Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> 7.5.3.2. Середньовічне трактування

7.5.3.2. Середньовічне трактування


Така сама єдність, по суті, за зовнішнього протиборства характеризує в середні віки співвідношення католицької реакції і протестантської реформації християнства, що знаменує завершення Середньовіччя і прихід Відродження.

Іронія історії полягає в тому, що прогресистське трактування співвідношення божественного приречення і свободи волі Пелагієм у католицтві (насамперед у єзуїтів) набуває, м’яко кажучи, консервативного забарвлення. І навпаки, суто канонічне тлумачення цієї ж проблеми Августіном у протестантизмі трансформується в радикальну опозицію традиційній християнській, насамперед — католицькій” ортодоксії.

Однак і в протестантів (від Лютера до Янисенія та їхніх послідовників), і в єзуїтів основою теологічних побудов залишається (байдуже, усвідомлений чи ні) розрив між свободою людини і історичною закономірністю, уособленою в богові чи божественному приреченні. Навіть Аквінат не спромігся подолати цей розрив у своєму вченні про гармонію розуму та віри шляхом взаємоузгодження божественної волі і благодаті, з одного боку, “природою закону” людини та її свободи волі — з іншого. Зрештою, замість взаємоузгодження і в нього відбувається підпорядкування другого першому. По суті, набуло розвитку августінівське трактування “закону людини”, а не відбувся все-охоплюючий теологічний синтез, що “знімав” би всі суперечності та протистояння різноманітних теологічних систем і вчень, на який претендував автор “Суми теології” — Аквінат.

Єзуїти ж, претендуючи на всезагальне розв’язання проблеми “закону людини”, насправді продовжили традицію пелагіанства, значно формалізувавши її при цьому і перетворивши з прогресистської на реакційну. Якщо протестантизм пішов у досліджуваному питанні від Аквіната в бік посилення августінівських “мотивів”, то єзуїти пішли за Пелагієм, вшановуючи Августіна суто ритуально. Відкинувши августінівське вчення про божественну приреченість людини, єзуїти звели закономірності її співвідносин з богом до вільної “співтворчості”, де людині дістається за заслугами і справами її. На перший погляд, цілком прийнятний підхід.

Справді, у найзагальнішому плані такий підхід виглядає досить привабливо, проте цього не можна сказати про його конкретну розробку і реалізацію єзуїтами. На практиці подібне трактування обернулося пробабілістичною казуїстикою, спрямованою на визначення умов застосування загальних (правових, етичних, теологічних тощо) законів до окремих соціальних ситуацій, міри допустимості тих чи інших вчинків людини, тобто ступеня відповідності цих вчинків зазначеним законам співжиття людей. Відповідно самі ці закони розглядалися не як вияв об’єктивної суспільної необхідності, а як більш ЧИ менш ймовірні правила” підведення під які поодиноких вчинків людини залежало від спритності єзуїтів. Наслідком цього у теорії став суб’єктивізм і волюнтаризм щодо розуміння “законів людини”, а на практиці — безпринципний релятивізм, який в’їдливо і влучно критикує Б.Паскаль у його знаменитих “Листах до провінціала”45


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)