і приватних капіталів. Разом з МЗС і МЗЕЗторгом налагоджує співробітництво на такій основі між окремими регіонами України та з іноземними державами;
6) забезпечує оперативне управління боргами і акціями підприємств-експортерів, які передаються Комітету для реалізації проектів фінансування;
7) бере участь у реалізації державних експортно-імпортних програм, що потребують передекспортного фінансування обігових коштів і капітальних вкладень;
8) здійснює функції з управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління, а також управління державним майном (частками, паями, акціями) суб’єктів підприємницької діяльності на час одержання ними фінансових ресурсів у межах інвестиційно-клірингової діяльності;
9) готує разом з МЗС або за погодженням з ним пропозиції Кабінетові Міністрів України щодо складу українських делегацій та відповідних директив на переговорах з міжнародними фінансовими та іншими організаціями іноземних держав та їх угруповань з питань, пов’язаних з інвестиційне — кліринговими відносинами;
10) готує пропозиції та обгрунтування доцільності залучення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів з метою фінансування обігових коштів та капітальних вкладень суб’єктів підприємницької діяльності;
11) організує, координує і контролює пошук об’єктів фінансування на території України, їх обстеження, проведення маркетингових досліджень, а в разі потреби — незалежних експертиз;
12) організує, координує і контролює опрацювання інвестиційних проектів, які планується фінансувати в межах розвитку інвестиційно-клірингових відносин, припиняє дію зазначених проектів, якщо вони не відповідають вимогам законодавства;
13) організує, координує і контролює товарне наповнення експортно-імпортних контрактів у межах валютно-клірингових відносин, сприяє їх укладенню та виконанню;
14) бере участь в організації та проведенні некомерцій-них конкурсів і міжнародних торгів (тендерів) з метою вибору та реалізації інвестиційних проектів, а також у забезпеченні поставок машин, устаткування, матеріалів тощо в межах інвестиційно-клірингової діяльності;
15) здійснює контроль за дотриманням законодавства під час проведення зовнішньоекономічних і фінансово-кредитних операцій з питань, що належать до його компетенції;
16) здійснює оперативний обмін інформацією з учасниками інвестиційно-клірингових відносин стосовно потреб суб’єктів підприємницької діяльності в обігових коштах і капітальних вкладеннях, сприяє створенню інфраструктури для їх ефективного використання, відповідної інформаційно-аналітичної бази, проводить семінари і конференції, в тому числі міжнародні;
17) надає консультації українським та іноземним учасникам з питань інвестиційно-клірингового співробітництва, що належать до його компетенції;
18) узагальнює досвід і практику реалізації інвестиційно-клірингових проектів, розробляє і подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо удосконалення законодавства з питань економіки та зовнішньоекономічної діяльності;
19) взаємодіє з органами виконавчої влади, а також з підприємствами, установами і організаціями України та іноземних держав, які беруть участь у реалізації проектів на умовах міждержавних інвестиційно-клірингових відносин;
Комітет має право:
– у межах своєї компетенції проводити переговори і укладати міжнародні договори міжвідомчого характеру про розвиток інвестиційно-клірингових відносин з відповідними іноземними установами і організаціями;
– виконувати повноваження, делеговані йому іншими центральними органами виконавчої влади з питань інвестиційно-клірингової діяльності;
– укладати договори (контракти) з юридичними особами та здійснювати інші дії, пов’язані з практичною реалізацією інвестиційно-клірингових угод;
– за згодою юридичних осіб, що фінансуються в межах інвестиційно-клірингового співробітництва, утворювати централізовані фонди за рахунок відрахувань від прибутку, що залишається у їх розпорядженні, з яких здійснювати витрати на утримання Комітету в межах кошторису витрат, погодженого з Мінфіном, а також на інші організаційні цілі у порядку, встановленому за погодженням з Мінекономіки і Мінфіном;
– створювати за погодженням з відповідними органами виконавчої влади комісії, експертні, робочі та консультативні групи, брати участь у роботі урядових комісій, залучати, в тому числі на контрактній основі, вітчизняних та іноземних експертів, фахівців, учених для консультацій з питань, пов’язаних з діяльністю Комітету;
– залучати в установленому порядку спеціалістів органів виконавчої влади, суб’єктів підприємницької діяльності для розгляду питань, що належать до його компетенції;
– одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також суб’єктів підприємницької діяльності інформаційні відомості та документи, необхідні для виконання покладених на нього завдань.
Приватизація. Під приватизацією державного майна слід розуміти відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України “Про приватизацію державного майна”, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.
Приватизація здійснюється на основі принципів: законності; державного регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна; надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються; забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації; платності відчуження державного майна; пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові України за приватизаційні папери; додержання антимонопольного законодавства; повного, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та відомості про об’єкти приватизації; врахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об’єктів науково-технічної сфери; застосування переважно конкурентних способів у разі: приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх та великих підприємств.
Щорічно Верховною Радою України, шляхом прийняття окремого закону, затверджується Державна програма приватизації, яка розробляється Фондом державного майна України. Державна програма приватизації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, і складається із завдання на перший бюджетний рік та прогнозу на два наступних роки. Вона містить:
• завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;
• відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;
• квоти обов’язкового застосування приватизаційних паперів для приватизації різних груп об’єктів;
• завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;
• заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів;
• особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;
• розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування та джерела фінансування;
• прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх використання.
Законодавством визначаються об’єкти приватизації, зокрема до них належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об’єднань.
Але приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення. Є чотири групи таких об’єктів:
1. Об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об’єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України.
2. Об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей.
3. Об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтро-льованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв.
4. Об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.
До об’єктів першої групи належить:
• майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого законодавством встановлено особливості приватизації), Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і митних органів;
• надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні ресурси та інші природні ресурси, які є об’єктами права власності Українського народу;
• майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісорозведення та охорони лісу, лісництва, їх підрозділи;
• золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви;
• емісійна система, майнові комплекси підприємств і установ, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів;
• радіотелевізійні передавальні центри та об’єкти, що становлять загальнодержавну систему зв’язку, а також об’єкти, що забезпечують зв’язком органи законодавчої та виконавчої влади;
• державні радіоканали та телевізійні канали;
• засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку;
• інші об’єкти права державної власності, які забезпечують виконання державою своїх функцій.
До об’єктів другої групи належать:
• об’єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України;
• архіви;
• майнові комплекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень;
• об’єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення;
• об’єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.
До об’єктів третьої групи належать:
• майнові комплекси підприємств по виготовленню та ремонту всіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, майнові комплекси підприємств, що виробляють вибухові, сильнодіючі речовини;
• майнові комплекси підприємств по випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек);
• майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї, вибухових та радіоактивних речовин;
• протирадіаційні споруди;
• полігони, будови, споруди та устаткування для захоронення твердих промислових та побутових відходів, скотомогильники.
До об’єктів четвертої групи належать:
• структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів;
• пенітенціарні заклади;
• майнові комплекси підприємств геологічної, картографічної, гідрометеорологічної служб, служби контролю за станом навколишнього природного середовища;
• об’єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції;
• майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості;
• автомобільні дороги, крім тих, що належать підприємствам до першого розгалуження їх за межами території цих підприємств;
• майнові комплекси підприємств, які здійснюють виробництво основної залізничної техніки (електровози, тепловози, дизель-поїзди, вагони);
• майнові комплекси підприємств залізничного транспорту з їх інфраструктурою;
• метрополітен, міський електротранспорт;
• майно, що забезпечує цілісність об’єднаної енергетичної системи України та диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, магістральні та міждержавні електричні мережі;
• атомні електростанції, гідроелектростанції з греблями, що забезпечують водопостачання споживачам та проведення гідромеліоративних робіт, теплоелектроцентралі;
• магістральні нафто— і газопроводи та магістральний трубопровідний транспорт, що обслуговують потреби держави в цілому, підземні нафто— та газосховища;
• транспортні засоби спеціального призначення, що забезпечують виконання робіт, пов’язаних з об’єктами інженерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов’язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод;
• майнові комплекси структурних підрозділів хлібоприймальних і хлібозаготівельних підприємств, що забезпечують розміщення і зберігання мобілізаційних запасів;
• майнові комплекси підприємств соляної промисловості;
• акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв’язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні дороги та залізничні колії (до першого розгалуження за межами території порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій;
• водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди;
• майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина і лікеро-горілчані вироби;
• крематорії, кладовища.
Державну політику в сфері приватизації здійснюють:
а) Фонд державного майна України; б) його регіональні відділення та представництва у районах і містах; в)органи приватизації в Автономній Республіці Крим.
Вони становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.
Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України. Голова Фонду державного майна України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України.
Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації; виступають орендодавцем майна, що перебуває у державній власності, згідно з законодавством; продають майно, що перебуває у державній власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об’єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств; створюють комісії з приватизації; затверджують плани приватизації майна, що перебуває у державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації; розробляють проекти державних програм приватизації і подають їх на затвердження Верховній Раді України; укладають угоди щодо проведення підготовки об’єктів до приватизації та їх продажу; укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об’єктів приватизації; здійснюють ліцензування комісійної, представницької та комерційної діяльності з приватизаційними паперами; виступають з боку держави засновником підприємств із змішаною формою власності; беруть участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання; здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном; контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна.
Чинним законодавством встановлено особливий порядок приватизації державного майна. Він передбачав: опублікування списку об’єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію об’єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації; опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об’єкта; проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об’єктів малої приватизації); затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.
Приватизація державного майна здійснюється шляхом:
• продажу частини державного майна кожному громадянину України за приватизаційні папери;
• продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, у тому числі з виключним застосуванням приватизаційних паперів;
• продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;
• продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується” або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства.
Ініціатива щодо приватизації може виходити як від державних органів приватизації, а також від покупців. Покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов’язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обгрунтування післяприватизаційного розвитку об’єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора з зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а покупці — фізичні особи подають також декларацію про доходи.
Заяви про приватизацію подаються до державних органів приватизації за місцезнаходженням об’єкта, що приватизується, у письмовій формі та в порядку, що встановлюється Фондом державного майна України.
Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та приймають рішення щодо приватизації об’єкта і в п’ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий колектив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган виконавчої влади, уповноважений управляти цим майном.
У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє заявників про причину відмови.
У кожному конкретному випадку, з метою розробки плану приватизації і забезпечення тим самим її ефективного проведення і дотримання усіх передбачених вимог і процедур, державним органом приватизації утворюється комісія з приватизації об’єкта.
До її складу за принципом однакового представництва входять представники господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, що приватизується, в тому числі й від представницького органу трудового колективу — профспілкового комітету або іншого уповноваженого ним органу, інші особи (або їх представники), які подали заяву на приватизацію, представники місцевих рад, фінансових органів, державного органу приватизації, Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, органу, уповноваженого до прийняття рішення про приватизацію управляти відповідним державним майном. Відповідні органи та особи зобов’язані в п’ятиденний строк з моменту одержання повідомлення про прийняття рішення щодо створення комісії делегувати до її складу своїх представників. Якщо в зазначений строк вони не делегували своїх представників до складу комісії, державний орган приватизації має право затвердити склад комісії без представників цих органів. За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися експерти, консультанти та інші спеціалісти, які користуються на її засіданнях правом дорадчого голосу. Для забезпечення гласності та прозорості приватизації у роботі комісії з приватизації об’єкта можуть брати участь народні депутати України.
Основними завданнями комісії є: контроль за проведенням інвентаризації майна об’єкта приватизації; розробка проекту плану приватизації об’єкта та подання його на затвердження органу приватизації; оцінка вартості і визначення початкової ціни об’єкта приватизації, розміру статутного фонду господарського товариства та розробка акта оцінки; визначення форми платежів відповідно до квот застосування приватизаційних паперів та компенсаційних сертифікатів; розробка, при необхідності, рекомендацій щодо реорганізації об’єктів; формування списків громадян, які мають право на придбання акцій на пільгових умовах; заповнення форм статистичної звітності.
Для виконання поставлених завдань комісія має право:
зобов’язати адміністрацію підприємства, що приватизується, здійснити у встановлені терміни інвентаризацію державного майна; давати розпорядження, обов’язкові для адміністрації об’єкта приватизації, що пов’язані з розробкою проекту плану приватизації; залучати до роботи експертів, консультантів, радників, спеціалізовані аудиторські фірми, консалтингові організації та фірми з правом дорадчого голосу на засіданнях комісії.
Результатом роботи комісії є проект плану приватизації. Якщо трудовий колектив підприємства, майно якого приватизується, або інші покупці не погоджуються з проектом плану приватизації, розробленим комісією, вони можуть підготувати його альтернативний варіант.
Проект плану, розроблений комісією, та альтернативний проект плану трудового колективу чи інших покупців подаються на розгляд регіональних відділень Фонду державного майна України або його представництв у районах та містах, які протягом десяти днів зобов’язані розглянути подані проекти, затвердити план приватизації і довести його до заінтересованих осіб.
Після видання наказу про затвердження плану приватизації діяльність комісії припиняється.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Адміністративне право України (Колпаков В.К.)